Динаміка міграційного руху населення України у січні-липні 2009 року (осіб)

Область	У межах України			Зовнішня міграція
	число прибулих	число вибулих	приріст	число прибулих	число вибулих	приріст
1	2	3	4	5	6	7
Україна	290241	290241	Х	19093	10823	8270
Автономна республіка Крим	12875	11502	1373	2142	800	1342
області
Вінницька	14080	13889	191	849	330	519
Волинська	8497	7662	835	250	252	-2
Дніпропетровська	18637	19496	-859	984	674	310
Донецька	23456	23907	-451	1804	1316	488
Житомирська	9923	9516	407	305	176	129
Закарпатська	3761	3846	-85	129	292	-163
Запорізька	9860	9888	-28	962	517	345
Івано-Франківська	6897	6574	323	285	178	107
Київська	11704	10266	1438	401	157	244
Кіровоградська	5702	6098	-396	218	178	40
Луганська	14681	14786	-105	770	1020	-250
Львівська	13240	14222	-982	283	360	-77
Миколаївська	7441	7486	-45	526	216	310
Одеська	15213	15197	16	2239	453	1786
Полтавська	12679	11513	1166	370	225	145
Рівненська	8275	8502	-227	193	275	-82
Сумська	9593	9669	-76	422	254	168
Тернопільська	6585	6716	-131	197	180	17
Харківська	15884	20140	-4256	1365	1143	222
Херсонська	7756	7531	225	349	239	110
Хмельницька	11425	10468	957	357	192	165
Черкаська	10743	9440	1303	379	181	198

Чернівецька	4952	5073	-121	365	132	233
Чернігівська	9004	7935	1069	457	258	199
м. Київ	15728	17572	-1844	2104	653	1451
Севастополь	1650	1347	303	488	172	316

 

       Як видно з даних табл. 5.4, найбільший міграційний рух населення України відбувається у Донецькій, Харківській та Одеській областях та місті Києві, хоча приріст населення спостерігається у Київській, Черкаській, Полтавській та Чернігівський областях та Автономній Республіці Крим. Щодо зовнішньої міграції показник приросту населення України найбільшим є в Одеській області та м. Києві та Автономній Республіці Крим.

Трудовий потенціал країни - це наявність трудових ресурсів певної кількості та якості і передбачувані в майбутньому трудові можливості країни.

Існує п'ять типів регіональних ринків праці в Україні.

Науково-технічний потенціал країни – це сукупність наявних можливостей і ресурсів, які має в своєму розпорядженні держава для вирішення науково-технічних проблем.

Складовоми науково-технічного потенціалу є: матеріально-технічна база науки, кадри наукової системи, інформаційна система та організаційно-управлінська підсистема.

Інформація – це задокументовані або публічно оголошені відомості про події та явища, процеси та ситуації, що відбуваються в суспільстві, призначені для передачі в процесі комунікації.

Інформаційний потенціал – наявні обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій тощо для створення, збирання, накопичення, обробки і використання різноманітних видів інформації з метою задоволення відповідних потреб суспільства.

Інформаційні технології – це сукупність методів, процесів та засобів, які забезпечують збір, зберігання, обробку, передачу й використання інформації.

Виробничий потенціал країни – це спроможність галузей господарства країни виробляти товари та послуги для населення та виробництва.

Міжгалузевий регіональний комплекс – це поєднання взаємопов'язаних галузей і виробництв в економічних районах, що сприяє отриманню максимального господарського ефекту при найменших витратах.

Виробнича інфраструктура - це сукупність галузей, організаційно відокремлених елементів, які забезпечують нормальний хід суспільного виробництва.

Агропромисловий комплекс - це сукупність підприємств з вирощування, зберігання, заготівлі, транспортування, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції.

Транспорт – специфічна галузь, яка забезпечує потреби господарства і населення з усіх видів перевезень. Продукція транспорту не може нагромаджуватись, а ефективність його розвитку залежить від формування вантаже- й пасажиро потоків.

Зовнішні зв’язки – це взаємообмін з іншими країнами світу продуктами матеріального виробництва, послугами, інформацією на основі міжнародного поділу праці, що сприяє прискоренню науково-технічного розвитку та інтенсифікації економіки.

