Огляд літератури

РОЗДІЛІ ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ

Початки антропологічних досліджень українців, як і інших європейських народів, припадають на 60-ті pp. XIX ст. Одним з перших до них звернувся польський дослідник Ізідор Коперницький, який на сторінках наукової збірки Київського університету навів підсумки обмірів 47 черепів слов’янських народів: ук­ раїнських, російських, польських та лужицьких. Попри обмежену кількість обстежених черепів, вчений вдався до широких уза­ гальнень, наполягаючи на існуванні в минулому загально­ слов’янського брахікранного ортогнатного краніологічного типу. На його думку, він найкраще зберігся в українців. Щ о ж до росіян, то вони, за І.Коперницьким, склались на фінській основі, втра­ тивши вихідні слов’янські риси [ Коперницкий, 1861].

Висновки І.Коперницького були піддані критиці з боку співробітника Київського університету В.Проценка, який обсте­ жив понад 100 черепів українців і росіян [Проценко, 1971]. Він відзначив схожість краніологічних характеристик цих східно­ слов’янських народів, вказавши на відсутність чітких критеріїв для визначення загальнослов’янського типу і відхилень від нього. Все ж слід відзначити, що погляди І.Коперницького згодом набу­ ли широкого поширення в польській, українській і меншою мірою — в російській антропології.

Першу антропологічну класифікацію українського народу, в ос­ нові якої лежали масові обстеження живих людей, запропонував відомий вітчизняний етнолог і громадський діяч П.Чубинський. У сьомому томі праць етнографічно-статистичної експедиції, ор­ ганізованої Російським географічним товариством, він навів дані про фізичний тип юнаків-призовників (1366 осіб), зібрані ш ля­ хом анкетування лікарями рекрутських комісій. На їх підставі Дослідник виділив на території Правобережної України три типи: український, подільський і волинський, що вони відрізняються між собою за зростом і, частково, кольором волосся та очей. Ш и­ роко залучаючи історико-етнографічні та лінгвістичні дані, П.Чубинський намагався визначити роль окремих морфо-

7

Сергій Сегеда

логічних компонентів, які, на його думку, увійшли до антропологічного складу українського народу, а саме: тюркського, південнослов’янського та румунського [Чубинский, 1972]. Зауважимо, що більшість ознак, вне­ сених до анкет, визначались дуже приблизно (наприклад: форма голо­ ви: округла, овальна і т.п.), а деякі з цих ознак взагалі не використову­ ються в сучасній антропології (швидкість, характер ходи людини тощо). Все ж деякі спостереження П.Чубинського, які стосувались за­ гальної характеристики фізичних рис українців (високий зріст: перева­ жання темнорусявих, брюнетів і чор­ новолосих, сірооких: прямої форми спинки носа), виявились дуже правильними.

Майже одночасно польські дослідники І.Майєр та І.Коперницький опублікували підсумки антропологічних досліджень населен­ ня Східної Пшичини — українців, поляків та євреїв, проведені за програмою Антропологічної комісії Краківського університету. Узагальнивши матеріали, зібрані повітовими лікарями, автори дійшли слушних висновків про брахікефалію, темну пігментацію очей та волосся українців-галичан [Majer, Kopernicki, 1877].

Згодом І.Майер, використавши матеріали П.Чубинського, вдався до порівняльного аналізу фізичних рис галицьких та наддніпрянських українців. Він з’ясував, що галичанам власти­ вий дещо нижчий зріст, трохи вищий головний покажчик, що вказує на округлішу форма голови, і дещо темніше забарвлення волосся та очей [Majer, 1879]. Хоча ці висновки базувались на не­ досконалих методичних засадах, вони загалом витримали випро­ бування часом.

Протягом 1880— 1890 pp. значно зросла кількість праць, при­ свячених питанням антропологічного складу українського наро­ ду. Серед них слід відзначити книгу В.Е.Емме, що містить дуже детальну таблицю пігментації людності Кобеляцького повіту Пол­ тавської губ. [Эмме. 1882]: дослідження В.Дібольта, де на підставі доволі широкого комплексу ознак йдеться про фізичні риси насе­

8

Огляд літератури

лення Уманщини [Diebold. 1886]; розвідки М.В.Гільченка, при­ свячені загальній антропологічній характеристиці людності ук­ раїнських етнічних земель. Посилаючись на власні й літературні дані, останній автор дійшов слушних висновків про високий зріст та брахікефалію українців. За його спостереженнями ці ри­ си властиві й людності Кубані — нащадкам козаків-запорожців

[Шльченко, 1895].

Відносна високорослість українців була відзначена також російським вченим Д.М.Анучиним — автором фундаментального дослідження, присвяченого географічному розподілу довжини тіла чоловічого населення європейської частини Російської імперії. За підсумками картографування даних військових комісій він з’ясував, що на історичних українських землях, за винятком деяких північних регіонів, переважав вищий зріст, ніж в інших східнослов'янських народів — 165— 167 см. Розмірковуючи над причинами цього явища, Д.М.Анучин писав: «Антропологічний тип малоросів, незважаючи на домішку чужинських елементів, безсумнівно зберіг у собі ще багато ознак, характерних для давніх слов’ян взагалі, і південноруських древніх слов’ян зокрема. До цих ознак можна віднести і високий, порівняно, зріст, в якому давні слов’яни змагались з германцями» [Анучин, 1889, с. 184].

Питання антропології українського народу розглядались також у працях відомого польського вченого Ю.Талько-Г)эинцевича, який в 1908 р. заснував у Краківському Ягеллонському універси­ теті кафедру антропології [Jasincki, Panek, Sikora, 1962, с.22].

Розвиваючи погляди свого вчителя — І.Коперницького, він запро­ понував власну концепцію, згідно з якою фізичний тип слов’янсь­ ких народів склався за участі двох морфологічних компонентів, а саме: короткоголового, високорослого, темнопігментованого, властивого польській шляхті й українцям, і довгоголового, низь­ корослого, світлопігментованого, поширеного серед росіян, біло­ русів, північних поляків. Перший з цих компонентів, ареал якого знаходиться в Карпатах, є древнім, протослов’янським, другий, — більш пізнім, сформованим у процесі змішування слов’янських, летто-литовських і фінських племен. Торкаючись цього питання, Ю.Талько-финцевич писав: «... довгоголовий слов’янський кур­ ганний тип є залишком якоїсь давньоєвропейської раси, яка була поступово поглинута молодшою і придатнішою до життя расою, короткоголовою слов’янською». І далі: «... з Карпат ішов коротко­ головий лицарський елемент (шляхта) і підкорив плем’я довгого­ лової раси» [Тклько-финцевич, 1892, с.53].

9

Сергій Сегеда

У 1899 р. французький вчений Ж.Денікер запропонував влас­ ну антропологічну класифікацію народів Європи, виділивши й так звану «адріатичну» або «динарську» расу. На його думку, вона поширена на північному узбережжі Адріатичного моря серед південних слов’ян, а саме: хорватів, сербів, чорногорців, боснійців, яким властиві високий зріст (168— 172 см.), брахіке­ фалія (головний показник — 85— 86), темне або чорне хвилясте волосся, темні очі, доволі високі обличчя, пряма форма спинки носа і трішки смаглява шкіра. Схожі ознаки, за спостереженнями Ж.Денікера, в дещо «пом’якшеному» вигляді переважають серед поляків-гуралів, «русинів» високогірних районів Карпат і решти українців [Deniker, 1899]. Зауважмо, що ці висновки опирались на доволі фрагментарні дані, зібрані різними авторами на підставі недосконалих методик, і були висловлені в дуже за­ гальній формі.

