Тема 9. Розвиток національних економік країн європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом нтр (іі пол. Хх ст.)

9.1. Формування трьох центрів світового капіталізму: США, ФРН, Японія – нові економічні лідери. У повоєнний період світове господарство охоплювало три підсистеми: господарства економічно розвинених країн, господарства соціалістичних країн, та господарства країн, що розвиваються. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Важливими чинниками розвитку світового господарства були: -розвиток науково-технічного прогресу; -подальше поглиблення всесвітнього поділу праці; -інтернаціоналізація виробництва. У повоєнний період роль лідера належала США. Одна з найважливіших причин цього – використання досягнень НТП. Внаслідок модернізації виробництва в 1966 р. 36% обладнання мало вік до 5 р. Найбільш динамічно розвивались галузі, пов’язані з НТП: електронна, електротехнічна, аерокосмічна. Виробничі потужності країни перевищували потужності всіх індустріальних держав, разом взятих. У міжнародній валютно-фінансовій системі встановлювалася першість валюти США. Ще у 1944р. на міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі був створений МВФ, який почав функціонувати з 1947 р. Офіційними цілями МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі і валютного співробітництва шляхом встановлення норм регулювання валютних курсів і контролю за їх дотриманням, надання державам-членам засобів в іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів. Зараз в МВФ входить 170 країн, капітал фонду складає більш як 150 млрд. $. Одночасно з МВФ був створений Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) – це спеціалізована установа ООН, міждержавний інвестиційний інститут. Господарський розвиток ФРН почався із значно гірших стартових позицій ніж в інших країнах. Початок підйому пов’язують з грошовою реформою 1948р. Починаючи з кін. 50-х рр. господарство ФРН перейшло практично і стан безперервного піднесення. Успіхи німецької економіки визначалися значною мірою збільшенням капітальних вкладень, джерелами яких були приватні та державні кошти, інвестиції за планом Маршалла. У 70-80 рр. Зх. Німеччина, хоча і поступалася Японії, але залишалася економічним лідером в Європі. На поч. 90-х рр. Німеччина витримує ще одне економічне випробування – об’єднання країни, що потребувало більше триліона марок. Третій світовий лідер – Японія. Переможена у ІІ світовій війні позбавлена заморських володінь, піддана атомному бомбардуванню, Японія в кін. 40-х років характеризувалася як “країна без майбутнього” (“Біологічно покалічена, інтелектуально спотворена, морально знищена нація без продуктів харчування і сировини, без функціонуючої транспортної системи і валюти, країна, де голод і страх вбили надію” – Г. Штольпер, 1947 р.). Програма, аналогічна плану Маршалла, була розроблена для Японії – “план Доджа-Макартура” (розроблена представниками америк. монополістичного капіталу Доджем і Шоупом). Він не передбачав фінансової допомоги Японії, а робив ставку на повернення від мілітаризму до ліберальних цінностей і запуск механізму вільної конкуренції (за що цей план отримав назву “Зворотній курс”). Основна ставка в розвитку робилася на нові (хай і запозичені) технології і розвиток морського капіталу. Японія однією з перших почала втілювати в себе сучасні методи наукової організації праці. Із врахуванням того, що промисловість Японії працює на імпортній сировині, вона займає одне з ведучих місць в сучасному світі в галузях радіоелектроніки, кораблебудуванні, нафтохімії і автомобілебудуванні. 