Тема 6 ранньофеодальні монархії в європі

Ранньофеодальне суспільство Західної Європи - дуже цікавий зразок державно-правового розвитку. Специфіка суспільства полягала у тому, що монархи постійно прагнули до зміцнення своєї влади. При цьому - свідомо чи несвідомо - королі Англії, Франції, Німеччини (з X ст.- імператори) застосовували одні й ті ж прийоми: зміцнення державного управлінського апарату залученням людей незнатного походження; заміна феодального ополчення, наскільки це можливо, найманою армією; запровадження єдиного королівського суду та єдиних, спільних для усієї країни норм права; запровадження єдиної спільної грошової одиниці тощо. Ці зусилля, як правило, мали лише тимчасовий успіх. Будь-яке ослаблення влади монарха (наприклад, унаслідок успадкування престолу молодим недосвідченим спадкоємцем чи у результаті зовнішньої агресії або втручання римського папського престолу) ознаменовувалося своєрідним реваншем крупних феодалів, які швидко відвойовували втрачені позиції у галузі державного будівництва, судочинства та власних привілеїв.

На прикладі німецької «рейхскірхе» ще раз переконуємося у тому, що будь-яка успішна реформа зазвичай має і свій зворотний бік, і часто призводить до непередбачуваних наслідків.

Династія Капетінгів у Франції

Правонаступниками імперії франків згідно з Верденським договором 843 p., укладеним онуками Карла Великого, стали три королівства. Людовік Німецький (східнофранкське), Карл Лисий (західно-франкське) і Лотар (серединне) започаткували історичне становлення майбутніх Німеччини, Франції і - частково - Італії. На останніх монархів з династії Каролінгів герцоги, графи і єпископи майже не зважали. В умовах панування натурального господарства та майже повної відсутності товарно-грошових відносин королівська влада могла забезпечувати собі підтримку феодалів тільки за рахунок земельних пожалувань. Отримавши земельний наділ на умовах несення служби (бенефіцій), герцог чи граф негайно починав добиватися його перетворення на спадкову, вільно відчужувану власність (аллод), а згодом -вилучення цієї власності з-під королівської юрисдикції. В цьому протистоянні королівській владі феодальна верства виступала згуртовано, як єдине ціле. Надаючи імунітетні грамоти тим чи іншим феодалам, король різко звужував свої прерогативи і, відповідно, можливості узяти під контроль своїх колишніх слуг.

У 987 р. на з'їзді духовних і світських феодалів Франції королем було обрано феодала Гуго Капета, чиї володіння обмежувалися невеликою областю з центром у Парижі. Йому ж належало і місто Орлеан. Решта території країни цілком самостійно управлялася своїми сеньйорами - герцогами, графами, маркізами. Граф Анжу, наприклад, мав ушестеро більші володіння, ніж король. Королів ще тривалий час обирали, тому спадкоємці престолу поспішали коронуватися ще за життя своїх попередників. Потрібно було понад сто років, щоб нова династія зуміла навести відносний порядок навіть у королівському домені. Організація влади і державного управління капетінгською монархією спершу будувалася на засадах вотчинної системи, тобто особисті слуги короля виступали посадовими особами королівства. Владу монарха обмежувала рада знаті (курія).

Королівська влада поширюється за рахунок нових земельних надбань. Вона зміцнюється внутрішньо завдяки удосконаленню апарату управління. Так, до королівської Ради надалі включаються лише найвід-даніші васали, з непокірними король розмовляє з позиції сили. Входять до Ради також вищі чиновники - коннетабль (командуючий армією), сенешаль (начальник королівської канцелярії), палацовий граф (керівник королівського суду). Включені до цього органу і т. зв. легі-сти - люди незнатного походження, але добрі знавці права і звичаїв. Управління округами в королівському домені передається від графів і їх заступників, вікаріїв, у руки прево. Подібно до легістів, прево набиралися королями з числа незнатних, але талановитих людей. Прево збирали податки для короля, командували рицарськими ополченнями і гарнізонами. З часом округи об'єднуються у т. зв. бальяжі, на чолі яких були поставлені балы. Тим самим, поки що лише в межах королівського домену, феодали були позбавлені основних управлінських функцій при збереженні колишніх земельних володінь. Зрозуміло, що ці зміни зміцнювали королівську владу і у перспективі повинні були обернутися збільшенням королівського домену.

За короля Філіппа II Августа (1180-1223) до королівських володінь були приєднані Нормандія, Мен, Анжу і частина Пуату, які до того перебували у власності англійської корони. Територія домену зросла аж у п'ять разів, король став найкрупнішим землевласником Франції. Це збільшення було досягнуто не лише військовою силою, а й вдалими шлюбами членів королівської родини, купівлею земель у розорених графів і т. ін. Одночасно королівська влада рішуче бореться з феодальною роздробленістю. Наведення порядку розпочинається з королівського домену, де у найбільш непокірних графів силою відбирають їх володіння.

94

Філіпп-Август провів ряд назрілих реформ. Він, зокрема, ввів подушний податок. Сеньйоральна юстиція була замінена судом королівської курії, тобто судочинство переходило від феодалів до королівських чиновників. За рахунок податкових надходжень створюється наймана армія, в цілому більш слухняна і професійна, ніж рицарське ополчення. Були заборонені приватні війни між феодалами, скасовані судові поєдинки. Важливе значення мала адміністративна реформа, за якою володіння короля поділялися на приблизно рівні округи - бальяжі на півночі і сенешальства на півдні. На чолі округів стояли королівські чиновники (бальї), у чию компетенцію входили суд, збір податків, керівництво місцевими збройними силами. Ця реформа позбавляла феодальну знать її звичних імунітетів, колишні напівгосуда-рі з часом перетворювалися на звичайних землевласників, позбавлених адміністративних чи судових повноважень. Зрозуміло, що це не влаштовувало феодальних магнатів. Вони намагалися відстоювати власні інтереси. Двічі - у 1214 та 1241-1242 pp. дворянські коаліції погрожували самим основам династичного правління Капетінгів.

У цій боротьбі великі феодали користувалися підтримкою церкви, чиї вищі ешелони традиційно формувалися з вихідців з дворянства. Доводилося королям зважати і на надмірні апетити вищих чиновників. Так, ще у 1128 р. французький канцлер і архієпископ Паризький Стефан де Санліс направив до папи послів зі скаргами на неблагочинні дії короля Людовіка Товстого, зокрема щодо захоплення церковного майна. Папа Гонорій звелів архієпископу піддати короля анафемі і накласти інтердикт (тобто тимчасову заборону виконання усіх релігійних обрядів) на Французьке королівство. Конфлікт вдалося зам'яти шляхом виплати папському престолу значних грошових сум.

Особливо зміцнив королівську владу Людовік IX «Святий» (1226— 1270), якому приписують вислів: «У Франції є лише один король». У 1260 р. він заборонив у королівському домені приватні війни і судові поєдинки. Продовжуючи політику, розпочату Філіппом-Августом, Людовік IX провів три важливі реформи: судову, військову і монетну.

Судова реформа передбачала створення верховної судової палати, котру почали називати «парламентом». Членами парламенту ставали головним чином професійні юристи - легісти, люди незнатного походження. У виняткове відання парламенту передавалися найтяжчі карні справи - убивства, підпали, розбій, фальшивомонетництво. Допускалися апеляції на рішення нижчих судів до суду парламенту. Тим самим у кордонах Французького королівства королівська юстиція була поставлена на вищий рівень порівняно з юстицією сеньйоральною

там, де остання ще зберігалася. Сеньйоральній юстиції були полишені другорядні карні і цивільні справи, її рішення могли бути переглянуті парламентом після апеляції невдоволеної сторони. Вирішення судових конфліктів між феодалами приносило королівській казні значні судові мита.

Військова реформа фактично заборонила приватні війни і суттєво зміцнила королівську армію. По-перше, встановлювалися т. зв. 40 днів короля. Після початку сварки протягом 40 днів феодалам заборонялося з'ясовувати стосунки за допомогою зброї. За цей час конфлікт мав бути урегульований королівським судом. По-друге, рицарям дозволялося відкуповуватися від служби в королівському ополченні. Тим самим можливості розбудови найманої армії значно зросли. Саме на неї королівська влада не жалкувала часу і коштів. Людовік IX почав навіть практикувати продаж грамот вільності містам з метою вишукати додаткові кошти на апарат управління та найману армію.

Грошова реформа полягала у введенні єдиної, спільної для усієї країни монети. До цього в кожній сеньйорії була своя вагова і грошова системи, що стояло на перепоні розвитку товарно-грошових відносин в країні і економіки в цілому. Герцоги і навіть графи карбували свої грошові одиниці з білонних сплавів, виставляючи високі номінали цих грошових одиниць. Тому їхати з такими грошима у володіння іншого сеньйора було ризиковано - там їх приймали не за номіналом, а за вмістом цінного металу. Королівська казна почала карбувати високоякісну золоту монету, яка швидко витіснила неповноцінні гроші попередньої доби. Виграш полягав не лише в прибутках від карбування (золото в монеті завжди цінується вище, ніж така ж маса у зливку). Головна вигода полягала у іншому - різко пожвавилися торговельні контакти між колись ізольованими частинами королівства, оскільки нову грошову одиницю радо приймали на усій території країни. Зміцніла економічна єдність країни, що сприяло утвердженню політичної єдності та поклало початок формуванню французької буржуазної нації. Для порівняння, в Німеччині введення єдиної монети - «імперського пфеніга» - відбулося аж у 1495 р. Таке відставання у часі стало однією з причин збереження феодальної роздробленості у цій країні і Затримки формування єдиної централізованої держави.

Діяльність Людовіка IX не обмежувалася лише покоями королівського замку. Розпочаті ще раніше Альбігойські війни (1209-1229) проти єретичного руху у Південній Франції саме за його правління були остаточно завершені. В Лангедоці, Тулузі, Монпельє, Нарбонні, Німі, Безьє були винищені тисячі єретиків-альбігойців. У 1273 р. король подарував папі Венсенське графство на знак вдячності за допомогу

96

у придушенні єретиків-сепаратистів. Усього ж володіння папи у Франції на середину XIV ст. досягали 3,5 тис. кв. кілометрів.

Людовік IX був канонізований папою незадовго після своєї смерті. Тим самим папство відзначило королівську щедрість щодо римського престолу. Але саме за Людовіка IX вищі посади в управлінському апараті держави та судовій системі були непомітно і поступово передані від кліриків (представників церкви) до легістів. Король особливо дбав про підготовку високопрофесійних юристів, справедливо вбачаючи в них надійну опору монархічної влади. Духівник короля Роберт Сорбонн навіть заснував у Парижі спеціальний навчальний заклад, де провідну роль відігравав юридичний факультет. Людовік IX почав втручатися у призначення на вакантні церковні посади, тим самим ставлячи церкву під державний контроль. Справи кліриків, крім суто релігійних, почали розглядатися виключно королівським судом (раніше церква користувалася судовим імунітетом). Грошові надходження з Франції до папської казни значно зросли, але вплив Ватикану на французькі справи відчутно ослаб. З боку короля це була добре продумана політика.

На кінець XIII ст. королівська влада у Франції зміцніла, королівський домен займав більшу частину її території. Разом з тим зберігалися самостійні герцогства і графства. Не склалася і єдина система права. На півдні майнові суперечки вирішувалися на основі норм римського права, на півночі - звичаєвого. Феодалізм наклав свій відбиток на застосування багатьох норм приватного права. За великими магнатами визнавалася повна необмежена власність на землю, нижчі тримачі вважалися залежними з різного роду повинностями стосовно своїх сеньйорів. Феодальне право обмежувало громадянську правоздатність -земля могла бути власністю виключно дворянина (або церкви), але дворянинові заборонялося займатися лихварством, торгівлею, фізичною працею.

До початку XIV ст. зберігалися судові поєдинки - ордалії. За церковними правилами дозволялося проводити ордалії вином і хлібом, вважалося, що винний обов'язково вдавиться освяченою їжею. В системі покарань композиція (викуп за вчинений злочин) щезла. Сам злочин почав розглядатися як порушення королівського миру, покарання злочинця стало правом і обов'язком держави. Якщо за «Салічною правдою» для порушення справи завжди вимагалася скарга і позов скривдженого, то відтепер держава чинить суд, незалежно від того, є скарга чи ні. Перелік злочинів і покарань XIII ст. частково знаходимо у збірці відомого легіста Ф. Бомануара (1247-1295) «Кутюми Бовезі».

Покарання за злочини поділяються на: смертну кару, тривале

ув'язнення з конфіскацією майна, конфіскацію майна «без смертної кари, без каліцтва і без тюремного ув'язнення», штраф. Так, підпал будинку тягне за собою повішання і конфіскацію майна (ст. 831), та ж відповідальність - за крадіжку (ст. 832). Єресь, атеїзм караються спаленням на вогнищі з конфіскацією майна (ст. 833). До речі, першу у Європі відьму спалили саме у Франції наприкінці XIII ст. Нещасну звинуватили у розпусті з дияволом.

Стаття 1043 виводить короля з-під юрисдикції будь-якого суду, він непідсудний в силу свого суспільного становища- «і нема над ним нікого настільки великого, щоб він міг прийти в його двір (чинити суд) при правопорушеннях чи по скаргах на неправильне рішення і по усіх справах, що стосуються короля». Не підлягає сумніву антипап-ська спрямованість цього положення (у той час церква претендувала на найвищу судову владу, включаючи й суд над імператорами та королями).

Нормандське завоювання 1066 р.

Держава Вільгельма І Завойовника в Англії

та її розвиток. Велика Хартія Вільностей 1215 р.

У 1066 р. до Англії вторглися війська герцога північної французької провінції Нормандії. У битві при Гастінгсі англійські війська зазнали поразки. Англосаксонська знать була перебита, більшість її земель перейшла до королівського домену Вільгельма. Королю належали майже усі ліси, а міста були оголошені «королівськими ленами». Завоювання 1066 р. запобігло розпаду Англії на самостійні уділи. Управління на місцях перейшло від баронів до королівських чиновників - шерифів. Вільгельм І Завойовник (1066-1087) оголосив себе верховним власником землі у королівстві, встановивши, що піддані можуть отримувати землю лише у користування. Тим самим, усе населення Англії було перетворено у васалів і підданих короля, зобов'язаних виконувати на користь корони певні повинності. Королівська влада також зуміла виробити ефективну податкову систему («палата шахової дошки»), позиції фіскального відомства в державі були надзвичайно міцними.