Залежно від ступеня забрудненості виділяють території: екологічного лиха, надзвичайно забруднені, дуже забруднені, забруднені, помірно забруднені та умовно чисті.

Лекція 6. ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНФРАСТРУКТУРИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Господарський комплекс національної економіки формується під впливом таких основних факторів: економіко-географічне положення, природно-ресурсний потенціал, трудоресурсний потенціал, історія розвитку і рівень господарського освоєння території.

 Господарський комплекс України складається з:

-         промислового комплексу;

-         агропромислового комплексу;

-         будівельного комплексу;

-         транспорту і зв'язку;

-         соціальної інфраструктури;

-         ринкової інфраструктури.

Промисловий комплекс вітчизняної національної економіки складається з сукупності таких основних комплексів:

• паливно-енергетичного;

• гірничо-металургійного;

• машинобудівного;

• хімічного та нафтохімічного;

• лісопромислового;

• промисловості будівельних матеріалів;

• легкої промисловості;

• харчової промисловості.

Паливно-енергетичний комплекс України (ПЕК) включає в себе сукупність галузей промислового виробництва з видобування палива, виробництва електроенергії, їх транспортування та використання. Згідно Закону України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» № 2711-IV від 23 червня 2005 р., підприємства паливно-енергетичного комплексу – це  гірничі підприємства (шахти, рудники, копальні, кар'єри, розрізи, збагачувальні фабрики), газовидобувні підприємства, котельні, підключені до магістральних теплових мереж, а також підприємства, які мають ліцензію хоча б з одного виду діяльності:

• виробництва електричної енергії;

• передачі електричної енергії магістральними та міждержавними електричними мережами;

• передачі електричної енергії місцевими (локальними) електричними мережами;

• постачання електричної енергії за регульованим тарифом;

• оптового постачання електричної енергії;

• транспортування природного газу магістральними трубопроводами;

• транспортування природного і нафтового газу розподільними трубопроводами;

• транспортування нафтопродуктів магістральними трубопроводами;

•  постачання природного газу за регульованим тарифом.

В структурі вітчизняного виробництва палива найвищу питому вагу займає вугілля, близько 60%. Вугільна промисловість України представлена трьома басейнами: Донецьким, Львівсько-Волинським, Дніпровським. Окрім того, поклади вугілля є на території Харківської, Полтавської і Закарпатської областей.

         Головною проблемою більшості підприємств вугільної промисловості є спрацьованість основних засобів. Більшість шахт потребують реконструкції та модернізації. Стратегія реформування вугільної галузі до 2010 р. викладена в програмі «Українське вугілля». Згідно даної програми, як пріоритетні визначено такі завдання:

• розвиток і зміцнення перспективного шахтного фонду;

• збільшення державної фінансової підтримки для освоєння нових високопродуктивних лав і розрізів;

• аналізування економічного становища підприємств вугільної промисловості та перспектив їх подальшого функціонування.

Електроенергетика в Україні є найрозвинутішою галуззю промисловості, яка є високомеханізованою та автоматизованою. Ще в часи колишнього СРСР в Україні були побудовані теплові, гідравлічні та атомні електростанції.

         В структурі виробництва електроенергії на сьогоднішній день найбільшу питому вагу має частка електроенергії, яка вироблена атомними електростанціями. Досить незначними є обсяги виробництва електроенергії тепловими електростанціями.

Агропромисловий комплекс є цілісним блоком галузей, що підпорядковані реалізації однієї мети – задоволення потреб народу у продуктах харчування і товарах із сільськогосподарської сировини. Україна має колосальні можливості для розвитку агропромислового комплексу, оскільки третя частина всіх запасів чорнозему припадає саме на нашу країну.

Структуру вітчизняного агропромислового комплексу складають чотири сфери:

• сільське господарство до складу якого входить рослинництво і тваринництво;

• переробні галузі, які включають харчову та частково легку промисловості, а також підприємства із зберігання та реалізації готової продукції агропромислового комплексу;

• фондоутворюючі галузі, які виготовляють засоби виробництва для агропромислового комплексу: сільськогосподарське машинобудування; виробництво обладнання і машин для переробних галузей агропромислового комплексу, торгівлі, громадського харчування; хімічні мінеральні добрива тощо;

• виробнича інфраструктура (транспорт, зв'язок, енерго-, тепло-, водозабезпечення) та система спеціальних навчальних і наукових закладів.