9.2. Економічні наслідки науково-технічної революції. НТП після ІІ світової війни пішов такими високими темпами, що перетворився в справжню, третю науково-технічну революцію (І – в 18 ст., ІІ – кін. 19-поч. 20 ст.). В ході цієї революції наука стала безпосередньою виробничою силою суспільства. Серед головних компонентів НТР – найширше застосування електроніки і комп’ютерів, реактивної техніки, ядерної енергії і квантових генераторів, полімерних матеріалів, генної інженерії в біології. НТР відкрила нову еру в розвитку машинного виробництва – автоматизацію виробничих процесів. В результаті застосування досягнень науки сільське господарство перетворилося на індустріальну галузь. Це дозволило зняти продовольчу проблему у більшості країн. Результати НТР стали технологічною та інформаційною основою перетворення індустріальної економіки в постіндустріальну. Головним теоретиком концепції постіндустріального суспільства є амер. соціолог Д. Белл, який вже на поч. 70-х років вказував на зародження нового устрою. Якщо в доіндустріальну епоху головним ресурсом була м’язева сила, в індустріальну – машинна техніка, то на постіндустріальній стадії таким ресурсом стає знання, інтелект. Метою стає не кількість вироблених благ, а їх якість , а в ширшому розумінні – якість життя. Відповідно провідна сила не селяни і робітники, а представники інтелектуальних професій. Проте говорити про постіндустріальне суспільство в рамках всієї планети поки що рано (Африка ще тільки вступає в добу індустріалізації). 9.3. Особливості розвитку світового господарства в ІІ пол. ХХ ст. В результаті соціально-економічних перетворень в розвинутих країнах світу сформувався принципово новий тип економічних взаємовідносин основних соціальних прошарків (праці, інтелекту, капіталу), відмінний від систем вільної чи монопольної конкуренції. Відмінними рисами суспільства соціального партнерства або системи соціального ринкового господарювання є: 1) утвердження значної ролі державного регулювання економіки і соціальної сфери через законодавчу діяльність, систему оподаткування, завдяки державним витратам і держпідприємництву; 2) подолання протирічь між працею і капіталом на основі участі працівників в прибутках компаній через володіння акціями; 3) збереження і розвиток інституту приватної власності як базового економічного інституту суспільства; 4) досягнення соціальної згоди в суспільстві на сонові широких соціальних програм, які гарантують більшості населення рівні економічні права і свободи, рівні стартові можливості (освіта, охорона здоров’я, страхування); 5) масове виробництво споживчих товарів, значна частина яких доступна майже всім прошаркам населення, хоч би через систему кредитування. В другій половині ХХ ст., поряд з бурхливим економічним розвитком, світове господарство переживало і спади. Один із таких спадів – енергетична криза 70-х (1974-75 р.) – “нафтовий шок”. В 1973 р. країни-виробники нафти (за виключенням СРСР і США) об’єдналися в Організацію країн-виробників і експортерів нафти (ОПЕК).Ціна на сиру нафту зросла з 2,5 до 10 $, а потім і до – 30$ за барель (більше 200$ за тонну) → зросли ціни на бензин , авіапаливо, електроенергію, послуги автотранспорту. Економічні системи провідних країн в терміновому порядку довелось перебудувати на ресурсозберігаючі технології. Для подолання наслідків “нафтового шоку” потрібно було майже 10 років, після чого провідні країни Заходу вийшли на стійке економічне зростання ( і до цих пір). Один з наслідків для країн-виробників: Кувейт, Бахрейн, Сауд. Аравія, Об’єднані Арабські Емірати успішно провели модернізацію і зробили крок з феодалізму прямо в постіндустріальне суспільство. Інші країни – Іран, Ірак, Лівія витратили доходи на мілітаризацію і залишилися відсталими. 9.4. Неолібералізм Суспільно-економічні процеси поч. ХХ ст. своєрідно позначились на розвитку економічної теорії. Монополізація економіки, транснаціоналізація економічних зв’язків, посилення економічних функцій держави, революційні події у світі спричинили нагальну потребу в теорії, яка не лише пояснила б природу об’єктивних залежностей, що склалися в економіці, а й стала б теоретичною базою економічної і соціальної політики держави, орієнтованої на стабільний поступальний розвиок суспільства. Неолібералізм виник в 30-ті роки як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки. Але Велика депресія сприяла розвитку саме кейнсіанства. Тому впродовж майже двох десятиліть після Другої