Лекція 5. Доба козаччини Частина іі. Українська національна революція хvіі ст. (2 години)

План

1. Причини, характер та рушійні сили, хід та особливості української революції.

2. Договір з Московією. “Березневі статті” 1654 р., їх умови, правове та історичне значення.

3. Доба Руїни.

1. Причини, характер та рушійні сили, хід та особливості української революції.

“Ординація Війська Запорізького” 1638 року ліквідувала чимало прав козацтва і на певний час принесла полегшення польській шляхті. Але вже за кілька років козацтво починає збирати сили для нового виступу проти польського панування.

Головними причинами зростаючого незадоволення українців політикою Речі Посполитої були: посилення гніту селян і міщан, наступ на права козацтва й небажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан, незахищеність православної шляхти від свавілля польських магнатів, переслідування православного духовенства й національно-релігійні утиски інших груп населення.

Головним організатором національно-визвольної боротьби проти поляків став Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький. І це не було випадковістю, оскільки саме особисті мотиви разом із довго виношуваними планами стали безпосереднім приводом для збирання військових сил козацтва й початку повстання. Під керівництвом Хмельницького запорозькі козаки у січні 1648 року вигнали польський гарнізон і обрали Богдана гетьманом. З цього моменту Січ стала центром збирання повстанських сил для визвольного руху.

До Хмельницького приєднувалися величезні маси населення з різних суспільних верств, які стали рушійними силами цього руху. Серед них: селяни і міщани, що терпіли від феодальної експлуатації, невдоволене своїм становищем реєстрове козацтво, запорозькі нереєстрові козаки, православне духовенство, постраждале від національно-релігійного гноблення.

Історики довгий час не могли прийти до єдиного визначення цього національно-визвольного руху, називаючи його то повстанням, то війною, то революцією. Історик О.Бойко прекрасно аргументував доцільність використання тут терміну “національна революція”, оскільки народне повстання 1648 року, охопивши великі території, переросло у визвольну війну, а війна зумовила докорінні зміни в суспільстві, що вилилось в революцію.

Українська національна революція 1648 - 1676 рр. має кілька етапів: перший (лютий 1648-серпень 1657) – найбільшого піднесення національно-визвольних змагань і соціальної боротьби; другий (вересень 1657-червень 1663) – громадянська війна і поділ України на два гетьманства; третій (червень 1663-вересень 1676) – боротьба за возз’єднання Української держави. Ця війна мала національно-визвольний, релігійний і соціальний характер.

Злякавшись повстанців, Польща кинула великі сили на придушення національного руху, але не змогла.

Протягом першого року війни повстанці отримали блискучі перемоги під Жовтими Водами (5 травня 1648), під Корсунем (26 травня), під Пилявцями (20 вересня).

Успіхи повстанців в першій же битві пояснюються в значній мірі двома вдалими кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва й укладенням союзу з кримськими татарами, які в допомогу йому дали 3 тис. воїнів

Але причиною перемог козаків в багатьох битвах були також особисті, професійні якості Хмельницького, його талант стратега й тактика, багато чисельні козацькі хитрощі.

У короткий час були визволені значні території України  Лівобережжя, значну частину Правобережжя, Білорусії. Звістка про те, що Богдан наближається до Львова призвела до того, що “майже весь Люблін впав духом і все, що живе, вирушило в путь”, не було нікого, “хто б не думав про порятунок свого майна й свого життя. Але, після перемоги під Пилявцями 20 вересня 1648 року і укладення перемир’я під Замостям, Богдан повертається до Києва, де його зустрічають як “українського Мойсея”. Цей поворот був зумовлений виходом козацьких військ на етнографічні українські кордони, необхідністю надання війську відпочинку, його поповнення й озброєння, а також потребою в певному часі для створення чіткої політичної програми подальших дій.