Своєрідність фізичних рис українців була відзначена також російським антропологом О.М.Чепурковським. Проаналізував­ ши географічний розподіл варіацій головного показника та пігментації населення окремих європейських губерній Російської імперії, він виокремив на Волині окремий територіальний варіант або тип — український, котрий характеризується брахікефалією і найтемнішою серед східних слов’ян пігментацією волосся та очей. На його думку, цей тип є різновидом альпійської раси [Чепурковский, 1913], хоча її носіям, за В.Ріплеєм, загалом властивий нижчий зріст, ніж українцям . О.М.Чепурковський пов’язував походження українського типу з Прикарпаттям, ого­ лошуючи його досить пізнім утворенням. Однак жодних аргу­ ментів на користь цієї тези в книзі російського вченого немає.

Загалом антропологічні дослідження українського народу дру­ гої половини XIX — початку XX ст. були досить безсистемними і ґрунтувались на недосконалих методичних засадах, що спричи­ нювало істотні розбіжності у визначенні ознак, надто описових. Попри фрагментарність отриманих даних, автори цих досліджень часто вдавались до широких узагальнень, далеко не всі з яких витримали випробування часом. Все ж вони правильно «вловили» деякі найхарактерніші риси фізичного типу українців,

‘Американський вчений В.Ріплей — автор популярної на початку XX ст. антропологічої ісласифікації. згідно з якою людність Європи належить до трьох малих рас. а саме: північної, або тевтонської, альпійської та середземноморської. ІЦо ж до альпійської раси, то вона, па його думку, характеризується яскраво вираженою брахікефалією, середнім зростом, темною пігментацією [Ripley. 1900|.

10

Огляд літератури

а саме: відносно високий зріст, брахікефалію, доволі темне забарв­ лення волосся і очей.

Першу струнку теорію антропо­ логічного складу українського наро­ ду, яка ґрунтувалась на масових об­ стеженнях, запропонував визначний вітчизняний етнолог Федір Вовк (Волков).

Ф.Вовк належав до тієї блискучої плеяди громадських діячів і вчених, світогляд котрих сформувався на хвилі національного піднесення в Ук­ раїні пореформенної доби. Людина дії, він замолоду брав активну участь у діяльності київської громади і під загрозою арешту був змушений таємно залишити Україну.

У 1987 р. Ф.Вовк оселився в Па­ рижі — загальновизнаному центрі антропологічної науки. Здо­

бувши фахову підготовку під керівництвом провідних французь­ ких вчених, він у 1905 р. успішно захистив у Сорбонні дисер­ тацію на тему «Скелетні видозміни ступні у приматів та в людсь­ ких рас», піднявшись до рівня своїх учителів. За неабиякі наукові успіхи Паризьке антропологічне товариство нагородило ук­ раїнського дослідника великою медаллю П.Брока та щорічною премією Е.ІЬдара.

Ще під час вимушеного перебування за кордоном Ф.Вовк пле­ кав намір провести антропологічні дослідження на території Ук­ раїни. Перший крок у цьому напрямку вдалося зробити в 1904— 1906 pp., коли за підтримки М.Г£>ушевського — голови Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові — він узяв участь у трьох ет­ нографічно-антропологічних експедиціях на теренах Галичини, Закарпаття та Буковини [Кучер. 1992, с.36). Під час цих експе­ дицій Ф.Вовк провів антропологічні виміри 726 осіб — відзначив­ ши переважання серед них людей з високим зростом, округлою формою голови та темною забарвленням волосся і очей. Зібрані дані склали основу великої статті з антропології гуцулів, де впер­ ше була висловлена думка про приналежність українців до виділеної Й.Денікером «великої південної групи великорослих і темних брахицефалів, які він називає адріятицькою і яку з антро-

11

Сергій Сегеда

польогічного погляду можна б було назвати просто славянською»

[Вовк, 1908, с.39].

Повернувшись з еміграції в Росію, Ф.Вовк згуртував біля себе велику групу учнів — студентів Санкт-Петербурзького універси­ тету, а саме: С.І.Руденка, Л.Є.Чикаленка, О.Я.Шульгина, Н.Н.Лебедєва, А.ПАлешо, Е.С.Артюхова, В.В.Сахарова, Б.Г.Крижановського, Н.Ф.Кондрашенка. Разом із ними він зібрав великі за обся­ гом антропологічні дані на теренах сучасної України та тих регіонів (Холмщина, Курщина, Кубань, Подоння та ін.), де й досі мешкають великі групи української людності. Зібрані матеріали стосувались понад 5 тис. осіб, які представляли більше ніж 40 те­ риторіальних вибірок українського народу.

На підставі аналізу «класичних» антропометричних й антропоскопічних ознак у трьох — північній, середній і південній — сму­ гах України Ф.Вовк дійшов висновку щодо відносної антропо­ логічної однорідності українського народу. «Українці, — писав він із цього приводу, — є досить одноманітне плем’я, темноволосе, темнооке, вище за середній зріст чи високого зросту, брахіцефальне, порівняно високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівняно короткими верхніми та довшими нижніми кінцівками» [Вовк. 1995, с.36]. Сукупність цих ознак, що вони в найбільш виразній формі простежуються в середній і південних смугах України, Ф.Вовк назвав «українським антропо­ логічним типом», відхилення від якого «...в нечисленній кількості осіб можна спостерігати на скрайках території, заселеної ук­ раїнцями». На його думку, їх «... легко пояснити сусідніми етнічними впливами», тобто змішуванням з суміжними етнічни­ ми групами. За Ф.Вовком українці належать до поширеної на Балканах адріатичної, або динарської раси, виявляючи спорідненість з південними і, частково, західними слов’янами — сербами, хорватами, чехами, словаками, за винятком поляків»

[Вовк, 1995, с.36].

На висновки Ф.Вовка, безумовно, вплинули погляди провідних французьких вчених кінця XIX — початку XX ст., з якими він мав нагоду спілкуватись під час свого вимушеного перебування в Па­ рижі. Тйк, в його архіві зберігається конспект лекції професора Е.Амі, в якій ішлось про антропологічні особливості слов’янських народів. На думку цього вченого, серед них виокремлюються дві великі групи, а саме: 1) світловолоса та світлоока, суббрахікефальна та низькоросла, поширена серед полабських слов’ян (ве­ недів), поляків, білорусів та росіян: 2) темноволоса, темноока,

12

Огляд літератури

брахіфальна, високого зросту, до якої належать серби, хорвати, словенці, чехи, словаки та українці*.

Концепція Ф.Вовка викликала доволі різке несприйняття з бо­ ку Д.Н.Анучина. Це видно з його рецензії на працю українського вченого, опубліковану в 1918 р. На його думку, вона ґрунтується на неякісних вихідних даних, зібраних на підставі недосконалих методичних засад; містить помилкові висновки про відносну ан­ тропологічну однорідність українців і їхню приналежність до динарської раси (Анучин, 1918].