світової війни в економічній думці Заходу безперечно панувало кейнсіанство, чиї „рецепти” економічної політики давали досить вагомі результати. Але криза середини 70-х років стала одночасно і кризою кейнсіанської економічної доктрини, яка не змогла вчасно знайти відповідь на життєві проблеми. Розвинуті країни були вперше вражені „спадфляцією” – одночасний спад виробництва(як наслідок – високе безробіття) і інфляція. Такий варіант Кейнс не передбачав. Вирішення було знайдено в рамках неоліберального напряму, один з підрозділів якого – монетаризм – став „мейнстрімом” економічної теорії. Інше крило неолібералізму чудово себе зарекомендувало раніше, в ході здійснення „німецького економічного чуда”. Неоліберальна концепція грунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки деякому втручанню держави в економіку. Тобто дежава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де її бракує. Найкраще виражає суть неолібералізму так зване „золоте правило” Ерхарда: „Конкуренція всюди, де можливо, регулювання там, де необхідно”. Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, за першорядну роль в економіці приватної власності і недержавних господарських структур (державі відводиться роль „нічного сторожа”). Інакше: якщо кейнсіанство першочерговим вважає здійснення заходів активного державного втручання в економіку, то неолібералізм надає перевагу пасивному державному регулюванню. Неолібералізм репрезентований багатьма школами, найвідоміші з них є наступні: німецький неолібералізм (ордолібералізм), лондонська школа, чиказька школа (монетаризм). Фрайбузька школа неолібералізму. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що виконує інституціональні, організаторські та виховні функції і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на неокласичні ідеї самоегулювання економіки з одного боку, та на менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви з іншого боку. Основоположником неоліберального напряму в німецькій економічній теорії вважають В. Ойкена, який є засновником фрайбурзької школи. Ойкен – видатний німецький вчений, економіст і соціальний мислитель, в 30- ті роки він був у відкритій опозиції до націонал-соціалізму. Ойкен є автором багатьох статей і праць. Найважливіші з них: „Основи національної економіки”(1940) і „Основні принципи економічної політики”(1950). До фрайбурзької школи належать також А. Мюллер-Армак, О. Рюстов, В. Репке. Саме Альфреду Мюллеру-Армаку належить авторство терміну „соціальне ринкове господарство”. Свої ідеї вчені, які представляли фрайбурзьку школу висвітлювали в щорічному альманасі „Ордо”, який почав виходити з 1948 року, тому часто німецький неолібералізм називають „ордолібералізм”. Саме теоретикам Західної Німеччини належить ідея сполучення (співіснування) принципу „свободи ринку” і справедливого розподілу за принципом „соціального вирівнювання”. Таким чином представниками фрайбурзької школи була створена власна модель „соціального ринкового господарства”, яка грунтувалася на: - положенні Ойкена про те, що людському суспільству притаманні тільки два типи економіки: централізована (тоталітаризм) і вільне ринкове господарство; - ідеї поєднання цих типів економіки з переважанням одного з них в певних історичних умовах. Отже, складовими соціального ринкового господарства є: конкурентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє національний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості. Має місце не абсолютизація ринкових відносин. А свідомий синтез, коли створюване ринковим господарством багатство розподіляється під контролем держави. Практично ідеї ордолібералізму раелізувалися в ході „реконструкції” вільного ринкового конкурентного порядку в післявоєнній Німеччині. Втілення цих ідей здійснилося в ході серії економічних реформ. Головною дійовою особою цих реформ був Л. Ерхард – видатний німецький громадський діяч, міністр економіки ФРН (з 1949 по 1963 рік), віце-канцлер і канцлер ФРН (з 1957по 1967). У своїх численних виступах і статтях Ерхард