Це не задовольняло Польщу, яка вже в травні 1649 року розпочала наступ на українські землі. Внаслідок вмілих тактичних дій, козацьким військам вдалося оточити великі сили поляків під Збаржем (червень) і Зборовом (серпень). Це була військова катастрофа для поляків, але у вирішальний момент союзник козаків кримський хан Іслам-Гірей, підкуплений поляками, зрадив Хмельницького. Під тиском обставин Хмельницький погодився на укладання 8 серпня 1649рокуЗборівського мирного договору. За договором зберігались вільності З.В.; реєстр збільшувався до 40 тис. осіб; проголошувалась амністія учасникам війни; гетьманська влада у Київському, Чернігівському, Брацлавському воєводствах; польській шляхті поверталися усі її маєтності. Ця угода виявилась нетривкою і нетривалою. Обидві сторони, невдоволені цим договором, невдовзі знову розпочинають війну.

У лютому 1650 року польські війська вдерлися на Поділля. Найбільш вирішальним моментом бойових дій стала наступна битва, що відбулась у червні 1651 року під Берестечком. Сили сторін були приблизно рівними, але Іслам-Гірей у найбільш вирішальний момент знов-таки вивів війська з бою, та й ще взяв у полон Хмельницького, який намагався їх затримати. Через деякий час гетьмана звільнили за викуп.

Ця поразка змусила Хмельницького підписати новий Білоцерківський договір 18 вересня 1651 року. За ним в Україні відновлювалась польсько-шляхетська влада; польській шляхті повертались маєтності; реєстр - 20 тис.; козацька територія обмежувалась Київським воєводством; гетьман був позбавлений права дипломатичних відносин, і мав розірвати союз з кримським ханом.

Богдан виводить війська з Чернігівщини й Брацлавщини, виконуючи умови договору, але Польща відмовляється затвердити реєстр. В той же час повернення польської шляхти до маєтків спричиняє новий вибух народних мас. Війна продовжується. 1-2 червня відбулась битва під Батогом, в якій повстанці вщент розгромили 2-тисячне польське військо і загинув польський гетьман Калиновський. Лише на кінець 1652 року Польща оговталася від поразки. В жовтні-грудні 1653 року відбулась жорстка битва під Жванцем на Поділлі, в якій хан Іслам-Гірей втретє зрадив Богдана і уклав договір з поляками, що врятувало їх від поразки.

2. Договір з Московією. “Березневі статті” 1654 р., їх умови, правове та історичне значення.

Ще починаючи з 1648 року Хмельницький неодноразово звертався до Москви з проханням надати допомогу в антипольській боротьбі. Але Москва не хотіла розривати миру з Польщею й займала вичікувальну позицію. Побачивши, що козацтво можна використати як міцний військовий чинник і проти Польщі, й проти Туреччини, російський цар погодився взяти Військо Запорозьке під свою опіку. Як зазначив цар Олексій Михайлович у грамоті своїй до Богдана Хмельницького від 22 червня 1653 року: “І ми, великий государ, увірувавши в Бога благою ревністю і побажавши, аби християнська віра у вас не перевелася... дозволили вас прийняти під нашу царської величності високу руку...”

1 жовтня 1653 року у Москвівідбулося засіданняЗемського собору, в роботі якого взяли участь патріарх Никон, митрополити й інші духівники і представники інших верств населення. Собор постановив розпочати війну проти Польщі. Через кілька днів для підписання договору з Москви виїхало посольство боярина Василя Бутурліна. 8 січня 1654 року в Переяславівідбулася всенародна рада. На ній були присутні Хмельницький, генеральний обозний Федір Коробка, судді, осавул Михайло Лученко, писар Іван Виговський. Прибули й полковники: полтавський, ніжинський, миргородський та інші. У раді брали участь представники київських, переяславських та інших міщан. Бутурлін передав Хмельницькому грамоту про взяття України під “монаршу” руку з обіцянкою захищати її від ворогів. Після обіду козацька старшина попрямувала до Церкви Успення складати присягу. Богдан зажадав від Бутурліна, щоб той від імені царя присягнув не порушувати прав і привілеїв українського населення, але останній заявив, що в Росії присягають не царі, а його піддані, й відмовився присягати. Проте сам таку обіцянку дав. Після короткої наради Хмельницький та старшина (близько 200 осіб) склали присягу на вірність союзу з царем. Переяславські міщани, не діставши гарантій збереження своїх прав, присягли лише під загрозою побиття киями. Але не всюди присяга проходила гладко. Відмовились присягати козаки Уманського й Брацлавського полків, полковники Іван Богун та Іван Сірко, виникли воління в Полтавському й Кропивнянському полках.

