26 .Основні тенденції розвитку міжнародних відносин між двома світовими війнами. Сутність та історичне значення Версальсько-Вашингтонської системи.

Утвердження основ післявоєнного світу. Версальсько-Вашингтонська система (1918-1922 рр.) Підсумки Першої світової війни були закріплені у мирних дого­ворах, вироблених міжнарод­ною конференцією у Парижі (18 січня - 28 червня 1919 р.

Рішення з питань післявоєнного устрою були прийняті при гостро­му суперництві між головними учасниками конференції. Знесилена війною економічно, але зміцніла у військовому відношенні Франція виступала за максимальне ослаблення Німеччини і встановлення влас­ної гегемонії в Європі. Ці прагнення суперечили британським інте­ресам, що грунтувалися на принципі “європейської рівноваги” і виключали надмірне посилення будь-якої країни в Європі. Англія на­магалася зберегти свою морську і торгову монополію і розширити Бри­танську імперію за рахунок німецьких колоній в Африці і “турецької спадщини” на Близькому Сході. Досягнутий компроміс відбився у Версальському мирному договорі з Німеччиною.

Територіальні статті договору передбачали передачу Франції Ельзасу і Лотарінгії та Саарського вугільного басейну, Польщі - Познані, частини Померанії, Західної Прусії та Верхньої Сілезії, а також Східного Помор’я (“польського коридору”); створення рейнсь­кої демілітаризованої зони; визнання Німеччиною суверенітету Авст­рії, Чехословаччини і Польщі та її відмову від прав на Данціг (оголошений вільним містом під захистом Ліги Націй) і Мемель ((Клайпеду) (згодом возз’єднаний з Литвою). У результаті переможена Німеч­чина втратила близько восьмої частини своєї довоєнної території і дванадцятої частини населення.

Версальська угода скасовувала в Німеччині загальну військову повинність, обмежуючи найману сухопутну армію країни 100 тисячами чоловік, забороняла мати важку артилерію, танки, військову авіацію та підводні човни. Німеччина зобов’язувалася відшкодувати країнам - переможницям втрати, яких вони зазнали у війні, шляхом сплати ре­парацій, суму яких мала визначити союзна репараційна комісія.

Версальська договірна система створила певні умови для тимчасо­вої стабілізації в міжнародних відносинах. Проте вона не тільки не усунула глибоких міждержавних суперечностей, а й породила нові. Диктат країн-переможниць, який поставив у нерівноправне, принизли­ве становище народ однієї з розвинутих держав світу - німецький, створив передумови розвитку ідей реваншу і відродження мілітаризму в центрі Європи. Версальські домовленості не задовольнили й гегемоністських претензій США, через що американський Сенат відмовився їх ратифікувати, і США не стали членом Ліги Націй.

Досягнутий в результаті вашингтонських угод новий “баланс сил” на Тихому океані (на користь США) виявився нестійким і корот­кочасним. Незабаром після конференції Японія стала на шлях перегля­ду її рішень.

Міжнародні відносини у 30-х рр. Виникнення вогнищ воєнної загрози. Збройну боротьбу за новий переділ світу першою почала Японія, яка була суперницею США в прагненні встановити своє неподільне панування в Китаї та в басейні Тихого океану. У вересні 1931 р., використавши як привід вибух на Південно-маньчжурській залізниці біля Мукдену, японські війська розпочали воєнні дії і протягом трьох місяців окупували Маньчжурію, створивши там маріонеткову державу - Маньчжоу-Го на чолі з останнім китайським імператором Пу І. Проте подальші спро­би Японії розповсюдити агресію в південному напрямку наштовхнулися на рішу­чий опір з боку країн Заходу, в першу чергу США. Продемонстрована ними як політична, так і військова активність у цьому районі змуси­ла Японію припинити подальші бойові дії. У лютому 1933 р. Ліга Націй прийняла резолюцію, що засуджувала загарбання Маньчжурії і вимагала її повернення Китаю. Відповіддю на це стали вихід Японії з Ліги Націй у березні 1933 р. і підготовка до нових загарбань.

