13.Епоха відродження

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані зі зростанням значення та авторитету міст, збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV—XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони — осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV—XV ст., де й виникло явище Відродження.

Філософи й мислителі Відродження почали підкреслювати реальну цінність природи і земного життя людини. Вони виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж - розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище творіння Бога — людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження — піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.

Піднесення людини до рівня титанічного змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування просто неможливе, то присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога пронизував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич божественної мудрості як у спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого. Сама людина також мусила явити своїми діями силу й мудрість, від початку закладені в неї. Тому за будь-яких обставин людина повинна була довести свою людську гідність.

Подібне розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й те, що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Виникає перспективне сприйняття дійсності, а на картинах з'являється глибина. Це свідчить про те, що реальність перестали розуміти площинною, тобто позбавленою власного змісту; навпаки, її тепер розглядали як самоконцентровану. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахункові. Звідси випливає дуже своєрідне поєднання принципово різних моментів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом. Але вона постає для людини як об'єкт; хоч останній має свою утаємничену глибину, його можна "загнати" у формули й розрахунки. Так естетичну цілість реальності під поглядом людини Відродження доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.

У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI — початок XVII ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:

• гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV — середина XV ст.(Данте Аліг’єрі, Петрарка);

• платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV — перша третина XVI ст.(М.Кузанський, Фічіно);

• натурфілософський період: друга половина XVI — поч. XVII ст.(Да Вінчі, Коперник, Мор, Макіавеллі)

У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі (1265—1321). Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини — тілесну і духовну — він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння. Відповідно до подвійної природи перед людиною постає і два види життєвого блаженства: блаженство в цьому житті і блаженство у вічному бутті. Є й два шляхи, що ведуть до названих блаженств: шлях філософських надбань, на якому людина спирається на свої розумові можливості, і духовний шлях, на якому людину наставляє Святий Дух. Для людини найціннішим є те, що вона здобула сама. Врешті-решт, людські зусилля можуть привести до гармонії її якостей і до наближення людини до Бога, оскільки Бог і є уособленням довершеності й абсолютної гармонії.

Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії — Франческо Петрарка (1304—1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану "Studia humanitatis", тобто комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини — уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.

Поджо Браччоліні наголошував на тому, що притаманне природі не можна засуджувати. У земному житті людина керується корисністю і бажанням досягти насолоди; це є природним, а тому необхідним і прекрасним. Лоренцо Валла доводив, що високе і піднесене знання повинно бути водночас і корисним, і що реальне буття належить лише окремим реальним речам, які можна сприймати і якими модна оперувати. Джаноццо Манетті (1396—1459) у своєму творі "Про гідність і вищість людини" прославляє її як вище творіння Бога. Саме через це людське тіло наділене гармонією і красою, але ще вище стоїть злагодженість і гармонія розуму, бо тільки завдяки розумові людина не лише продовжує, а й завершує процес божественного творіння. Призначення людини — пізнавати й діяти.

Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей, на піднесення гідності людини, на прирівняння її у чомусь до Бога. З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.