Одночасно козацька старшина виробляла умови державного статусу України. В лютому 1654 генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли до Москви на затвердження так звані “Просительні статті” з 23 пунктів. У них містилося прохання зберегти маєтності, права й привілеї Війська Запорозького та української шляхти, встановити реєстр в 60 тис. осіб, плату старшині й козакам, право обрання гетьмана, збереження місцевої адміністрації й збирання нею податків для царської скарбниці, невтручання царських воєвод у внутрішні справи, права зносин з урядами зарубіжних країн, збереження прав київського митрополита, направлення царського війська проти польської армії під Смоленськ, утримання українських залог на кордонах України з Польщею, оборону України від нападів татар і турок, матеріальне забезпечення козацького гарнізону в Кодаку тощо. В скороченій редакції більшість статей була затверджена царем і боярами. Ці “Просительні статті Богдана Хмельницького”, затверджені 21 березня 1654 року, царські укази до них та деякі інші документи пізніше отримали назву “Березневих статей”. Оригінали їх не збереглися, відомі лише чернетки та копії. “Березневі статті” визначили статус України в союзі з Росією і містили такі важливі пункти: військо мало право обирати гетьмана і лише інформувати про це царський уряд; гетьман і військо мають право зноситися з іншими державами, але з Польщею і Туреччиною – під контролем царського уряду; реєстр визначався у 60 тис. осіб; зберігались права станів, світських і духовних; в містах зберігалось виборче управління; збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони і т.д.

Історики і досі сперечаються щодо оцінки цього договору, його характеру, й значення для України за його умовами. Російський історик Василь Сергеєвич назвав угоду персональною унією між Москвою та Україною; Венедикт М’якотін та М.Грушевський вважали Переяславський договір формою васальної залежності; історик В.Липинський – тимчасовим військовим союзом проти Польщі, історик В.Сергейчук назвав його рівноправним військовим союзом; інші історики називали його актом “Возз’єднання” (радянські вчені). Але справа не у назві державного акту. Головне – невизначеність державного статусу України в нових умовах. Підписуючи договір, кожна з сторін вкладала в нього свій зміст: російська вважала його узаконеною формою залежності України, українська сподівалася на збереження автономії.

Входження України під протекторат Росії не відповідало інтересам Польщі, вона направила до Москви посольство з вимогою розірвати Переяславську угоду. Отримавши відмову, почала знову воєнні дії. На захист України виступила Росія. Наступні значні битви відбулися у 1654 році під Острогом, Уманню, Ахматовим, Городком і принесли перемогу українсько-російським військам. Внаслідок цього українські землі були звільнені аж до кордонів Галичини й Холмщини, але закріпити ці перемоги не вдалося – напад татар змусив відвести війська до Подніпров’я.

3. Доба Руїни.

„Руїною” називають трагічний період занепаду Української козацької держави в другій половині XVIIстоліття й страшного спустошення і знелюдгнення Правобережної України (термін висунений М.Костомаровим)

Постійні порушення Москвою умов договору, заключення за його спиною миру з Польщею змусили Хмельницького шукати нові політичні вектори й нових союзників. Він активно веде переговори з Прусією, Швецією, Молдавією, Семигородщиною, Валахією, але створити коаліцію йому так і не вдається. У 1657 році він помирає, заявивши однак перед смертю, що звільняє свого спадкоємця, синя Юрія від присяги, даної в Переяславі. Після смерті гетьмана починається боротьба старшинських угрупувань за владу: одну з них очолив генеральний писар Виговський з пропольською орієнтацією, іншу – Пушкар і Барабаш, які хотіли збереження союзу з Московією. Восени 1657 року старшина обирає гетьманом опікуна 16-ти річного Юрія Хмельницького – Івана Виговського.16 вересня 1658 року він укладає з ПольщеюГадяцьку угоду. Згідно цієї угоди Україна під назвою “Великого князівства Руського” поверталася до складу Речі Посполитої на правах автономії; магнатам і шляхті поверталися маєтки, відновлялася феодальна повинність; козацько-старшинська верхівка мала привілеї і поступки в релігійних питаннях; Виговський отримував посаду київського воєводи.