виступив не тільки як видатний практик, але й як теоретик переходу від зруйнованої „командної економіки” до соціально орієнтованого ринкового господарства. В різний час Ойкен та інші представники фрайбурзької школи були економічними консультантами Л. Ерхарда. Лондонська школа неолібералізму. Ф. Хайєк – продовжувач традицій австрійської економічної школи, глава лондонської школи неолібералізму, лауреат Нобелівської премії в галузі економіки (разом з Г. Мюрдалем), присудженої за „піонерні роботи в області теорії грошей і економічних коливань, а також за глибокий аналіз взаємозалежності економічних, соціальних і інституціональних явищ”. Отже, ознайомлюючись з його теоріями, слід звернути увагу, що вони у Хайєка мають двоїстий характер. З одного боку, деякі з праць присвячені аналізу закономірностей розвитку економіки, здійсненому на мікроекономічному (і навіть маржинальному) рівні розвитку; в інших автор намагається дати загальну соціальну картину життя суспільства, показати, за яких умов функціонує ця економіка. Перші написані, слідучи традиціям неокласики, другі перекликаються з ідеями історичної школи, інституціоналізму. Класичними вважаються його праці: „Грошова тероія і економічний цикл”(1933 р.), „Прибуток, процент та інвестиції”(1939), „Чиста теорія капіталу”(1941), „Дорога до рабства”(1944), „Індивідуалізм і економічний порядок”(1948), „Основний закон свободи” (1960) та ін. В цих працях автор, проповідучи економічну свободу, займається, крім економічної теорії, і економічною філософією. Хайєк представляє крайнє праве крило неолібералізму, прихильники якого не допускають практично ніякого втручання держави в економіку. Слід зауважити, що погляди Хайєка сформувалися під впливом видатного представника „другого покоління” австрійської школи, учня Бем-Баверк та Людвіга фон Мізеса (1881- 1973). Ці вчені, активно вступаючи в полеміку з прихильниками державного втручання в економіку, розвивали тезу про те, що відмова від вільного ринку насправді підриває можливості ефективного розвитку народного господарства. Саме висунуті ними ідеї отримали назву „неоліберальної хвилі”, а перша конференція неолібералів була проведена в Парижі в 1938 році. Деякі вчені справедиво називаютьм Фрідріха фон Хайєка „батьком неолібералізму”. Ключовою ідеєю австро-британського економіста є концепція „спонтанного порядку”, який виникає не в результаті того чи іншого плану, а стихійно, в процесі повсякденного слідування „традиційним і моральним практикам”. Хайєк негативно відноситься до макроекономічного аналізу, він впевнений, що раціональне саме проб’є собі дорогу, воно не потребує свідомого впровадження: „Ми можемо певною мірою зрозуміти зв’язок між явищами, але не можемо управляти ними”. Пріоритет свободи людини Хайєк проголошує головним принципом суспільного життя, а гарантом свободи він називає приватну власність. Будь-яке втручання держави в економіку він називає „адміністративним деспотизмом” і категорично заперечує його, висуваючи, наприклад, ідею про те, що державі варто відмовитися навіть від контролю над грошовою політикою Водночас Хайєк визнає і обгрунтовує активну роль держави у створенні умов для вільного і успішного функціонування економіки на засадах приватної власності, індивідуалізму, конкуренції. Тобто, держава повинна контролювати сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль). Фундатором французької школи неолібералізму (дирижизм) вважають Ж.