4. Двомовність на теренах української держави

Процес розвитку природної двомовності в Україні ускладнений і деформований ідеологічним і політичним факторами. Домінантою, яка на сьогодні виступає як абсолютна цінність, є ідея української державності, її становлення, боротьба за її розвиток, її обстоювання, втрати й набутки. При цьому критеріями державної стабільності України й українського народу є: набута на початку 90-х років незалежність і самостійність; територіальна цілісність; державоутворюючий етнос (українці); державна мова (українська).

Після прийняття в 1996 році нової Конституції в статусі мов, якими розмовляє населення України, відбуваються кардинальні зміни. Державною в Україні визнано лише одну мову – українську. При цьому «держава забезпечує усесторонній розвиток і функціонування української мови у всіх сферах громадського життя на всій території України». Частина 3 статті 10 Конституції України гарантує російській мові «вільний розвиток, використання й захист», а частина 4 тієї ж статті передбачає, що «держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування». Варто наголосити, що на території України з шести робочих мов ООН широко використовується й практично доступна тільки одна – російська. Таким чином, відповідно до Конституції по відношенню до використання мов не має ніяких обмежень. Конкретні питання використання мов в Україні, згідно з тією ж статтею Конституції, «визначаються законом». І хоча це «Закон про мови в Українській РСР» ще 1989 року. З моменту прийняття він, практично, не змінювався, офіційно закон діє. Але ще на початку 90-х років його зміст певним чином трансформували так званими підзаконними актами. У 1991 році на основі «Закону про мови» було розроблено відповідну постанову Ради міністрів УРСР «Про недержавну програму розвитку української мови й інших національних мов на період до 2000 року». Комплексний план Міністерства народної освіти УРСР, прийнятий на виконання урядової постанови, в деякій мірі видозмінив положення про те, хто визначає мову навчання в школах. «Відповідно до національного складу й потреб населення завершити формування мережі загальноосвітніх шкіл, дошкільних і позашкільних закладів». Тобто ще враховувалися запити й думки населення країни про те, які школи повинні функціонувати. Але, на відміну від тексту «Закону про мови», вже з'явився пункт, який не залежав від думки батьків, – національний склад населення. У 1992 році Міністерство освіти України продовжило «коректувати» «Закон про мови». Було видано наказ, відповідно до якого вимагалося створити «таку мережу перших класів, яка б найбільш повніше відповідала національному складу населення кожного регіону й запитам Української держави».

Так за декілька років українські батьки були вилучені з процесу визначення мови навчання своїх дітей у школах, хоча сам закон, який давав їм на це право, не змінювався. За словосполученням у наказі «запити Української держави» як визначаючого фактора вибору мови навчання в школах уже проглядається домінуюча роль національної держави державоутворюючого етносу (в даному випадку українців). Результатом такого бюрократичного трактування «Закону про мови» стало різке скорочення кількості шкіл з російською мовою навчання адміністративно-директивним шляхом, без врахування думки батьків і без належної підготовки педагогічного колективу.

Типовим й показовим прикладом для південно-східного регіону України може бути динаміка переходу навчальних закладів Запорізької області на українську мову навчання. В області 621 школа, з них українською мовою навчання в 2008–09 рр. було 405 (65%) шкіл. У процесі переходу на державну мову навчання припадає 115 (19%) шкіл, двомовних – 13 (2%), російськомовних – 88 (14%) шкіл [10]. Навіть відносно до показників перепису населення 2001 року (34% складають росіяни) очевидним є порушення пропорції українських і російських шкіл і за етнічним складом.

Так, всупереч Конституції й законам України, державними органами штучно створюється ситуація, коли ігнорування положень, які гарантують права російської мови, є свідченням «патріотизму». Але в Україні протягом століть утвердилася й сформувалася природна двомовність, коли українець і росіянин, спілкуючись кожен своєю мовою, вільно розуміють один одного без перекладача.

Зміст положень самого Закону не вимагає ні поспішного закриття шкіл з російською мовою навчання, ні переходу на українську мову у всіх сферах життя суспільства. Зокрема, в «Законі про мову» сказано: мовами міжнаціонального спілкування є українська, російська й інші мови (стаття 4); громадяни України мають право звертатися в державні органи, заклади й організації «російською мовою або мовою, прийнятною для сторін», ніхто не має права відмовитися приймати заяву громадянина, написану російською, а сам громадянин має право вимагати від державного органу видати йому відповідь «в перекладі російською мовою» (стаття 85); посадові особи державних органів повинні володіти українською й російською мовами (стаття 6); акти вищих органів державної влади й управління України повинні публікуватися українською й російською мовами (стаття 13); технічна й проектна документація в Україні випускається українською й російською мовами (стаття 13); поштово-телеграфна кореспонденція для пересилки в межах України, як від громадян, так і від державних органів, приймаються українською й російською мовами (стаття 34).

За роки незалежності в Україні склалася своєрідна мовна ситуація, яку інколи називають парадоксальною: відповідно до Конституції й законодавства мова одна – українська, а реально функціонує дві, з перевагою в окремих сферах російської. «При тому, що 62% респондентів стабільно називають своєю рідною мовою українську, лише 55–57% користуються своєю рідною мовою постійно, інші ж відповідають, що використовують російську й українську в залежності від обставин. Для тих, хто вважає своєю рідною мовою російську, це відхилення в сторону постійного використання української (яка не є рідною) мовою, що становить не більше 1–2%. Таким чином, структура мовного простору в Україні виглядає, при найм’якіших оцінках, як паритетна, а в дійсності як значно зміщена в сторону більш активного використання російської мови», – узагальнює соціолог Л.Д. Бевзенко.

Дійсно, всі громадяни України, хто на активному рівні, хто на пасивному, – двомовні, розуміють один одного. Більшість населення така мовна реальність влаштовує й у ній підґрунтя для конфліктів вона не вбачає. Мирне співіснування двох споріднених мов, які розвиваються, унікальне.

Здавалося б, варто б розробити державну програму стратегічного значення, а не заохочувати сповзання до мовної війни, деякі тенденції якої вже проявилися у вигляді протестів проти адміністративних заборон і розпоряджень: дублювання в кінематографі й на телебаченні, в рекламі, в книговидавництві тощо. А це дає підставу характеризувати сучасний стан білінгвізму в Україні як інспіровано-конфліктний.

Штучне обмеження функціонування мови, якою володіє майже весь народ, гальмує розвиток країни, збіднює спілкування між людьми, знижує роль слова. В інтересах суспільства й держави не декларувати, а дійсно сприяти розвитку всіх мов. Тому в наших умовах доречно використовувати досвід передових демократичних держав, які у власних законах відобразили побажання своїх громадян, а не ідеологічні догми. [12]