_лЩе в 1086 р. в країні був проведений перепис населення, землі, знарядь праці. Його матеріали склали т. зв. «Книгу страшного суду». Населення Англії на той час досягло 1,5 млн чол., з них лише 12 відсотків були особисто вільними. 70 відсотків населення становили феодально-залежні тримачі землі, зберігався прошарок рабів-сервів.

98

На жаль, «Книга страшного суду» не дає точного уявлення про права і обов'язки вільних-сокменів та кріпаків-вілланів. Правове становище останніх є предметом дискусії. Не підлягає, однак, сумніву той факт, що податкове відомство після перепису стало діяти ще більш ефективно.

Того ж, 1086 р. усі вільні громадяни Англії були вимушені присягнути на відданість монархові («бути вірним королю проти усіх людей», тим самим і проти своїх сеньйорів). Якщо у континентальній Європі панував принцип «васал мого васала - не мій васал», то в Англії корона установила прямий зв'язок з васалами (ар'єрвасалами) своїх васалів. Навіть після численних земельних пожалувань нормандським баронам в королівському домені залишалося більше однієї сьомої усіх земель Англії, а жоден з васалів не міг і близько зрівнятися з королем за багатством. Пригадаймо: французькі Капетінги первісно були біднішими за деяких своїх герцогів. Васали англійського короля були зобов'язані йому не тільки військовою службою, ате й грошовими внесками.

Сила королівської влади в Англії пояснюється як об'єктивними, так і чисто суб'єктивними чинниками. До числа перших віднесемо вимушену покірність нормандських баронів монархові. Міцна королівська влада була гарантом їх панування над підкореним, але нескореним англосаксонським населенням. У цю ж групу чинників можна віднести політичну й економічну слабкість англійських міст, а також некомпактність земельних володінь феодалів. Соратники Вільгельма І Завойовника за свою військову службу отримували не один, а кілька дрібних наділів у різних частинах королівства. Це дозволяло тримати у покорі потенційних бунтівників.

До суб'єктивних віднесемо діяльну активність королів щодо розбудови апарату управління. Уже Вільгельм І Завойовник зумів створити відносно сильний апарат центрального управління. На чолі колишніх англосаксонських графств були поставлені королівські чиновники - шерифи, що відали адміністрацією, судом та збором королівських податків. Міста, як уже зазначалося, опинилися у королівському домені, і ця обставина була ефективно використана. Наступники Вільгельма І Завойовника і особливо його молодший син Генріх І (1100-1135) продовжували зміцнювати королівську владу: більшу роль в управлінні почала відігравати королівська рада, яка суміщува-ла одразу судові, адміністративні та фінансові функції. До її складу входили вищі посадові особи - королівські судді, юстиціарій, канцлер, скарбник, а також найбільш вірні королю великі феодали.

Для противаги зростаючому впливу баронів Генріх І починає енергійно відновлювати - тепер уже під контролем центральної влади -старі англосаксонські органи місцевого самоврядування. На т. зв. со-

тенних зборах чиниться суд з дрібних правопорушень, розподіляються і стягуються податки, проводяться різноманітні урядові розслідування. Це звужує сферу сеньйоральної юрисдикції баронів.

Генріх І помер, не залишивши спадкоємців. Його дочка Матильда, дружина французького графа Анжу Жоффруа Плантагенета, та племінник, також француз, Стефан граф Блуа, розпочинають боротьбу за престол. Цією усобицею скористалися для зміцнення своїх позицій барони Англії. Вони добиваються імунітетів, якими в той час користувалася феодальна знать у країнах континентальної Європи, що, зрозуміло, в свою чергу ослаблювало королівську владу. Анархія припинилася аж у 1153 р. Королем став Стефан, але було погоджено, що після його смерті престол успадкує син Матильди Генріх Планта-генет. Уже в 1154 р. він зійшов на престол під іменем Генріха II (1154-1189), поклавши початок династії, що правила до кінця XIV ст. Крім Англії, Генріху II належали Нормандія, Анжу, Мен, Турень, Пуату, а згодом і Аквитанія (французькі герцогства і графства). Спираючись на необмежені ресурси цієї т. зв. Анжуйської імперії, використавши підтримку рицарів, міст і вільного селянства, Генріх II зумів провести масштабні реформи. Найважливішою з них стала судова.

Будь-яка вільна людина за певну плату могла перенести свій майновий спір на розгляд суду королівської курії, де він розглядався колегією присяжних. Вотчинні суди надалі розглядали справи вілланів, бо ця категорія населення залишалася підвладною своєму сеньйорові. Але вільні - міщани, рицарство, вільне селянство - залишалися у великому виграші і були відгороджені від свавілля феодальної знаті. Одночасно зріс авторитет королівської влади, казна одержала нове джерело надходжень - судові мита.

У процесі судової практики королівських судів поступово почало вироблятися т. зв. загальне право - common law - єдине для усієї країни королівське право. Останнє поступово витіснило місцеве право, що застосовувалося в сеньйоральних та сотенних судах. Реформа карного законодавства була розпочата т. зв. кларендонською ассізою 1166 р. Послані зі столиці судді регулярно об'їжджали графства. На місцях вони викликали до себе 12 місцевих поміщиків-рицарів та по 4 вільних селянина від кожного села. Усі ці люди під присягою повинні були повідомляти про ті карні злочини, що мали місце з моменту попередньої сесії суду.

Таким чином, остаточно утверджується принцип, що справи про карні злочини перестають порушуватися з ініціативи заінтересованої сторони, а виступають як злочини проти «королівського миру» і переслідуються державою.

100

Невдалою виявилася спроба Генріха II поставити під контроль держави церковні суди. На цьому ґрунті він зіткнувся з главою англійської церкви архієпископом Кентерберійським Томасом Бекетом. У 1170 р. за наказом короля архієпископ був убитий, але у справу втрутився папа Олександр III. Під загрозою відлучення від церкви Генріха П вимусили публічно покаятися і відмовитися від своїх намірів.

У 1169-1170 pp. англійські барони розпочали завоювання Ірландії. В 1171 р. сюди прибув сам король Генріх II. В південно-східній частині острова було створено укріплений район, пізніше названий «Бейл» (буквально - огороджена територія). В 1174 р. Генріх II ненадовго примусив короля Шотландії Вільяма Лева принести оммаж і васальну присягу на Шотландію. Однак, звільнившись невдовзі від васальної залежності, Шотландія розпочала зближення з Францією Філіппа II Августа у тісному антианглійському союзі.

Ці масштабні війни стали однією з причин військової реформи. У 1181 р. був виданий королівський указ про загальне озброєння. Кожна вільна людина в державі повинна була обзавестися тією чи іншою зброєю, відповідно до свого майнового стану. Ополчення цих вільних людей у необхідному випадку приходило під командування шерифа. Цю нерегулярну армію король міг протиставити не лише зовнішньому ворогові, але й власним непокірним феодалам. З іншого боку, військове озброєння вільних селян та жителів міст зумовило зростання політичної волі цих прошарків населення. Замість військової служби (обмеженої щорічним 40-денним веденням бойових дій) з феодалів почали стягувати т. зв. «щитові гроші». На них король почав наймати на постійну службу рицарів та вільних селян-лучників. Тим самим закладалися основи регулярної армії.

Молодший син Генріха II Іоанн Безземельний (1199-1216) успадкував від батька ефективний управлінський апарат. Однак надані можливості були використані напрочуд невдало. Довільними конфіскаціями земель, арештами і стратами неугодних йому магнатів, постійними порушеннями установлених феодальних порядків король збудив проти себе опозицію баронів. У війні 1202-1204 pp. французький король Філіпп II Август захопив більшу частину володінь Іоанна Безземельного у Франції: Нормандію, Анжу, Мен, Турень, частину Пуату. Поразка 1214 р. у битвах при Ларош-о-Муані та Бувіні остаточно поховала надії повернути втрачені землі на континенті. Ще з 1207 р. Іоанн перебував у затяжному конфлікті з папою Інокентієм Ш. У 1212 р. папа видав буллу про позбавлення англійського короля престолу та про передачу права на англійську корону французькому королю Фі-ліппу II Августу. Побоюючись повстання своїх підданих, Іоанн

в 1213 р. капітулював перед папою, визнав себе його васалом і зобов'язався щорічно виплачувати 1000 марок сріблом. Цей ганебний для королівської влади акт ще більше посилив опозицію. Навесні 1215 р. барони за підтримки рицарства та міщан розпочали війну проти короля. Лондонці відкрили їм ворота столиці. Король був змушений підкоритися вимогам повсталих баронів і 15 червня 1215 р. підписав т. зв. Велику хартію вільностей (Magna charta libertatum).

Згідно з цим актом барони обирали з власного середовища комітет з 25 членів, які мали стежити за дотриманням Хартії з боку короля. Підраховано, що з 68 статей Хартії ЗО виражали інтереси баронів, 7 - рицарства та верхівки вільного селянства і лише 3 - міщан. Права залежних вілланів у Хартії взагалі не були застережені.

Король зобов'язався дотримуватися свободи церковних виборів (конфлікт з папою розпочався з призначення королем Стефана Ленг-тона архієпископом Кентерберійським). Він поклявся не стягувати з своїх васалів-баронів більших поборів, ніж це було встановлено звичаєм, зобов'язався не збирати «щитових грошей» та інших сум без згоди «загальної ради королівства». До складу цієї ради повинні були входити безпосередні тримачі короля, тобто в основному ті ж барони.

Баронів, на відміну від представників усіх інших станів, могли судити лише люди рівного з ними звання - пери. Король зобов'язувався не арештовувати баронів, не позбавляти їх майна, не проголошувати поза законом без вироку суду перів. Скасовувалося утверджене після реформи Генріха II право втручатися в юрисдикцію сеньйоральних судів.

Набагато менше прав Хартія дала рицарству та верхівці вільного селянства. Баронам і королю заборонялося вимагати з тримачів рицарських феодів більше служб і феодальних платежів, ніж було встановлено законом. Вільним людям було обіцяно захист від свавілля королівських чиновників та від надмірних штрафів. Стаття 20 затверджувала розгляд усіх карних справ для цієї категорії населення судом присяжних.

Міста отримали підтвердження уже існуючих вільностей (на початку XIII ст. хартії мали 80 найбільших міст, до кінця століття ще 113 міст та містечок отримали різноманітні привілеї"). Втім, право корони збирати з міст особливо ненависний податок - талью - зберігалося. Було встановлено єдину систему мір і ваг. Дозволявся вільний в'їзд і перебування в Англії іноземних купців, що значно сприяло зовнішній торгівлі.

Для свого часу Хартія мала певне прогресивне значення. Вона обмежувала королівське свавілля не лише щодо баронів, але й стосовно

102

рицарства і міщан - соціальних верств, що виступали в ту епоху носіями прогресивних тенденцій в економічному і політичному розвитку країни, захищала ці верстви від утисків великих феодалів.

Велика хартія вільностей так ніколи і не була здійснена на практиці у тому вигляді, в якому її замислили автори. Іоанн Безземельний звернувся за підтримкою до папи. Інокентій III негайно піддав Велику хартію анафемі, заборонив королю виконувати її, а баронам - вимагати її виконання. Він відлучив від церкви прелатів і баронів, які чинили опір королю. В країні розпочалася громадянська війна, у розпалі якої Іоанн помер. Барони визнали королем його малолітнього сина Генріха III (1216-1272).

До часу правління Генріха IV (1422-1461) Велика хартія вільностей переглядалася 37 разів. Перша поправка була внесена уже в 1216 р., коли з Хартії вилучили 61-у статтю, яка впроваджувала комітет з 25 баронів для контролю за королем. Між 1327 і 1422 pp. Хартія підтверджувалася королями (в різних редакціях) аж 44 рази, що є свідченням непевності даного документа та намагань різних суспільних верств «відкорегувати» цей статут у власних класових інтересах. Історія Хартії стала історією її подальших тлумачень, метою були певні політичні цілі.

Даючи оцінку документа 1215 p., слід звернути увагу на дві обставини. По-перше, Хартія побудована на цілком правильній основі -королівська влада не може бути необмеженою, бо це загрожує нормальному функціонуванню держави і суспільства. З іншого боку, якби Хартію було дотримано у незмінній редакції 1215 р. протягом скільки-небудь тривалого історичного періоду, це призвело б до остаточного феодального розпаду англійської держави. Свавілля магнатів при такому розвитку подій легко прогнозувати - для порівняння, досить пригадати історичний досвід шляхетської Польщі чи князівської Німеччини. На щастя, для Англії та її громадян, подальший розвиток країни проходив не в руслі аристократичної олігархії, і саме ця країна в майбутньому зуміла дати світові перші зразки буржуазної демократії.

Відносна сила королівської влади в Англії сприяла більш ранньому, порівняно з державами континенту, становленню загальнодержавної правової системи. Першу спробу узагальнити практику королівських судів зробив у 1189 р. головний суддя Англії Ранульф Гленвілль у трактаті «Про закони Англії». Загальне право в середині XIII ст. розглянув Г. Брактон у праці «Про закони і звичаї Англії». Діюча в сучасній Великобританії т. зв. прецедентна система права в принципі допускає звернення до прецедентів навіть XII і наступних століть, хоча на практиці такі апеляції не йдуть далі кінця XVIII ст. Незважаючи

на те, що Гленвілль і Брактон вважаються в Англії «великими класиками права», справжнє значення їх праць полягає не стільки у впливах на сучасну правову думку цієї країни, скільки в утвердженні поширення т. зв. загального права - common law - на усю територію держави.

Виникнення єдиної німецької ранньофеодальної держави

Процес феодалізації в Німеччині йшов повільніше, ніж у Франції чи навіть у слов'янській Польщі. Закріпачення селянства затягувалося, товарно-грошові відносини не набули поширення. Значна частина селян-общинників зберігала особисту свободу і незалежність від феодалів, земельні наділи цієї категорії селян оброблялися частково з використанням праці наймитів. Незавершеність феодалізації Німеччини знайшла своє відображення й у її політичній організації. Найбагатші феодали, особливо церковні, не мали ще достатнього адміністративного апарату для позаекономічного примусу (тобто власної армії і поліції). Посада графа і уся система місцевого управління ще не феодал ізувалися - у багатьох місцевостях королівства зберігалася родоплемінна судова і військова організація. Не склалася остаточно і феодальна ієрархія.

