Неомарксизм

Засновники неомарксизму – Дьордь Лукач (1885 – 1971) (Угорщина) i Антонiо Грамшi (1891 – 1937) (Італія). Їхні теоретичні розробки започаткували “дiалектико-гуманiстичний” напрям у марксистській думці. До нього, що переважно апелює до ранніх праць К. Маркса, належать теоретики франкфуртської школи (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Ю. Хабермас), пов’язані з цією школою фрейдомарксисти (В. Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм), марксисти-екзистенцiалiсти (Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понтi) та ін. Присутній у неомарксизмi й інший напрям, представлень марксистами-соцiєнтистами (Л. Альтюссер, Л. Коен, Д. Ельстер, Д. Ремер). Його прихильники прагнуть переформулювати категорії історичного матерiалiзму на основі методів соцiологiчної науки: структурно-функціонального підходу, структурацiї тощо. Ще одна група неомарксистiв орієнтується на дослідження проблем “третього світу”, аналіз капiталiзму як світової системи, вивчення питань фемiнiзму тощо. У бО-тi роки неомарксизм виступив і як особлива соцiологiчна тенденція, критично протиставлена офiцiйнiй соцiологiї (Р. Мiллс, Н. Бiрнбаум, А. Гоулднер та ін.). Сучасні неомарксисти уточнюють і марксистське тлумачення матеріальних джерел соцiально-полiтичних криз у суспiльствi, розуміння способів їх подолання. Ю. Хабермас, наприклад, вважає, що зростання ролі держави в регулюванні економічних процесів, плануванні виробництва й розподiлi матеріальних благах істотно змінило економiчнi закономiрностi розвитку капiталiзму, позбавило його колишніх гострих економічних криз. Захiднi вчені неодноразово передбачали неминучий крах доктрини Маркса, яка часто відроджувалася в оновленому вигляді. Лише за останні роки популярність марксизму на Заході мала декілька злетів. Остання за часом модифiкацiя пов’язана зі спробами вирішення нових проблем постiндустрiального та iнформацiйного суспільства[2.19].