Однак частина старшини виступили проти і за допомогою Москви підняли ряд повстань проти гетьмана. В результаті у 1659 році він зрікається булави і від’їжджає до Польщі, де через 5 років був звинувачений у зраді й розстріляний.

Новий гетьман Юрій Хмельницький (1659-1663) під тиском воєвод підписує 17 жовтня 1659 року новий договір з царським урядом, що мав назву “Переяславських статей”. За договором, український уряд позбавлявся права самостійної зовнішньої політики; права переобирати гетьмана без відповідної згоди і наказу царя; гетьман не міг призначати й усувати генеральну старшину, яка складала присягу на вірність російському царю; царські воєводи вводилися до крупних міст (крім Києва), в Ніжині, Переяславі, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги. Україна набула статусу адміністративної автономії у складі Росії. Цей договір був дуже невигідним для України і фактично перетворював Україну на автономну частину Росії.

Наступного року розпочався новий етап російсько-польської боротьби за українські землі, що привів до поразки росіян під Чудновим. Тоді Ю.Хмельницький підписує 17 жовтня 1560 року Слободищенський трактат – угоду з польським урядом, за яким Україна повністю втрачала політичну незалежність і перетворювалася на провінцію Польщі, позбавлялася права зовнішньополітичних відносин і зобов’язувалася надавати військову допомогу шляхті. Магнатам поверталися маєтності, відновлювались феодальні повинності селян. Найгіршим наслідком підписання цього договору був початок територіального розколу України. Розуміючи свої помилки, Хмельницький зрікається булави й у 1563 році уходить в монастир, а на Правобережжі гетьманом обирають Павла Тетерю. Лівобережжя, яке знаходиться в цей час під патронатом Москви, обирає в Ніжині (на “Чорній раді”) гетьманом Івана Брюховецького (1663-1668). “Руїна” сягає свого апогею.

У 1663 році 17 листопада Брюховецький підписує разом з членами російського уряду Башмаковим і Фроловим “Батуринські статті” (як додаток до Переяславських), згідно яких Українська сторона зобов’язувалась утримувати російські війська в Україні, повертати до Росії втікачів, упорядкувати козацький реєстр в 60 тис. осіб; заборонити українським купцям продавати збіжжя на Правобережжі, та вивозити тютюн і горілку в Росію (не порушувати державну монополію). У 1665 році Брюховецький їде до Москви, де 11 жовтня укладає нові, ще більш невигідні для України Московські статті. Статті містили такі умови: керівництво військово-адміністративним і фінансово-господарським життям України передавалося в руки царських воєвод за винятком козацького стану; збільшувалась кількість російських військ у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, їх утримання місцевим коштом за рахунок податків; вводилися російські воєводи з військами у Полтаву, Канів, інші міста та фортеці Кодак на Січі; збирання податків з українців здійснює царська адміністрація у царську скарбницю; Київська митрополія підпорядковується Московському патріарху (статті були денонсовані у 1669 році).

Розкол в Україні ще більше поглиблювався, але були й люди, що хотіли зупинити руйнівну тенденцію й об’єднати Україну. Їх прагнення очолив П.Дорошенко (1666-1677), якого у 1665 році обрали гетьманом Правобережної України. Його плани суттєво ускладнило в 1667 році завершення російсько-польської війни за Україну, внаслідок чого в селі Андрусово було підписано перемир’я строком на 13,5 років, згідно з яким у складі Росії залишались Лівобережжя з Києвом, повертались Смоленськ і Сіверщина; до Польщі відходило Правобережжя. Запорожжя переходило під спільне керівництво Польщею і Росією.

