Міжнародні протоки

Протоки відіграють важливу роль у міжнародному мореплаванні, створенні єдиної системи морських шляхів. Протока — це природний морський прохід, що з'єднує райони того самого моря або моря й океани між собою. Хоча у світі існує числена кількість проток, лише частина з них може бути віднесена до категорії міжнародних.

Гібралтарська протока є природним водним шляхом, що з'єднує Середземне море й Атлантичний океан. Вона розташована між південним краєм Піренейського півострова Європи і північно-західної частини Африки.

Під Балтійськими протоками мають на увазі три протоки, що забезпечують вихід із Балтійського в Північне море й Атлантичний океан.

Протоки Ла-Манш і Па-де-Кале, як називають їх французи, відокремлюють берега Франції від берегів Великобританії. Англійці, незважаючи на те, що це протоки, називають їх Англійським і Дуврським каналами.

Міжнародні канали являють собою з'єднуючі моря й океани штучні споруди, розташовані на шляхах інтенсивного морського судноплавства і використовувані всіма державами відповідно до міжнародного права і національного законодавства. Вони набувають статусу міжнародних, якщо використовуються в інтересах інтенсивного торгового судноплавства і якщо їхній правовий режим регламентований угодами, укладеними між державами. Суецький канал відкриває шлях з Індійського океану в Середземне море через Баб-ель-Мандебську протоку і Червоне море, прокладений територією Єгипту

Панамський канал Канал розташований у найбільш вузькій частині Центральної Америки.

МІЖНАРОДНІ РІКИ - ріки, які перетинають тер. двох або більше д-в або є кордоном між ними і мають суднопл. сполучення з морем. До таких М. р. належать Амазонка, Дніпро, Дунай, Ельба, Конго, Ла-Плата, Майн, Нігер, Одер, Рейн та ін. Окр. частини М. р. входять до держ. території відповідної прибереж, д-ви і знаходяться під її суверенітетом.

6. Державний кордон — позначена на поверхні землі (суходолу або водного простору) або у&вна, але позначена на карті лінія та уяв­на вертикальна поверхня, яка проходить чер[езнеї у повітряному просторі та у надрах землі, що визначає межу території держави і відокремлює її від іншихщержав і відкритих морів.

1. Офіційні державні кордони. Це кордони між дер­жавами, залежними територіями, колоніальними воло­діннями окремих держав на суші. Вони зизначають межі державної території, і в цьому їх осноенє призначення. Існують два типи встановлення державного кордону — делімітація й демаркація.

Делімітація (лат. сіє — відокремлення та Іітев— межа) — визна­чення за угодою між урядами суміжних держав загального напрям­ку проходження державного кордону і нанесення його на геогра­фічну каргу.

Демаркація (фр. сІетагбаИоп— розмежування) — проведення лі­нії державного кордону на місцевості й позначення його відповід­ними прикордонними знаками.

2. Кордони територіальних вод. їх встановлюють за зовнішньою лінією територіальних воА, що прилягають до території держави в; межах 12 морських миль (1 мор­ська миля = 1852 м) від узбережжя.

Сухопутні та морські державні кордони склалися іс­торично. За нормами міжнародного права вони є непо­рушними. В 1975 р. у Гельсінкі на Нараді з безпеки та співробітництва в Європі було прийнято положення про визнання кордонів між державами та країнами, які склалися після Другої світової війни.

3. Формально недержавні кордони. До них належать: — кордони за міжнародними угодами; — тимчасові договірні кордони; — демаркаційні (розділові) кордони — розділяють Саудівську Аравію та Ірак (нейтральна зона); — кордони економічних зон на морі.

Економічна зона на морі (морська економічна зона) —- район поза межами територіальних вод завширшки 200 морських миль, у якому приморська держава має суверенні права на розвідуван­ня й розробку живих і мінеральних ресурсів моря.

Кордони поділяють також за їх конфігурацією — морфологічними ознаками. За такою класифікацією ви­діляють кордони:

— геометричні («проведені по лінійці», тобто пере­важно за паралелями та меридіанами); — звивисті.

У політико-географічній теорії кордони класифіку­ють за природними особливостями, залежно від того, по яких природних об'єктах вони проведені: — орографічні (гірські); — рівнинні і т д.

Залежно від походження, історії та тривалості існування державні кордони бувають:

— накладені кордони, які немовби «розрізують» уже сформовані етнічні, культурні й соціальні спільно­ти, наприклад у колоніальному суспільстві;

— субсеквентні — кордони, які виникли після форму­вання певних соціально-культурних і економічних спільнот, але не ігнорують їх, а певною мірою врахову­ють межі між ними;

— реліктові — кордони, успадковані від минулих історичних періодів. Особливо поширені в політико-адміністративному поділі, але чи­мало їх й серед державних кордонів. Україна межує з сімома державами: Росією на сході та північному сході, Білоруссю на півночі, Польщею на північному заході, Словаччиною та Угорщиною на заході, Румунією та Молдовою на південному заході. Протяжність всіх кордонів України складає 6500 км.