Будівельний комплекс – це сукупність галузей, які забезпечують матеріально-технічні умови функціонування економіки. Завдяки будівельному комплексу проводиться оновлення основного капіталу (виробниче будівництво) та створюється соціальна інфраструктура (соціально-споживацький та соціально-культурний комплекси).

Будівельний комплекс України в своїй структурі має такі галузі:

• виробництво будівельних матеріалів;

• будівництво.

Транспорт і зв'язок є важливою сферою виробничої інфраструктури. Завдяки вигідному географічному положенню в Україні досить розвинутими є всі види транспорту, які об’єднані транспортними вузлами утворюють транспортний комплекс держави.

Згідно Закону України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. № 232/94-ВР єдину транспортну систему України становлять:

• транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);

• промисловий залізничний транспорт;

• відомчий транспорт;

• трубопровідний транспорт;

• шляхи сполучення загального користування.

Єдина транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв'язки України.

Автомобільний транспорт є широко використовуваним видом транспорту  при перевезенні вантажів та пасажирів. Згідно Закону України «Про автомобільний транспорт» від 05 квітня 2001 р. № 2344-ІІІ,  автомобільний транспорт – це галузь транспорту, яка забезпечує задоволення потреб населення та суспільного виробництва у перевезеннях пасажирів та вантажів автомобільними транспортними засобами.

До складу автомобільного транспорту входять підприємства автомобільного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, авторемонтні і шиноремонтні підприємства, рухомий склад автомобільного транспорту, транспортно-експедиційні підприємства, а також автовокзали і автостанції, навчальні заклади, ремонтно-будівельні організації та соціально-побутові заклади, інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу автомобільного транспорту.

Автомобільний транспорт надає такі види послуг, як внутрішнє та зовнішнє перевезення пасажирів та вантажів.

Послуги пасажирського автомобільного транспорту поділяють на послуги з перевезення пасажирів автобусами, на таксі та легковими автомобілями на замовлення.

До комплексу допоміжних операцій, пов'язаних із внутрішніми перевезеннями вантажів автомобільним транспортом, належать:

• завантаження та розвантаження автомобільних транспортних засобів;

• перевантаження вантажів на інший вид транспорту чи транспортний засіб;

• сортування, пакування, обмірювання та маркування вантажу;

• накопичення, формування або дроблення партій вантажу;

• зберігання вантажу;

• транспортно-експедиційні послуги.

При виконанні міжнародних перевезень вантажів резиденти України повинні мати:

• дозволи іноземних країн, по території яких буде здійснюватися перевезення;

• ліцензійну картку на транспортний засіб;

• дозвіл щодо узгодження умов та режимів перевезення в разі перевищення вагових або габаритних обмежень;

• свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу;

• сертифікат відповідності щодо безпеки руху, екологічної безпеки та енергозбереження вимогам країн, по території яких буде здійснюватися перевезення.

При виконанні міжнародних перевезень пасажирів резиденти України повинні мати:

• дозволи іноземних країн, по території яких буде здійснюватися перевезення;

• ліцензійну картку на транспортний засіб;

• свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу;

• сертифікат відповідності щодо безпеки руху, екологічної безпеки та енергозбереження вимогам країн, по території яких буде здійснюватися перевезення;

• список пасажирів (при нерегулярних та маятникових перевезеннях);

• білетно-облікову документацію;

• схему маршруту.

Соціальна інфраструктура – це комплекс галузей, метою яких є задоволення потреб населення у соціально-культурних та соціально-споживацьких послугах.

Зв'язок і телекомунікації є невід'ємною частиною виробничої та соціальної інфраструктури України і призначені для задоволення потреб фізичних та юридичних осіб, органів державної влади в послугах зв’язку. З 18 листопада 2003 року засади діяльності підприємств цієї сфери національної економіки регулюються Законом України  «Про телекомунікації», №1280-IV.