Прихід фашистів до влади в Німеччині поклав початок новому етапу в розвитку європейської сис­теми міжнародних відносин. Реалізація гітле­рівських планів завою­вання “життєвого простору” для “арійської раси панів” і встановлення світового панування Німеччини вимагала колосального нарощування її військово-економічного потенціалу. Цьому ще в певній мірі пере­шкоджали умови Версальської угоди, хоча і дещо ревізованої на почат­ку 30-х рр. Тепер гітлерівський режим сконцентрував усі свої зусилля на остаточному зруйнуванні версальської системи.

У жовтні 1933 р. Німеччина демонстративно вийшла з Ліги Націй, розв’язавши собі тим самим руки для гонки озброєнь і агресії. Плебісцит у Саарській області, яка протягом 15 років перебувала під управлінням Ліги Націй, призвів до того, що 1 березня 1935 р. Саар відійшов до Німеччини, що значно посилило промислову базу агресора.

Однобічно порушивши військові статті Версальського договору, Гітлер запровадив у березні 1935 р. загальну військову повинність. Англо-німецька морська угода 1935 р. санкціонувала збільшення тоннажу військово-морського флоту Німеччини (до 35% англійського) і будівництво нею підводних човнів, що фактично означало двосторонній перегляд версальських угод.

Переділ світу почався з “малих воєн”. Першою на шлях відкритої агресії вступила фашистська Італія, яка взяла курс на створення великої колоніальної імперії в Африці та в басейні Середземного моря. У жовтні 1935 р. італійська армія вторглася в Ефіопію. Рішенням Ліги Націй Італія була проголошена агресором, запроваджувалися економічні санк­ції проти неї, але в їх здійсненні світове співтовариство не вияви­лося одностайним і достатньо послідовним. Тому вже у травні 1936 р. основна частина території Ефіопії була окупована італійськими військами, країна оголошена колонією Італії.

12 березня 1938 р. німецькі війська вступили на територію Австрії. Не зустрівши ніякого опору, вони протягом одного дня окупували всю країну, перетворивши її на провінцію Німеччини. Уряди захід­них країн, а під їх впливом і Ліга Націй зробили вигляд, що не помітили зникнення незалежної Австрії з політичної карти Європи.

Рік кризи (вересень 1938 - вересень 1939 р.) Центральними подіями останнього передвоєнного року в сфері міжнародних відносин були Мюнхенська угода, англо-франко-радянські переговори 1939 р. і пакт про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом. Кожна з цих подій мала величезне міжнародно-політичне значення і з невблаганною силою наближала початок світового конфлікту.

У напруженій обстановці європейської політичної кризи уряди Великої Британії і Франції все більше схилялися до прийняття німець­ких вимог і до тиску з цією метою на уряд Чехословаччини. Про це свідчила вже перша зустріч англійського прем’єр-міністра Чемберлена з Гітлером в Берхтесгадені 15 вересня, з якої почалася низка посту­пок, що згодом призвели до капітуляції в Мюнхені.

29-30 вересня 1938 р. в Мюнхені відбулася конференція за участю Чемберлена, Даладьє, Гітлера і Муссоліні, яка призвела до підписання угоди про фактичне розчленування Чехословаччини. Судет­ська область та інші райони країни, які становили майже 1/5 терито­рії і близько 1/4 населення, передавалися Німеччині, Польщі та Угорщині. Новий німецький кордон тепер проходив у 40 км. від Праги. Чехословаччина втратила половину своєї важкої промисловості. Мюнхен­ською угодою Англія і Франція не тільки підписали смертний вирок Чехословацькій державі, але й примусили її не чинити опір агресорові. Ця угода стала вершиною політики “умиротворення” гітлерівської Ні­меччини

23 серпня 1939 р. після переговорів міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа з І.Сталіним та В.Молотовим в Москві був підписаний Договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Со­юзом (пакт Ріббентропа-Молотова) і таємний додатковий протокол до нього. Договір декларував відмову кожної із сторін від агресії або підтримки агресії проти іншої сторони, а також від участі у будь-якому угрупованні держав, спрямованому проти іншої сторони. Таємний протокол передбачав розподіл між двома тоталітарними дер­жавами сфер впливу в Європі, і в першу чергу розчле­нування Польщі.

Цей документ був протиправним і аморальним за своєю суттю і ніколи не буде виправданий історією.