Деякі критичні зауваження Д.М.Анучина мали рацію: дійсно,

Ф.Вовк надто спрощено підходив до питання про причини появи змішаних антропологічних варіантів на території України, зводя­ чи їх лише до впливу сусідніх народів. Він іноді називав антропо­ логічні ознаки «етнічними», хоча, як відомо, між етносом і антро­ пологічним типом немає внутрішнього причинного зв’язку. Ф.Вовк також некритично сприйняв тезу ЮЛ1алько-Г)эинцевича про брахікефалію і темну пігментацію волосся та очей протослов’ян. Однак у другій половині XIX — на початку XX ст. схожих поглядів дотримувалося й багато інших французьких, польських та російських вчених [Сегеда, 1994, с.68].

Що ж до звинувачень у низькому методичному рівні дослідження Ф.Вовка, то їх, крім згаданої рецензії, містять також праці Г.Ф.Дебеця (1963) та В.Д.Дяченка (1965)**, але вони носять абсолютно безпідставний характер.

Відомо, що Ф.Вовк був послідовником французької антропо­ логічної школи, представники якої — П. Брока, П.Топінар. Л.Манувріє та інші доклали чимало зусиль для вдосконалення методи­ ки фіксації морфологічних ознак. ГЬтуючись до своєї першої екс­ педиції, український вчений замовив у Парижі найновіший ант­ ропологічний інструментарій і детально обговорив з Л.Манувріє

*За свідченням Ф.Вовка, він. з дозволу автора, в 1887 р. опублікував дану класифікацію в одній із своїх численних рецензій, вміщених в «Бюлетні Паризько­ го антропологічного товариства* |Вовк. 1995. с.8|.

**Згодом В.Д.Дяченко визнав, що його критика на адресу Ф.Вовка 1деяких інших зарубіжних і вітчизняних науковців носила упереджений характер, викли­ каний вимогами стандартно! партійної ідеології, щиросердно вибачившись за це [Дяченко. 1992. С.122]. Він вказав, що «... роль Ф.Вовка в розвитку української ет­ нології. археології, а також антропології та українознавства взагалі, організації та підготовці наукових кадрів величезна ...» [Дяченко. 1992. с. 116]. Це повною мірою відноситься і до самого В.Д.Дяченка. діяльність і наукові праці якого, попри певні недоліки 1похибки, які можна зустріти в будь-якому дослідженні, мала неабияке значення для розвитку української антропології [Сегеда. 1997].

13

Сергій Сегеда

методику дослідження [Вовк, 1995, C.10J. Повернувшись у Росію, він не припиняв стосунків із провідними зарубіжними фахівця­ ми: регулярно листувався з ними, реферував їхні праці, брав участь у роботі міжнародних зібрань антропологів, де, зокрема, обговорювались і питання методики антропологічних дослід­ жень [Франко, 2000]. Отже, жодних сумнівів щодо фахової підго­ товки Ф.Вовка, який, як відомо, створив власну антропологічну школу — Санкт-Петербурзьку — не існує.

Інша річ — порівнянність даних його вихованців-студентів. що брали участь у польових дослідженнях. Аналіз таблиць вміщених у праці Ф.Вовка показує, що в деяких випадках студентам не вда­ лося позбутися впливу суб’єктивних чинників при визначенні описових ознак, надто пігментації. Це спричинило надто великі коливання у групових характеристиках. Так, Н.Ф.Кондрашенко зафіксував у західних повітах Катеринославської губ. 26%, а в східних— лише 4% (?!) змішаних відтінків очей. Можна навести й інші подібні приклади. Однак методичні розходження властиві й сучасним вченим: навіть тривалі персональні контакти в процесі польових досліджень не дають змоги досягти повної порівняльності даних, зібраних різними дослідниками*.

Слід особливо наголосити на тому, що згадані методичні нега­ разди майже не вплинули на кінцевий результат: праця Ф.Вовка все ж містить загалом правильну характеристику морфологічних рис українського народу — переважання брахікефалії, відносно темного забарвлення волосся і очей, пряма форма носа («ніс рішу­ че прямий»), високий зріст. Виняток становить хіба що ширина обличчя: воно, за даними сучасних досліджень, не вузьке, а до­ сить широке в масштабі Східної Європи [Сегеда, 1994, с.64].

Оцінюючи антропологічну спадщину Ф.Вовка, В.П.Петров пи­ сав: «До яких висновків не прийшла б антропологічна наука в своєму дальшому розвиткові, які б поправки і коректи не були вне­ сені у визнання, запропоновані Ф.Вовком, навіть коли б його по­ гляди були заступлені зовсім іншою, цілком відмінною концепцією, все ж характеристика антропологічного типу українського, яку зробив Ф.Вовк, збереже своє значення як певний «основополож­ ний» етап в розвитку української антропологічної науки» (Петров, 1992, с. 95 ]. З цією оцінкою не можна не погодитись.

* Детально про способи конексі! антропологічних даних, отриманих різними фахіпцими див.: Происхождение русского народа поданным антропологии. 1965. —

С. 195-210.

14

Огляд літератури

Після завершення Першої світової війни і національно-виз­ вольних змагань в Україні певний час існувало три наукових осе­ редки, які розробляли антропологічну проблематику. Два з них — Музей (згодом — Кабінет) антропології ім. Ф.Вовка при Всеукраїнскій Академії Наук у Києві та НТШ ім. Шевченка у Львові про­ довжували традиції Вовкової школи в антропології [Скрипник, 1989]. третій — при Харківському університеті торував власний шлях у науці про людину. Окремі питання антропології українців висвітлювались також польськими, російськими, чеськими, ру­ мунськими вченими.

В 1927 р. Ан. Носов — керівник Кабінету антропології при Все­ українській Академії Наук — опублікував статтю, присвячену ан­ тропологічним дослідженням українців Поділля. Відзначивши переважання серед них високорослих (58%), темнооких та темно­ волосих (38%) брахікефалів (пересічний головний показник — 83,7), він дійшов висновку про те, що українці-подоляни «в своєму загальному антропологічному типі незначно чим відрізняється від загального типу за Вовком» [Носов, 1927, с. 116]. Разом із тим, Ан. Носов все ж трохи розійшовся зі своїм учителем в оцінці сту­ пеню антропологічної однорідності українського народу. Вказав­ ши на високі відсотки змішаних варіантів провідних ознак, над­ то пігментації (58%), він зауважує: «Безперечно виявилося, що особливо в головніших антропологічних ознаках наша група по­ долян не являє якогось однорідного типу» [Носов, 1927, с. 116]. Що ж до причин відхилень від переважаючого типу, то їх Ан. Но­ сов пояснює виключно впливом сусідніх народів — поляків як носіїв світлопігментованого типу та молдаван, серед яких перева­ жають люди з темним забарвленням волосся та очей. Це, безпе­ речно, надто спрощене пояснення складних расотворчих про­ цесів, запозичене у свого вчителя.

У наступній статті, присвяченій українцям Кубані, Ан. Носов знову в доволі обережній формі висловив сумніви щодо антропо­ логічної однорідності українського народу. Посилаючись на на­ явність серед кубанців «різноманітних елементів змішування пігментації, зросту, покажчика голови...», він зауважує, що «... це питання ще не зовсім з'ясовано...» і що наявні матеріали дають підстави «... для іншого твердження ...» [Носов, 1928, с.62].