Міжнародне співробітництво України у сфері телекомунікацій здійснюється шляхом:

• укладання міжнародних договорів;

• участі в роботі міжнародних організацій;

• участі в реалізації міжнародних проектів, пов'язаних із створенням глобальної і регіональних телекомунікаційних мереж, з урахуванням інтересів національної безпеки України;

• гармонізації стандартів, норм і правил з міжнародними стандартами, рекомендаціями, нормами і правилами, які стосуються вимог до технічних засобів і телекомунікаційних мереж, взаємодії операторів телекомунікацій, використання обмежених ресурсів, якості і видів телекомунікаційних послуг;

• взаємодії операторів телекомунікацій України з операторами телекомунікацій інших держав.

Метою міжнародного співробітництва у сфері телекомунікацій є інтеграція телекомунікацій України у глобальні телекомунікації з урахуванням політичних та економічних інтересів України.

Ринкова інфраструктура національної економіки дає змогу розвивати ринкові відносини між господарськими суб’єктами.

Загальна ринкова інфраструктура України включає в себе такі складові національної економіки:

• фінансову систему;

• бюджетну систему;

• податкову систему;

• елементи спеціалізованої ринкової інфраструктури.

Лекція 7. ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ

Державне управління – це вид діяльності держави, що полягає у здійсненні управлінського організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають втручання держави з метою надання певної спрямованості, узгодженості і досягненню бажаних результатів шляхом використання повноважень виконавчої влади через організацію використання законів, нормативно-правових актів, здійснення розпорядчих функцій задля комплексного соціально-економічного розвитку і забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя тощо.

Об'єктами державного управління є соціально-економічні процеси, явища, умови прийняття економічних рішень та здійснення господарської діяльності, виробничі відносини національної економіки, сектори, підсистеми тощо.

Суб'єктами державного управління виступають органи державної, місцевої та судової влади, а також структури управління і регулювання, що мають певну компетенцію і владні повноваження і здійснюють вплив на економіку.

Для ефективного державного управління необхідним є налагоджений механізм побудови цілей. Ієрархічність й ранжування цілей здійснюється за принципом пріоритетності потреб та інтересів суспільства, що відображають найважливіші напрямки соціально-економічної політики.

Основними критеріями для визначення пріоритетних напрямів соціально-економічної політики є ефективність, швидкість одержання позитивних результатів і мінімум необхідних ресурсів для реалізації задуманого тощо.

Цілі державного управління бувають:

• стратегічні;

• тактичні;

• оперативні.

Стратегічні цілі є визначальними (головними) цілями державного управління, характеризують суспільство. Тактичні визначають цілі і засоби, форми і способи діяльності, які найбільш відповідають конкретним обставинам на даний момент і сприяють забезпеченню досягнення стратегічних цілей. Оперативні цілі формуються в процесі виконання тактичних, запобігають загрозам виникнення негативних явищ, сприяють подоланню наслідків форсмажорних обставин. Тактичні і оперативні цілі є забезпечувальними цілями.

Цілі державного управління за змістом і джерелом виникнення бувають:

• суспільно-політичні – охоплюють весь комплексний розвиток суспільства;

• соціальні – відображають вплив суспільно-політичних цілей на соціальну структуру, стан і рівень суспільства;

• економічні – формують і характеризують економічні відносини, і є основою для реалізації інших цілей;

• духовні - характеризують духовні і культурні цінності суспільства, і є основою до реалізації суспільно-політичних і соціальних цілей.

Цілі державного управління за масштабам бувають:

• загальні – формуються для усієї системи;

• часткові – встановлюються для підсистем.

Цілі за результатами бувають:

• кінцеві;

• проміжні.

За часом цілі державного управління бувають:

• довгострокові (віддалені);

• середньострокові (близькі);

• короткострокові (безпосерні).

Функція в перекладі означає діяльність, функція в управлінні виражає певний вид управлінської діяльності, спрямований на досягнення окремого цілеспрямованого результату.

У науковій літературі наведено різні варіанти класифікацій функцій управління. За критерієм, змістом, характером і обсягом впливу функції управління поділяються на загальні (основні) та специфічні.

Загальні функції відображають сутнісні моменти державного управління, його основні взаємозв'язки і є характерними для всіх суб'єктів державного управління.

Специфічні функції управління відображають особливий зміст окремих впливів, зумовлених різноманітністю багатьох взаємодіючих в управлінні компонентів і реалізуються в певних сферах, галузях державного управління.

Основними функціями управління є: планування, організування, кадрове забезпечення, контролювання  та регулювання.