27. Європейський фашизм у 20-30 рр.: загальні риси та національні особливості. Сучасна історіографія фашизму.

Історичною альтер­нативою буржуазному реформізму в період подолання світової еконо­мічної кризи став фашизм, який у ряді країн еволюціонував у цей час з політичної течії у правлячий режим. Фашизм є різновидом тоталітаризму, загальними політичними ознаками якого виступають антидемократизм (встановлення однопартійної фашистської диктатури та знищення реальних засад і інститутів демократії (парламентаризму, виборності, демократичних прав і свобод); централізація влади, зрощення партійного і державного апарату, «вождизм»; антиконституціоналізм, свавілля карального апарату; державний політичний тероризм (репресії); зовнішньополітична агресивність.

Економічну сутність фашизму становить державно-монополістичний капіталізм, специфічними особливостями якого є мілітаризація економіки; «корпоративна система» як інструмент примусової монополізації та одержавлення; плановість у вигляді довгострокового директивного планування; командно-адміністративна модель управління, його бюрократизація; економічна автаркія.

Соціальну базу фашизму становить середня і дрібна буржуазія міста і села, частина робітничого класу. Ознаками соціальної стратегії фашистського режиму є «фашистський синдикалізм» – класовий мир на грунті націоналізму і популізму; соціальна ревізія; «соціальний контракт» з великим капіталом на принципах воєнізації і «фюрерства»; всеосяжний контроль держави над всіма сферами життя суспільства.

Ідеологічні засади фашизму становить еклектичний сплав націоналізму, що межує з расизмом, геополітичної теорії «життєвого простору», соціал-дарвінізму, популізму.

Основними причинами приходу фашистів до влади були:

- глибока економічна криза і викликане нею різке падіння життєвого рівня населення, скорочення виробництва і розорення маси дрібної і середньої буржуазії і, як наслідок, загальне загострення соціальної напруженості, що ставило перед суспільством питання про сильну і стабільну владу;

- відсутність у країні глибоких демократичних традицій політичного життя, тяжіння до монархічних або авторитарно-диктаторських методів правління;

- міжнародно-правові наслідки Першої світової війни (у першу чергу умови версальської договірної системи, що ставила у нерівноправне, принизливе становище народи переможених країн), що створювали пере­думови розвитку ідеї реваншу і відродження мілітаризму;

- розкол у міжнародному робітничому русі, протистояння комуністич­них і соціал-реформістських партій, що перешкодило утворенню єди­ного антифашистського фронту лівих сил.

Аграрна політика гітлерівців полягала у підтримці великого по­міщицького землеволодіння і сільської буржуазії. Закон про “спад­кові двори” забороняв продаж або дроблення середніх і великих се­лянських господарств - вони могли переходити у спадщину тільки до старшого сина. Молодші діти з заможних сільських родин традиційно рекрутувалися до СС та гестапо. Таким чином, в особі землевласників і сільської буржуазії фашизм мав міцну опору. Безземельним селянам було обіцяно землю, коли Німеччина завоює “життєвий простір” на Схо­ді.

Нацистська пропаганда грунтувалася на ідеях расизму, реваншу і антикомунізму, поширюючи “теорії” “обраної раси панів”, “боротьби за життєвий простір”, що ставали ідеологічним обгрунтуванням по­літики геноциду і зовнішньої агресії.

Марксистська історіографія (А. Галкін, А.Бланк, Б.Бессонов, М.Семиряга (СРСР), Й.Петцольд, В.Руге (НДР)) розглядає фашизм як диктатуру імперіалістичної буржуазії, спрямовану проти робітничого класу і соціалістичної революції. Перемога фашизму, як різновиду буржуазної контрреволюції, визнається результатом а) слабкості робітничого руху, розколотого соціал-демократами; б) слабкості монополістичної буржуазії, неспроможної протиставити соціалістичній революції парламентську демократію. Марксистська історіографія обстоює висновок про закономірність загострення суперечностей між німецьким фашизмом і західною демократією, як вияву поглиблення “загальної кризи капіталізму” і прискорення світової соціалістичної революції.

28. Реформізм у 30-ті рр. ХХ ст.: сутність, форми, національні моделі.