Поглядів Ан. Носова дотримувався і його учень — практикант Кабінету антропології М.Ткач, який навів підсумки антропо­ логічних досліджень людності Чигиринщини [Ткач, 1929, 1931]. Так, описуючи фізичні риси мешканців станиці Бондаревої, він

15

Сергій Сегеда

вказує на те, що вони «... не становлять одної ясновизначеної гру­ пи», оскільки «... змішавшись з «чужим» зайшлим елементом, на­ самперед, мабуть, з польським, виявляють три групи...» [Ткач, 1928, с.88].

Майже одночасно львів’янин І.Раковський і ленінградець С.Ру­ денко знову звернулись до матеріалів, опублікованих Ф.Вовком в узагальнюючій праці, і переглянули деякі висновки свого колеги і вчителя*. У статті, опублікованій на сторінках збірки НТШ ім. Т.Шевченка у Львові, вони наголосили на тому, що «український народ є надзвичайно мішаного антропологічного характеру» [Раковський, Руденко, 1927, с.213], сформувавшись за участі «що­ найменше шести головних європейських типів». Все ж основним з них «...є. безперечно, адріятицький», тобто динарський, який, за їхніми підрахунками, охоплює 44,5% української людності, пе­ реважаючи в південній смузі України. Крім динарського, на ук­ раїнських землях, за підрахунками І.Раковського і С.Руденка, до­ сить широко представлений ще один темнопігментований брахікефальний, але менш високорослий тип — альпійський (22,0 %). «Обидва антропологічні типи: адріятицький і альпійський, — зауважують дослідники — так злучені численни­ ми перехідними постатями, що можемо тут злучити їх в один спільний «альпо-адріятицький» антропологічний тип. Це є, влас­ не, той тип, який покійний наш учитель назвав «українським» ти­ пом і який кожному антропологові, що має нагоду зустрічатись з українським народом, відразу кидається в вічі» [Раковський, Ру­ денко, 1927, С.210— 211]. Щ о ж до інших типів, то вони, за І.Раковським і С.Руденком, властиві незначним контингентам ук­ раїнської людності, а саме: східноєвропейський доліхокефальний — 3%, нордійський — 1%, атланто-середземноморський, тобто ви­ сокорослий, мезокефальний, темнопігментований — 5%, валдайський, або сарматський, тобто високий, доліхокефальний, світлопігментований — 2% і т.п.

Аналіз концепції І.Раковського та С.Руденка показує, що, попри певні корективи, вона загалом відповідає тезі Ф.Вовка про відносну антропологічну однорідність українського народу.

* І.Раковський — відомий галицький учений— брав участь у перших антро­ пологічних розвідках Ф.Вовка на теренах України [Вопк. 1908] і. за словами Гіиіини та Юрія Вовка,«був не так учень, як співробітник Хп.К.» [Вовк. Вовк. с.276|. С.Руденко, що згодом також став визначним фахівцем-етнологом. студіював ан­ тропологію під керівництвом Ф.Вовка. Санкт-Петербурзькому університеті [Ре-

шетов, 1998].

16

Огляд літератури

оскільки виділений ними «альпо-адріятицький» тип разом зі „Мішанцями», за їхніми ж підрахунками, властивий 90%, тобто переважної більшості всієї людності. Чимало запитань виклика­ ють методичні підходи цих авторів до виокремлення типів.

у 1932 р. В.В.Бунак запропонував власну класифікацію на­ родів Східної Європи, виокремивши в межах України 4 тери­ торіальні варіанти (типи), а саме: 1) волинський, поширений у верхів'ях ГЬрині, який характеризується середньовисоким зрос­

то м (168 см) і помірним значенням головного показника (біля 82);

2)правобережний, розповсюджений в Правобережній Україні, що йому властиві доволі темна пігментація очей (28% темно­ оких), брахікефалія (головний показник — 83— 84), доволі висо­ кий зріст (біля 169 см); 3) чернігівський, представлений в верхній течії Дніпра, за своїми характеристиками близький до поперед­ нього, відрізняючись від нього трохи світлішою пігментацією:

4)центральноукраїнський, розповсюджений здебільш ого в Дніпровському Лівобережжі — регіоні, людність якого характери­ зується високим зростом — 170— 171 см і округлою формою голо­ ви (головний показник — біля 83). Як і інші тогочасні дослідники, В.В.Бунак вдався до широких узагальнень, віднісши правобе­ режний тип до так званої нижньодніпровської раси — різновиду виділеної ним альпо-карпатської раси. Центральноукраїнський тип розглядався ним як локальний і доволі пізній варіант право­ бережного. Щ о ж до носіїв волинського і чернігівського типів, то. на думку дослідника, вони близькі до сусідніх груп росіян і біло­ русів [Bunak, 1932].

Значні за обсягом матеріали на території Закарпаття зібрав чеський дослідник В.Сук, який навів дані про будову голови і об­ личчя та пігментацію очей і волосся 1800 чоловіків, жінок та дітей [Suk, 1932]. На підставі зібраних даних він дійшов виснов­ ку про переважання у даному регіоні низькорослого та широко­

лицього лапоноїдного типу, генетично пов’язаного з давніми балтами. В той же час на терені сучасного Рахівського району В.Сук виділив високий на зріст, вузькота довголиций динарський тип.

У 1934 р. своє бачення антропологічного складу людності західноукраїнських земель запропонував відомий польський дослідник Ян Чекановський, який з 1913 по 1942 р. очолював кафедру антропології та етнології Львівського університету, створивши власну — «львівську» — ш колу в расознавстві. Згідно з уявленнями цього вченого, морфологічні особливості сучасного населення Європи сф ормувались у результаті

17

Сергій Сегеда

взаємодії чотирьох рас (нордійської, середземноморської, лапоноїдної та арменоїдної)*, змішування яких спричинило по­ яву ще кількох перехідних типів (альпійського, динарського, субнордійського, сублапоноїдного тощо), що їх можна виявити на індивідуальному рівні. Для визначення кількісного співвіднош ення цих морф ологічних складників в окремих вибірках Я .Чекановський розробив оригінальну систему аналізу із застосуванням складних алгебраїчних формул. По­ слуговуючись власним індивідуально-типологічним методом, він виокремив на українських теренах тогочасної Польської держави шість типів чи «первнів», а саме: нордійський, тобто північноєвропейський. субнордійський, тобто близький до нордійського, динарський, лапоноїдний, зміш аний з альпійським, сублапоноїдний та середземноморський. Найчисельнішим серед них, за Я.Чекановським, є нордійський, який притаманний більш ості людності Волині та Холмщини і пере­ важає в Західному Поліссі, Підляшші, Північному Поділлі, Се­ редній Галичині з рукавом обабіч Прута, Західній Бойківщині тощо. Другий за чисельністю — лапоноїдний з домішкою альпійського, який охоплю є Поділля, Гуцульщину, Східну Бойківщину, верхів'я Південного Буга і Південне Полісся. Третім «первнем» Я.Чекановський вважав середземноморський тип з домішкою лапоноїдного, який зустрічається всюди, за ви­ нятком Підляшшя, Полісся і Волині. Останнім за чисельністю, на думку польського вченого, є динарський. представлений в Східній Галичині, в Побужжі і на Півдні Холмщини [Цит. за Єндик, 1949, с. 188— 189].