Управління здійснюється через планування заходів, спрямованих на досягнення поставлених цілей, через організування самого процесу, підбір персоналу для виконання завдання, контролювання виконання процесу і оцінювання отриманих результатів, а також регулювання  виявлених негативних наслідків і відхилень в процесі діяльності.

Основною функцією державного управління економікою є державне регулювання. 

Державне регулювання економіки - це діяльність держави з метою здійснення заходів спрямованих на задоволення соціально-економічних потреб суспільства, створення правових, економічних і соціальних передумов для функціонування економічного механізму, згідно з цілями і пріоритетами державної політики.

Метою державного регулювання є забезпечення правової бази функціонування ринкової системи, встановлення законних та ефективних взаємовідносин між виробниками, постачальниками та споживачами продукції.

Основні причини необхідності здійснення державного регулювання економіки:

• існування сфер, які вимагають сприяння держави і її заходів з метою забезпечення постійного комплексного розвитку, зокрема, сюди належить: наука, освіта, охорона здоров'я, соціальний захист тощо;

• екологічні проблеми, які виникають в процесі діяльності суб'єктів економіки;

• неспроможність ринкового механізму забезпечувати рівномірний розвиток регіонів, галузей національної економіки та розподіл ресурсів і благ між усіма;

• необхідність створення єдиного центру управління та регулювання в умовах спеціалізації, кооперації, комбінації, концентрації виробництва, поглиблення міжгалузевих зв'язків;

• ускладнення відносин власності між суб’єктами;

• проблеми задоволення суспільних благ, що не зорієнтовані на ринковий попит;

• існування ринкових вад саморегулювання, зокрема, екстерналій (зовнішні ефекти від діяльності суб'єктів господарювання), оскільки вони не враховуються механізмом ціни;

• необхідність проведення єдиної соціально-економічної політики;

• нездатність ринкового механізму здійснювати єдину грошово-кредитну політику тощо.

Об'єктивна необхідність державного регулювання економіки зумовлена потребою подолання вад ринкового саморегулювання та виконання економічних функцій держави.

Механізм ринкового саморегулювання забезпечує ефективний розподіл ресурсів тільки за певних ідеальних умов. Розподіл ресурсів, за якого жоден із суб'єктів ринку не може поліпшити свого стану без того, щоб не погіршити стану інших суб'єктів ринку, називається ефективним (оптимальним) за Парето [9, 10].

Ситуації, при яких ринковий механізм не забезпечує оптимального за Парето розподілу і використання ресурсів створюють вади ринкового саморегулювання (неспроможності ринку) [9, 10].

Вади ринку виникають унаслідок:

• неспроможності конкуренції;

• неспроможності ринку забезпечувати людей суспільними товарами;

• зовнішніх ефектів;

• неповноти ринків;

• недосконалості інформації;

• економічної нестабільності.

Неспроможність конкуренції виникає в результаті утворення монополій, прояву здійснення монополістами монопольної поведінки на ринку, зосередження в їх руках значної частини виробництва і збуту товарів і послуг, що дозволяє їм зайняти панівний стан на ринку і диктувати споживачу умови, навіть до встановлення монопольної ціни.

Монопольна поведінка фірми на ринку проявляється шляхом:

• часткової або повної відмови від реалізації чи закупівлі товару при відсутності альтернативних джерел постачання або збуту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

• інші дії з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших підприємців;

• встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що обмежують право окремих споживачів;

• обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін

Можливий розподіл ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи за іншими ознаками з метою їх монополізації.

Суспільні товари задовольняють потреби всіх членів суспільства в цілому. Суспільним товарам притаманні дві основні властивості: несуперництво у споживанні і загальнодоступність [9, 10].  Несуперництво означає, що суспільним благом може скористатись будь-яка особа, яка прагне цього навіть при неспроможності за нього платити. Загальнодоступність суспільних товарів означає, що виробник не має реального вибору, кому надавати це благо: тільки тим, хто за нього платить, чи всім бажаючим.