Тоді Дорошенко, заручившись підтримкою Туреччини, змушує Польщу визнати суверенітет Правобережжя, а потім з військом рушить на Лівобережжя, яке дається йому мирним шляхом. Навпаки, його прихід активізує повстання проти Брюховецького, з яким розправляються козаки. Дорошенко стає гетьманом всієї України. Дізнавшись про загострення обстановки на Правому березі, він призначає на Лівобережжя наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного (1668-1671), а сам рушить до Чигирина. Многогрішний у 1668 році на вузькій старшинській раді обирається гетьманом і визнає верховенство царя. Змушений додержуватись проросійської політики, він 16 березня 1669 року підписує Глухівські статті  27 статей, що обмежували українську автономію (Зберігалося воєводське урядування, хоча кількість воєвод зменшувалась (у 5 містах), а їхні функції зводилося до командування гарнізонами. Україні заборонялась самостійна міжнародна політика. Козацьке військо – 30 тис.).

Дорошенко з тих обставин посилює протурецьку орієнтацію, погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 року він разом з турками відновлює військові дії проти Польщі. Але від перемоги Туреччини він нічого не виграє: за Бучачським мирним договором до турків відходить Подільське воєводство, Туреччина тисне на гетьмана, вимагаючи руйнації усіх фортець, сплати данини й т.д. Внаслідок цього Дорошенко втрачає авторитет і у 1676 році складає гетьманську булаву й здається Росії. Тоді новим гетьманом Правобережжя знову обирають Ю.Хмельницького (1677-1681). На Лівобережжі в цей час при підтримці російського уряду гетьманом обирається Іван Самойлович (1672-1687), який після обрання підписав з московським урядом Конотопські статті (як додаток до Глухівських), які обмежували гетьманську владу: гетьман не мав права судити і на карати представників козацької старшини; заборонили гетьману зносини з іноземними монархами і листування з правобережним гетьманом П.Дорошенко; встановлювався чіткий кордон з Польщею, який козаки не мали права порушувати; зумовлювали вільне пересування російських військ водними шляхами, знищуючи козацькі греблі. В 1674 році 10 правобережних полків, які відступилися від Дорошенка, паралельно йому своїм гетьманом визнали Самойловича (він став гетьманом усієї України). Підтверджуючи свою лояльність Росії, Самойлович підписує Переяславські статті 1674 року, які повторювали Глухівські і Конотопські, а також встановлювали, що: без царського дозволу гетьман не міг надавати допомогу при нападі на Польщу будь-якій з сторін без царського дозволу; гетьман не міг без згоди старшини когось карати чи судити; не мав права посилати послів на переговори з польськими чи кримськими послами.

Останню крапку в процесі поділу України між сусідніми державами було поставлено після підписання в 1686 році між Росією та Польщею “Вічного миру”. За “Вічним миром” за Москвою визнане Лівобережжя, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверська земля; за Польщею – Північна Київщина, Волинь і Галичина; нейтральною незаселеною зоною ставали Брацлавщина та Південна Київщина.

У 1687 році гетьман Самойлович був арештований і засланий на Сибір, а замість нього поставлений проросійський гетьман Іван Мазепа (1687-1708). Отримавши булаву, він підписав 25 липня 1687 року Коломацькі статті  22 статті, які обмежували економічну, політ., соціальну політику України: влада гетьмана зводилася до поліційних функцій; українським купцям заборонялося торгувати в Московській державі та торгувати з Кримом; українці зобов’язувалися брати від царських вояків знецінені московські гроші; гетьман не мав права заміняти без царського дозволу вищу старшину; в Київ вводився стрілецький полк; козацьке військо – 30 тис., Україна мала брати участь у військових російських експедиціях; заборона міжнародних відносин; листи і документи від сусідніх держав мали надсилати до Москви; заохочувались україно-російські шлюби заради злиття українців з росіянами.