Теоретичні засади «львівської» антропологічної школи л е ­ жать в основі узагальню ю чого дослідж ення вітчизняного дослідника Ростислава Єндика**, котрий за співвідношенням

*Нордійська (за нинішньою термінологією — атлапто-балтійська) раса, за Я.Чекановським. характеризується високим зростом, видовженою формою голо­ ви та обличчя, вузьким носом, русявим волоссям, світлим кольором очей; серед­ земноморська — середнім зростом, доліхоцефалією, середньовисоким обличчям, темним забарвленням волосся і очей: арменоідна (за нинішньою термінологією — балкано-кавказька) — високим зростом, брахікефалією, коротким і досить широ­ ким обличчям, опуклою спинкою носа, дуже сильним розвитком третинного воло­ сяного покриву; лапоноідна — низьким зростом, короткими кінцівками: смагля­ во-жовтуватою шкірою, брахікефалією, широким і досить плоским обличчям, відносно широким носом.

**Монографія Р.Єндика вийшла друком 1949 р. Однак, за визнанням автора, вона ґрунтується наданих, отриманих ним упродовж 1932— 1939 pp.

18

Огляд літератури

основних расових складників, з’ясованих на підставі провідних морФоліогічних ознак (зріст, колір волосся та очей, розміри

Таблиця 1.1

Антропологічна характеристика людності українських етнографічних земель (за Р.Єндиком, 1949)

голови, обличчя та носа, виокремив на теренах України чотири смуги (Єндик, 1949, с.225]. В трьох із них, на його думку, перева­ жає динарський, в одній — нордійський тип (табл. 1.1). Осеред­ ком нордійського «первня», за Р.Єндиком. є Волинь — «прасло- в янська колиска, а тим то треба її вважати за вогнище, з якого випромінювалася ця раса на цілий Схід ... « [Єндик. 1949. с.223]. Свої міркування дослідник доповнив антропологічною картою України (іл. 1.3). На жаль, він не пояснив, яким чином була з’ясо­ вана частка морфологічних «первнів» у намічених ним смугах, об­ межившись таким зауваженням: «Аналіза антропологічних ма­ теріалів у дальших розділах (книги. — С.С.) переведена методами

19

Огляд літератури

Чекановського. особливо ж його методою різничкової діагнози, яка сьогодні є таки найліпшою. Виділені антропологічні і краніологічні раси і типи лучили ми в групу на основі їх найбільшої морфологічної подібности. але не послуговуючися ге­ нетичними законами його гіпотези» [Єндик, 1949, с. 120].

Слід мати на увазі, що праці Я.Чекановського та Р.Єндика базу­ ються на матеріалах, зібраних іншими авторами на різних мето­ дичних засадах. Крім того, типологічна концепція раси, якої до­ тримувалися представники «львівської школи», добре знаної в до­ воєнній Європі, була піддана аргументованій критиці [Алексеев, 1961]. втративши своїх прихильників серед сучасних фахівцівантропологів. Отже, висновки цих авторів, що містять деяке «раціональне зерно», слід сприймати з певними застереженнями.

Незабаром після закінчення Другої світової війни В.В.Бунак об­ стежив 9 груп українців Закарпаття (біля 1000 осіб), виділивши в цьому регіоні України три морфологічних комплекси — східний, центральний та західний. Перший з них, представлений серед гу­ цулів передгір’я та гірських районів, характеризується вираженою брахікефалією, значним розвитком третинного волосяного покриву і переважанням опуклих спинок носа над вігнутими. Західний ком­ плекс, який охоплює населення рівнини, вирізняється меншим відсотком темних відтінків очей і більшим поздовжнім діаметром. Що ж до центрального (перехідного) комплексу, то йому, за спосте­ реженнями автора, властиві дуже різкі коливання ознак. Це пояс­ нюється тим, що він сформувався внаслідок змішування крайніх — східного та західного — варіантів [Бунак, 1948].

Висновки В.В.Бунака добре узгоджуються з підсумками пізніших досліджень. Однак зібрані ним дані опубліковані лише у вигляді сумарної таблиці, що не дає уявлення про зафіксовані ав­ тором регіональні відмінності. Це значно применшує цінність згаданої праці.

Загалом антропологічні дослідження українців у 20 — 40 pp. минулого століття носили доволі епізодичний характер і. за дея­ кими винятками, хибували серйозними методичними вадами. Кроком уперед було прагнення виявити регіональні відмінності. Що ж до спроб визначити відсотки окремих морфологічних склад­ ників у краніологічних серіях чи вибірках сучасної людності, то їх слід розглядати як данину часові, оскільки генофонд популяцій не можна розглядати як просту суміш окремих «первнів». А саме так чинили і деякі учні Ф.Вовка, і послідовники та симпатики індивідуально-типологічної школи Я.Чекановського.

21

Сергій Сегеда

Після закінчення Другої світової війни в Україні не залишилось жод­ ного антропологічного осередку: одні вчені загинули в сталінських таборах [Ан. Носов], інші припинили свої дослідження з остраху перед ре­ пресіями (Л.П.Ніколаєв), дехто (Р.Єндик) емігрував на Захід.

Новий етап у розвитку української антропології розпочався в середині 1950-х років, коли у відділі етнографії Інституту мистецтвознавства, фольк­ лору та етнографії АН УРСР (нині — Інституту мистецтвознавства, фольк­ лористики та етнології ім. М.Т. Рильсь­ кого НАН України) була створена гру­ па антропології під керівництвом академіка І.Г.Підоплічка. Організація цього наукового осередку сприяла

планомірним дослідженням антропологічного складу українсько­ го народу, здійсненню комплексних експедицій на теренах рес­ публіки і за її межами, нагромадженню палеоантропологічних ма­ теріалів із стародавніх некрополів тощо.

У 1956 р. розпочала свою діяльність Українська антропо­ логічна експедиція під керівництвом В.Д.Дяченка, яка протягом восьми польових сезонів обстежила майже 80 територіальних груп українців (понад 10 тис. осіб) і 45 вибірок інших народів (росіян, білорусів, молдаван, поляків, болгарів та ін.). Програма досліджень охоплювала широкий комплекс соматологічних оз­ нак, які застосовуються в сучасній антропології. Зібрані дані бу­ ли узагальнені В.Д.Дяченком у монографії, присвяченій антропо­ логічному складу українського народу [Дяченко, 1965]. Поява цієї праці відіграла дуже важливу роль в історії вітчизняної антропо­ логії [Сегеда, 1997, с.268].

