5. Кримінально-процесуальна форма, функції, відносини та гарантії

Усі дії суб’єктів кримінального провадження здійснюються у визначеному законом порядку, з додержанням передбачених законом умов і послідовності, тобто згідно з процесуальною формою. Обов’язковість кримінально-процесуальної форми міститься у вимозі точного і неухильного виконання її приписів.

Кримінально-процесуальна форма – це визначений законом порядок кримінального провадження загалом, порядок виконання окремих процесуальних дій та порядок прийняття процесуальних рішень.

Кримінально-процесуальна форма створює визначений, детально врегульований і обов’язковий режим кримінального провадження. Цей порядок є єдиним (уніфікованим) для усіх кримінальних проваджень, що є гарантією дотримання прав суб’єктів кримінального процесу. Проте у деяких випадках законодавець встановлює особливі порядки провадження – диференційовані форми (залежно від суб’єкта суспільно небезпечного діяння або характеристик кримінального провадження).

Необхідність застосування особливої форми у деяких кримінальних провадженнях зумовлено потребою надання додаткових процесуальних гарантій особам, які через неповноліття або психічну хворобу не можуть повноцінно захищати свої права та законні інтереси, а також особам, які наділені правовими привілеями та імунітетами.

Форму диференційованого провадження у інших випадках обумовлює можливість її спрощення (кримінальне провадження на підставі угод, кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення) або необхідність ускладнення (кримінальне провадження, яке містить відомості, що становлять державну таємницю).

Значення кримінально-процесуальної форми полягає в такому:

- вона забезпечує дотримання режиму законності в кримінальному процесі;

- створює необхідні умови для швидкого, повного та неупередженого кримінального провадження;

- забезпечує захист прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні;

- сприяє забезпеченню виховного впливу кримінального процесу;

- забезпечує єдиний порядок кримінального провадження.

Функції кримінального процесу (кримінально-процесуальні функції) – це визначені законом основні напрями кримінально-процесуальної діяльності.

Загальні завдання кримінального судочинства, сформульовані у ст. 2 КПК, не виключають, а навпаки, передбачають різні форми і методи їх реалізації відповідно судом, прокурором, слідчим. Кожний з них має притаманну саме йому спрямованість у вирішенні цих завдань. У свою чергу, інші суб’єкти кримінального провадження (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та ін.) мають свою спрямованість у діяльності, яку вони здійснюють і яка обумовлена характером їх інтересів у справі. Із спрямованістю тих чи інших видів процесуальної діяльності і пов’язано поняття кримінально-процесуальних функцій.

У теорії кримінального процесу відсутня єдина думка про вичерпне поняття кримінально-процесуальної функції. Водночас, для характеристики процесуальних функцій істотно важливим є те, що:

- вони закріплені у законі як певні види, напрями процесуальної діяльності;

- виділяються з усієї процесуальної діяльності як основні, оскільки кожна з них безпосередньо пов’язана з реалізацією завдань кримінального судочинства;

- здійснюються суб’єктами, які уповноважені на здійснення кримінального провадження, або мають у ньому процесуальний інтерес.

З урахуванням такого розуміння суті процесуальних функцій та відповідно до ст. 22 КПК у кримінальному процесі виділяють такі три основні функції:

1) функція обвинувачення;

2) функція захисту;

3) функція вирішення кримінального провадження по суті (правосуддя).

Основними їх справедливо називають тому, що вони завжди виявляються в центральній стадії процесу – стадії судового розгляду і визначають змагальну побудову судового провадження.

Серед інших функцій у юридичній літературі виділяють:

1) функцію розслідування;

2) функцію нагляду за додержанням законності;

3) функцію кримінального переслідування;

4) функцію судового контролю;

5) профілактичну функцію.

Функції кримінального процесу завжди виконують певні суб’єкти процесу. Так, функцію обвинувачення, зокрема, здійснює прокурор, слідчий, потерпілий та ін. Функцію захисту – підозрюваний, обвинувачений, захисник та ін. Виключним суб’єктом реалізації функції правосуддя є суд (суддя).

Вказані кримінально-процесуальні функції здійснюються не ізольовано одна від одної, вони тісно пов’язані між собою, перебувають у певному співвідношенні й у сукупності забезпечують виконання завдань кримінального судочинства. Йдеться, отже, про систему процесуальних функцій, яка має певні особливості. У ній є функції, що сполучаються, розвиваються і доповнюють одна одну, і тому один суб’єкт може реалізувати декілька процесуальних функцій; однак існують і функції несумісні, які один і той самий суб’єкт в одному кримінальному провадженні виконати не може. Так, здійснення прокурором функції нагляду за законністю в досудовому провадженні не лише не виключає, але, навпаки, передбачає здійснення ним функції обвинувачення у суді. У ході реалізації слідчим функції розслідування, коли ним встановлено підстави для повідомлення особі про підозру, він притягує її як обвинуваченого, формулює і пред'являє їй відповідне обвинувачення, а значить, і реалізує з цього моменту і функцію обвинувачення. У вказаних випадках ідеться про сумісні процесуальні функції.

Коли ж йдеться про функції обвинувачення, захисту і правосуддя, то вони суворо розрізняються, і тому суб’єкти, що здійснюють обвинувачення (так само як і захист), не можуть здійснювати правосуддя; той, хто обвинувачує, не може бути суддею.

Ще одна особливість системи процесуальних функцій полягає в тому, що обвинувачення, за загальним правилом, передує появі функцій захисту та правосуддя й обумовлює їх виникнення. Сформульоване і пред’явлене обвинувачення викликає до життя функцію захисту, спрямовану на його спростування, доказування невинуватості або меншої винності обвинуваченого. Функція правосуддя здійснюється не інакше як на підставі сформульованого обвинувачення. Здійснення її означає правильне, згідно із законом і обставинами провадження, вирішення основного питання - про винність чи невинуватість підсудного і про застосування до винного справедливого покарання. Твердження про винність підсудного є підсумком діяльності суду. Воно одержує свій вираз у вироку - найважливішому акті правосуддя.