Починаючи з осені 1929 р. західний світ охопила світова економічна криза, що не мала собі рівних в історії за руйнівною силою, глибиною й широтою розповсюдження, тривалості. Криза вразила всі сфери господарства: промисловість, сільське господарство, фінанси. Загальний рівень промислового виробництва за роки кризи скоротився на 38 %, сільськогосподарського — на третину. Була зруйнована фінансова система, дезорганізована міжнародна й внутрішня торгівля.

Криза показала нездатність у нових умовах традиційного, що базується на повній свободі нерегульованих ринкових механізмів, способу господарювання забезпечити стабільний розвиток економіки. Вона підвела риску під цим нерегульованим ринковим етапом розвитку капіталізму, поклавши початок загальному державному регулюванню економіки і соціальних відносин.

Реформізм - ідеологія й практика державного регулювання соціально-економічних відносин шляхом реформ капіталістичної системи при збереженні демократії. В чистому вигляді ліберальний реформізм виявився у новому курсі Рузвельта, обмеженому - в діяльності "національного уряду" Великої Британії, антифашистському - в Народних фронтах Франції та Іспанії. Соціал-реформізм був притаманний скандинавським країнам.

Теоретичне підґрунтя для реформізму створив економіст Дж.Кейнс, що 1936 р. опублікував працю "Загальна теорія зайнятості у відсотках та грошах". Він стверджував, що в умовах ДМК економічну рівновагу в безкризовий час здатна підтримувати лише держава через кредити й податки та пряме державне регулювання під час кризи (створення державного сектора економіки, розвиток ВПК, організацію громадських робіт).

«Новий курс» Рузвельта мав чотири основні напрямки. У галузі фінансів він передбачав закриття всіх банків, а вже потім відкриття лише сильних, які могли розраховувати на державну підтримку. В результаті кількість банків скоротилася на 40 %. У промисловості на основі так званих «кодексів чесної конкуренції» визначалися умови й об'єм виробництва, мінімальний рівень цін. У сільському господарстві енергійно проводився курс на скорочення посівних площ і поголів'я худоби, за що фермери одержували відповідні премії. Окрім цього, фермерам-боржникам надавався пільговий кредит. Соціальна частина «нового курсу» передбачала встановлення мінімуму заробітної платні й максимуму тривалості робочого тижня. Робітникам надавалося право об'єднання в профспілки й укладення колективних договорів. Виділялися значні суми для організації громадських робіт. Був прийнятий закон про соціальне страхування, який передбачав виплату пенсій через старість і допомогу по безробіттю.

«Новий курс» Рузвельта, під час здійснення якого були збережені буржуазно-парламентські інститути, досяг своєї мети.

«Національний уряд» Макдональда у Великій Британії (1931 — 1935 рр.) відмінив золотий стандарт фунта стерлінга. Це було проведено з метою створення сприятливих умов для конкуренції англійськими товарами на ринках Південної Америки, де Англія конкурувала зі Сполученими Штатами.

Народний Фронт у Франції переміг на виборах у квітні - травні 1936 року. Партія соціалістів (СФІО) стала найчисельнішою в парламенті. Восени та взимку 1936 року парламент оперативно затвердив 133 закони. Зросли асигнування на освіту, науку й культуру, націоналізована частина військової промисловості й залізниці, введені 40-годинний робочий тиждень і двотижнева оплачувана відпустка, колективні договори та ін.

Дрібні торговці й селяни отримали пільгові кредити. Податок на великий капітал суттєво зріс. Значним економічним заходом стало реформування Французького банку. Його управління здійснювала генеральна рада, більшість членів якої призначалась урядом.

Капіталістична система в 30 –і роки була не тільки збережена, але і модернізована, одержала нові стимули для свого розвитку. Державне регулювання, що стало стержнем капіталістичної системи, хоча і було зустрінута неоднозначно в монополістичних колах західних країн, все більш утверджувалася як невід'ємна риса економічного й соціального розвитку.

29. Суспільно-політичні рухи в країнах Європи й Америки між двома світовими війнами: типологія, загальна характеристика. Стратегія і тактика Комуністичного інтернаціоналу та європейської соціал-демократії.