Навіть на початку X ст. на території Німеччини зберігалися племінні герцогства: Саксонія і Тюрінгія (Північ Німеччини між Рейном та Ельбою), Швабія (верхня течія Дунаю і Рейну), Баварія (середня течія Рейну). Герцоги для зміцнення власного становища використовували свій статус племінних вождів. Це вело до збереження племінної роздробленості, гальмувало історичний розвиток Німеччини. В 911 р. династія Каролінгів у Німеччині обірвалася, королем був обраний один із герцогів Конрад І Франконський. Відкритий конфлікт між королівською владою і герцогами завершився поразкою короля. Після смерті Конрада І запекла боротьба за владу між племінними герцогами розгорілася з новою силою. В 919 р. в Німеччині були обрані відразу два королі-суперники - Генріх І Саксонський та Арнульф Баварський.

У німецькому суспільстві формуються сили, заінтересовані в сильній королівській владі. Це були, по-перше, власники середніх і крупних аллодів (феодальних помість), що потребували цієї влади для закріпачення селян-общинників. Другою силою стала церква і монастирі. Будучи заінтересованими в розширенні церковного землеволодіння.

104

вони згоджувалися підтримати королівську владу в обмін на визнання нею інтересів церкви. Відіграв свою роль і складний зовнішньополітичний фактор - з кінця IX ст. Німеччина стала ареною набігів вікін-гів-норманів зі Скандинавії, а з X ст.- ще й угорців, які оселилися в Панонії. Спроби організувати спротив войовничим угорцям силами пішого ополчення окремих герцогств були завідомо приречені на невдачу. Тим самим військові потреби держави вимагали міцної королівської армії.

Ці об'єктивні передумови посилення королівської влади були використані королями саксонської династії (919-1024). Уже Генріх І добився визнання зверхності своєї влади над усіма племінними герцогами, включаючи і Арнульфа Баварського. Йому вдалося приєднати до Німецького королівства Лотарингію. Успішно велася боротьба проти набігів з боку угорців. У 933 р. на саксонсько-тюрінгському пограниччі угорська армія зазнала нищівної поразки. Характерно, що успіху було досягнуто завдяки королівській кінноті, яка з цього часу почала становити ударну силу війська. Піше ополчення - основа основ колишньої німецької армії - втрачає своє попереднє військове значення, а разом з цим відпадає потреба у вільних общинниках-селянах.

Однак позиції Генріха І важко назвати міцними. Племінні герцоги визнавали його королівський титул у обмін на невтручання у внутрішні справи їхніх володінь. Спроба сина і спадкоємця Генріха І короля Отгона І (936-973) обмежити самостійність герцогств викликала їх повстання. Для зміцнення свого авторитету і створення дієвого адміністративного апарату королівська влада шукає союзу з церквою. Отгон І та його син Оттон II щедро роздають землю єпископам і монастирям. Ці земельні надання церкві супроводжувалися передачею їй широких політичних прав над усім населенням цих земель. Церква перетворилася на великого феодала-імуніста. На території церковного імунітетного округу заборонявся будь-який суд, крім церковного. Церковні установи отримали право вищої юрисдикції над залежним населенням.

Одночасно церкві надавалися широкі державні повноваження, вона фактично перетворювалася на виконавчий і судовий орган Німецької держави. Єпископствам і абатствам, що безпосередньо підпорядковувалися королю, надавався т. зв. королівський банн над територією, яка виходила далеко за власні межі їхніх земельних володінь. Під королівським банном розумілася уся сукупність державних функцій і повноважень (судових, адміністративних, військових та ін.), що теоретично належали королю, а фактично - установам церкви. Тим самим в Німеччині єпископи і абати виконували функції, аналогічні тим, що у Франції і Англії покладалися на світських слуг королів - прево та

шерифів. Однак німецька система мала одну суттєву перевагу: король зберігав право затвердження на усі вищі церковні посади, сама церква лише висувала на його розгляд ті чи інші кандидатури (така система називається інвестурою). Оскільки римо-католицький клір пов'язаний обітницею целібату (безшлюбності), єпископи і абати не могли мати законнонароджених спадкоємців, яким би прагнули і могли передати свою владу і повноваження. Пригадаймо, як у сусідній Польщі коменданти королівських фортець - каштеляни намагаються небезуспішно перетворити свою посаду у спадкову, як у Франції чи Англії королівська влада пробує, не без труднощів, боротися з владою церкви, і переваги німецького «винаходу» видадуться очевидними.

Вищі церковні сановники в Німеччині використовувалися королем для дипломатичної, адміністративної, судової і навіть військової служби. Нерідко на чолі підрозділів королівського війська стояв єпископ чи абат. Королі отримували готовий апарат управління, не зазіхаючи на спадкове закріплення землі і влади, церква - усі вигоди від здійснення владних функцій. Ця церковна організація, поставлена на службу королівській владі, отримала назву Reichskirche, тобто державної або імперської церкви.

У 955 р. Оттон І зумів домогтися вирішальної перемоги над угорцями на р. Лех поблизу Аугсбурга. Цим було покладено край угорським набігам на німецькі землі.

Уже перший похід Отгона І в Італію (951 р.) завершився приєднанням Ломбардії, а Оттон І став королем лангобардів. Після другого походу в 962 р. папа був вимушений коронувати Отгона І імператорською короною, а сам папа став васалом імператора. Так, в 962 р. виникла Римська імперія на чолі з німецьким королем, який отримав титул імператора (з кінця XIII ст. вона стала іменуватися «Священною Римською імперією» германської нації). Ця держава проіснувала до 1806 р. Імперія включала до свого складу, крім власне німецьких земель, Північну та частину Середньої Італії, деякі слов'янські землі, а також частину Південної та Південно-Східної Франції (зокрема, в першій половині XI ст. до імперії було тимчасово приєднано Бургундське королівство).

Імператорський титул та пов'язані з ним претензії вимагали великих людських і фінансових ресурсів. Часті походи і придушення повстань у національно неоднорідних областях імперії виснажували німецький народ, об'єктивно ослаблюючи імператорську владу. Остання для свого збереження була вимушена приносити постійні жертви. Починаючи з Отгона І імператори значну частину свого часу проводили в Італії, залагоджуючи непрості відносини з папами та місцевими

106

феодалами. Ця постійна відсутність імператорів у власних німецьких землях дозволяла крупним феодалам нарощувати свою силу, зміцнювати свою незалежність від центральної влади.

Свого часу Генріх І обклав даниною усю сербсько-лужицьку групу слов'ян, а також деякі інші племена західнослов'янської гілки - лютичів, ободритів. За Отгона І до складу Німецької імперії увійшли слов'янські землі між Ельбою (Лабою) та Одером (Одрою). Слов'яни чинили запеклий опір. У кінці X ст. в результаті слов'янського повстання Німецька імперія втратила усі попередньо захоплені слов'янькі землі, за винятком сербо-лужицької області. Таким чином, і drang nach osten (похід на схід) вів до маловиправданого ослаблення сил імперії.

Зміцнення королівсько-імператорської влади означало поштовх до розвитку феодальних відносин у суспільстві. Політика Генріха І стосовно створення важкоозброєної кінноти стимулювала процеси феодалізації, оскільки рицарі-кіннотники поповнювали клас феодалів. Оттонівська церковна політика сприяла закріпаченню колись вільних селян-общинників. їх прошарок різко скорочується, вони зберігаються, головним чином, на окраїнах імперії - у Фрісландії, в Тіролі. Феодальна експлуатація в Х-ХІ ст. здійснюється переважно у формі панщини, до якої додаються численні оброчні платежі. Поширення панщини означало встановлення найбільш тяжкої форми залежності селян - особистої.

Адміністративна і судова влада поступово зосереджується у феодальній вотчині, що дозволяє її власникові здійснювати позаекономічний примус щодо селянства.

Перші королі нової франконської (Салічної) династії (1024-1125) -Конрад II та Генріх III намагалися зберегти позиції центральної влади за нових соціальних умов. Так, Конрад II пробував спертися на дрібне рицарство в своєму протистоянні з крупними феодалами. Останнім було заборонено довільно конфісковувати лени своїх васалів. Генріх III виступив у ролі покровителя «приватних» монастирів, що перебували у приватному підпорядкуванні великих феодалів. Королівській владі протистояв союз феодальних магнатів з римським папством.

Імператор Генріх IV (1056-1106) першим відчув на собі усю силу новоутвореного союзу. В 1070 р. розпочався заколот верхівки саксонської знаті, невдоволеної спробами імператора перетворити усю Саксонію на королівський домен. Після придушення цього виступу (1071 р.) в 1073-1075 pp. прокотилося величезне повстання саксонських селян. Імператору вдалося розгромити піше селянське ополчення під Хомбургом, а з верхівкою саксонської знаті було досягнуто компромісу-її лідер Оттон Нортгеймський став саксонським намісником.

Користуючись неповноліттям (до 1065 р.) імператора Генріха IV, Латеранський помісний собор (Рим, 1059 р.) установив новий порядок обрання папи. Відтепер його мав обирати конклав кардиналів без участі імператора. В 1073 р. папою був обраний німецький монах Гільде-брандт під іменем папи Григорія VII (1073-1085). На відміну від своїх попередників, цей папа не накопичував гроші заради грошей, а вбачав у них дієвий фактор своєї політики. Його ідеалом була незалежна від феодалів церква. Як уже вказувалося, з часів Отгона 1 у королівських руках перебувала інвестура, тобто виключне право призначення на вищі церковні посади. Під приводом боротьби з обмирщениям церкви та симонією (практикою продажу церковних посад світським особам за гроші) папа розпочинає боротьбу проти Генріха IV. Той, в свою чергу, на соборі у Вормсі 1076 р. оголосив про відсторонення папи. Тоді Григорій VII відлучив Генріха IV від церкви та позбавив його імператорського сану. Підданих було звільнено від присяги зміщеному імператорові.

У 1077 р. Генріх IV був змушений капітулювати. Він прибув до папського замку у Каноссу, щоб покаятися і визнати власну неправоту. Кілька днів босого і простоволосого імператора витримували перед замкненими ворітьми папського палацу, а тоді нав'язали деморалізованому монарху підписання акта, названого «Диктат папи». У 27 статтях вказаного документа проголошувалося, що папі і нікому іншому належить право призначення, зміщення і переводу єпископів, вирішення найважливіших юридичних суперечок, суду і накладення на імператорів та князів церковних покарань, звільнення підданих від присяги монархам тощо. Ніхто не має права судити папу, а князі й імператори на знак покори намісникові Христа повинні цілувати його пантофлю. Князі виступають безпосередніми васалами «апостольської» кафедри, з рук якої вони отримують на ленних засадах князівське, королівське та імператорське право, приносячи папі ленну присягу у васальній вірності.

Тим самим виходило, що кандидат у королі чи імператори може отримати вищу королівсько-імператорську владу лише безпосередньо з рук папи. Цим королівська влада суттєво послаблювалася, перетворювалася на предмет постійних суперечок між князями-претенден-тами на корону. Обраний німецьким імператором з допомогою папи і протиставлений ним Генріху IV Рудольф Швабський сам не збирався віддавати папі ключі від влади в імперії - право інвестури імперських єпископів. В свою чергу, Генріх IV зумів поставити на папський престол свого висуванця Климента III, якого сучасна римо-католицька церква вважає антипапою. Тривала, повна інтриг боротьба між імпе-

108

раторсько-королівською та папською владами завершилася тимчасовим компромісом - так званим Вормським конкордатом 1122 р., укладеним між Генріхом V, сином Генріха IV, та папою Калікстом II. Встановлювався особливий порядок виборів єпископів у Німеччині (за участю імператора) та в Італії і Бургундії (без такої участі). Ворм-ський конкордат фактично руйнував основи імперської церкви.

Як бачимо, державне і правове будівництво у ранньофеодальній Німеччині проходило своїм особливим шляхом. Намагаючись запобігти перетворенню королівських чиновників у спадкових тримачів титулу і тим самим у майбутню опозицію королівській владі, німецькі монархи зробили своєю опорою церковних феодалів. Практика інвестури дозволила тримати під контролем апарат т. зв. імперської церкви. За свою службу престолу церква отримувала - через королівські банни - найширші судові, адміністративні, військові та інші повноваження.

Церковне право та церковна юрисдикція дістали загальнодержавне поширення. Такий експеримент був на перших порах надзвичайно успішним. Німеччина стала імперією, включивши до свого складу значні слов'янські, французькі, італійські території. Однак, у кінцевому підсумку церква відмовилася від ролі високопоставленого і високооплачуваного королівського слуги і виступила як самостійна опозиційна до королівсько-імператорської влади сила. Ейфорія могутності Х-ХІ ст. обернулася однією з головних причин феодальної роздробленості Німеччини у більш пізній період.

Рекомендована література

Галанза П. Н. Феодальное государство и право.- М., 1963.

История государства и права зарубежных стран: Рабовладельческое и феодальное государство и право / Под ред. П. Н. Галанзы и Б. С. Громакова-М, 1980.

История средних веков / Под ред. Е. А. Каминского. Т. 1,- М.: Госполити-здат, 1952.

Краткая Всемирная история. Кн. 1-М.: Наука, 1967.-С. 192-213.

Страхов Н. Н. Государство и право феодальной Англии- Харьков: Издательство ХГУ, 1964.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М.: Юридическая литература, 1984.-С. 94-101, 103-110.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1995.- С 46-47, 63-66.

Тема 7

СТАНОВО-ПРЕДСТАВНИЦЬКА МОНАРХІЯ В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Розвиток економіки середньовічної Європи ознаменувався зростанням політичної ролі міст. Місто, яке тим чи іншим способом вивільнилося з-під феодальної експлуатації, створювало ніби державу у державі: з власною суспільною організацією (цехи і гільдії), власним самоврядуванням (виборні мери та радники), власними законами (магдебурзьке право), власним автономним судом, власними збройними силами (ополчення громадян) тощо. Така організація за своєю суттю була ворожою старому феодальному суспільству та старому феодальному праву. У надрах старого суспільства зароджувалося суспільство нове, буржуазне - з власними уявленнями про державу і право. З іншого боку, саме поява незалежних міст дозволяла європейським монархам суттєво зміцнити свої позиції у боротьбі з феодальною роздробленістю. Опираючись на ті ресурси, що їх могли -і були готові - надати вільні міста (не лише кошти, але й власні збройні сили, а також моральна підтримка) королі Франції та Англії успішно борються проти децентралізаторських намагань феодальної верхівки. І навпаки, там, де можливості міст були меншими, як, для прикладу, у Німеччині, влада монарха наштовхувалася на більший опір феодалів.