7. Територія - це частина земної поверхні з певними межами, які відділяють її від інших ділянок землі. Територія держави - це визначена на основі норм міжнародного права частина земної поверхні (суходіл, внутрішні акваторії, повітряний простір над ними), на які поширюється виключний суверенітет цієї держави.

Розмір території країни - це один з її постійних параметрів, який впливає на різноманітні сфери громадського життя країни, і насамперед, на її соціально-економічний розвиток.

Що більша територія країни, то різноманітніші й багатші її природні ресурси. Великі розміри території зумовлюють значну розмаїтість навколишнього середовища. Країни з більшою територією мають значно більше можливостей для створення і розвитку різноманітних галузей господарства та могутнішого наукового потенціалу. Чим менша територія країни, тим помітніша роль в її економіці зовнішньоекономічної складової

Конфігурація відіграє велику роль у формуванні територіальної структури країни. Наприклад, дві країни приблизно однакової площі - Болгарія і Куба мають різну конфігурацію, що суттєво впливає на особливості територіальної організації господарства і політичних процесів.

Анклав - частина території держави, повністю оточена територією інших держав.

До держав поняття «анклав» застосовується, тільки якщо вони повністю оточені інший (однієї) країною. Приклади: Ватикан, Мальтійський орден і Сан-Марино в Італії, Лесото в ПАР. У цьому випадку поняття «ексклав» не застосовується зовсім.

Піванклав- частина держави, оточена територією іншої держави на суші, але має вихід до моря. є Бруней, який оточують Малайзія і Південно-Китайське море, а також Португалія, оточена Іспанією і Атлантичним океаном.

Чистий ексклав — несуверенних регіон, відокремлений від основної території країни і оточений більш ніж однією державою (тобто не є анклавом

Чеський коридор (Чесько-югославський територіальний коридор, Бургенландський коридор) — один з найбільш суперечливих проектів територіального розмежування в Центральній Європі

Польський коридор термін використовувався в період між світовими війнами, за для позначення польської території, яка відокремила німецький ексклав Східна Пруссія від німецької провінції Померанія.

8. Столиця — офіційне головне місто держави або адміністративного утворення федеративної чи конфедеративної держави (такого як область, край, автономна республіка, провінція, штат, департамент), в якому, як правило, знаходяться вищі органи влади та управління: Резиденція глави держави (території) (монарха, президента, губернатора), парламент, центральні міністерства і відомства, Верховний суд. Деякі з цих структур можуть розташовуватися в інших містах держави.

політичні функції столиці:

1) тут розміщені і діють найвищі органи влади - парламент, уряд. Верховний суд;

2) як правило, розміщені центральні органи головних політичних сил країни - партій, рухів, суспільно-політичних організацій;

3) розташовані іноземні державні представництва - посольства, консульства, місії;

4) найчастіше відбуваються зустрічі головних політичних діячів держави з представниками інших країн, міжнародні політичні форуми і т. п.

Отже, столиця виконує як внутрішні, так і зовнішні політичні функції. Для всіх громадян держави вона є центром найважливіших політичних рішень, для зовнішнього світу - репрезентує державу як суверенне політичне утворення на карті світу.

Існують різні класифікації столиць. Головні їх ознаки: генезис столиці, її положення, функції і т. п. За генетичним принципом виділяються т. зв. родові столиці, що виникають в населеному пункті, звідки походить чи де має свою резиденцію керівник держави - монарх, гетьман і ін Класичним прикладом може бути столиця Україна за гетьмана Богдана Хмельницького - Чигирин або при Мазепі - Батурин. Інша група - це історично стабільні столиці. Як правило, родові столиці довго в цій ролі не тримаються. Історично стабільними є ті загальнодержавні центри, які мають саме вигідне географічне положення і висловлюють загальнодержавні, а не локальні інтереси. Прикладами таких столиць є Париж (Франція), Софія (Болгарія), Прага (Чехія) або Будапешт (Угорщина).

Третя група - це так звані сітучіуіоь ^ іі, столиці. Вони виникають внаслідок екстремальних ситуацій, коли головна столиця не може виконувати свій функції - найчастіше під час окупації її ворогами, стихійних лих та ін Наприклад, коли більшовики в 1919 р. окупували Київ, уряд Директорії перенесло столицю в Кам'янець-По-Дольський, коли в 1918 р. поляки окупували Львів, уряд ЗУНР перемістило столицю спочатку до Тернополя, а потім в Івано-Франківськ (Станіслав). Нарешті, четверта група - так звані штучні столиці, що встановлюються загарбниками (окупантами) на територіях, які формально отримують статус політично самостійних. Класичним прикладом є започаткування з 1917 по 1934 рр.. столицею Україна Харкова.

За положенням всі столиці діляться на центральні та периферійні, в т. ч. приморські.