38. Політична еліта та лідерство…

Термін „еліта” у перекладі з французької означає „кращий”, „вибраний”, „відібраний”. Цим поняттям позначають окремі верстви суспільства, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно від функцій, які виконує еліта вона поділяється на економічну, господарську, духовно-інтелектуальну, політичну, інформаційну, військову, адміністративну тощо.

В етимологічному значенні поняття еліта (у перекладі з французької elite — найкраще, добірне, вибране) не має нічого антигуманного чи антидемократичного. Так нерідко говорять про елітне зерно, спортивну еліту тощо. У людському суспільстві існують природні й соціальні відмінності між людьми, які зумовлюють їхні неоднакові здібності до управління й різний вплив на політичні та суспільні процеси. Отже, політична еліта — це носії політико — управлінських здатностей. Це поняття застосовують до людей, які володіють певними позитивними якостями (компетентність, культура, сила волі тощо), посідають провідні або найвпливовіші позиції у суспільстві. Політична еліта здебільшого визначається як меншість суспільства, достатньо самостійна, відносно привілейована група (або сукупність груп), яка має відповідні психологічні, соціальні та політичні особливості й бере безпосередню участь у формуванні та здійсненні політичних рішень, пов'язаних із використанням державної влади чи впливом на неї.

Однією з головних функцій політичної еліти є висунення політичних лідерів (від англ. ведучий, керуючий). Лідери виступають ключовими фігурами політичного життя і реально впливають на суспільно-політичні процеси.

Є багато поглядів вчених на те, кого слід вважати лідерами.

На думку одних, лідерами є всі великі політичні діячі, які виконують управлінські функції: державні чиновники вищого рівня, призначені на свої посади (наприклад, міністри) або вибрані на них (президент, парламентарії).

Інші автори, на противагу вказаній позиції, заявляють, що лідерство — це форма визнання авторитету не усіх політичних керівників, а лише найбільш видатних. Видатним лідерам — рятувальникам нації або реформаторам (в Україні — Б.Хмельницький, в США — Рузвельт) — протистоять керівники-менеджери з набагато скромнішою місією і більш вузькою сферою діяльності.

З позицій третіх вчених — лідерство є неформальним, заснованим тільки на авторитеті, аспектом управління і як таке протистоїть формальному керівництву — управлінню особи, яка обіймає офіційну посаду. Згідно з даною точкою зору, реально лідерами визначаються лише значні суспільні діячі, вплив яких здійснюєься тільки на основі авторитету, особистої харизми. Прикладом такого лідерства є Ганді.

Але загалом лідерство — це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальний статус, пов’язаний з суб’єктивними особливостями, і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правові та адміністративні ресурси.

Отже, політичний лідер — це учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство вцілому на досягнення певної мети.

Потреба у лідерстві виникає тоді, коли до ситуації залучені групи людей, і її (ситуацію) необхідно оцінити від імені цих груп. Політичне лідерство є точкою перетину потреб, інтересів, симпатій та антипатій тих чи інших соціальних груп. Головне чим займається лідер — це вираження загальних цінностей, стремлінь, бажань реальних та потенційних послідовників і здійснення керівництва суспільством, відповідно до цього.

1. традиційне лідерство, яке передбачає вплив, заснований на вірі послідовників у святість традицій (монархи, старійшини та вожді племен);

2. харизматичне лідерство, що формується на основі віри населення у виключні особисті якості лідера;

3. раціональне лідерство. Ресурси впливу лідера базуються на факті призначення або вибрання його на певну посаду (сучасні президенти).