- Л. Рюефа. Свої позиції він висвітлив у праці „Соціальний породок” (1945), де підкреслює, що оптимальний „соціальний порядок ”знаходиться на межі лібералізму і авторитаризму. Проте перевага повинна належати неоліберальній „раціональній економічній політиці”. Суть її в тому, що держава повинна виступати активним організатором ринкового механізму ціноутворення. Узальненого вигляду французька неоліберальна модель суспільного розвитку набуває в працях М. Алле. Варто виділити основні складові цієї моделі: • формування економічно незалежного суспільства здійснюється державою на основі особливої державної структурної політики; • ринкові конкурентні відносини підпорядковуються загально – суспільним інтересам, наслідком чого може бути розбалансування економіки. Важелем збалансування має стати державне (індикативне) планування в особливій формі, що не суперечить ринковим відносинам; • соціальна політика держави є похідною від її економічної політики і заежить від успіхів ринкової економіки. Проте її можна розглядати також і як чинник економічного розвитку. Слід нагадати, що цю теоретичну модель було використано на практиці урядом де Голля, як основу „політики модернізації”. Чиказька школа. Альтернативою кейнсіанства в США стала чиказька школа неолібералізму, або монетаризм, який зародився ще в 20-х роках в Чиказькому університеті. Особливого розвитку монетаризм набув з кінця 50-х-поч.60-х років з появою низки публікацій М. Фрідмана, який став лауреатом Нобелівської премії 1976 року в галузі економіки. Суть свого вчення М. Фрідман виклав у фундаментальній праці „Монетарна історія США. 1867-1960” (1963). Монетаризм, грунтуючись на неокласиці, виходить з того, що ринкова економіка за своєю суттю є збалансованим господарством, здатним до автоматичного саморегулювання, і єдиним, що може зруйнувати цю здатність – це диспропорція між темпами зростання продукції і темпами зростаня грошової маси в обігу. Таким чином, монетаризм – це економічне вчення, згідно якого: • головним засобом регулювання економіки є монетарна (грошова) система; • тільки грошове регулювання (а не бюджетне) здатне розв’язати економічні проблеми суспільства. Дежавне регулювання зводиться до мінімуму, воно обмежується контролем над грошовою сферою. Монетаристська концепція грунтується на кількісній теорії грошей. Її суть: ціни товарів визначаються кількістю грошових засобів. Збільшується грошова маса – ціни ростуть, і навпаки, скорочується грошова маса – ціни знижуються. Тобто при однакових умовах товарні ціни змінюються пропорційно кількості грошей. Ідеї Кейнса про те, що основним завданням економічного розвитку є забезпечення максимального рівня зайнятості, монетаристи на чолі з М. Фрідманом протиставляють ідею забезпечення стабільності економіки. Держава,яка має за мету сприяння ринковій стабілізації, на думку Фрідмана, може скористатися лише одним інструментом впливу на економіку – грошовою емісією. Фрідман сформулював т. зв. „грошове правило” збалансованої довгострокової монетарної політики держави, згідно якого збільшення грошової маси має бути систематичним, стабільним і планованим процесом, незалежним від кон’юнктурних і циклічних коливань. Правило: „зростання грошової маси повинно йти темпом, який би забезпечував стійкість цін і відповідав би динаміці ВНП”. Інакше: приріст грошей в обігу повинен відповідати приросту ВНП. При виборі темпу зростання кількості грошей Фрідман пропонує ввести правило „механічного” приросту грошової маси, який (приріст) відображав би два фактори: рівень очікуваної інфляції і темп приросту суспільного продукту. Фрідман вважає, що середньорічний темп приросту грошової маси слід встановлювати в розмірі 4-5 %. Звідси випливає основний принцип монетарної політики: досягнення стабільних темпів приросту грошової маси, яке на основі ринкового саморегулювання покликане забезпечити зростання виробництва і високу зайнятість. Монетарна концепція була апробована урядом США при президенті Ніксоні. Але найбільше застосування монетарні „рецепти” знайшли при президенті Р. Рейгані (рейганоміка). Зрозумі, що вони використовувалися поруч з іншими заходами, а саме: із стимулюванням виробництва, зниженням податків, встановленням фіксованого курсу національної валюти тощо. Наочний прояв переваги політики неолібералізму над кейнсіанством в 70–80 роки є оздоровленя і укріплення економіки Анлії, Франції, Японії, Чилі, Іспанії, Португалії, Польщі. Але є і негативні приклади застосування заходів монетарної політики: Індія, Бразилія, Прибалтика. Причина невдач – половинчастість, безсистемність і непослідовність дій урядів цих країн.