Лібералізм і консерватизм, їх пріоритети і соціальна база. Лібералізм виник у період боротьби буржуазії за свої права з абсолютизмом З часом лібералізм здійснив певну еволюцію. Великий вплив на нього зробила теорія природних прав людини, які держава повинна захищати й забезпечувати їх дотримання. Ліберали виступали за свободу торгівлі та підприємництва, приватну власність, вільну конкуренцію й обмеження втручання держави в економіку. Соціальну базу лібералізму в XVIII-XIX ст. складав третій стан, а в XX столітті — середній клас.

Консерватизм (від лат. conservatio — збереження) виник як феодальна реакція на французьку революцію кінця XVIII в. Консерватори виступали за збереження існуючих порядків, намагалися уникнути змін і реформ, хоча не заперечували їх можливості. Консерватизм ратував за зміцнення соціальних засад суспільства, збереження існуючої ієрархії.

Створення, мета й тактика комуністичних партій. Комінтерн.

На початку березня 1919 р. відбувся установчий конгрес Комуністичного інтернаціоналу. Із семи компартій, що брали участь у його роботі, масовою й впливовою була лише одна — РКП(б).

Комінтерн, зберігаючи як перспективну мету світову революцію, був змушений перейти до захисту повсякденних інтересів трудящих, тобто до тієї справи, якою завжди займалася соціал-демократія, що виробила протягом багатьох років свої методи і створила достатньо ефективні структури для реалізації своїх цілей. Комінтерн міг протиставити цим структурам лише революційний метод, який зводився до організації демонстрацій, мітингів, страйків, тобто перенесення боротьби на вулиці.

Таким чином, до кінця 20-х рр. в Комінтерні був фактично здійснений поворот до ультралівого сектантства. В умовах, коли змінювалася ситуація в суспільстві і були потрібні нові рішення й оцінки, адекватні обстановці, політична лінія в Комінтерні не одержала розвитку.

Світова економічна криза значною мірою змінила соціально-економічну обстановку в країнах Заходу і поставила робітничий рух у нові умови. Вони визначалися двома чинниками: стрімкими темпами зубожіння трудящих і зростанням фашистської загрози.

Що стосується загрози фашизму, то вона перш за все була направлена проти робітничого класу, його політичних партій і організацій, відкидаючи й знищуючи його основоположні принципи — демократію, соціальну справедливість, мир. Тому робітничий рух сприймав фашизм як ворожу політичну течію, боротьба з яким, в умовах посилення небезпеки його приходу до влади, ставала найважливішим завданням.

Прихід фашистів до влади в Німеччині в 1933 р. примусив і комуністів, і соціал-демократів більш реально поглянути на можливості й перспективи співпраці в боротьбі з фашизмом. Проте ініціативи 1933 р., не були реалізовані. Ні Комінтерн, ні РСІ не виявилися готовими подолати ворожість, що складалася протягом багатьох років.

Переломним у цьому відношенні став 1934 р., коли співпраця між комуністами й соціал-демократами в боротьбі проти фашизму й реакції стала реальністю у Франції, Італії, Іспанії. У цих умовах серйозний поворот від сектантської лінії до реальної політики єдності був здійснений Комінтерном у процесі підготовки до VII конгресу і в ході його роботи. Були вироблені рішення, які фактично відкинули тактику «клас проти класу» і орієнтували комуністів на співпрацю із соціал-демократією в боротьбі проти фашизму. Проте вже в 1937 р. здійснюється відхід від рішень VII конгресу, а в Комінтерні знов посилюються силові, догматичні методи керівництва, що перетворили цю міжнародну організацію на слухняне знаряддя сталінського керівництва.

Соціалістичні й соціал-демократичні партії. Соціалістичний робітничий Інтернаціонал. Шлях до мети лежав через демократичні реформи, здійснювані парламентським шляхом. Організаційна побудова відрізнялася демократизмом. Партії, що входили в II Інтернаціонал, мали значну автономію. Рішення ухвалювалися під час вільних дискусій. Проте ці рішення не мали обов'язкового характеру для партій. Улітку 1920 р. в західному світі в соціал-демократичних партіях перебували близько 8,5 млн. чоловік, в комуністичних - 400 тис. Переважаючий вплив соціал-демократії на робітничий рух зберігався і в наступні роки.

