Деякі геополітичні концепції

Родоначальником геополітичної доктрини атлантизму є американський адмірал А.Мехен (1840-1914). Доктрину залежності державної величі від геополітичних умов він виклав в праці «Вплив морської сили на історію» (1890 р.). Згідно з нею, морська могутність значною мірою визначає історичні долі країн і народів. «Морська сила» є особливим типом цивілізації – найкращим і найефективнішим. А.Мехеном була висунута теза стосовно необхідності перетворення США на могутню морську державу. «Морська доля» США має проявитися спочатку у стратегічній інтеграції всього Американського континенту, а згодом – у встановленні світового панування. Основну небезпеку для «морської цивілізації» становлять континентальні держави Євразії, насамперед Росія і Китай, а також Німеччина. Боротьба з континентальною масою Російської імперії визначалася для морської сили основним довгостроковим стратегічним завданням.

Британський геополітик Х.Маккіндер (1861-1947) вважав, що з планетарної позиції в центрі світу лежить Євразійський континент – «географічна вісь історії». Таке дещо метафоричне геополітичне поняття вчений ототожнював з Росією. Виходячи з цього, основним завданням англосаксонської геополітики є недопущення утворення стратегічного континентального союзу навколо «географічної осі історії» (Росії). Для цього необхідно відірвати максимальну кількість берегових просторів від євразійського блоку і поставити їх під вплив «острівної цивілізації». Х.Маккіндер заклав в англосаксонську політику, яка через півстоліття стала геополітикою США і Організації північноатлантичного договору (НАТО), основоположну тезу: будь-якими засобами перешкоджати можливості утворення євразійського блоку, формуванню стратегічного союзу Росії і Німеччини, його геополітичному зміцненню та експансії.

Іншим «батьком атлантизму» та «ідейним натхненником НАТО» вважають американця Н.Спайкмена (1893-1943). Ним введено в обіг важливу геополітичну категорію – «Серединний океан» (Атлантичний). Відповідно до його поглядів, обидва берега Північної Атлантики – американський і європейський – є просторовим ареалом технологічно й економічно найрозвиненішої західної цивілізації. Нервовим центром і двигуном «атлантичного співтовариства» виступають США, їхній торгово-економічний та військово-промисловий комплекс. Європа є розумовим додатком Сполучених Штатів. Політична суверенність європейських держав повинна поступово зменшуватися, а влада має перейти до особливої інстанції, яка, будучи підпорядкованою США, в перспективі об’єднає представників всіх «атлантичних просторів». Отже, ще в 1942 р. Н.Спайкмен передбачив такі геополітичні явища, як створення НАТО, обмеження суверенітету європейських держав, планетарну гегемонію США.

Після розпаду СРСР (1991) у світі розпочалися грандіозні геополітичні зрушення з невизначеними наслідками. Їх головними проявами стали:

розпад Радянського Союзу, ЧССР, СФРЮ та світової системи соціалізму;

об’єднання Німеччини;

зміна суспільно-політичного устрою в державах Центральної та Східної Європи;

розширення НАТО на Схід;

розширення Євросоюзу, його економічне і політичне зміцнення тощо.

Як наслідок, з’явились оптимістичні та песимістичні концепції нового світового порядку, в яких пріоритет віддається або ринку і демократії, або посиленню націоналізму та сепаратизму.

Ф.Фукуяма (США) у книзі «Кінець історії і остання людина» (1992 р.) доводить, що ХХ ст. було насичене ідеологічним насильством, коли західний лібералізм був змушений боротися із залишками абсолютизму, більшовизмом, фашизмом, а також новітнім марксизмом, який загрожував світові ядерною війною. Наприкінці століття замість передбачуваної конвергенції капіталізму і соціалізму виникає ситуація глобальної перемоги (тріумфу) західної ліберальної демократії.

Із завершенням Холодної війни традиційна історія закінчується, завершується ідеологічна еволюція людства та утверджується ліберальна демократія західного зразка як остаточна, найрозумніша форма держави.

Подібним є бачення світового геополітичного розвитку у викладенні С.Хантінгтона (Гарвард, США). Лейтмотив його книги «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку» (1996 р.) звучить так: якщо ХХ ст. було століттям протистояння ідеологій, то ХХІ ст. буде століттям зіткнень і війн між цивілізаціями та релігіями. Геополітичними кластерами світу, на додаток до держав та міждержавних об’єднань, стають західна, східно-православна, ісламська, конфуціанська, буддистська, японська, латиноамериканська, а також недостатньо сформована африканська цивілізації. Щоб запобігти новій світовій війні, необхідно глибше усвідомлювати елементи спільного і відмінного між цивілізаціям, навчитися співіснувати в поліцивілізаційному глобальному середовищі.

Наприкінці ХХ ст. розпочалася нова фаза воєнної, економічної і культурної експансії США в Євразії. У книзі З.Бжезинського «Велика шахівниця. Панування Америки і його геостратегічні імперативи» (1997 р.) моделюються можливі варіанти поведінки країн і їх союзів, даються рекомендації урядові Сполучених Штатів щодо збереження США як єдиної світової наддержави та забезпечення нею світового панування.

У Радянському Союзі термін «геополітика» сприймався критично-негативно. Водночас, радянські геополітичні концепції різних років (курс на «світову революцію», прагнення створити «континентальний блок» з Німеччиною, побудова соціалізму «в окремо взятій країні», створення антигітлерівської коаліції держав, насадження прорадянських режимів в країнах Центральної та Східної Європи, формування Організації Варшавського договору, військова присутність у Світовому океані тощо) були визначальними у політичній історії цієї країни.

Серед російських геополітиків слід згадати П.Савицького (1895-1968). Його основна ідея полягала в тому, що Росія є особливим цивілізаційним утворенням, яке визначається через якісну характеристику «серединності». Росія посідає центральне місце на найбільшому материкові світу. Росія – не частина Європи і не продовження Азії, вона – самостійний світ, особлива духовно-історична геополітична реальність – Євразія, що протистоїть таласократичним країнам.

У пострадянський період ідеологія російського євразійства продовжує розвиватися (роботи О.Дугіна, насамперед «Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії»). Заслуговують на увагу такі праці геополітичної спрямованості: К.Плєшакова «Компоненти геополітичного мислення», Л.Івашова «Росія і світ в новому тисячолітті: геополітичні проблеми», В.Макаренка «Хто союзники Росії? Ментальність і геополітика: парадокси політики безпеки Росії», В.Kолосова та Н.Міроненка «Геополітика і політична географія», Г.Зюганова «Географія перемоги», І.Панаріна «Інформаційна війна і геополітика» тощо.