Різним суспільним благам у неоднаковій мірі притаманні властивості несуперництва в споживанні та загальнодоступності. В залежності від міри притаманності основних властивостей суспільні товари бувають:

• чисті суспільні блага (властивості присутні у вищий мірі);

• змішані суспільні блага (хоча б одна з властивостей виражена в помірно);

• приватні товари ( товари у яких відсутні ці властивості);

• локальні (доступні представникам окремих суспільних груп населення, мешканцям окремих міст, регіонів)

Негативні зовнішні ефекти (екстерналії) - це ситуації, при яких дії одного суб'єкта ринку завдають шкоди ін­шим і перекладається частина витрат на інших.

Позитивні зовнішні ефекти (екстерналії) - це ситуації, при яких дії суб'єкта ринку дають благо іншим, при цьому він бере на себе частку витрат з реалізації чужих інтересів.

Неповнота ринків існує коли підприємства нездатні забезпечити потреби споживачів у товарах і послугах навіть при умові що ціни перевищують витрати на їх виробництво.

Недосконалість інформації виникає коли суб’єкти не повністю поінформовані про споживчі властивості товарів, альтернативні можливості виробництва та споживання, тенденції зміни кон'юнктури. Недостатність інформації обмежує конкуренцію на ринку і кількість вдало укладених і вигідних угод. Ця вада ринкового саморегулювання спричиняє неповноту ринків.

Розвитку економік усіх країн притаманні постійні чергування спадів і піднесень і ринок не може протистояти економічній нестабільності. Проявом економічної нестабільності є тривалий спад виробництва, надмірне безробіття, високий рівень інфляції тощо.

Оскільки ринок не в змозі вирішити чимало питань виникає необхідність здійснення державного управління і регулювання економіки. Міра і межі державного втручання в економіку в різних країнах неоднакові, що залежить від багатьох причин, як історичних, політичних тощо.

Держава здійснює такі функції:

Цільова - встановлюються найбільш загальні та специфічні цілі, плани і пріоритети економічного розвитку держави, які реалізуються шляхом державних програм.

Функція нормотворення – державою встановлюються нормативні та законодавчі документи у сфері економічного розвитку і є обов’язковими для виконання.

Стимулююча (стримуюча) функція - встановлення регу­ляторів з метою стимулювання чи стримування певних аспектів національної економіки і їх руху у відповідному напрямі.

Коригуюча функція – здійснення коригування руху обмежених економічних ресурсів з метою їх найбільш раціонального використання.

Соціально-екологічна функція – здійснення державою контролю та впливу на процеси соціального розвитку через наступні інструменти: соціальні виплати та гарантії, встановлення мінімального прожиткового мінімуму, пенсій, заробітної плати тощо.

Контролююча функція - здійснення контролю за виконанням усіх норм і нормативів, стандартів і програм.

Функція прогнозування – державою здійснюється прогноз можливих варіантів соціально-економічного розвитку економіки.

Функція управління державним сектором економіки який забезпечує суспільно необхідними благами, зокрема, енергоджерелами, водними та земельними ресурсами, будівництво дитсадків, охорона здоров'я тощо, які споживаються усіма громадянами і їх важко вартісно виміряти.

Функція захисту конкуренції – державою регулюється антимонопольна діяльність суб’єктів господарської діяльності, ціни, створення монополій тощо.

Існує також стабілізаційна функція, яка сприяє своєчасному відслідковуванню та реакції держави на процеси які відбуваються в економіці.

Згідно підходу Л.І. Дідківської існують основні функції державного регулювання економіки і мінімальні [3].

До основних функцій державного регулювання економіки належать: цільова, стимулююча, нормативна, коригуючи, соціальна, безпосереднє управління неринковим сектором економіки, контролююча.

До мінімальних функцій держави належать:

• створення правової бази;

• захист конкуренції;

• забезпечення економіки необхідною кількістю грошей;

• мінімізація негативних екстерналій;

• розподіл і перерозподіл доходів;

• виробництво суспільних товарів і благ.

Методи державного регулювання економіки - це способи і прийоми впливу держави на усі сфери, процеси та явища національної економіки з метою створення умов їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків державної економічної політики.

Класифікація методів державного регулювання:

- за формами впливу на методи: прямого впливу та непрямого впливу.

- за засобами впливу на методи: правові, адміністративні, пропагандистські та економічні.

- за суб’єктами впливу: державні,  ринкові та громадські.

- за часом впливу: довготермінові, короткотермінові та середньотермінові.

- за масштабом впливу: загальні та локальні.

