3.4 Сторона правопорушення
Суб'єктивна сторона правопорушення - це внутрішня (по відношенню до об'єктивної сторони) сторона правопорушення, втілена в поняття деліктоздатності правопорушника. Це означає, що правопорушенням визнається лише винні діяння, тобто такі дії, які в момент їх вчинення перебували під контролем волі і свідомості особи. Закон визнає відповідальними суб'єктами правопорушень дієздатних і осудних, тобто всіх осіб, що досягли певного віку і мають повноцінної психікою. Малолітні і психічно хворі не мають необхідним свідомістю і волею, щоб свідомо вирішувати ті чи інші життєві ситуації: діти внаслідок недостатнього психічного і фізичного розвитку, а душевнохворі - внаслідок патологічного розвитку (недоумства) чи деградації свідомості.
До ознак, що створює суб'єктивну сторону правопорушення відносять вину, мотив і мета правопорушення, а також емоційний стан особи в момент вчинення правопорушення. Незважаючи на різний зміст цих ознак, вони об'єднуються в одну групу, що утворить суб'єктивну сторону правопорушення тому, що характеризують процеси, що відбуваються в психіці особи, що здійснює правопорушення. Умовно ці ознаки можна розділити на обов'язкові та факультативні. У деяких випадках законодавець надає значення мотиву, цілі й емоційному стану правопорушника, а в деяких випадках ставиться нейтрально до даних ознаками. Вина - обов'язкова ознака правопорушення, а мотив, мета та емоційний стан особи - факультативні ознаки. Вина відбиває психічний стан і ставлення особи до здійснюваного їм протиправному діянню - дії чи бездіяльності, а також до виникаючих в результаті такого діяння наслідків. Вона означає розуміння чи усвідомлення особою протиправності (неприпустимість) своєї поведінки і виникаючих при цьому наслідків. «При відсутності вини, тобто без усвідомлення протиправного характеру своєї поведінки та її наслідків, не буде і правопорушення ».Вина виражається у двох формах: непряма вина і пряма. У випадку прямої провини правопорушника мається на увазі, що дана особа передбачає і бажає настання негативних наслідків, при непрямої вини мається на увазі те, що особа, яка вчинила правопорушення, передбачає настання негативних наслідків свого діяння, але в силу злочинної недбалості або самовпевненості думає, що їх вдасться уникнути. Зі сказаного випливає висновок: якщо протиправність завжди винна, то, отже, відсутність вини свідчить про відсутність протиправності і правопорушення і виключає юридичну відповідальність. Це положення повністю відповідає принципам законності, справедливості, охорони прав особистості і тому не може і не повинно мати винятки.
Таким чином, суб'єктивна сторона правопорушення немислима без вини, яка виступає у вигляді психічного ставлення правопорушника до здійснюваного діянню та її наслідки у формі умислу або необережності (легковажності). При конструюванні як умисною, так і необережною форм вини законодавець використовує лише два елементи психіки - інтелектуальний і вольовий. Наприклад, «податкове правопорушення визнається вчиненим умисно, якщо особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своїх дій (бездіяльності), бажала або свідомо допускав настання шкідливих наслідків таких дій (бездіяльності)». Усвідомлення протиправності - інтелектуальний ознака, а бажання і свідоме допущення наслідків - вольову ознаку.
Значна частина правопорушень здійснюється тільки навмисне. Наприклад, не можна здійснити з необережності грабіж, розбій або зґвалтування. Проте є і правопорушення, вчинені без цілей заподіяти кому-небудь шкоду. Особа діє так, що заподіює його всупереч своїм бажанням і волі. Така вина правопорушника називається легковажністю.
Умисел може бути прямим або непрямим. Діючи з прямим умислом суб'єкт, не тільки усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, але і прагне до настання суспільно небезпечних наслідків (бажає їх настання). Відмінність непрямого умислу від прямого полягає в характеристиці вольової ознаки, тому що правопорушник відноситься до настання наслідків байдуже. Наприклад, для податкового правопорушника може бути байдуже, які наслідки можуть настати в разі порушення терміну подання відомостей про відкриття і закриття рахунку в банку.
Умисел характеризує крайню форму негативного відносини правопорушника до суспільства, державі, правам інших осіб. Діяння визнається умисним, якщо особа, яка його вчинила, усвідомлювала шкідливий, суспільно-небезпечний характер своєї дії, передбачала її шкідливі наслідки і бажала або свідомо допускав настання цих наслідків.
Необережна форма вини може проявитися у вигляді легковажності чи недбалості. Легковажність - це такий вид необережності, коли правопорушник передбачав можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але без достатніх до того підстав самовпевнено розраховував на їх запобігання. Наприклад, водій, порушуючи швидкісний режим, розраховує на свій досвід і вважає, що зможе уникнути аварії, але не встигає вчасно загальмувати, внаслідок чого збиває когось із пішоходів, завдаючи йому смерть. Воля правопорушника в даному випадку спрямована на запобігання суспільно небезпечних наслідків, але розрахунок правопорушника уникнути наслідків виявляється безпідставним.
При цьому виділяють дві форми легковажності: недбалість і самовпевненість. Недбалість виражається в тому, що особа не передбачати можливість настання суспільно-небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, хоча за необхідної пильності і передбачливості мало й могло їх передбачити. Визначення вольового моменту недбалості зв'язується з двома критеріями - об'єктивним («мало») і суб'єктивним («могло передбачити»). У правозастосовній практиці об'єктивний критерій пов'язаний з обов'язками особи, заснованими на законі, професійним статусом, загальноприйнятих правилах поведінки. Суб'єктивний критерій означає здатність певного передбачати настання наслідків, тобто що винний міг їх передбачити при належному напрузі волі і свідомості. Наприклад, лікар, що лікує хворого, зобов'язаний передбачати можливі ускладнення прийому медичних препаратів і вжити заходів для їх нейтралізації. При самовпевненості особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно сподівається їм запобігти. У цивільному праві допускається можливість залучення до відповідальності і без вини. У такому порядку відшкодовують шкоду юридичні особи та громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточуючих - використання транспортних засобів, механізмів, електричної енергії високої напруги, вибухових речовин, сильнодіючих отрут, здійсненням будівельної та іншої пов'язаної з нею діяльності та ін.. Однак, відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки за випадок, незалежно від його вини, не коливає загального принципу провини як необхідного елемента цивільного правопорушення. Бо підставою відшкодування шкоди власником джерела підвищеної небезпеки за випадок виступає не правопорушення, а інші юридичні факти. Слід враховувати, що вина не вичерпує всього змісту психічного відносини правопорушника до протиправного діяння і його результатами. Законодавець називає й інші ознаки суб'єктивної сторони, такі як мета, мотив і емоційний стан особи, яка вчинила правопорушення.
Мотив - це спонукання, спонукальна причина правопорушення, тобто те, чим керувалося обличчя в момент вчинення правопорушення. Мотиви правопорушення вельми різноманітні, як різноманітна і сама людська діяльність. В якості мотивів можуть виступати корисливі, егоїстичні, хуліганські, політичні, сексуальні та інші спонукання. Наприклад, ухилення від сплати податків відбувається з корисливих спонукань, так як суб'єкт прагне уникнути можливих матеріальних витрат. Мета правопорушення - це той результат, якого прагне досягти особа, яка вчиняє правопорушення. Важливе значення має емоційний стан особи в разі вчинення правопорушення в стані афекту. Афект - це особливий стан психіки людини, що характеризується сильним сплеском емоцій і швидким протіканням різних психічних процесів. Фізіологічний афект може виступати в якості обставини, що пом'якшує міри юридичної відповідальності.