5. «Корисні копалини мезозою»

Вугілля (юрське - 16% світових запасів, крейдове - 21%): Росія (Ленський, Зирянський, Кансько-Ачинський, Іркутський, Південно-Якутський), Китай, Австралія, Грузія (Ткварчелі, Ткібулі), США і Канада (Скелясті гори).

Нафта і газ: Росія (Західний Сибір, Північний Кавказ, Прикаспій); Алжир, Венесуела, Нігерія, Габон, Мексиканська затока, Саудівська аравія, Ірак, Кувейт, Лівія; США (Аляска).

Залізні руди: Казахстан (Аятське), Росія (Західний Сибір, Ангаро-Ілімський), Франція (Лотарінгія), Великобританія (Фрондгем, Клівленд), Німеччина (Зальцгіттер, Пейне).

Мідні, Нікелеві та платинові руди: Росія (Сибір (Норільськ)).

Вольфрамомолібденові руди: Росія (Забайкалля, Примор’я, Північний Кавказ), Китай.

Олов’яні руди: Росія (Забайкалля, Примор’я, Республіка Саха).

Боксити: Росія (Урал, Тургайський прогин, Єнісейський кряж), Іспанія, Франція, Іран, Туреччина.

Золото: Росія (Верхояно-Чукотська, Сіхоте-Алінська та Південно-Забайкальська провінції), США (Аляска, Каліфорнія).

Алмази: Росія (Республіка Саха).

Мергелі, крейда та сировина для цементної промисловості: Росія (Поволжя), Україна.

Л - № 12 (2 години)

Формування земної кори та розвиток географічної оболонки у кайнозої.

План:

1. Еволюція геосинклінальних поясів.

2. Еволюція платформ.

3. Палеогеографічні умови Кайнозою.

4. Розвиток органічного світу в Кайнозої.

5. Еволюція людини.

6. Корисні копалини Кайнозою.

1. «Еволюція геосинклінальних поясів»

Кайнозойський етап почався 65 млн. років тому і охоплює три періоди: палеогеновий, неогеновий та антропогеновий (четвертинний).

Слід відмітити, що останній, антропогеновий період відрізняється від попередніх цілим рядом характерних ознак, що служить основою для його окремого більш детального розгляду в багатьох роботах. Особливостями антропогенового періоду можна вважати: 1) його короткотривалість у порівнянні з давнішими періодами (1,7-2 млн. років), 2) різкі і численні коливання клімату, 3) широкий розвиток наземних зледенінь (через що його інколи називають льодовиковим), 4) появу та еволюцію людини і розвиток матеріальної культури.

Крім цього, специфічними особливостями характеризуються і утворені в цей час осадки: дуже широке, практично повсюдне поширення, незначна потужність, швидка фаціальна мінливість по вертикалі і горизонталі, незцементованість тощо.

Особлива увага приділяється палеогеографії антропогену, тому що саме у цей час сформувалися основні риси сучасного рельєфу, сучасні ландшафти та біоценози планети.

У кайнозої геосинклінальний режим зберігався лише в Середземноморському та обох Тихоокеанських поясах.

У СЕРЕДЗЕМНОМОРСЬКОМУ поясі розвивались геосинклінальні системи, закладені в мезозої. Внаслідок подальшого зближення Африкано-Аравійської плити з Євразією океан Тетіс продовжував скорочуватись. До олігоцену взовж південного краю Євразії розміщувались зони субдукції, в яких поглиналась океанічна кора. З олігоцену розвиток геосинклінальних систем Альпійсько-Гімалайської області проходить уже в умовах зіткнення, колізії континентальних брил, що супроводжується формуванням складчасто-насувних і покривних структур, гірського рельєфу, шар'яжів та континентального вулканізму. Загальне стискння призводить до звуження структурно-фаціальних зон та зміни їх конфігурації. Так, підраховано, що ширина Альп до стиску становила 600-1200 км, зараз їх ширина біля 150 км; палеомагнітні дані вказують також на зближення Великого і Малого Кавказу з пізньої крейди майже на 700 км.

Утворення гірських хребтів Альпійсько-Гімалайської області супроводжувалось закладанням на стику їх з молодими чи древніми платформами передових (крайових) прогинів, які виповнювались грубоуламковими моласами - продуктами руйнування сусідніх гірських масивів, а також соленосними та нафтогазоносними формаціями.

Таким чином, мезозойський орогенез призвів до відмирання геосинклінального режиму на значних територіях Середземноморського та обох Тихоокеанських поясів. Однак утворені мезозойські структури можна називати молодими платформами лише умовно, точніше їх слід називати «параплатформами», тобто близькими до платформ. Протягом кайнозою в їх межах проходило згладжування рельєфу, а процесів, типових для платформ, поки що не спостерігається.

Подібним чином проходили події і в більшості інших геосинклінальних систем Альпійсько-Гімалайської області. У Карпатах геосинклінальні прогини в палеогені заповнювались піщано-глинистим флішем. На початку неогену (в міоцені) відбувались складко- і горотворчі процеси. На межі із Східно-Європейською платформою виник і почав заповнюватись спочатку моласовими, а потім нафтогазоносними та соленосними відкладами Передкарпатський крайовий прогин. Розвиток Карпат продовжується і нині, про що свідчать, зокрема, періодичні землетруси в межах цієї гірської країни (наприклад, у масиві Вранча в Румунії).

