16. М. Драгоманов – основоположник політичної думки в Україні, його основні суспільно-політичні ідеї та вчення.

У пошуках реально-го й об’єктивного критерію суспільного розвитку М.Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу і діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.

М.Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний грунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного та політичного розвитку суспільства. На думку вченого, чим більше розвинена суспільна організація, тим вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише у промислово розвинутих країнах, а також визнавав твердження Маркса про політику і державу як надбудову над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерівської теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства.

Політична програма М.Драгоманова була побудована в основному на п’яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення ідеї культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами і культура може стати основною для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, як і в країнах Західної Європи (вчений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п’яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.

17. І. Франко про історичний характер політичної влади та держави, правовий статус особи і демократію.

Одним із видатних представників політичної думки України був Іван Франко (1856—1916)— поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч.

Вирішальний вплив на його політичні переконання, на світогляд у цілому мав Т. Шевченко. Великою мірою саме завдяки цьому в нього виробилося чітко негативне ставлення до політичної системи Російської імперії, до того становища, у якому перебував український народ під тиском соціального й національного гноблення.

Погляди І. Франка на виникнення держави були близькими до марксистських. Зародження її він пов'язував із появою приватної власності й розшаруванням суспільства. Але стосовно сутності держави, її владних функцій у нього були своєрідні міркування. Найважливішою ознакою держави він вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства й тим самим позбавляє інших членів суспільства політичного права. І. Франко підкреслював, що всі експлуататорські держави з їх установами та правом були відчуженою від народу політичною силою, яка протистояла й протистоїть народові, панує над ним.

Піддаючи критиці марксистські погляди на шляхи утвердження соціалізму, І. Франко водночас стояв за соціалізм. Сама «народна революція» асоціювалася І. Франком із докорінною перебудовою суспільних відносин на соціалістичних засадах. Він був переконаний, що тільки так можна реалізувати ідеї соціальної справедливості, встановити справді гуманні засади суспільства.

Аналізуючи сучасний йому капіталістичний світ, він дійшов висновку, що тільки соціалізм може забезпечити кожному з народів свободу й соціальну справедливість, бо цей лад, на його думку, найвільніший і забезпечує народові належний матеріальний достаток. Віддаючи данину Великій Французькій революції, яка проголосила гасла Свободи, Рівності й Братерства, І. Франко каже, що ці гасла були «великим засівом і на дальшу будучність, засівом, котрий дозріє в пізнішім часі, коли ніякого капіталізму не буде на світі». Проте уявлення І. Франка про майбутнє «царство праці» відрізнялися від марксистських, хоч він і зазначав, що саме К. Маркс підніс теорію соціалізму до значення позитивної науки.^

У майбутньому суспільстві мусить утвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна демократія. І. Франко підкреслював пріоритет безпосередньої демократії. Головний засіб здійснення народом своєї влади, на його погляд, це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню й судову. Не заперечував він І необхідності представницької демократії для розв'язання деяких важливих для всякого суспільства питань, її органи належить утворити на рівні вільного союзу громад, обранці яких сформують єдиний представницький орган для розв'язання питань зовнішньої торгівлі, обміну, суду, оборони. Усі обранці підконтрольні громадам, які їх обрали. За соціалізму, вважав І. Франко, буде забезпечена свобода кожної людини, цінність якої визначатиметься ЇЇ здібностями й корисною працею. Соціалістичне суспільство, за його переконанням, це дуже зорганізоване суспільство, де панує народний суверенітет.

Виявляючи вкрай негативне ставлення до царизму, до бюрократично-поліцейського устрою Російської імперії, розглядаючи її як «темне царство», «тюрму народів», І. Франко разом із тим не поділяв русофобських поглядів, чітко відділяв російський народ від російського державного апарату, прогресивну російську культуру від реакційної.