У травні 1925 р. в Гамбурзі відбувся об'єднувальний конгрес. Новий інтернаціонал одержав назву — Робітничий соціалістичний інтернаціонал (РСІ). Його політична платформа й організаційні принципи були близькі II Інтернаціоналу, лінію якого він послідовно продовжував.

Найважливіше місце в діяльності РСІ в 20-е рр. займали питання війни й миру, зростання фашистської загрози, а також питання, пов'язані зі ставленням до СРСР, більшовицької партії і комуністичного руху. Не дивлячись на дискусійний характер обговорення, наявність різних позицій, у справі боротьби з військовою небезпекою й фашизмом існував високий ступінь одностайності. Соціал-демократія різко засуджувала фашизм, незмінно пов'язувала його з капіталістичною реакцією і розглядала його як загрозу демократії, миру і майбутньому соціалізму. Боротьба з фашизмом визначалася як одне з найважливіших завдань робітничого руху.

Другим своїм найважливішим завданням соціал-демократія у 30-і рр. розглядала боротьбу за мир, яка прямо пов'язувалася з боротьбою проти фашизму. На Віденському конгресі РСІ в 1931 р. пропонувалося використовувати проти урядів, що порушують мир, всі засоби, аж до революційних. Але загроза застосування революційних засобів погано ув'язувалася з традиційною політикою соціал-демократії і була більше декларацією, ніж реальною політикою.

Походження, ідейні принципи і соціальна база італійського фашизму і німецького нацизму. Прикладом класичної фашистської держави, в якому система тоталітаризму була доведена до абсолюту, є Німеччина епохи третього рейха. Усі найважливіші принципи фашистської ідеології Німеччини були сформульовані задовго до приходу фашистів до влади. У Німеччині фашизм прямо й безпосередньо інкорпорував націоналістичні організації у свої лави. Розповсюдженню фашизму сприяло політичне й психологічне середовище в Німеччині.

Ідеологія німецького фашизму представлена в книзі Адольфа Гітлера «Моя боротьба». Центральним пунктом цієї книги була теорія «народ і раса». Значення расової доктрини полягало у тому, що раса повинна бути «чистою» від домішок інших рас і, крім того, раса повинна постійно боротися за свою чистоту й виживання шляхом знищення інших рас. Звідси витікало, що арійська раса, найчистішим варіантом якої є німці, повинна боротися зі всіма «нижчими» расами. Отже, війна проти всіх — це вища й необхідніша форма існування германців.

Що стосується самого поняття «фашизм», то в історичній лігатурі зустрічається декілька варіантів значення цього терміну. Фашизм яскраво й образно визначив Джордж Оруелл: «Якщо ви хочете уявити собі образ майбутньої фашистської держави, уявіть собі чобіт, що топче людину завжди».

Отже, фашизм як різновид тоталітаризму — форма репресивно-терористичної диктатури, що склалася в умовах буржуазного суспільства, при якій громадянське суспільство поглинається державою, держава знаходиться під контролем партії, партія — під контролем еліти, а еліта підконтрольна вождю.

Форми національно-визвольного руху. Національно-визвольна революція — революція, яка витікала з національно-визвольного руху і була направлена на ліквідацію іноземного панування й завоювання національної незалежності. Прикладом такої революції може служити революція в Туреччині. Очолювана М. Кемалем Ататюрком, вона привела до повної незалежності Туреччини і супроводжувалася глибокими реформами у всіх сферах життя.

Національно-визвольна війна — війна, направлена на досягнення національної незалежності, звільнення країни від агресора. Така війна ведеться із залученням великих збройних сил, іноді на протягом тривалого часу. Прикладом національно-визвольної війни може служити війна китайського народу проти японських загарбників 1937—1945 рр.

Національно-визвольний рух, повстання — як правило велика національно-визвольна акція, що відбувається в критичних ситуаціях. Наприклад, рух такінів у Бірмі або «Рух 4 травня», що мали яскраво виражену антиколоніальну спрямованість.

Ненасильницькі засоби боротьби були поширені в Індії. Лідер Індійського національного конгресу Мохандас Карамчанд Ганді був противником радикальних заходів, віддаючи перевагу тактиці ненасильства. Вона включала мітинги, бойкоти, відмову від співпраці з британською колоніальною адміністрацією і, як крайній захід, відмову від сплати податків.