Яскравою ознакою даної історичної доби стає поява органів станового представництва: парламенту у Англії, Генеральних штатів у Франції та Нідерландах, рейхстагу та ландтагів у Німеччині, кортесів у Іспанії, снему у Чехії, Земського собору у Московському царстві тощо. Це -своєрідна плата монархів містам за військово-політичний союз. Втім, сила і вплив цих органів станового представництва значною мірою залежали від політичної волі представлених у них верств населення. Саме союз старого і нового дворянства зумовив успіхи англійського парламентаризму.

Зміни у суспільному ладі. Становлення міського самоврядування

На ранньому етапі феодалізму міста, подібно до сіл, перебували в залежності від феодальних сеньйорів. По суті, міста самі прагнули такого покровителя, оскільки феодальний магнат міг забезпечити містам підтримку в торгівлі. Безпека шляхів, захист міських стін від зовнішнього ворога, морські комунікації тощо - усе це вимагало таких сил і засобів, яких міста в той час просто не мали. Однак, починаючи з ХІІ-ХШ ст., вони виборюють, чи, радше, купують собі більшу чи меншу автономію.

ПО

Не останню роль у становленні міст відіграли хрестові походи. Ідею першого такого походу на Близький Схід висунув на церковному соборі в Клермоні (Південна Франція) папа Урбан II. Сталося це в

1095 р. Усім його учасникам було обіцяно відпуск гріхів і багату здобич. Зерна заохочення упали на підготовлений ґрунт. В Європі на той час різко зросла кількість рицарів - нижчої верстви пануючого класу, до складу якої входили молодші сини феодалів. За діючим тоді порядком вони земельної власності (феодів) у спадщину не отримували. Це був т. зв. майорат - система спадкоємства, коли все майно переходить неподільно до старшого в родині чи до старшого із синів померлого.

Європейські рицарі, не маючи постійних джерел доходу, займалися розбоєм на великій дорозі, грабували своїх і чужих і були готові на будь-яку авантюру. Роки 1095-1097 принесли неврожай, в Європі навіть були зафіксовані випадки людоїдства. В перший хрестовий похід

1096 р. до «святої землі» рушили натовпи погано озброєних ополченців, з якими турки на їх шляху зуміли справитися. Однак рицарське ополчення в 1096-1099 pp. зуміло дістатися Єрусалиму, на території Сирії і Палестини було утворено ряд королівств хрестоносців. До 1144 р. хрестоносці втратили один з важливих опорних пунктів - Едессу. Організований для відвоювання міста другий хрестовий похід 1147-1149 pp. був безуспішний. У 1187 р. полководець Саладін, об'єднавши дрібні держави арабів і турків, зумів відвоювати Єрусалим.

Останній оплот хрестоносців у Палестині, місто Акра, був узятий турками у 1291 p., і цей рік вважається кінцем хрестових походів. Проте, якими б малорезультативними не були хрестові походи для європейських рицарів, наслідки їх для самої Європи були надзвичайно важливими. Європейці зіткнулися з набагато вищою культурою Сходу, познайомилися з предметами розкоші - шовком, цукром, досконалими виробами зі скла, дамаською зброєю тощо. Виникло поняття моди. Феодал більше не міг ходити в домотканому одязі з грубої тканини і овечих шкур, пити вино місцевих виноградників, їздити верхи на конях. Щоб задовольнити різко зрослий попит на ввізні товари, йому потрібні були гроші. Колишня натуральна оплата перестала задовольняти феодалів. З іншого боку, самі хрестові походи вимагали грошей - на зброю для війська, кораблі, парусину і харчові припаси.

Найбільше від хрестових походів виграли європейські міста, в яких різко зріс попит на вироби ремісників - спершу на зброю, а далі на посуд, карети, меблі, модний одяг, ювелірні прикраси. Міста почали багатішати. Намагання феодалів вирушити у хрестовий похід вимагали грошової підтримки. Міста були готові надати ці гроші в обмін

на звільнення. Особливо легко йшов на такі угоди англійський король Річард І Левове Серце (1189-1199), від нього не відставали сотні менш відомих герцогів, баронів.

Вінцем політичної автономії ставало право обирати свої органи управління, видавати закони та здійснювати суд над міщанами. Сеньйор відступав ці права за одноразовий відкуп або в обмін на щорічну сплату певних грошових сум. Відкупившись, місто отримувало зовнішні ознаки самоврядування: башту з дзвоном (символом права скликати власні віча), ганебний стовп і шибеницю (право чинити суд) та міську печатку (право приймати закони). Управління такими містами здійснювала міська рада та виборний мер. Однак місця в раді належали тим громадянам, чиї родини брали участь у сплаті викупних сум. Плебеї, чернь до управління не допускалися. Так, міська рада Марселя складалася з 89 членів. Міській аристократії належало 80 місць, З - обиралися від духовенства, 6 - від цехів.

Звичайно, становлення міського самоуправління відбувалося нерівномірно, мало свої національні і місцеві особливості. Найраніше, ще до хрестових походів, отримали самоврядування італійські міста -Венеція (VIII ст.), Генуя, Лукка, Піза (X ст.). Тут вдалося скористатися боротьбою франкських та германських імператорів проти римських пап. Намагаючись знайти собі союзника, імператори і папи йшли на підтримку прагнень міст до автономії. А, наприклад, в Німеччині, крім т. зв. імперських і «попівських» міст, існували й міста, що перебували у власності курфюрстів аж до кінця XVIII ст. Якщо імперські міста (Гамбург, Бремен, Нюрнберг) мали власний суд, видавали власні кодифікації права, набирали військо, а імператор міг видавати розпорядження, тільки перебуваючи безпосередньо у місті, то міста, що належали курфюрстам, почувалися значно гірше. Останні не тільки збирали побори зі своїх міст, але й регламентували роботу ринків і цехів, забороняли мати свої самоуправні комуни, утворювати союзи міст, накладали інші обмеження.

Найважливішим завоюванням міст був вільний стан усіх громадян. У середньовічній Європі існувало прислів'я: «Повітря міста робить людину вільною». Якщо кріпакові вдавалося прожити один рік і один день у стінах міста і за цей час пан не оголошував про свої права, колишній напівраб отримував повну свободу.

З метою організації самооборони міста від розбійних нападів зовнішнього ворога та грабіжницьких рицарських банд, для розподілу обов'язків по будівництву та підтриманню міської інфраструктури (водопроводу, каналізації, освітлення, шляхів) ремісники створювали свої об'єднання, які називалися цехами, а купці створювали свої -

112

гільдії. Виникнення цехів розпочалося ще в XI ст., так, паризькі свічники уже в XI ст. мали свій цех. Цех становив об'єднання людей, які займалися певною професійною діяльністю, з метою регулювання цін, якості продукції, кількості підмайстрів, тривалості робочого дня тощо. Якщо первісно цехи створювалися для підтримки осіб однієї спеціальності (допомога на випадок хвороби, посаг дочкам бідного члена цеху, похорон неімущих), то вже з XIII ст. основним завданням цеху стає боротьба проти конкурентів. Осіб, які пробують виробляти продукцію, не будучи членами відповідного цеху (т. зв. «партачів»), виявляють і чинять над ними фізичну розправу, знищують виготовлені ними товари.

Цехи встановлюють суттєві обмеження для усіх бажаючих стати членами цеху: навчання удома і за кордоном (в середньому 7-10 років), виготовлення еталонного виробу (т. зв. штуки), гучний банкет для усіх членів цеху тощо. Шанси стати членом цеху для сторонньої людини чи навіть підмайстра зводяться майже до нуля. Майстри спільно чинять тиск на учнів і підмайстрів: встановлюють однаково низькі розцінки на працю, однакову тривалість робочого дня і т. ін. Вигнаного з роботи підмайстра жодний з майстрів на роботу уже не візьме.

Напруженими були стосунки цехів і гільдій. Якщо купець прагнув привезти якнайбільше дешевого імпорту, то місцевий цех намагався не допустити конкуренції привізного товару з власною продукцією. Тому відносини цехів і гільдій часто були ворожими, але ця ворожнеча мала більш цивілізовані форми, ніж боротьба проти «партачів». Наприклад, у Лондоні купці викупили собі право призначати не лише певну кількість членів магістрату, але й мера з власного середовища, а ремісничі цехи мусили миритися з таким політичним лідерством купецького стану.

Цех чи гільдія мали свій статут, своїх старшин (ця посада була по-життєва і спадкова), суд для суду над членами свого цеху. Цех був також військовою одиницею, кожний його член повинен був мати зброю для захисту міста. При облозі міста ворожою армією цех або гільдія захищали свою ділянку міського муру, у мирний час ця ж ділянка муру підтримувалася у належному порядку зусиллями цеховиків.

Часто феодали намагалися після отримання відкупу від міст знову нав'язати їм своє «покровительство». Спершу королі й імператори в подібних конфліктах підтримували представників свого класу, але згодом ситуація змінюється на діаметрально протилежну. Монархи прагнуть зміцнення єдності країни і ліквідації феодальної роздробленості та сепаратизму магнатів. Але цього ж прагнуть і міста. Вони заінтересовані у безпеці доріг, повноцінній монеті, скасуванні внутрішніх мит, припиненні усобних війн, одним словом, у стабільності. В обмін на королівську підтримку своїх викуплених самоуправлінсь-

ких прав міста готові надавати королям та імператорам певні грошові суми, набрані за міські кошти збройні загони тощо. Чим багатшими і міцнішими стають міста, тим більш суттєву підтримку вони можуть надати королеві. Сила міст - у їх організації, а на сильних зважають. На якомусь етапі монархічна влада пробує протиставити т. зв. третій стан (міську аристократію) першим двом (дворянству і духовенству). Так з'являються станово-представницькі установи.

В епоху раннього феодалізму монархи неохоче погоджувалися на різні магнатські та клерикальні з'їзди, не кажучи вже про постійно діючі представницькі установи. Феодали - світські і церковні - використовували такі зібрання для висунення своїх вимог монарху, останній нерідко ставав заручником своїх могутніх підданих. З появою і зміцненням нової політичної інституції - третього стану королівська влада отримує змогу виступати в якості арбітра в конфліктах трьох станів. Тим самим влада короля не тільки позбавляється ризику ослаблення, а навпаки - посилюється.

З'являються постійно діючі представницькі установи. У Франції - це Генеральні штати, в Німеччині -рейхстаг і ландтаги, в Іспанії - кор-теси, в Англії - парламент, в Польщі - сейм, у Чехії - снем і т. д. і т. п.

Основна відмінність від колишніх з'їздів феодалів полягає у тому, що представлено вже не два стани, як було колись, а три. Тому, якщо колишні з'їзди були знаряддям боротьби проти централізації країни, то станово-представницькі установи стають засобом внутрішнього зміцнення держави.

В станово-представницьких установах не представлені, як правило, народні низи. Навіть особиста свобода не була підставою для надання політичних прав. У містах, як уже зазначалося, патриціанська верхівка ізолювала плебс від найменшої участі в управлінні. На селі ситуація була майже аналогічною. Починаючи з епохи хрестових походів, селянство переводить свої натуральні повинності у грошову форму. З'являється т. зв. цензива - спадкове селянське тримання на умовах щорічної сплати певної суми. Власник такої цензиви ставав особисто вільним. В Англії, наприклад, уже в XIV ст. більшість селян були особисто вільними, а у Фландрії вони звільнилися навіть на сто років раніше. Однак, як правило, вільні селяни у станово-представницьких органах представлені не були, виняток становили окремі німецькі та австрійські землі. Це пояснюється слабшою організованістю селянства, а, отже, меншою заінтересованістю в цьому класі монархів.

Зрозуміло, що залежні верстви населення (закріпачені селяни), представники більшості національних меншин (євреї, цигани), більшість релігійних меншин в станово-представницьких установах участі не брали.

114

Станово-представницька монархія у Франції

Приводом для скликання перших Генеральних штатів (1302 р.) стала сутичка французького короля Філіппа IV Красивого з римським папою Боніфацієм VIII. Король, потребуючи грошей для зміцнення своєї влади, в першу чергу армії, почав випускати неповноцінну монету, вимагав грошей у євреїв-лихварів, брав великі позики у міст. Церкву також обклали податком, заборонялося вивозити золото і срібло до Риму, з в'язниць випустили єретиків. Боніфацій VIII виступив з різкою критикою короля, заборонивши йому збирати податки з духовенства, та відкликав кількох прелатів до Риму, щоб обговорити подальші кроки. У Франції ці дії були розцінені як спроба «перетворення Франції у папський лен», розпочалася полеміка легістів з клерикалами. Легіст Мар-селій Падуанський (ректор паризької Сорбонни) обгрунтував положення, що «вища влада належить спадковому, а не виборному монарху». У папській буллі «Unam Sanctam» (18.XI.1302p.) стверджувалося, що свята католицька церква має лише одне тіло і одну голову - Христа та його учня-заступника - Петра, та наступників останнього на папському престолі. Під владою папи перебувають два мечі - «один, що підкоряється іншому, світський - духовному», «королі повинні служити церкві на перший наказ папи». Папі «належить право карати світську владу за будь-яку помилку. Світській владі це право не надане».

Для вирішення конфлікту і були скликані Генеральні штати. Особисте запрошення отримали графи, герцоги, вищі сановники церкви. Решта дворянства була представлена виборними депутатами. До третього стану увійшов міський патриціат - виборні особи або призначені королівськими чиновниками. Селяни представлені не були. Кожний стан засідав окремо від інших і мав один голос з трьох.

Отримавши підтримку Генеральних штатів, державна рада Франції з ініціативи найближчого радника Філіппа IV - Гільйома Ногаре звинуватила папу в тому, що він незаконно займає папський престол, і винесла рішення про негайне скликання церковного собору, який би засудив папу як єретика і злочинця.