Ще однією із функцій суду, зокрема, у досудовому провадженні, є функція судового контролю. Цю функцію відповідно до положень КПК здійснює спеціальний суб’єкт кримінального провадження – слідчий суддя (п. 18 ст. 3 КПК). Змістом цієї функції є розгляд і вирішення скарг на дії, рішення та бездіяльність органів досудового розслідування та прокурора, а також дача дозволів на застосування заходів забезпечення кримінального провадження та проведення тих процесуальних дій, якими обмежуються конституційні права та свободи особи.

Формами реалізації процесуальних функцій є:

- прийняття рішень;

- виконання дій;

- участь у провадженні процесуальних дій.

Кримінально-процесуальні правовідносини – це врегульовані кримінальним процесуальним законом суспільні відносини, що виникають і розвиваються у зв’язку зі здійсненням кримінального провадження.

Елементами кримінально-процесуальних правовідносин є:

- суб’єкти (усі державні органи, їх посадові особи, що здійснюють кримінальне судочинство, а також інші громадяни, посадові та юридичні особи, що залучаються у сферу кримінального процесу);

- об’єкт (те, з приводу чого виникли і розвиваються правовідносин);

- процесуальні права і процесуальні обов’язки суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.

Кримінально-процесуальна діяльність може відбуватися лише у формі кримінально-процесуальних відносин. Іншого способу здійснення прав і обов’язків у кримінальному процесі суб’єктами кримінального провадження не існує.

Кримінально-процесуальні відносини виникають лише після одержання компетентними правоохоронними органами інформації про вчинене чи таке, що готується, кримінальне правопорушення. Кримінально-процесуальні правовідносини в основному вичерпують себе зі встановленням кримінально-правового відношення й прийняттям рішення про застосування (чи незастосування) кримінальної відповідальності. Закінчення функціонування кримінально-процесуальних відносин, у зв’язку з набранням обвинувальним вироком законної сили, створює юридичний факт для реалізації встановлених кримінально-правових відносин. Це не виключає виникнення кримінально-процесуальних відносин знову і після набрання вироком законної сили, зокрема, у стадіях виконання вироку, провадження у Верховному Суді України, провадження за нововиявленими обставинами.

Державні органи та посадові особи взаємодіють між собою, а також і з іншими суб’єктами кримінального провадження. Їх дії взаємозалежні й виконуються у межах суспільних відносин, врегульованих нормами кримінально-процесуального права. Суб’єктами цих кримінально-процесуальних відносин є всі особи, які володіють процесуальними правами й обов’язками.

Коло можливих об’єктів кримінально-процесуальних відносин достатньо широке. Таким об’єктом може бути проведення процесуальних дій (явка свідка до слідчого за викликом, дача показань на допиті), або певна поведінка (непорушення порядку в судовому засіданні) тощо. Будь-які процесуальні правовідносини мають свій об’єкт.

Кримінально-процесуальні правовідносини мають фактичний та юридичний зміст.

Юридичним змістом кримінально-процесуальних правовідносин є зафіксовані у нормах кримінально-процесуального права суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників.

Фактичний зміст кримінально-процесуальних правовідносин – це реально здійснювані дії їх учасників, спрямовані на реалізацію своїх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, що визначаються інтересами у кримінальному провадженні (публічними чи приватними).

Юридичними фактами, що спричиняють виникнення, зміну та припинення кримінально-процесуальних відносин, найчастіше є процесуальні дії, рідше - події (наприклад, закінчення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності), але щоразу у зв’язку з певними діями. На відміну від інших правовідносин, юридичними фактами завжди виступають тільки складні фактичні сукупності, тобто визначені законодавством сукупності тих чи інших дій (утримання від них) та подій.

Кримінально-процесуальні гарантії – це передбачені кримінальним процесуальним законом засоби забезпечення ефективного здійснення кримінального судочинства, виконання його завдань.

Найважливішою рисою кримінально-процесуальних гарантій, їх забезпечувальної властивості є їх багаторівнева системність.

Систему кримінально-процесуальних гарантій становлять:

1) кримінально-процесуальна форма;

2) принципи кримінального процесу;

3) процесуальний статус учасників кримінального процесу;

4) можливість застосування заходів забезпечення кримінального провадження;

5) прокурорський нагляд;

6) судовий контроль;

7) відомчий контроль;

8) інститут оскарження дій, рішень і бездіяльності органів і посадових осіб, що здійснюють кримінальне провадження;

9) юридична відповідальність учасників кримінального процесу та інші.

Процесуальними гарантіями прав особи є ті засоби, які забезпечують їх фактичну реалізацію. Наприклад, право підозрюваного, обвинуваченого мати захисника гарантується роз’ясненням йому цього права, наданням можливості обрати захисника та запросити його, наданням йому у передбачених законом випадках безоплатної допомоги захисника тощо.

Обов’язок державних органів і посадових осіб, які здійснюють кримінальне провадження, забезпечувати його учасникам (потерпілому, підозрюваному, обвинуваченому та ін.) можливість реалізації своїх прав обумовлена тим, що фактичне використання прав учасниками процесу – одна з найважливіших умов об’єктивного, неупередженого кримінального провадження, охорони законних інтересів особи у кримінальному процесі. Ці органи та посадові особи мають бути зацікавлені у тому, щоб учасники кримінального провадження знали свої права та використовували їх, оскільки тільки за такої умови може бути виключений «обвинувальний уклін», винесене законне, обґрунтоване та справедливе судове рішення.