Фундаментальне дослідження В.Д.Дяченка містить детальний опис варіацій соматологічних ознак на теренах України і загаль­ ну антропологічну характеристику українців на фоні інших етнічних груп Східної, Центральної та Південної Європи. Послу­ говуючись географічним методом, автор виокремив у межах Ук­ раїни кілька регіональних варіантів, або областей: центральноукраїнську, карпатську, нижньодніпровсько-прутську, валдайсь-

22

Огляд літератури

ку або деснянську, та ільменсько-дніпровську (іл. 1.5), мешканці яких розрізняються між собою за зростом, пігментацією волосся та очей, розвитком третинного волосяного покриву, меншою мірою — формою голови тощо. Кожній з них, за винятком кар­ патської, він знайшов аналогії в Росії і, частково, у Білорусії. Так, за його схемою, людність найбільшої області — центральноукраїнської — тяжіє до росіян та білорусів — представників вал- дайсько-верхньодніпровського комплексу; нижньодніпровськопрутської. котра немає спільного ареалу — до росіян степового комплексу, що локалізується в середній течії Дону та Хопра і т.п. [Дяченко, 1965, с. 126]. Широко залучаючи дані суміжних етноге­ нетичних дисциплін, В.Д.Дяченко розглянув роль окремих етнічних компонентів, що вплинули на формування морфо­ логічних рис населення різних історико-географічних зон Ук­ раїни: іранського (південноєвропеоїдного), сліди якого фіксують­ ся в Лівобережжі: фракійського (південноєвропеоїдного), вплив якого простежується в карпатській зоні: тюркського (монго­ лоїдного), домішка якого фіксується в Середньому Подніпров’ї; балтського (північноєвропеоїдного), що його можна «вловити» на Волині та в Поліссі і тощо.

Сама по собі загальна антропологічна характеристика ук­ раїнців, подана В.Д.Дяченком, не викликає жодних заперечень. Однак аналогії, до яких вдався цей автор, носять довільний ха­ рактер, що вперше відзначила в рецензії на його працю московсь­ ка дослідниця Т.І.Алексєєва. Вказавши на відмінності морфо­ логічних характеристик східнослов’янських народів, вона заува­ жила: «Мені здається, що, аргументуючи тезу про єдність антро­ пологічного складу східнослов’янських народів, автор допускає певне пересмикування. Абсолютно виразні, хоча й нерізкі, відмінності між українцями, росіянами й білорусами існують. Ви­ токи цього, очевидно, закорінюються в неоднорідності місцевих антропологічних пластів, на яких формувалися східнослов’янські народності після колонізації східнослов'янських земель. Ігнору­ вати ці відмінності не можна, оскільки їх аналіз дає ключ для відтворення процесу генези східнослов’янських груп» [Алексеева, 1966, с. 183].

Слід також мати на увазі, що В.Д.Дяченко не був послідовним Щодо кількості антропологічних типів (областей) на теренах Ук­ раїни. В одній із своїх останніх робіт він збільшив їх кількість до семи (дунайський, поліський, верхньодніпровський, центральноукраїнський, нижньодніпровсько-прутський, динарський і кар-

23

1 2 3 4 5

Іл. 1.5. Антрогюлогічні області України (за В.Д.Дяченком)

Умовні позначення: 1 — ільменсько-дніпровська: 2 — валдайська: 3 — центральноукраінська 4 — нижньодніпровсько-прутська: 5 — карпатська

патський [Дьяченко, 1994]. Все ж переважна більшість (понад 75%) сільської людності, за його ж підрахунками.належить до од­ ного типу — центральноукраїнського (з волинським та поліським варіантами), що, на наш погляд, свідчить про слушність спосте­ реження Ф.Вовка про відносну антропологічну однорідність ук­ раїнського народу [Сегеда, 1994, с.60].

Оригінальне трактування матеріалів першого етапу Ук­ раїнської антропологічної експедиції належить Я.Чекановському [Chekanowski, 1967]. Час і аргументована критика засад йо­ го антропологічної теорії не вплинули на погляди цього визнач­ ного вченого — справді «культової фігури» польської антропо­ логії. Як і ЗО років тому, він вирахував відсотки окремих расо­ вих складників в окремих українських вибірках (табл. 1.2). Майже повсюдно, за Я.Чекановським, переважають два склад­ ники — нордійський, носіями якого є слов'янські племена, і ла ­ поноїдний, властивий прадавньому населенню Європи. Ос­ танній переважає в Правобережному і Лівобережному Поліссі, що можна зрозуміти, і чомусь на Полтавщині. Істотне підви­ щення відсотку нордійського складника спостерігається на

24

Таблиця 1.2

дааліз результатів Української антропологічної експедиції 1956 р. (за Я.Чекановським. 1967)

Поділлі, що Я.Чекановський пов’язує з міграціями слов’ян з Во­ лині на Південний Схід сучасної України [Chekanowski, 1967, с.228]. На півночі так званого «дикого поля», представленого царичанською вибіркою, польський вчений відзначає значне посилення середземноморського компоненту, пов’язаного з дослов’янською іранською людністю. Аналогічну антропологічну структуру, на його думку, має «степова південна периферія», хо­ ча вона й не представлена в таблиці. У Закарпатті має місце підвищення відсотку вірменоїдного, а в Прикарпатті — лапоноїдного складника. Останній в даному регіоні пов'язаний з впливом середньовічних тюркомовних кочівників. «Це припу­

25

Сергій Сегеда

щення, — зауважує Я.Чекановський, — доводять дані етно­ графічних досліджень. Це загадкові центральноазійські еле­ менти народної вишивки Покуття і назва гуцулів, що є резуль­ татом романізації назви племені узів, або куманів»

[Chekanowski, 1967, с.228].

Яскрава картина взаємодії морфологічних складників на тери­ торії України, намальована Я. Чекановським, носить дуже загаль­ ний характер. За своєю суттю вона радше нагадує «гру розуму», ніж наукове дослідження, яке опирається на певну систему до­ казів. Однак це завадило польському вченому критично оцінити внесок своїх попередників у висвітлення даної проблематики

[Chekanowski, 1967, с.229].

У1969 р. вийшла друком монографія відомого російського

фахівця-антрополога В .П.Алексеева, присвячена краніоло­ гічній характеристиці народів Східної Європи. За підсумком вивчення краніологічних матеріалів XYII — XYIII ст. з теренів України він дійшов висновків про те, що 1) українські краніологічні серії характеризуються чіткою вираженістю ком­ плексу європеоїдних особливостей і відсутністю будь-яких відхилень у напрямку варіантів монголоїдної раси; 2) головну роль у формуванні морфологічного типу українського народу відіграли краніологічні риси древлян. Хоча отримані результа­ ти не заперечують участі в даному процесі літописних полян і сіверян, ця теза, за словами автора, «меншою мірою знаходить підтвердження в морфологічних фактах, ніж попередня» [Алек­ сеев. 1969, с.208].

Ще категоричніше стосовно провідної ролі древлян в етноге­ незі українців В.П.Алексєєв висловився в науково-популярній книзі, що в 1972 р. вийшла масовим тиражем: «З’ясувалась не зовсім зрозуміла, але цікава і важлива деталь — древляни антро­ пологічно відрізнялись від решти слов’янських племен, вони були крупнішими, масивнішими, обличчя у них були ширшими. А ко­ ли виміряли черепи сучасного населення України, з’ясувалося — це саме той краніологічний тип, який властивий і сучасним ук­ раїнцям. Отже, краніологія підказала — фізичними предками су­ часних українців були древляни, вони зіграли вирішальну роль у формуванні антропологічних особливостей українського народу,

вїхній культурі слід шукати джерела етногенезу й культурного розвитку українців». [Алексеев, 1972, с.299].