11 жовтня 1303 р. Боніфацій VIII (який на той час збожеволів) помер у віці 86 років. Папа Климент V (1308-1314) відкрив нову добу в історії папства, відому як «авіньйонське ув'язнення пап». Новий папа, якому був наданий для постійного перебування французький Авіньйон, мусив призначити в кардинальську колегію таку кількість французів, яка забезпечувала в майбутньому обрання французьких пап. Філіппа IV було оголошено «чемпіоном релігії». Авіньйонське полонення пап (1309-1377) тривало понад півстоліття.

Генеральні штати збереглися і на майбутнє. Дуже швидко їхня роль була зведена до встановлення нових податків. Питання на розгляд виносилися виключно королем, королю ж продовжували належати судово-адміністративні функції. Не дозволялося Генеральним штатам тримати і власний апарат.

З 1337 по 1453 pp. тривала Столітня війна Англії з Францією, викликана претензіями нащадків Вільгельма Завойовника на французький престол після обриву лінії династії Капетінгів (987-1328 pp.).

Французькі рицарські війська були двічі розбиті англійцями при Кресі (1346 р.) та при Пуатьє (1356 р.). В останній битві цвіт французького рицарства був знищений, а сам король Іоанн II Добрий потрапив у полон. Спадкоємець престолу (дофін) Карл мусив шукати величезну суму на викуп короля з полону. Уряд спробував підвищити податки, що викликало повстання північних французьких міст на чолі з Парижем. Вимогою повсталих стало передання влади Генеральним штатам. Дофін Карл розпустив цей орган, і тоді у Парижі розпочалося нове повстання, яке очолив купецький старшина Етьєн Марсель.

Представники третього стану домоглися включення кількох депутатів Генеральних штатів до королівської ради, поставивши як вимогу зміщення найбільш бездарних чиновників та докорінну реорганізацію самої системи управління державою. Лише за таких умов Генеральні штати погодилися організувати збір засобів для викупу полоненого короля. Дофін Карл дає згоду на прийняття т. зв. Великого Березневого ордонансу (1357 p.). Цей документ проголошував недоторканність депутатів, заборонив приватні війни феодалів та практику незаконних реквізицій.

Депутати Генеральних штатів отримували право збиратися двічі на рік, не чекаючи дозволу короля. Королівським чиновникам було заборонено займати більше однієї посади та передавати свої функції іншим особам. Вводилася сувора відповідальність чиновників за доручену справу. Ордонанс заборонив продавати з торгів суддівські посади чи здавати їх у відкуп. Скасовувалася практика грошового відкупу (композиції) за тяжкі злочини. Вищі суди не могли приймати у своє судочинство справи, що підлягали розгляду нижчих судів. Відтак обмежувалося королівське право на помилування.

Опинившись у безвихідному становищі, син полоненого короля був змушений схвалити цей документ. Однак, виїхавши зі столиці, він починає збирати сили для розправи з бунтівними депутатами Генеральних штатів.

Услід за парижанами піднялися селяни (1358 р.). Це повстання відоме під іменем Жакерії, тобто повстання жаків (жак - простак),

116

як презирливо називали селян дворяни. Міський патриціат Парижа допоміг придушити Жакерію. Далі прийшла черга столиці, а Великий Березневий ордонанс втратив свою силу.

Перелом у Столітній війні пов'язаний з іменем Жанни д'Арк (яка була спалена на вогнищі англійцями у 1431 р.). На потреби війни король Карл VII в 1439 р. добивається введення прямого постійного податку (т. зв. талья), в 1445 р. за рахунок цього податку здійснюється військова реформа. Закладаються основи регулярної армії, що приходить на зміну рицарському ополченню.

Згода Генеральних штатів на ці нововведення зміцнила владу короля і силу його війська. Повне звільнення території Франції від англійських окупантів відбулося у 1453 р. Король Людовік XI (1461-1483) завершив політичне об'єднання країни.

Але зміна становища короля, посилення королівської влади викликали ослаблення самих Генеральних штатів. Король більше не потребував їхньої санкції на збір податків, у розпорядженні монарха була слухняна наймана армія, сформована з колишніх люмпенів, втікачів з кріпацтва, рицарських низів.

У кінці XV ст. було встановлено, що кожний бальяж (велика область) обирає по одному депутатові від кожного стану. Депутат міг діяти лише в межах інструкцій своїх виборців (імперативний мандат). Палати станів засідали окремо, кожний стан мав один голос. По закінченні роботи палат Генеральних штатів король отримував узагальнюючий огляд наказів виборців, що мав характер побажання. Збори 1484 р. були ще достатньо представницькими, але протягом XVI -поч. XVII ст. Генеральні штати скликалися усього п'ять разів. Останній раз вони відбулися у 1614 р.

Замість Генеральних штатів король починає скликати Раду нотаб-лів, у якій представлені вищі представники трьох станів. Формально рекомендації цієї Ради не мали для короля обов'язкового характеру, однак королівська влада була змушена зважати на думку аристократії, олігархії та церкви, особливо в питаннях введення нових податків.

Королівські податки і суд поширювалися на усю територію країни. Приватні армії магнатів заборонялися ордонансом Генеральних штатів ще на поч. XV ст. Королівська армія стала єдиною реальною військовою силою в країні, здатною придушити за лічені дні виступ непокірного герцога чи бунтівного міста. Наступним етапом еволюції монархії у Франції став абсолютизм.

Чи могли Генеральні штати перебрати усю повноту влади в країні з рук монарха, наприклад, скориставшись ослабленням королівської влади в Столітній війні? Історичний досвід Польщі чи Німеччини

дозволяє припустити подібну можливість. Однак втручання паризького патриціату в Жакерію на боці недавнього супротивника - королівської влади, до певної міри симптоматичне. Буржуазія, ще не готова до свого єдиновладдя, змушена підтримати саме короля у його сутичці з непокірними магнатами чи в придушенні селянського повстання.

Саме сила буржуазії у Франції не дозволила Генеральним штатам виродитися у знаряддя аристократичної олігархії, перебрати владу від короля і зосередити її в своїх руках. Буржуазія поки що не була заінтересована у такому розвитку подій, оскільки розраховувати на домінуюче становище в країні їй тоді не доводилося. Це було завдання наступної доби, доби буржуазних революцій, а тим часом верхівка третього стану розсудливо підтримала монархію в її прагненні до зміцнення королівської влади, до абсолютизму.

Станова монархія в Англії. її особливості

Перший британський парламент був скликаний у 1258 р. Король Генріх III спробував посилити податковий гніт, що викликало виступ феодальних магнатів. їх вимоги зводилися до скликання загальної ради баронів, яка, за задумом, повинна була провести перебудову усієї системи державного правління з метою припинення зловживань з боку королівської влади. Ця рада дістала назву парламенту. Засідання відбувалися в Оксфорді і проходили дуже бурхливо. В історії за цим парламентом закріпилася назва «Скаженого» або «Безумного». Парламент виробив т. зв. Оксфордські провізії, згідно з якими при монархові створювалася постійна Рада п'ятнадцяти. В її обов'язки входили «поради» королеві в справі управління державою та контроль за діяльністю вищих посадових осіб: канцлера, скарбника, шерифів. Для вирішення найважливіших державних проблем тричі на рік мав скликатися парламент в складі 27 чоловік - членів Ради п'ятнадцяти та 12-ти, з числа обраних баронами.

Як бачимо, ця установа первісно не мала нічого спільного ні з сучасним британським парламентом, ні навіть з станово-представницькими органами європейських держав, адже у ній була представлена лише феодальна аристократія. Король Генріх III 1265 р. спробував приборкати бунтівних васалів, на чолі яких стояв барон Симон де Монфор. Намагаючись заручитися підтримкою дрібних рицарів і міщан, де Монфор спробував змінити принципи комплектування парламенту. До нього повинні були увійти усі барони, по 4 рицарі від кожного графства і по 2 представники від великих міст. 1 хоча коаліція

118

баронів була розбита, а її керівник загинув, новий король Едуард І в 1272 р. запросив до Вестмінстерського парламенту не лише баронів, а й представників графств і міст.

У 1295 р. було сформовано «Зразковий парламент», до складу якого увійшли барони, рицарі, міщани, духовенство. Представників знаті запрошували поіменно, решту - обирали. З цього року парламент стає постійно діючою установою.

У 1352 р. парламент було поділено на 2 палати - палату лордів і палату общин. Перша формувалася з числа тримачів титулів герцога, маркіза, графа, віконта або барона, друга - на основі виборів.

Парламент відрізнявся від Генеральних штатів тим, що в штатах три стани засідали окремо, причому кожний мав один голос. В Англії міщани і рицарство засідають спільно (з 1352 p.), що мало істотний вплив на подальшу долю держави.

Нова установа швидко набирала силу. Ще в 1297 р. король Едуард І був змушений погодитися, щоб жодні податки не встановлювалися без згоди парламенту. З того часу і до сьогодні бюджет є одним з найважливіших повноважень парламенту. З 1340 р. у розпорядження парламенту переходить не лише вотування податків, але й контроль за їх використанням. Тоді ж було встановлено, що кожного разу, коли король вимагає грошей, парламент має право попередньо розглядати скарги на дії уряду.

В 1322 р. було встановлено, що без згоди парламенту не можуть бути внесені жодні зміни і доповнення в статути. Таким чином, парламент почав своє перетворення на вищу законодавчу владу в країні. В 1371 р. ця установа виборола собі право на імпічмент вищих державних сановників. Першою «жертвою» парламенту став у 1386 р. канцлер де Ла-Поль. Як бачимо, англійський парламент був більш впливовою інституцією, ніж французькі Генеральні штати.

У ХІІІ-XrV ст. в економіці Англії відбувалися суттєві зміни, що мали свій вплив на принципи формування парламентського корпусу, а отже, і на усю роботу цієї важливої державної установи. Зріст міст і розвиток товарно-грошових відносин сприяли збільшенню представництва міщан. Причому активне виборче право надавалося в містах доволі широким групам населення. Це могли бути усі платники подушного податку, власники «свого вогнища» або члени купецької гільдії - в кожному місті був свій власний порядок участі у виборах. Однак у цілому англійське міщанство було представлене в парламенті значно ширше, ніж французьке в Генеральних штатах. У Франції від політичного життя були ізольовані не лише міські низи, але й усі ті, хто не належав до міського патриціату.

Відбувалися серйозні зміни в структурі основної господарської і політичної ланки феодальної формації - в англійській вотчині (майорі). Феодали, користуючись тим, що селяни могли продавати надлишки своєї продукції на ринках найближчих міст, почали замінювати натуральні повинності на грошові (комутації). В XIV ст. цей процес став загальним і мав надалі серйозні наслідки. Феодали перестали вести власне господарство на доменіальній землі, здаючи цю землю клаптиками в оренду селянам. Відпала потреба в панщині, і селян почали за викуп відпускати на волю. Головною фігурою на селі став особисто вільний селянин-орендар, чиє матеріальне становище було надзвичайно важким. Феодали не лише вимагали високу орендну плату за надану у користування землю, але й захоплювали общинні угіддя для збільшення вівчарства. Останнє приносило великі прибутки, оскільки в містах уже була створена виробнича база для переробки овечої вовни на сукно - для власних потреб і на експорт.

Допустити селян-йоменів до парламенту означало б підірвати політичні основи феодальної держави. Але формально право голосу на виборах до палати общин мали усі вільні землероби. Тому в 1430 р. право голосу зберегли лише особи, що постійно проживали в графствах і володіли фрігольдом (пожиттєве чи спадкове тримання землі на умовах фіксованої ренти з правом вільного заповіту, розділу і відчуження свого тримання), який приносив дохід не менший 40 шилінгів. У 1445 р. пасивне виборче право було надане в графствах лише дворянам-рицарям, але не простим йоменам. Щоправда, в Англії особи з річним доходом у 20 фунтів стерлінгів були зобов'язані викуповувати рицарський патент, тобто розбагатілий йомен автоматично ставав рицарем.

Як бачимо, упродовж якихось 15 років парламент було закрито для соціально небажаних елементів. Гарантією проти самої можливості надто радикальних рішень парламенту залишалося право монарха відхиляти представлені парламентом законопроекти - біллі. Королі активно користувалися цим правом. Так, коли в 1397 р. палата общин прийняла резолюцію про зменшення видатків на королівський двір, король Річард II не лише відхилив цей білль, але й домігся видачі автора законопроекту Хекслі. Пізніше невдаха-парламентарій був переданий суду імпічменту і засуджений до страти. Це стало своєрідною пересторогою для противників монархії.

Заможні верстви були партнерами королівської влади і в справі місцевого врядування. Статутами 1327 та 1332 pp. в кожному графстві на допомогу шерифам призначалися т. зв. «оберігачі миру», яким надавалося право переслідувати і страчувати злочинців. Дана

120

посада була неоплачуваною, вона вимагала часу і засобів, тому, зрозуміло, «оберігачами миру» ставали лише найзаможніші мешканці графства.

У 1360 р. був введений інститут мирових суддів. У кожному графстві мав бути призначений, згідно з парламентським статутом, «лорд» (мировий суддя) з повноваженнями «загнуздувати злочинців, заколотників і хабарників, переслідувати їх, арештовувати і піддавати покаранню». Саме мирові судді повинні були «також заслуховувати і вирішувати усі порушені короною справи про усілякого роду важкі карні злочини і правопорушення, здійснені у графстві, відповідно до законів і звичаїв даного графства». Статут 1360 р. мав дуже важливе значення для англійської юстиції, оскільки він позбавляв феодалів усіх раніше наданих прав на загальні розслідування і суд в межах їхніх сеньйорій. Це було ще одне суттєве обмеження системи феодальних імунітетів, так характерних для попередньої епохи раннього феодалізму. З іншого боку, мировими суддями могли бути лише місцеві дворяни з доходом від нерухомості більшим за 20 фунтів стерлінгів (стерлінг - англійська срібна монета пенні, фунт - первісно вагова одиниця 0,4536 кг, таким чином, 20 фунтів - це майже 10 кг срібної монети високого ґатунку).

