Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

Дискретність

історії

та ставлення

до прогресу

Суспільство

як мутопія,

люди

як кіборги

Два підходи до постмодерної людини

3. Наступною складовою постмодернізму є сукупність уявлень про суспільство та його розвиток.

3.1. Насамперед постмодернізмом заперечується ідея еволюції та соціального прогресу і натомість висувається теза про дискретність історії. Замість довгого ланцюга неперервного історичного розвитку за висхідною історія розглядається як певний дисконтинуїтет (за висло- вом того самого М.Фуко), або постійні розриви неперервності. Ці постійні розриви усвідомлюються як відсутність закономірності, а історія стає сферою дії позасвідомого в усіх його іпостасях (колективного, індивідуального, культурного, політичного, соціального тощо). Якщо ж прогрес і допускається, постмодерністи проповідують ідею його зростаючої плюралістичності, багатоваріантності, чергування прогресу і регресу тощо (А.Геллер, Ф.Фехер; С.Леш, Дж.Юррі),

3.2. Сучасний стан суспільства називають «мутопією» (від лат. mutare — змінювати і давньогрецького topos — місце), тобто він становить собою постійну мінливість, здатність до мутацій. Термін «мутопія» запровад- жений угоро-американським вченим І.Чічері-Ронай і означає перетво- рення суспільства на спільноти споконвічних кочівників-номадів, відірваних від материнського ґрунту, корінь етнічності тощо. Іншою назвою для людей, що живуть у такій мутопії, є запропонований Д.Гар- вей вираз «покоління кіборгів». Кіборги формуються внаслідок процесу зрощування людини у своєму побуті з сучасною «хайтек» (або високою технологією). Сформувався й сучасний специфічний модусжиттятаких людей з притаманною йому нестримною гонитвою за новаціями техно- генної цивілізації та цілковитим браком моральних орієнтирів. Логічним вислідом такого умонастрою є прагнення позбутися історії та пов'язаного з нею комплексу відчуттів і уявлень традиційної культури як непотребу: почуття відповідальності, емоційних зв'язків, національного самовиз- начення, усієї традиційної системи авторитетів.

4. Однак насправді центральним пунктом концепції постмодернізму є сукупність якісно нових уявлень про сучасну (вірніше, постсучасну, якщо дотримуватися термінології постмодернізму) людину. Постмо- дерністська доктрина вперше в історії соціологічної думки зосередила увагу на комплексній проблемі людини в сучасному зміненому світі та на питаннях інтерперсональної (тобто міжособистісної) взаємодії, які в сучасних умовах набувають дедалі більшого значення. Ці уявлення, втім, не є притаманними всім постмодерністам. Виразно проявляється існування двох підходів до розуміння й відчуття людини.

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Людина як АЛЛ. Для одних постмодерністів нова ситуація людини отримує

суб'єкт і дивід

децентрований означення «смерть суб'єкта», коли мається на увазі просвітницька й позитивістська за характером людина доби модерніті (або індустріаль-ного суспільства). Такий індивід, людина з ЇЇ раціоналізмом, обожненням науки й техніки, вірою у безмежний прогрес людства, з цілісною системою цінностей та моральних принципів поступово зникає, вмирає. Його місце заступає так званий децентрований суб'єкт (за виразом Ж.Лакана), або дивід. «Децентрований суб'єкт» означає нове створіння техногенної цивілізації з розщепленою свідомістю, прогресуючим зменшенням питомої ваги раціональних складників і відповідно збільшенням значення позасвідомих складників його внутрішнього світу. Якийсь один (як це було раніше) центр духовного всесвіту людини зникає; людина стає дедалі децентрованішою, багатограннішою, множиннішою. Другий термін — дивід — вживається на противагу традиційному поняттю «індивід» (або неподільний), вперше запровад-женому ще Ціцероном для означення людини в її цілісності, як чогось неподільного, як найдрібнішого соціального атома. Постмодерна епоха призводить до появи істоти фрагментованої, розірваної, позбавленої цілісності, яка здатна неодноразово ділитися, утворюючи щораз най-примхливіші комбінації різноманітних станів і характеристик, — тобто до появи дивіда (подільного). Тому для цієї групи постмодерністів суб'єкт та індивід справді вмирають і народжується глибоко нещасна сучасна людина, загублена в холодному і жорстокому всесвіті, у суспільстві «кривавої повсякденності», позбавленому пам'яті та мрії.

Суперечлива ідентичність:

та «Інший»

4.1.2. Провідним сюжетом в описах такої сучасної людини є супереч-лива ідентичність особи. Раніше вважалося, що людина переживає почуття неперервної самототожності з цілісним образом свого «Я», в його нероздільній єдності зі всіма соціальними зв'язками (Е.Еріксон). Тепер ідентичність розуміється як почуття перервної самототожності, іншої в кожний інший момент, до того ж внутрішньо дискретної, де співіснують «Я» та «Інший» (таку ситуацію описує П.Рікер у книжці 1990 р. «Сам як інший»). Поява і закріплення в ідентичності людини певного «Іншого» є проявом дивідності особи та амбівалентності (або двоїстості, суперечливості) її духовного світу. Інколи стосовно такої особи вживається термін «фрагментований суб'єкт», в якого немає фіксованих, стабільних, незмінних характеристик. Ж.Лакан з цього приводу пише, що «Я» людини ніколи не може бути визначене, бо воно завжди в пошуках самого себе і здатне бути представленим лише через «Іншого».

Постсучасна людина як нормальна адаптована особа

Постмодернізм і соціологія

Чи є Україна постмодерною ?