На Кавказі в палеогеновому періоді осадконагромадження проходило в прогинах, що розміщувалися північніше й південніше підняття Головного Кавказького хребта. В північному прогині відкладались глинисто-карбонатні мули і вапнисті глини з прошарками пісків (міогеосинкліналь), в південному прогині - флішоїдні товщі. На території Малого Кавказу і на суміжних територіях Туреччини, Ірану, Афганістану відкладались осадово-вулканогенні формації. В олігоцені почалося формування гірського рельєфу як на Великому, так і на Малому Кавказі. На півночі виник Передкавказький крайовий прогин, який проіснував до кінця неогену і виповнений нафтогазоносними моласами.

Таким чином, у кінці палеогену - на початку неогену в межах Альпійсько-Гімалайської області сформувався цілий ряд молодих гірських систем: Піренеї, Андалузькі гори, Альпи, Апенніни, Динарські гори, північна частина Атласу, Карпати, Балкани, гори Малої Азії, Кримські гори, Великий та Малий Кавказ, Ельбурс, Копетдаг, Памір, Гіндукуш, Загрос, Гімалаї. Вздовж цих систем на межі з платформами формувалися крайові прогини (Передальпійський, Передкарпатський, Передкавказький, Передкопетдазький, Передпамірський), виповнені, головним чином, грубоуламковими та нафтогазоносними відкладами.

Гороутворення супроводжувалося МАГМАТИЗМОМ - у другій половині неогену виникли такі відомі вулканічні споруди Середземномор'я, як Етна, вулкани Ліпарських островів, Карпат, Кавказу (Ельбрус, Казбек) та ін., спостерігалось також вторгнення кислих інтрузій, наприклад, на Кавказі, в Малій Азії та інших районах.

Океан Тетіс, який до кінця палеогену ще займав значні території між Африкою та Євразією, з початком альпійського орогенезу розпадається на два басейни: північний – ПАРАТЕТІС (гр. – «змінений»), який затоплював південну окраїну Східно-Європейської платформи та Скіфську плиту, об’єднуючи в суцільний водний масив Чорне, Азовське, Каспійське та Аральське моря і південний - власне ТЕТІС, що охоплював Середземномор'я.

В кінці міоцену підняттям в районі Гібралтару «ТЕТІС» був ізольований від Атлантичного океану. На його місці утворилися обширні засолені лагуни, в яких нагромаджувались товщі гіпсів, ангідритів, солей. Такі відклади сформувалися тоді також у Передкарпатті, Закарпатті, на Малому Кавказі. Перемичка на місці Гібралтару періодично відкривалась і тоді води Атлантики затоплювали улоговину Середземного моря. В періоди осушення круті схили моря прорізувались глибокими каньйонами річок, які впадали у нього. Прикладом такого каньйону є, наприклад, підводне продовження р.Ніл, яке, заповнене осадками, прослідковується на 1200 км від дельти. В пліоцені зв'язок Тетісу з океаном відновився.

«ПАРАТЕТІС» в середині міоцену покривав Волино-Подільську плиту, південь Східно-Європейської платформи, Скіфську і Туранську плити. В подальшому його еволюція проходила через утворення великого солоноватоводного Сарматського озера-моря, потім - в кінці міоцену - Меотичного моря і Понтичного - на початку пліоцену. В пліоцені підняття в межах Карпат та Кавказу призвели до розпаду цього морського басейну на ряд нині існуючих водойм: моря Угорське (його релікт відомий як озеро Балатон), Чорне, Азовське, Каспійське та Аральське.

Південний басейн розпався на моря Егейське, Адріатичне, іонічне, Тіренське та Середземне.

У ЗАХІДНО-ТИХООКЕАНСЬКОМУ поясі в межах областей Східно-Азіатської, Індонезійської та Меланезійської відбулось підняття острівних дуг, формування глибоководних жолобів та окраїнних морів. Ця територія, куди входять Корякське нагір'я, півострів Камчатка, о. Сахалін, Курильські, Японські, Філіпінські острови, Нова Гвінея, Нова Зеландія, Соломонові острови, Нові Гебриди і Нова Каледонія перебуває зараз на головному геосинклінальному етапі розвитку (стадія острівних дуг) і розглядається багатьма тектоністами як сучасна модель геосинкліналей (евгеосинклінальні зони).

В окраїнних морях та глибоководних жолобах іде потужне осадконагромадження, яке супроводжується наземним та підводним вулканізмом, інтенсивними сейсмічними явищами. Вздовж острівних дуг відбувається поглинання океанічної кори (субдукція). Острівні дуги та окраїнні моря західної периферії Тихого океану були сформовані в близькому до сучасного вигляді вже на початку неогену.

У СХІДНО-ТИХООКЕАНСЬКОМУ поясі альпійським гороутворенням були охоплені дві області: Берегових хребтів (південне узбережжя Аляски та Берегові хребти в Каліфорнії) та Андійська (гори Центральної Америки, Великі та Малі Антільські острови, Анди). Орогенний етап в них незавершений, хоча початок його, наприклад, в Андах відноситься ще до раннього кайнозою. Вздовж високогірної області Анд з боку Тихого океану розвивається глибоководний прогин (Перуанський жолоб), в якому в кайнозої відклались потужні осадові товщі.