Поступово, в 1388 р. число мирових суддів було збільшено до 6 на графство, далі - до 8. А з 1414 р. встановлена періодичність їх засідань - 4 рази на рік. У юрисдикцію цих суддів передавався контроль над діями місцевої поліції та її голови - шерифа. Посада мирового судді залишалася безоплатною, тобто знову-таки вимагала часу і засобів, недоступних для середніх верств населення, не кажучи уже про народні низи. Станово-представницька монархія в Англії, як і у Франції, спирається лише на частину рицарства і «третього стану», монарх «ділиться» своєю владою лише з найбільш економічно спроможними групами населення.

На цей історичний період припадають перші спроби англійської церкви відособитися від папського Риму. Коли папа Григорій XI (серед. XIV ст.) наказав лондонському архієпископу арештувати і піддати тортурам богослова Уїкліфа (1320-1384), який проповідував незалежність британського духовенства від римської курії, останнього підтримали Оксфордський університет, король і, згодом, парламент. Парламентський статут 1365 р. проголошував: «якщо папство буде захищати свої давні несправедливі притязания насильницькими заходами, то країна зуміє вчинити потрібний опір». Було вирішено відібрати усі бенефіції, подаровані папою своїм улюбленцям. Церква в XJV ст. володіла в Англії третиною земель, у багатьох місцях вона

користувалася монополією вивозу вовни за кордон, дешева монастирська продукція вигравала у конкуренції з товарами, виробленими міськими ремісниками. Парламент став рупором загального невдоволення римською церквою, особливо після відновлення в 1368 р. бойових дій проти Франції, на території якої в Авіньйоні перебував папський двір. Саме парламент заклав основи англійського церковного права і англіканської церкви.

Станово-представницька монархія в Німеччині

Слабкість центральної влади - характерна особливість феодальної монархії в Німеччині. Імператорська влада на початку XIII ст. суттєво підупала, німецькі імператори в своїх діях були залежними від римських пап та власних васалів.

Для вирішення загальноімперських питань інколи скликалися рейхстаги (з'їзди). Вони складалися з трьох курій: курфюрстів (великі князі), іншої знаті та представників імперських міст. Усе вирішували перші дві курії, роль представників міст зводилася до надання грошей для потреб імператора. В князівствах проходили свої місцеві збори -ландтаги - дво- або трипалатні. Іноді крім дворянства, духовенства і міщан у них допускалися і представники вільного селянства. Ландтаги були органами дорадчими.

У Німеччині так і не склався союз монархічної влади з містами -ця основа кожної європейської станово-представницької монархії. Німецькі міста ділилися на три групи: імперські, князівські і вільні. Вони боролися не за Німеччину як таку, а за власні привілеї. Спроби окремих імператорів порозумітися з містами, об'єднуючи тим зусилля проти феодальної роздробленості імперії, негайно перекреслювалися курфюрстами. Так, імператор Вацлав був скинутий з трону за спробу допомогти містам.

Імператор «Священної Римської імперії германської нації» обирався на з "іздах курфюрстів. Тобто монархія, на відміну від Франції чи Англії, тут не стала спадковою, кожному новообраному імператорові доводилося розпочинати боротьбу за централізацію держави на порожньому місці. Відсутність династії гальмувала заінтересованість міст у міцній імператорській владі. А те, що міста могли стати союзниками імператорів, не викликало сумнівів. Так, у розпал боротьби між імператором Людвігом Баварським і папою Іоанном XXII німецькі міста виступили як фактичні союзники імператора. Страсбург вигнав зі

122

своїх стін усіх священиків, які виконували волю папи. Це ж 1331 р. зробив Цюріх. В Рейтлінгемі міська рада установила штраф у 15 фунтів за запрошення священика, який підкоряється папі. На сторону імператора перейшов і Нюрнберг. На жаль, у боротьбі за централізацію держави міста не були такими ж послідовними.

У 1314 р. на виборах імператора в колегії курфюрстів за Людвіга Баварського було подано п'ять голосів, за Фрідріха Габсбурга - лише два. Прихильники Людвіга проголосили його обраним і коронували в «законному» Аахені, друзі Фрідріха вважали обраним його і коронували в «незаконному» Бонні. Навіть перемога Людвіга над Фрідріхом в битві при Мюльдорфі (1322 р.) не зняла напруги. Папа Іоанн XXII в 1323 р. висунув звинувачення проти Людвіга в «беззаконному присвоєнні титулу короля й імператорських прав і в наданні допомоги міланському єретику Вісконті». Розпочалася різка полеміка між папою і Людвігом. Іоанн XXII двічі відлучав Людвіга від церкви і ще до його смерті висунув іншого кандидата. Після смерті Людвіга Баварського папство разом з Францією чинить спільний тиск на колегію курфюрстів з метою обрання імператором людини, відданої інтересам Авіньйона. Завдяки величезним сумам, витраченим на підкуп, німецькі курфюрсти обрали в 1346 р. імператором Карла IV, якого сучасники назвали «попівським імператором».

При імператорі Карлі V в 1356 p., який одночасно поставав і бо-гемським (чеським) королем, була прийнята т. зв. Золота булла, яка отримала свою назву від привішеної золотої печатки. Вона остаточно закріпила владу в Німеччині великокнязівської олігархії. Три духовних (архієпископи Майнцський, Кельнський і Трірський) та 4 світських (король Богемії, пфальцграф Рейнський, герцог Саксонський, маркграф Бранденбурзький) князі обирали імператора, мали право суду над ним і могли зміщувати. Рішення приймалося простою більшістю голосів. Вплив римського (авіньйонського) престолу обмежувався тим, що для коронації імператора, обраного курфюрстами, папське коронування імператорською короною більше не вимагалося.

Розділ XX Золотої булли конкретизував права курфюрстів у цій державі. «На вічні часи» затверджувалися їхні права на повну державну самостійність. Ці права, як випливало з інших розділів документа, включали верховний суд, монетну і соляну регалію, право вести приватні війни тощо. Містам заборонялося створювати союзи проти курфюрстів.

Обрання імператора, як правило, вимагало великих сум, що витрачались на підкуп членів колегії виборців. Можливості такого імпера-

тора відтворити централізовану державу були мінімальними. Саме тому про станово-представницьку монархію в Німеччині можна вести мову тільки з великою натяжкою. І рейхстаг, і місцеві ландтаги були органами, чиї рішення мали характер рекомендацій. На реальну політику імператора і курфюрстів вони не робили скільки-небудь серйозного впливу. На відміну від французьких Генеральних штатів і, особливо, від англійського парламенту, станово-представницькі органи в Німеччині ніколи не претендували на роль державної влади.

Водночас помилково вважати, що держава і право Німеччини тупцювали на одному місці тоді, коли сусідні державно-правові системи користувалися новими можливостями станово-представницької монархії. В XIII ст. з'являються писані кодифікації права, до яких належать Саксонське і Швабське зерцала. їх джерелами були норми звичаєвого і канонічного права, а також запозичення з кодексу Юстиніана.

Автором «Саксонського зерцала» вважають суддю Ейке фон Реп-хофа. Збірник складається з двох частин. У першій викладено «земське право» північно-східних областей Німеччини, в другій - ленне право, тобто відносини сюзеренітету-васалітету в середовищі німецьких феодалів, порядок тримання і утрати ленів.

Визнається, що світська і духовна влади повинні діяти в єдиному ключі: імператор примушує коритися папі (в разі потреби) з допомогою світського суду, натомість папа церковним судом забезпечує покору імператорові.

Як і будь-яка пам'ятка феодального права, «Саксонське зерцало» поділяє громадян на вільних людей (три категорії) і залежних.

Карні покарання жорстокі. Так, злодія вішають (Кн. 2 ст. 13, ст. 13), підпалювачів, убивць, грабіжників, зрадників колесують (Кн. 2 ст. 13, ст. 4), ґвалтівника, перелюбника - обезглавлюють (там же, ст. 5), отруйника - спалюють на вогнищі (ст. 6). Вергельд (оплата штрафу) залишається за дрібну (до трьох шилінгів) крадіжку та обман у торгівлі, але одночасно зі сплатою штрафу винний вважається збезчещеним і позбавленим прав. З пережитків попередньої епохи відзначимо судовий поєдинок (Кн. 1 ст. 63, ст. 1), але на нього потрібний дозвіл судді. Вищий за народженням може відмовитися від поєдинку, нижчий - ні.

Відбуваються цікаві переміни - порівняно з варварськими правдами - в тому, що стосується вергельду за життя чи тяжкі тілесні ушкодження. Якщо в V ст. життя жінки цінувалося вище, то тепер її вергельд становить половину чоловічого. Різниця у викупній ціні між знатними і простолюдом не лише зберігається, а ще й більше диференціюється. Однак з'являється нова категорія - позбавлені прав внаслі-

124

док крадіжки, грабежу та інших злочинних діянь. Убивство, зґвалтування чи тілесні ушкодження цих людей караються символічним вергельдом (або взагалі не тягнуть за собою матеріальної відповідальності), але винний засуджується за «законом про порушення миру» і сам переходить в категорію позбавлених прав. Очевидно що викуп виступає як додаткове покарання, його сплата не звільняє від основного.

Деякі положення «Саксонського зерцала» були пізніше використані в Магдебурзькому праві - збірнику норм міського права початку XIV ст. Магдебурзькі закони більш детально регулювали норми, пов'язані з товарно-грошовими відносинами. Судді могли виносити рішення, орієнтуючись на судові звичаї, однак прецедентне право в Німеччині не прижилося.

У 1336 р. в Німеччині почала функціонувати папська інквізиція, до цього переслідуванням єретиків займалися місцеві єпископи. Ще через 60 років інквізитор Пітер Піліхдорф з торжеством заявляв, що йому вдалося викоренити в Німеччині усяку єресь. Мова йде про тисячі спалених «єретиків», «відьом», «чаклунів».

Рекомендована література

Галанза П. Н. Феодальное государство и право.- М., 1963.

История государства и права зарубежных стран: Рабовладельческое и феодальное государство и право / Под ред. П. Н. Галанзы и Б. С. Громакова-М., 1980.

История средних веков / Под. ред. Е. Косминского. Т. 1.- М.: Госполитиз-дат, 1952.

Каролина / Отв. ред. С. 3. Зиманов — Алма-Ата, 1967.

Краткая Всемирная история. Кн. 1-М.: Наука, 1967,-С. 192-213.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М: Юридическая литература, 1984.-С. 101-102, 112-114, 123-151.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1995.-С 51-62.

Тема 8

АБСОЛЮТНІ МОНАРХИ В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Усі європейські держави пройшли через новий етап розвитку - етап абсолютної монархії. Недаремно кажуть: «Один випадок - випадок, два -збіг, три система». Що, власне, сприяло колосальному зосередженню державної влади в одних, монарших руках?

В одних державах це відбулося раніше, в інших - дещо пізніше (в Англії, наприклад, вершиною абсолютизму вважають Єлизавету І (померла у 1603 p.), у Франції - Людовіка XVI (помер у 1715 р.), в Росії -Катерину II (померла у 1796 p.). Окремі держави вимушені були пройти цей етап навіть у складі інших держав - так, Польща не зуміла вберегти свою «шляхетську демократію», втратила незалежність і була у результаті трьох поділів розділена між Австрією, Росією та Пруссією. Нарешті, державний абсолютизм одних держав відрізнявся від абсолютистського режиму інших (тут досить порівняти Англію та Францію).Чому так?

З іншого боку, згадаймо горду заяву Людовіка XVI: «Держава - це я». Цікаво побачити, чим обернулося для держави і права європейських країн таке необмежене зосередження в одних руках усієї повноти виконавчої, законодавчої та судової влади? Чи може абсолютизм, нехай навіть і найбільш «просвічений», вирішити усі проблеми своїх підданих, зробити державу не лише військово могутньою, але й багатою та процвітаючою? Чого насправді вартий аргумент монархістів усіх часів і народів про те, що: «Король не зраджує»?

Як зміни у державному устрої впливали на право цих країн?

Передумови абсолютизму

Абсолютизмом (від латинського absolut - необмежений, безумовний) називається абсолютна необмежена монархія, самодержавна влада. Це форма правління, за котрої верховна влада повністю належить одній особі - монархові. В країнах Західної Європи абсолютні монархії складаються в XV-XVI ст., вони приходять на зміну станово-представницької монархії. Абсолютна монархія постає як арбітр між старим пануючим класом феодалів та буржуазією і як захисниця обох класів від революційного руху народних мас, які піддаються і феодальній, і капіталістичній експлуатації. Буржуазія стає усе могутнішим в економічному відношенні класом, але все ж недостатньо міцним, щоб ставити питання про захоплення одноосібної влади. Посилення позицій буржуазії пояснюється стрімким економічним прогресом у промисловості. Поява водяних коліс, механічного дуття

126

в металурги, удосконалення ткацького верстата ведуть до укрупнення виробництва та розорення маси кустарних ремісників. Міцна королівська влада стимулює економічний прогрес, що проходить в умовах активного і пасивного опору трудового люду. Капіталізм в його ранніх проявах означав катастрофу для дрібних виробників у місті та на селі, основна маса населення перетворюється на пролетарів, тобто людей, позбавлених засобів і знарядь виробництва, отже, і засобів існування. Мануфактури не могли відразу забезпечити працею усю масу безземельних селян та розорених ремісників. Велика їх кількість була змушена бродити країнами Європи в пошуках випадкової роботи, а без неї - займатися жебрацтвом, крадіжками і грабежами.

Буржуазія потребувала міцної влади з її репресивно-каральним апаратом, і такою владою став абсолютизм. Наприклад, в Англії за законом короля Едуарда VI, виданому в 1547 p., кожний, хто ухилявся від роботи, віддавався у рабство тій особі, яка доносила на нього. Того, хто ухилявся від роботи на умовах працедавця, могли закувати в кайдани і тим змушувати до праці. Якщо робітник самовільно відлучався на два тижні, його засуджували на пожиттєве рабство і ставили клеймо «S» (slave, тобто раб) на лоб чи щоку. Якщо такий раб утікав утретє, його страчували. Буржуазія не тільки користувалася репресивними можливостями централізованої абсолютистської влади, але й завдяки практиці купівлі посад могла займати ключові позиції в урядах, у фінансовому та судовому відомствах. Вихідці з т. зв. третього стану стають радниками королів Генріха VIII (Англія) та Людовіка XIV (Франція).