Інакше оцінює внесок літописних племен, що мешкали на тере­

нах України, у формування фізичних рис українців Т.І.Алєксєєва —

26

Огляд літератури

автор багатьох статей і фундаментальної монографії, присвяче­ ної антропологічним аспектам етногенезу східних слов'ян. На її думку . всі вони брали більш-менш однакову участь у творенні антропологічного складу сучасного українського етносу. ТЬк, з по­ лянами українців ріднить конфігурація носової області, з древля­ нами. волинянами, тиверцями та уличами — розміри обличчя [Алексеева, 1973, с.203]. Широко залучаючи палеоантропо­ логічні дані, вона дійшла висновків про те, що поряд з переважа­ ючою східнослов’янською основою у фізичних рисах українців знайшли відображення риси дослов’янського, ймовірно іраномовного, субстрату, носіями якого були «черняхівці», а ще раніше — скіфи [Алексеева, 1974, с75].

Про антропологічні витоки українців йдеться й у статті В.Д.Дяченка (1986), присвяченій антропологічному складу се­ редньовічних східних слов’ян. Намітивши на території Східної Європи 4 великі області — східноєвропейську, субуральську, східнопонтійську та південнокаспійську, він виокремив в їх межах 9 типів. 6 із них, на думку автора, локалізувались на те ­ риторії сучасної України, а саме: неовісло-дніпровський (доліхо-. іноді — мезокранний з відносно широким, високим обличчям), який займає майже всю Південну Балтію, Білорусь та Правобережну Україну, доходячи до Західного Бугу й Вісли,

аіноді й до Середнього Подністров'я: дністро-дунайський (більш вузьколиций), розташований на Волині та Верхньому Подніпров’ї, за словами автора, «південніше (!?) попередньо­ го» (с.242); неошнуровий — мішанець обох попередніх регіонів, який також представлений на Волині та Верхньому Подніпров’ї; карпатський (мезокранний, з високим, середнім за шириною обличчям), поширений в Карпатах, Прикарпатті,

аза межами України — в Чехії та Словаччині, Південній Польщі й, частково, на Балканах; неопонтійський (доліхокранний, відносно високолиций, ортогнатний), притаманний сіверянам, в’ятичам, аланам; неоіндодніпровський (близький до попереднього, мезогнатний), розповсю дж ений серед слов’ян Десни, Сожа, Псла, Ворскли, Приоччя. З наведеної у статті таблиці видно, що деякі з цих типів (наприклад, віслодніпровський) були представлені серед населення Євразії ще за доби мезоліту.

Описана вище класифікація не внесла чогось принципово но­ вого в існуючі раніше уявлення про антропологічний склад дав­ ньоруської людності України, а до того ж має ряд хиб. Постулюю­

27

Сергій Сегеда

чи прихильність до географічного методу аналізу, автор порушує його, виявляючи різні типи в одному і тому ж регіоні (наприклад, дністро-дунайський і неошнуровий на Волині та Верхньому Подніпрові)*. Він не окреслює кола джерел, які були використані для розробки даної схеми, що породжує чимало запитань. Напри­ клад, які краніологічні серії представляють давньоруську людність Карпат — носіїв карпатського типу? Щ о ж до спроби В.Дяченка простежити генезу виділених ним типів, то вони, за зауваженням Т.І.Алексєєвої, «призвели до непереконливих ре­ зультатів. оскільки він не проаналізував ні ролі субстрату, ні ролі міграційних потоків в етногенезі східних слов'ян» [Алексеева, 1999, с. 15]. З цим, на жаль, доводиться погодитись.

Однією з визначальних рис сучасної антропології є широке залучення для аналізу емпіричних даних нових статистичних методів із застосуванням електронно-обчислювальної техніки, що дало змогу підвищити рівень їхніх узагальнень. Конкретним виявом нових підходів до висвітлення етногенетичної пробле­ матики є велика узагальнююча праця з антропології східних слов'ян, підготовлена колективом авторів під керівництвом Т.І.Алексєєвої [Восточные славяне. Антропологическая и этни­ ческая история, 1999].

Згідно з традиціями російської антропології, автори даного ви­ дання віддали перевагу географічному методу аналізу як окремих ознак, так і їхніх комплексів. Однак ці комплекси визначені на підставі принципово нової основи за підсумками канонічного аналізу. Привертає увагу величезний масив соматологічних і краніологічних даних, використаних В.Є.Дерябіним і С.Г.Єфімовою в розділах, присвячених сучасним та середньовічним слов’янам та їхнім сусідам. Висновки, отримані цими авторами, підтверджуються статистичними критеріями і будуть викорис­ тані в нашому дослідженні.

Поява цього узагальнюючого дослідження все ж не вичерпала всієї ширини проблематики. На жаль, далеко не всі матеріали з етнічної антропології України (особливо опубліковані в українських виданнях протягом останнього десятиліття) були використані авто­ рами монографії. Книга містить чимало неточностей і довільних трактувань, які викликають серйозні заперечення і будуть про­ аналізовані нами в кожному конкретному випадку. Об'єктивно вони

* До речі, не зрозуміло, чому антропологічний тип, поширений на Волині та верхів'ях Дніпра, отримав назву дністро-дунайського?

28

Огляд літератури

певною мірою пов’язані з ослабленням співпраці російських та українських фахівців після розпаду СРСР.

У другій половині 1960-х pp. співробітники групи антропології ІМФЕ ім.М.Т.Рильського АН УРСР і деяких лікувальних закладів м. Києва (Є.І.Данилова, В.Д.Дяченко, С.СЛаврик, А.Г.Караванов, М.І.Дудник тощо) роз­ горнули на теренах України широко­ масштабні гематологічні дослідження, метою яких було виявлення регіональ­ них відмінностей в розподілі груп крові систем ABO, MN, та ін. Попередні ре­ зультати цих досліджень були представ­ лені в доповідях українських вчених на

VIII Міжнародному конгресі етно- /л. L6 , ЄлизаветаДанилова графічних та антропологічних наук в

м. Токіо (Японія) [Lavrik, Karavanov, Danilova, Dudnik, Dyachenko, 1968|, однак у повному обсязі зібрані дані (близько 10 тис. осіб) систе­ матизовані в монографії Є.І.Данилової (1971).

На підставі аналізу варіацій еритроцитарних антигенів крові (АВО, Rh, MN), Є.І.Данилова виокремила в межах України п'ять гено-географічних областей, які відрізняються між собою за зна­ ченнями генного індексу, або індексу Велліша, що дає уявлення про співвідношення генних частот р (А), г (0) та q (В). Чотири з них — центральноукраїнська, поліська, деснянська, південносхідна області — входять до великої східноєвропейської гемато­ логічної зони, а п’ята — карпатська — до північнобалканськокарпатської. За висновками Є.І.Данилової, людність центральноукраїнської, поліської та деснянської областей має аналогії серед інших східнослов’янських народів, окремих груп поляків та при­ балтійських народів. Щ о ж до населення Карпат, то за деякими гематологічними характеристиками воно тяжіє до молдаван, північно-східних румунів, угорців, словаків, болгарів. меншою мірою — сербів, боснійців тощо. В південно-східній області відзначено вплив давнього іранського та тюркського компо­ нентів [Данилова, 1971, с. 103— 104].

