2. . Загальні проблеми відображення власних назв в перекладі та лексикографії

У лінгвістиці та теорії перекладу розповсюджена думка, що власні назви не потребують перекладу або попередньо перекладацький аналіз. Згідно з цим підходом. При аналізі тексту «будь-яке слово – що не є власною назвою потребує словникового опису, внутрішнього або міжмовного перекладу, тоді як звичайна вказівка на те, що слово, яке нам зустрілося є власною назвою, тобто указання на категоріальне, видове значення слова, є достатнім»[].

В деяких наукових роботах та підручниках по теорії перекладу ВН відносяться до так званої «прецизійної лексики». Можна вказувати на наступне тлумачення такої лексика: «одномовні, але на відміну від термінів загальновживані слова, що не викликають, як правило, конкретних асоціацій»[].

У наведеному тлумаченні не зовсім зрозуміла власне сама характеристика «прецизійної лексики» (в тому числі ВН) як «одномовних» слів, можливо, вона відображає згадане вище уявлення про ВН, як о певних константах міжмовної комунікації. Цим. А також тезисом про відсутність у них, як правило, «конкретних асоціацій», можливо і пояснюється такий підхід, у якому ВН не вважаються достатньо важливим об’єктом синхронічного порівняльного аналізу в аспекті теорії перекладу зокрема і теорії міжмовної комунікації взагалі.

Однією з най розповсюджених проблем, що постає перед перекладачем при перекладі власних є неправильний некоректний, переклад власного імені індивіда. Якщо при називанні предмета загальним ім’ям можна користуватися синонімами без жодної шкоди для комунікації, то навіть незначне спотворення форми ВН здатне зруйнувати комунікацію. У культурі суспільства ця властивість закріпленості імені за індивідом набуває офіційний характер і тягне за собою певні юридичні наслідки. Так, Жорж, Юрій, Георгій, Єгор з юридичної точки зору є різними іменами, хоча з етимологічної точки зору все це варіанти одного й того ж самого імені [].

З того факту, що ВН закріплюється за лицем (предметом) в індивідуальному порядку та в загальному випадку розглядається як дещо, що є незмінним, випливає, що ВН в ідеалі повинні слугувати для позначення цього лиця (предмета) не тільки в якомусь одному мовному середовищі, а й в інших мовних середовищах. Іншими словами, в міжмовній комунікації ВН здатні набувати надмовний статус, коли формальна оболонка імені (з урахуванням допустимих відхилень в вимові, що обумовлені розбіжностями в фонетичній структурі різноманітних мов) стає універсальним засобом офіційної ідентифікації індивіда.

Говорячи про проблеми з якими стикається перекладач при перекладі власних назв не можна оминути й Ономастику. Ономастика як розділ лексикології виділилась в особливу науку в силу усвідомлення вченими специфіки ВН в порівнянні з загальною лексикою. Визнаючи ії особливе положення в мові та мовленні одного й того ж мовного колективу, не можна не визнати ту специфічну роль, яку відіграють ВН у міжмовній взаємодії. Вивчення цієї специфіки можливе на основі поєднання підходів двох лінгвістичних дисциплін – перекладознавства й ономастики.

Такий спільний розділ теорії перекладу й ономастики можна назвати перекладацькою ономастикою. Ця дисципліна покладена займатися порівняльним вивченням текстів з використанням ВН, породжених в результаті міжмовної комунікації (перекладу) на дві (або й більше) мови, й проблемою формування міжмовних ономастичних порівнянь.

Головною проблемою перекладацької ономастики є проблема формувань міжмовних ономастичних співвідношень. В цій проблемі можна також виділити об’єктивний та суб’єктивний аспекти.

Об’єктивний аспект проблеми виражається у виявлені та описах тих об’єктивних факторів та обмежувачів, які діють у якості направлених у різні сторони векторів міжмовної комунікації, що заважають реалізації універсального підходу на основі постулату верховенства форми (за визначенням Єрмоловича Д. І.) [].

Суб’єктивний аспект проблеми пов'язаний з вибором принципів та методів формування співвідношень, тобто з рішеннями, які приймають перекладачі (або між іншими міжмовними посередниками). Хоча такі рішення повинні прийматися на основі врахування та виваження об’єктивних характеристик тексту та мовленнєвої ситуації, вони все ж таки є результатами побудови суб’єктивної ієрархії пріоритетів поміж різноманітних формальних та змістових компонентів тексту, що підлягають передачі. «Вибір варіанту, пов’язаного з найменшими втратами, складає найважливішу частину творчого акту перекладу»[].

Будучи порівняльною дисципліною, перекладацька ономастика не може не вивчати подібності та відмінності між мовами сфері комунікативної (текстової) ролі ВН. Однак, повна подібність, як правило достатньо тривіальна і не потребує пояснень, тому дану дисципліну повинні цікавити в першу чергу контрастні аспекти, тобто розбіжності.

Об’єктивні та суб’єктивні аспекти проблеми формування ономастичних співвідношень корелюють, відповідно з дескриптивним та прескриптивним аспектами перекладацької ономастики. Останній витікає з самої природи перекладацької ономастики та перекладознавства: відомо, що ВН – одна з тих сфер мови, де особливо актуально регулювання та нормування. Крім того, прескриптивна роль перекладацької ономастики диктується необхідність теоретичної і (або) практичною підготовки мовних посередників (у ролі яких найчастіше виступають перекладачі, але не тільки вони а й представники інших професій – журналісти, картографи, укладачі довідників, співробітники протокольних і паспортно-візових служб і т.д.) Прескриптивний аспект перекладацької ономастики реалізується і в моделюванні стратегій перекладача при формуванні ономастичних відповідностей, оскільки таке моделювання неминуче набуває рекомендований й дидактичний характер [].

Якщо говорити саме про метод перекладацької ономастики як про лінгвістичну дисципліну, то головним для неї є співвідносний (контрастивний) метод, що спирається в свою чергу на більш широкий діалектичний підхід, необхідний для виявлення об’єктивних антиномій (протиріч), що обумовлюють міжмовні та міжкультурні розбіжності. Це дозволяє виявити й описати закономірності в розбіжності, відділити їх від випадкових суб’єктивних помилок або з’ясувати причини тих ситуацій, коли такі помилки несуть масовий та невипадковий характер. Слід зазначити також те, що в лексикографії власним назвам приділяється недостатньо уваги. Це характерно не тільки для двомовної, а й для одномовної лексикографії. Зокрема, в українській лексикографії ВН не включаються в словники тлумачних словників. За замовчуванням читачів відсилають к довідникам енциклопедичного характеру. Ця практика базується на трактуванні того, що ВН, це ті одиниці, які мають лише енциклопедичне значення, і хоча з такою трактовкою погоджуються далеко не всі вчені, в лексикографія дана традиція зберегла досить сильну інерцію.

Що ж стосуються таких спеціальних двомовних словників лексикографічної ономастики перської та української мови, то вони зустрічаються напрочуд рідко і в обмежених екземплярах. Такі словники, не повинні бути розкішшю або дивиною, тому що двомовний словник – перший друг перекладача, особливо, якщо це словник власних назв, у процесі перекладу яких перекладач стикається з чисельними труднощами.