Падає значення дворянства. Найбільші прибутки воно могло отримувати від довгострокової оренди землі, оскільки короткострокова призводила до хижацького виснаження ґрунту. В тому випадку користувач не дбав про сівозміну, добрива (гній), зрошування тощо, а намагався узяти максимум з найменшими затратами. На зміну натуральному оброку приходить фіксований грошовий чинш, коли певна сума сплачується незалежно від результату господарської діяльності. Однак з відкриттям колоній та розвитком промисловості відбувається т. зв. революція цін. По-перше, впала купівельна спроможність самої монети, бо в обігу з'явилося набагато більше повноцінних (з вагової та хімічно-складової точки зору) золотих і срібних монет. По-друге, ринок пропонує усе більшу кількість нових товарів як імпортного (кава, шоколад, тютюн, прянощі), так і вітчизняного походження. Мода, яка століттями стояла на місці, починає щороку змінюватися, з'являється багато товарів - зброя, карети, ювелірні прикраси, життя без яких уже видається дворянству немислимим. Тих сум, яких було

цілком достатньо ще сто років назад, уже не вистачає, а збільшувати чинш не дозволяє конкуренція - особисто вільний селянин (викуп на волю розпочався ще в ХП-ХШ ст.) негайно переходив туди, де чинш був меншим.

Втрата доходів змушує дворянство шукати синекур, тобто добре оплачуваних посад на королівській службі, які б не вимагали надто копіткої щоденної праці. Управління, законодавство, суд зосереджується в адміністрації короля, дворянство без скільки-небудь відчутного опору випускає їх з власних рук, оскільки воно не заінтересоване в конфлікті зі своїм чи не єдиним працедавцем. До того ж монарх отримує змогу максимально зміцнити свою армію завдяки дворянам, які бажають служити на королівській службі (пригадайте літературного д'Артаньяна з Гасконі). Хоча дворяни разом з духовенством складають менше одного відсотка населення в країнах Західної Європи (виняток становлять Іспанія та Португалія), прогодувати цю кількість нових слуг король може лише за рахунок податків, основним платником яких виступає третій стан, буржуазія. Монархія не може обійтися без грошей, які вносить буржуазія в державну скарбницю у виді податків.

Економічна політика такої держави намагається заохочувати вітчизняну промисловість і торгівлю. На якийсь момент складається хитка рівновага. Дворянство, яке зневажає і ненавидить «підлу буржуазію», уже не має змоги обійтися без неї і змушене потіснитися в справах державного управління, особливо в царині економіки. Буржуазія ще не готова узяти одноосібно усю повноту державної влади в свої руки і вимушена підтримувати абсолютну монархію в її протистоянні пригнобленим народним масам та усе слабнучому опору колишньої феодальної верхівки, перів. Державна влада отримує певну самостійність щодо обох класів - дворянства та буржуазії, вона намагається закріпити своє монопольно панівне становище і роль міжкласового арбітра на майбутнє. З цією метою вона намагається ліквідувати станово-представницькі установи (Генеральні штати у Франції не скликалися 175 років) або максимально ослабити їх впливи, як це було з британським парламентом епохи Тюдорів (1485-1603 pp.).

Абсолютна монархія у Франції

Початок встановлення режиму абсолютизму у Франції поклала ще династія Валуа в кінці XV ст. (Людовік XII, Генріх II). Велике значення мало остаточне завершення політичного об'єднання країни за Людовіка XI (1461-1483), а його наступники намагалися скористатися

128

наданими можливостями для встановлення повного контролю над усіма провінціями та для ліквідації автономії міст. До середини XVI ст. майже уся територія країни перебувала піт владою короля. Нова династія Бурбонів (з другої пол. XVI ст.) мала уже необмежену владу. Утвердження абсолютизму супроводилося війнами між католиками і гугенотами, монархія зуміла використати і цю обставину для свого зміцнення.

Остаточно сформувався абсолютизм за кардинала Рішельє, який служив у слабовольного Людовіка XIII. Рішельє суворо придушував виступи народних низів, розправлявся з релігійними дисидентами-гугенотами, рішуче карав непокірних магнатів. «Інтереси держави,-стверджував Рішельє,- є найвище благо... Моя перша ціль - велич короля, друга - могутність королівства».

Для управління провінціями замість колишніх герцогів і графів та їх наступників - прево і бальї були поставлені нові королівські чиновники - «інтенданти поліції, юстиції і фінансів». В їхню компетенцію входило керівництво місцевою поліцією та збройними силами, а також збір податків. Інтендантів призначали з осіб немісцевого походження, як правило, незнатних. Ця посада не продавалася з торгів, як майже усі інші.

Натомість для поповнення казни вводиться широкий продаж дворянських титулів. Дворянам заборонялося битися на дуелях - формально, щоб не допустити смертей офіцерства поза королівською службою, фактично ж ще й для обмеження дворянського гонору, приборкання потенційних бунтарів. Декларація 1626 р. вимагала знесення замків і укріплень герцогів та графів. Так була підірвана ще одна база тієї могутності магнатів, яка в будь-яку критичну хвилину переростала у відкриту опозицію королю.

Що ж стосується третього стану, то Рішельє учетверо збільшив податкові надходження до державної скарбниці. Оскільки дворянство і духовенство податків не платило, тягар лягав на буржуа та селян. Одночасно Рішельє усіляко сприяв розвитку мануфактур, особливо, якщо останні працювали на армію, стимулював економічне освоєння колоній, проводив активну політику державного протекціонізму. На морі Франція вела боротьбу з флотом своїх торгових конкурентів.

Вище управління державою здійснювалося королівською радою. її члени призначалися і зміщувалися королем, а не потрапляли туди внаслідок родовитого походження. Відповідали члени ради лише перед королем (чи кардиналом), це ж, до речі, стосувалося й інтендантів у провінціях. Рішення королівської ради повинні були затверджуватися королем, тобто рада не могла здійснювати тиск на короля з метою

прийняття рішень, які б могли становити небезпеку для режиму абсолютизму.

Бюрократичний апарат був громіздким. Чиновники не мали належної освіти, не відзначалися високими моральними якостями. Як наслідок - збір податків часто нагадував військову операцію з використанням не тільки поліції, а й армії. Не було проведено уніфікацію податкової системи. В різних провінціях зберігалися власні одиниці об'єму, ваги та довжини, що дозволяло збирачам податків здійснювати різноманітні зловживання.

Вершиною французького абсолютизму вважають королювання Людовіка XIV - «короля-сонця», який зійшов на престол у 1643 р. в п'ятирічному віці. Регенткою було призначено Анну Австрійську, матір короля, а фактичним правителем став її фаворит, талановитий наступник Рішельє кардинал Мазаріні. Дворянство спробувало скористатися неповноліттям короля для повернення колишніх привілеїв, однак «змова поважних» на чолі з герцогом Бофором, спрямована на усунення Мазаріні, була легко придушена останнім. У 1648-1653 pp. опозиційні престолу сили об'єднувалися у т. зв. «фронду» (тобто «пращу», носіння котрої каралося в'язницею. Бунтівні пери демонстрували тим самим свою зневагу до королівської поліції). Після повстання парижан 1648 р. королівській владі довелося навіть піти на поступки. Домовившись з буржуазією, Мазаріні до 1653 р. був змушений вести боротьбу проти «фронди принців» (принц Конде, кардинал Ретц та герцог Бофор). Після смерті Мазаріні (1661 р.) Людо-вік XIV самостійно правив Францією 54 роки. Цей час дістав назву «віку Людовіка XIV» (1661-1715). Двір короля з «кубла заколотів» Парижа перебрався у Версаль, за 18 км від столиці. За Людовіка XIV королівська влада набула характеру особистої централізованої диктатури.

Відразу після смерті Мазаріні 22-річний Людовік оголосив, що він «сам буде своїм першим міністром». Юридично навіть міністри рангу Кольбера чи Лавуа займали зовсім інше становище, ніж Рішельє чи Мазаріні. Король особисто підписував навіть незначні папери. Віднині виступ проти влади не можна було, як колись, виправдовувати намаганням скинути «поганого міністра» при «доброму королі». Щоправда, ця монета мала і зворотний бік - королівська влада максимально зміцніла, але втратила колишній «громовідвід».

Паризький парламент (вищий суд країни) був позбавлений свого політичного значення. Те ж стосувалося місцевих парламентів в провінціях. У 1688 р. Людовік XIV з'явився у Паризькому парламенті і власноручно видер сторінки протоколів періоду Фронди: «Ви гадали, панове, що держава - це ви? Держава - це я!». На початку 1673 р. пар-

130

ламент було позбавлено основного права, на якому базувався його вплив,- права затримувати королівські закони і подавати на них заперечення (ремонтранси). Розправа з парламентом на перших порах посилила владу короля. Актом 1692 р. усі міські посади, які раніше вважалися виборними, були оголошені продаваними. В наступні 80 років уряд 7 разів виставлятиме ці посади з торгів для поповнення казни.

Було завдано відчутного удару політичним впливам буржуазії, коли в 1663-1664 pp. були анульовані усі випадки возведения у дворянство після 1631 р. та проведено звірку на місцях законності використання усіх феодальних титулів їх носіями (буржуазія та інші представники третього стану часом присвоювали собі гучні титули без будь-яких підстав). Разом з тим, величезні суми витрачалися на підтримку вітчизняного виробника. З 1665 р. генеральний контролер фінансів Кольбер, син звичайного буржуа, витратив колосаіьні кошти на розвиток килимової, шовкової та мереживної промисловості (5,5 млн ліврів), суконні підприємства отримали ще 2 млн ліврів дотацій. За 23 роки управління Кольбера в середньому щороку засновувалися по дві королівські мануфактури. Для заморської торгівлі Кольбер заснував кілька монопольних привілейованих компаній: Ост-Індську, Вест-Індську, Левантійську, Північну та ін. Франція захопила колонії в Індії (Пондішері), Америці (Луїзіана на Міссісіпі), продовжувала колонізацію Канади та Вест-Індських островів. Якщо коротко охарактеризувати економічну політику абсолютизму періоду Людовіка XIV, то вона зводилася до повсякчасного заохочення власного виробника за умови позбавлення буржуазії найменших політичних прав, навіть тих. що були завойовані в попередню добу.

За Людовіка XIV увійшли до вжитку безіменні бланки, підписані королем,- санкції на арешт і подальше ув'язнення у Бастилії незручної особи. Розпоряджалися такими бланками вищі сановники. В столиці члени королівської сім'ї та інтенданти в провінціях мали право перебирати у власне провадження будь-які карні чи цивільні справи з судів усіх інстанцій. Тим самим режим необмеженої законодавчої та виконавчої влади абсолютизму поширювався і на третю гілку влади -судову.

Спирався режим на міцну центральну владу і армію. На місцях усі військові сили території були під командуванням губернатора та його підлеглих - сенешаля або королівського лейтенанта (намісника). Губернатори не ставали, як це було раніше, носіями начал децентралізації, це були звичайні, хоч і високопоставлені, королівські чиновники. В армії на поч. XVIII ст. налічувалося 46 піхотних і 28 кавалерійських полків. Приблизно третину особового складу становили найманці.

У Франції уперше в світі з'явився генеральний штаб. Однак офіцерські посади усе ще продавалися. Командири полків компенсували кошти, витрачені на купівлю офіцерських патентів, за рахунок полкових сум. Разом з тим саме регулярна армія була найнадійнішою опорою абсолютної монархії.

Режим абсолютної монархії, який був закономірною ланкою у розвитку держави і права, слід розцінювати як явище прогресивне. Він прискорив розвиток економіки, покінчив з рештками феодальної роздробленості, сприяв формуванню французької нації тощо. Окрім збройних сил, централізації, а отже, і організаційному зміцненню були піддані й інші ланки державного апарату - органи суду, репресій, адміністрації і т. д. У містах цю роль зміцнення адміністративно-управлінського апарату виконували муніципалітети, службові особи яких (мери, ешвани та ін.) не обиралися, а призначались за відповідну плату. Судова влада на місцях (крім атавістичних сеньйоральних судів) була представлена президіальними судами та провінційними парламентами. В діяльність провінційної адміністрації та судів активно втручалися прислані зі столиці інтенданти. Як уже зазначалося, інтендантам належали фіскальні, поліцейські, адміністративні, військові, судові функції. Конфлікт з місцевими органами влади вирішувався зазвичай на користь інтендантів.

Центральний уряд складався, з одного боку, з королівських рад -верховної, фінансової, ради депеш та ін., з іншого боку, з колегії державних секретарів, кожний з яких мав власний апарат чиновників,-зачаток майбутніх департаментів. Роль рад падала, згодом вона звелася до координації діяльності департаментів.

Доба абсолютизму ознаменувалася змінами в карно-процесуальному законодавстві. Ордонанс 1498 р. ЛюдовікаХП та едикт 1539 р. Франціска І повністю скасовувати змагальний процес. Його місце зайняв розшуковий процес двох типів - ординарний та екстраординарний. Збір доказів, ведення суду проходили таємно. Основним доказом вважалося визнання звинуваченого. Також дозволялися тортури. З метою виявлення спільників тортури могли застосовуватися і після винесення вироку. Судова система була складною і заплутаною. Лише апеляційних інстанцій налічувалося десять. У судах панували бюрократизм, хабарництво, свавілля. Саме королівська влада (досить згадати безіменні бланки на арешт) цю систему підтримувала і закріплювала. Королівське свавілля зовсім не ставило на меті зміцнення держави, набагато частіше воно мало суб'єктивний характер. Так, Людовік XIV переслідував протестантів, хоч це і завдавало суттєвої шкоди економіці.

132

Уже в кінці XVII ст. можна було побачити, що абсолютна монархія у Франції йде до катастрофи і ледве долає зростаючий опір. У 1713 р. країна завершила боротьбу за «іспанську спадщину», що стало тимчасовим порятунком для французького абсолютизму. На той час дефіцит державного бюджету досягав 2,5 млрд ліврів, перевищуючи у 32 рази розмір річного прибутку держави. Похорони померлого у 1715 р. Людовіка XIV проходили поспіхом і скромно. Абсолютизм у Франції протримався ще понад півстоліття, головним чином спираючись на армію та розгалужену репресивно-тоталітарну систему. Принципи абсолютизму у цій країні були доведені до крайньої межі. Так, у 1771 р. переважна більшість членів паризького парламенту була заарештована і вигнана, паризький і руанський парламенти замінені простими судовими камерами, члени яких призначалися королем. Інші провінційні парламенти були цілком реорганізовані. В руках у королівської влади практично повністю зосередилися усі три владні гілки -законодавча, виконавча і судова. А ще через кілька років розпочалася Велика Французька революція. Вислів Людовіка XV: «Після нас - хоч потоп» виявився пророчим.