Іван Мазепа, освічений і досвідчений політик, один з найбільш багатих представників аристократії, мріє про об’єднання усіх українських земель і створення держави західноєвропейського зразку на зразок Речі Посполитої. Окрім того, централізація Російської держави за часів Петра І поставила під загрозу автономію українських земель (Гетьманщини). І тоді Мазепа розпочинає пошук політичних альтернатив. Він веде таємні переговори зі шведським королем Карлом ХІІ, і під час Північної війни Росії зі Швецією, Мазепа у найбільш вирішальний момент Полтавської битви зі своїм військом перейшов на бік шведів. Але битва завершилася повною перемогою російської армії. Дізнавшись про це Петро І наказує знищити столицю гетьмана –Батурин та його мешканців. По країні покотився терор і пошук мазепинців. Новим гетьманом за наказом Петра був обраний Іван Скоропадський (1708-1722).У липні 1709 року він надіслав до Петра І так звані“Просительні статті”, які лягли в основу підписаних обома сторонамиРешетилівських статей, що складались з 14 пунктів.Устаттях йшлося про: прохання залишити укр. козаків у походах під командуванням своєї старшини, а не російських офіцерів; віддати урядові гармати, забрані царськими військами у Батурині; заборонити царським воєводам втручатися у внутрішнє управління України; звільнити укр. населення від обтяжливих постоїв московських військ та ін. Петро І наказав воєводам не втручатися у внутрішні справи і загалом підтвердив “права і вольності”, але встановив російський контроль за збиранням податків та витратами на козацьке військо та ін. А також на Україну був призначений міністр-стольник Ізмайлов з інструкціями стежити за тим, щоб не було зради, з правом втручатися в усі українські справи, а також стежити особисто за гетьманом.

Роки правління Івана Ілліча Скоропадського увійшли в українську історію як часи атрофії влади, розгулу старшинського самовладдя і анархії.

У 1722 дляуправління Гетьманщиною створюєтьсяМалоросійська колегія,яка діяла у складі президента, кількох членів і прокурора, що призначались з росіян. Колегія здійснювала контроль фінансів, суду, нагляд за стосунками старшини і козацтва тощо. Гетьманом в Україні в цей час стаєПавло Полуботок(1722-1724), який, прагнучи нейтралізувати дії Малоросійської колегії, проводить судову реформу (колегіальність суду), виступає за автономію, веде боротьбу з хабарництвом.

В 1727 році Малоросійську колегію було ліквідовано, було дозволено обрати гетьмана (з 1724 року його не було), яким став Данило Апостол (1727-1734).В день коронації Петра ІІ Данило Апостол отримав і підписав“Решительні пункти”, за якими гетьман не мав права вести дипломатичні переговори, генеральну старшину та полковників затверджував цар, для контролю за гетьманськими фінансами введені посади 2 підскарбіїв (українця і росіянина), мито за товари, ввезені в Україну надсилається у російську скарбницю.

Реформи, здійснені Д.Апостолом мали позитивний характер: були здійснені ревізія землеволодіння, реформа судочинства і заснування скарбниці забезпечили Гетьманщині перший річний бюджет; під владу Гетьмана повернуто Київ, зменшилося переселення селян на Правобережжя.

Після смерті Апостола нового гетьмана не обрали. Заснували тимчасовий державний орган “Правління гетьманського уряду”(1734 р.) (3 росіянина, 3 українця), з князем О.Шаховським на чолі. “Правління” свавільно втручалось в суспільне життя, здійснювало терор (робота “Таємної канцелярії”), русифікацію, експлуатацію людських і матеріальних ресурсів (участь у російсько-турецькій війні) тощо.

Цей орган було ліквідовано лише у 1750 роціз обранням нового гетьманаКирила Розумовського. За часів Розумовського – фаворита Єлизавети, за словами О.Субтельного, “Гетьманщина переживала “золоту осінь” своєї автономії”. Саме в цей період починає узаконюватись кріпацтво (1760 – Універсал Розумовського про заборону переходу селян від пана і 1783 – указ Катерини ІІ). У 1764 році (з приходом до влади Катерини ІІ) гетьманство було ліквідовано, а вся повнота влади зосередилась в рукахІІ Малоросійської колегіїна чоліз графом Румянцевим.Було взято курс на жорстку централізацію й русифікацію українських земель. У 1775 році було знищено Запорозьку Січ, а у 1781 – ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництва за російським зразком.

Таким чином, здобуті протягом визвольної війни досягнення української державності, були зведені нанівець тотальним наступом російського царизму на залишки української автономії наприкінці 18 століття, який проявився спочатку - в обмеженні козацьких прав і вільностей, русифікації, централізації, цілеспрямованому розколі українського суспільства (заохочення свар між старшиною і гетьманом, селянами і старшиною), експлуатації людських і матеріальних ресурсів України, і нарешті – остаточній ліквідації її автономії.