- за характером впливу: стимулюючі, стримуючі або обмежуючі та комплексні.

- за рівнем впливу: державні та місцеві.

Система державного управління - це сукупність державних, виконавчих і розпорядчих органів, кожен з яких у характерних для нього формах здійснює задачі і функції держави, взаємодіючи з іншими органами держави, а також із громадськими організаціями.

Форми влади на рівні держави: виконавча, законодавча та судова.

Президент України є  главою держави і виступає від імені народу, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина.

Президент України здійснює низку заходів у сфері управління:

• формує стратегію соціально-економічного розвитку;

• здійснює правове регулювання економічних відносин (видає укази й розпорядження, затверджує закони й оприлюднює їх, використовує право вето);

• здійснює кадрову політику (затверджує кандидатуру прем’єр міністра, призначає голів місцевої державної адміністрації тощо);

• здійснює координаційну функцію – координацію діяльності державних органів тощо.

Кабінет Міністрів є вищим органом виконавчої влади в Україні, відповідальний перед президентом України, підконтрольний та підзвітний Верховній Раді України.

Кабінет Міністрів у сфері управління економікою виконує такі функції:

• забезпечує реалізацію фінансової, цінової, інвестиційної, податкової політики держави, політики у сфері зайнятості, праці, соціального захисту, освіти, культури тощо;

• розробляє, після затвердження реалізує державні програми економічного-соціального і науково-технічного розвитку;

• забезпечує однакові умови функціонування підприємств різних форм власності;

• керує об’єктами державної форми власності. Розробляє проект закону про Державний бюджет України на кожен фінансовий рік, подає Верховній Раді звіт про його виконання;

•  організовує ведення зовнішньоекономічної діяльності як держави так і суб’єктів підприємництва;

•  регламентує і контролює діяльність державних органів виконавчої влади тощо.

Верховна Рада України є вищим законодавчим органом, виконує низку функцій у сфері управління економікою, зокрема:

• приймає закони;

• визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики;

• затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального розвитку;

• приймає регіональні, галузеві програми економічного розвитку і бюджет тощо.

Міністерства в Україні є головною ланкою системи органів центральної виконавчої влади, покликані формувати та реалізовувати державну політику у відповідних сферах суспільного життя. Міністерства поділяються на:

• галузеві (Міністерство аграрної політики);

• функціональні (Міністерство праці і соціальної політики).

Основними функціями міністерств є:

• визначають перспективні напрямки і реалізують стратегічні цілі та завдання розвитку;

• беруть участь у розробці проектів та у виконанні загальнодержавних програм економічного, науково-технічного тощо;

• беруть участь у формуванні та реалізації державної інвестиційної політики;

• проводять політику у сфері виконання робіт і поставок продукції для державних потреб та утворення державних резервних фондів тощо.

Державні комітети є центральними органами виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує Прем’єр-міністр України, або один із віце-прем’єр-міністрів. Вони покликані сприяти міністерствам та уряду в реалізації урядової політики шляхом виконання функцій державного управління. Комітети вносять пропозиції щодо формування державної політики, реалізуючи цю політику у визначеній сфері діяльності, здійснюють управління в ній тощо [2].

Функції виконавчої влади державного управління економікою в регіонах виконують місцеві державні адміністрації. Вони забезпечують виконання державних та регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля тощо, а також підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів.

Місцеві державні  адміністрації  очолюють  голови відповідних місцевих державних адміністрацій. Голови місцевих  державних  адміністрацій призначаються   на посаду  Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента України. Діяльність місцевих державних   адміністрацій регламентується Законом України «Про місцеві державні адміністрації» (1999 р.) [5].

Місцеві державні адміністрації в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують [5]:

       1) виконання Конституції,  законів України,  актів Президента України,  Кабінету Міністрів  України,  інших  органів  виконавчої влади вищого рівня;

2) законність   і  правопорядок,  додержання  прав  і  свобод громадян;

3) виконання державних  і регіональних програм соціально-економічного  та  культурного розвитку,  програм охорони довкілля,  а в місцях компактного проживання  корінних  народів  і національних  меншин  -  також  програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовку та виконання відповідних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших наданих  державою,  а  також  делегованих відповідними радами повноважень.