Гематологічні дослідження українців були продовжені Р.О.Старовойтовою, яка вперше ввела в науковий обіг дані за сивороточними системами крові Нр, Gc, Gm, T f населення України [Старо-

29

Сергій Сегеда

Іл. 1.7. Гено-географічні зони України [за Є.І.Даниловою, 1971)

войтова, 1979]. Залучення нових систем дало змогу отримати до­ даткову інформацію про особливості поліської та деснянської гено-географічних зон, своєрідність гематологічного комплексу українців Карпат, наявність незначного іранського (півден­ ноєвропеоїдного) та тюркського компонентів у генофонді південносхідної людності України [Старовойтова, 1979].

Вкінці 1960-х pp. розпочалося також накопичення даних про варіації одонтологічних та дерматогліфічних ознак на теренах України.

В1968 р. В.Д.Дяченко опублікував дані по двох одонтологічних ознаках — лопатоподібних формах верхніх медіальних різців та дистальному гребеню тригоніда збірної серії українців Наддніпрянщини (100 осіб), відзначивши їхню приналежність до західного расового стовбура, або зони [Дяченко, 1968, с.7]. Май­ же одночасно московська дослідниця Н.І.Доніна (Халдєєва) обсте­ жила за одонтологічною програмою одну вибірку українців Ж и­ томирського Полісся, використавши зібрані дані в своїй канди­ датській дисертації без будь-яких коментарів [Халдеева, 1969]. Згодом вони були опубліковані О.О.Зубовим в його монографії, присвяченій антрополого-одонтологічній характеристиці насе­ лення земної кулі, у вигляді цифрових даних [Зубов, 1973].

ЗО

Огляд літератури

Антрополого-одонтологічні дослідження людності України та деяких суміжних регіонів продовжив автор даної роботи, обсте­ живши в 1972 — 1975 pp. на теренах України, Білорусії та Російської Федерації 23 етнотериторіальних групи (понад 2 тис. осіб.). За підсумками проведеного дослідження було зроблено висновок про приналежність українців до так званого серед­ ньоєвропейського одонтологічного типу, поширеного також се­ ред росіян центральної та південної смуги європейської частини Російської Федерації, білорусів центральних та південних облас­ тей Білорусі, деяких прибалтійських груп тощо [Сегеда, 1979, с. 46). Згодом у межах даного типу на теренах України було виділе­ но кілька локальних варіантів, головними з яких є подніпровсь­ кий та карпатський [Сегеда, 1986).

Антрополого-одонтологічні дослідж ення сучасної ук ­ раїнської людності поновилися на початку 1990 р. в рамках Істо- рико-культурної експедиції Мінчорнобиля України, що дало змо­ гу обстежити ще 9 територіальних вибірок Правобережного Полісся, Середньої Наддніпрянщини та Карпат. Аналіз нових ма­ теріалів дозволив виявити в окремих регіонах Правобережного Полісся дуже архаїчні варіанти середньоєвропейського типу, ге­ нетичні витоки яких сягають принаймні неолітичної доби [Сеге­ да, 1996, 1999).

Дерматогліфічні дослідження українців започаткувала мос­ ковська дослідниця Г.Л.Хіть. Опублікувавши дані про пальцеві узори дев’яти територіальних вибірок Полісся, Середньої Наддніпрянщини та Карпат, вона обмежилась констатацією значного діапазону змінюваності цих ознак [Хить. 1968J. Ці ма­ теріали були додатково розглянуті В.Дяченком, який за значен­ ням дельтового індексу (D110) виявив певні аналогії між Ук­ раїнським Поліссям і Волинню та Північною Європою, а також між Карпатами й Нижнім Подніпров’ям і так званою індо-серед- земноморською зоною [Дяченко, 1968, с.5]. Згодом до них звер­ нувся також автор даного дослідження, виділивши на підставі варіацій дуг. петель, завитків та D l10 кілька територіальних варіантів [Сегеда, 1973, с. 18].

У 1983 р. Г.Л.Хіть опублікувала підсумки досліджень згаданих колекцій за повною програмою, використавши їх для загальної дерматогліфічної характеристики народів Східної Європи. Аналізуючи значення шести провідних расових характеристик папілярних узорів та ліній, вона в загальній формі констатувала близкість східнослов’янських народів і надзвичайно велику

31

Сергій Сегеда

подібність так званих придніпровського та верхньодніпровськовалдайського комплексів. До першого з них Г.Л.Хіть віднесла всі обстежені нею українські групи, до другого — північно-західних росіян та білорусів, зауваживши, що дерматогліфічні матеріали згруповані в рамках соматологічної класифікації, запропонова­ ної Т.І.Алексєєвою [Хить, 1983. с.81]. Однак Т.І.Алєксєєва не включала до подніпровського комплексу ні українську людність Карпат, ні поліщуків Правобережного Полісся.

В першій половині 1970-х pp. одночасно з одонтологічними дослідженнями автор даної праці зібрав великі за обсягом дер­ матогліфічні колекції. Згодом вони були проаналізовані разом з матеріалами, опублікованими Г.Л.Х1ть, що дало змогу виокреми­ ти на теренах України 3 локальні дерматогліфічні варіанти (зо­ ни), а саме: північну, де збереглися дуже давні, архаїчні елемен­ ти; середньоукраінську, котрій, за деякими винятками, властиве типово європеоїдне поєднання ознак, та південну, яка характе­ ризується посиленням південноєвропеоідних особливостей папілярних візерунків і ліній на долоні та пальцях людей [Сеге­ да. 1995. с. 196— 1991.

Відносну гетерогенністьукраїнців як за варіаціями окремих оз­ нак. так 1 за їхнім комплексом відзначила також Н.А.Долінова (Прокудіна), однак, за П словами, «чітко спрямованих відміннос­ тей між окремими територіальними групами немає, намічається тенденція до виділення груп поліської зони і Закарпаття»

[Долинова. 1999, C.77J.

Слід мати на увазі, що переважна більшість даних з дерма­ тогліфіки українців на сьогодні опублікована лише за короткою програмою, яка не дає уявлення про варіації ознак цієї морфо­ логічної системи на території України*. Це саме стосується 1нових матеріалів з одонтології, зібраних впродовж останнього деся­ тиліття. Чимало запитань викликають висновки різних авторів щодо ступеню антропологічної однорідності українського народу та наявності локальних варіантів фізичного типу на його етнічній території. Давно назріла потреба узагальнити дані, отримані на

*Кр1мзгаданих вище, в антропологічній літературі єтакождані по пальцевих узорахукраїнців Запорізької таДніпропетровської обл. (Брускин. ГУрская,Азаров. 1973) 1папілярному шкірному рельєфу долоні української людності м. Симферо­ поля [Двирский. ГЬгаєва. 1976|. Проте ці вибірки мають збірний характер (без поділу на сільських І міських жителів) І не можуть бути використані для конста­ тації локальних відмінностей.

32

Огляд літератури

підставі різних систем морфо-фізіологічних маркерів, для ком­ плексної антропологічної характеристики українців. Слід також з’ясувати основні етапи антропологічної Історії давнього населен­ ня України, тісно пов'язаної з етногенетичними процесами на П території. Наявність численних «білих плям» в антропологічному вивченні українців, що штучно стримувалось протягом тривалого часу, й спонукала нас звернутися до висвітлення вузлових про­ блем етнічної антропології України.

33