Абсолютна монархія в Англії та її особливості

Англійський парламент, вперше скликаний у 1265 p., протягом кількох сторіч був найефективнішою станово-представницькою установою середньовічної Європи. Як відомо, уже в XIV ст. королівська влада в Англії не мала права встановлювати нові податки та збирати раніше встановлені без згоди парламенту. Останній з кожним роком ставав усе більш впливовою політичною установою. У нього була своя соціальна база, яка з ростом міст та первісною капіталізацією сільського господарства тільки розширювалася і міцніла. Але Англія також пройшла у своєму розвитку через етап абсолютної монархії. Що ж дозволило зміцнитися королівській владі і, відповідно, що примусило парламент на якийсь час відмовитися від колишніх політичних амбіцій?

У 1380 р. в зв'язку з Столітньою війною, яку Англія вела на той час з Францією, було введено подушний податок на військові потреби. Податок збирався чиновниками настільки насильно і брутально, що це викликало повстання під проводом Уота Тайлера. Міська біднота Лондона відкрила ворота міста повсталим селянам. Тайлер від імені свого війська висунув королю такі вимоги: остаточне звільнення

усіх селян, скасуванню панщини із заміною и невеликим грошовим внеском, надання селянам права вільної торгівлі продуктами своєї праці. І хоча Тайлера було підступно вбито, феодали переконалися в необхідності міцної королівської влади як гаранта їх становища в суспільстві. Аналогічний урок знать отримала у 1450 р. під час повстання Джека Кеда. Знать, церква, багаті міщани шукали порятунку у міцній королівській владі.

З 1455 по 1485 pp. в Англії тривала усобна війна між прихильниками двох монархічних династій - Ланкастерів і Иорків, відома як війна Білої і Червоної Троянд (ці квіти були елементами гербів названих династій). Відбулося 12 кривавих сутичок; в битвах, на ешафоті та від рук убивць загинуло 80 принців королівської крові. Королем став Генріх VII Тюдор, засновник нової династії. Коли він уперше скликав парламент, в ньому налічувалося тільки 29 світських перів, деякі з них дістали це звання від самого короля.

ЗО років усобної війни настільки виснажили Англію, що населення з готовністю підтримувало династію, яка нарешті встановила в країні громадянський мир. Уже після завершення війни Білої та Червоної Троянд у руках королівської родини зосередилася п'ята частина усіх земель Англії. У 1534 р. Генріх VIII прийняв документ, відомий як «Акт про супрематію». Його вважають початком існування окремої англіканської церкви. Віровчення та організаційні основи цієї церкви залишалися переважно близькими до католицьких, але за Єлизавети І в «39 статтях» (1571 р.) віровчення було дещо наближене до кальвінізму. Головою англіканської церкви є король Англії, а не римський папа. Король призначає єпископів. Примасом виступає архієпископ Кентерберійський, наступний в ієрархії - архієпископ Йоркський. Значна частина єпископів є членами палати лордів в силу посад, що їх вони обіймають. Усі принципові церковні статути підлягають затвердженню парламентом. Видатки на утримання церкви значною мірою несе держава. Звільнення з-під опіки папського Риму зміцнило авторитет королівської влади, посилило її контроль над палатою перів, оскільки саме королю належало право утвердження клерикальної фракції цієї палати. В 1534 р. було проведено секуляризацію усіх церковних земель, що ще більше зміцнило могутність корони.

Початок англійського абсолютизму припадає на XV ст., а розквіт -на XVI. Як бачимо, англійський абсолютизм дещо випереджав у часі французький (і був перерваний революцією майже на 150 років раніше). Складання сильної централізованої держави в Англії уже наприкінці XIV ст. пояснюється, по-перше, кращою організацією і дисципліною пануючого класу порівняно з рештою країн Європи (тут важко

134

переоцінити війну Троянд, яка згуртувала уцілілих феодалів навколо династії). По-друге, наявність вільного селянства дозволила Англії першою в світі створити якісно нове військо на службі короля. Після битви при Кресі (1346 р.) стало зрозумілим, що старому рицарському ополченню та колишній військовій тактиці приходить кінець. Потужні арбалети, а згодом і вогнепальна зброя з легкістю дірявили найтяжчі рицарські доспіхи. Рицарська кіннота, позбавлена маневреності, ставала швидкою здобиччю легкоозброєних піхотинців-лучників. Англія першою реалізувала нову армію, що не тільки дозволило вести активну зовнішню політику, але й легко придушувати колись грізні бунти непокірних феодалів. По-третє, в англійському суспільстві не було штучних перепон для переходу міщан в ряди пануючого класу феодалів, чи, навпаки, для участі представників дворянства в промисловості і торгівлі. За указом 1278 р. усі вільні тримачі землі з річним доходом у 20 ф. ст. були зобов'язані викуповувати рицарський патент (казна мала з цього неабиякий дохід). Заможні купці, ремісники, розбагатілі селяни ставали рицарями.

З іншого боку, дворянство вже в XIII ст. активно працювало в сфері промисловості і торгівлі, не вважаючи ці заняття чимось принизливим для себе. Це вело до прискореного розвитку острівної економіки і, як наслідок, до раннього складання єдності економічного життя -цієї запоруки політичної цілісності країни. Острівне становище Англії також сприяло формуванню сталих господарських зв'язків. Абсолютизм відповідав об'єктивним потребам централізації держави, функціонування її економіки як єдиного цілого.

Але раннє формування системи політичного абсолютизму в країні зумовило його незавершений характер. Саме цією обставиною пояснюються такі особливості англійського абсолютизму:

•  продовжує існувати орган станового представництва (парламент);

•  зберігається місцеве самоврядування;

•  збройні сили є відносно нечисленними, якщо порівнювати з арміями континентальної Європи. До певної міри ця обставина компенсується сильним флотом, в т. ч. і каперським.

Було б не зовсім правильно пояснювати збереження англійського парламенту виключно силою традицій чи дивною забудькуватістю королівської влади. Палата громад висловлювала невдоволення і дозволяла собі гостру критику політики королівського уряду навіть у роки правління Єлизавети І, тобто в період зеніту англійського абсолютизму. Зокрема, нападкам піддавалися питання про престолонаслі-дування (призначення спадкоємця з огляду на бездітність Єлизавети),

ставлення уряду до католиків і кальвшістів-пуритан, продаж торгово-промислових монополій тощо. Крім того, парламент неодноразово протестував проти втручання уряду і двору в парламентські вибори, вимагаючи визнання недійсними тих виборів, в яких депутат виявлявся креатурою високопоставлених кіл чи самого королівського двору. Остання сесія парламенту, яка зібралася за правління Єлизавети (1601 p.), закінчилася фактичною капітуляцією королівського уряду. Єлизавета була вимушена обіцяти припинити у майбутньому продаж монополій, тобто виключного права на виробництво чи зовнішню торгівлю певними видами продукції.

Спокуса узяти парламент під свій контроль, а при нагоді повністю відмінити його законодавчу та контролюючу діяльність, була дуже значною. Королівський уряд ще в 1410 р. оголосив своєю прерогативою перевірку правильності парламентських виборів. Генріх VII скликав парламент 7 разів за 24 роки, Єлизавета 1-10 разів за 45 років. Генріх VIII (1509-1547) почав сам призначати спікера, Карл І взагалі 11 років обходився без парламенту. Але, незважаючи на переслідування, цей орган не лише вцілів, але й намагався за сприятливих обставин диктувати свою волю королям. Прикладом може служити останній (четвертий) парламент Якова І, який притягнув до судової відповідальності керівника фінансового відомства графа Мідлсекса. Сам король був вимушений видати ордонанс, яким оголошував недійсними усі патенти на «монопольне право продажу, купівлі, виробництва або споживання чого б то не було в королівстві». Протягом усього періоду абсолютистського правління парламент так і не випустив зі своїх рук права затвердження розміру податків, хоча й втратив право контролю за державними витратами.

Сила парламенту полягала в союзі «старого» та «нового» дворянства. У континентальній Європі становлення абсолютизму стимулювалося роллю монарха як арбітра у конфлікті буржуазії та дворянства. Дворянство звично зневажало «підлу буржуазію», хоч і не могло існувати без її грошей. Буржуазія підтримувала короля, який ліквідовував феодальну роздробленість, припиняв усобні війни, скасовував внутрішні мита тощо. Союз дворянства і буржуазії у цих країнах був малоймовірним, надто різними виявилися інтереси даних класів.

В Англії, як уже згадувалося, розбагатілий простолюдин без зайвих формальностей ставав рицарем. І, навпаки, молодші сини перів і баронів (землю та титул успадковував старший брат) залучалися до промислового виробництва і торгівлі, не вбачаючи в цьому кроці жодних моральних перепон. Королівська влада не могла ефективно грати на протиріччях у відносинах майнових класів, оскільки ці про-

136

тиріччя не були антагоністичними, а сама межа між класами - доволі розмитою і умовною.

До речі, цією ж обставиною пояснюється і збереження місцевого самоврядування. Тим більше, що воно нічого не коштувало державі, оскільки усі посади були неоплачуваними. Його посадові особи (ректор, церковні старости, сінодсмени та бідли) здійснювали нагляд за дорогами і мостами, опікувалися бідними, контролювали обрання самих посадових осіб тощо. Представники місцевого самоврядування мали право накладати штрафи за бродяжництво, порушення недільного дня (праця в неділю, торгівля спиртним) тощо.

Англійське право періоду абсолютизму далі розвивається як преце-дентне. Причому, оскільки в країні паралельно існують різні суди (суд канцлера, суди загального права, «маноріальні суди» - ті, що користувалися місцевими звичаями), прецедент, створений в рамках однієї системи судочинства, не є обов'язковим для іншої. Особливо важливу роль у розвитку права починає відігравати суд канцлера. Починаючи з 1329 р., усі петиції та просьби про помилування на ім'я короля почали надходити до монарха через канцлера. Канцлер формально був змушений визнавати рішення вестмінстерських судів, але міг під загрозою тюремного ув'язнення заборонити стороні-пере-можцю виконувати постанови судів загального права. Виконання власних судових рішень канцлер міг забезпечувати загрозою штрафу і тюремного ув'язнення. Це дозволяло, по суті, творити нові правові норми у тих випадках, коли прецеденти загального права стримували розвиток суспільства (наприклад, подібна правова колізія виникла з появою трастів - загальне право не передбачало можливості управління майном в інтересах власника).

З'являється ряд нових кардинальних моментів. Остаточно утверджується принцип: злочинець чинить посягання не лише на майно чи особу потерпілого індивіда, а й на суспільні інтереси, на «королівський мир».

Для настання карно-правової відповідальності вимагається наявність вини в діях злочинця, причому ця вина розуміється доволі своєрідно. Дана обставина пояснюється тим, що правосуддя в судах усіх форм права часто передавалося до рук представників церкви як найбільш освіченого та підготовленого прошарку суспільства. Церква і канонічне право надавали першочергового значення умислу, спрямованості дій у вчинках індивіда. Так, згідно з «вражаючою доктриною Кока», коли особа, стріляючи в дикого птаха, влучає в людину,- це є випадок, оскільки стріляти в дикого птаха законно. Але, коли особа, стріляючи в чужого півня, здійснює випадкове убивство людини,

то це вважається тяжким вбивством, оскільки дії особи з самого початку були незаконними.

Тяжкі злочини, що дістали назву «фелонія» (зрада, таємне вбивство, розбій, підпал, фальшивомонетництво та ін.), розглядаються виключно королівськими судами. В XIV ст. з фелонії вичленовується новий делікт - власне зрада, яка, в свою чергу, підрозділяється на високу зраду (проти короля та системи королівського правління) і малу зраду. Відповідальність за делікти проти короля і членів його родини (з 1416 р. до їх розряду було віднесено і фальшивомонетництво) поширювалася не лише на злочинців, а й на їхніх дітей - вважалося, що батьки передають свою «нечисту кров».

Поняття «малої зради» передбачало злочинне позбавлення життя, здійснене особою, яка була зобов'язана коритися потерпілому: убивство дружиною чоловіка, слугою господаря тощо.

Легші кримінальні делікти (місдімінор) утворювали третю групу злочинів. Зокрема, ними виступали кривосвідчення, фальсифікація.

Покарання за злочини були надзвичайно жорстокими, часто застосовувалася кваліфікована смертна кара: спалення на вогнищі, колесування, четвертування, вирізання нутрощів, а також членоушко-дження.

Німецький абсолютизм

У Німеччині абсолютизм склався як абсолютизм обласний, князівський, а не загальнодержавний. Влада імператора була надто розхитана селянською війною 1524-1525 pp. та антипапістським рухом, що вилився у Реформацію. Поразка селян у війні виявилася вигідною лише для князів. Саме їх війська відіграли головну роль у розгромі сил повсталих. Дворянство нижчого рангу і церква вийшли з цієї війни ослабленими. Кріпацтво стало загальним явищем, пожиттєві і спадкові наділи селян були перетворені на короткотермінові тримання (це дозволяло довільно збільшувати повинності), общинні землі суттєво урізані.

На імперському Шпейєрському сеймі 1526 р. князі здійснили тиск на імператора. В результаті з'явився імператорський указ, згідно з яким встановлювалося, що у справах релігії та віросповідання кожний імперський чин керується почуттям відповідальності перед Богом та імператором. Цю формулу слід було розуміти як законодавче визнання принципу cujus regio, ejus religio - «чиє правління, того й віра». Такий підхід означав посилення абсолютизму в межах невеликих князівств, на які була розбита Німеччина. Значна частина князів швидко

138

прийняла лютеранство, після чого церковна земля і майно католицької церкви конфісковувались на користь монархів. Це в свою чергу сприяло їх дальшому посиленню та зміцненню незалежності від імператорського трону.

Спроби імператора Карла V насаджувати свій, загальноімперський, абсолютизм з допомогою папського престолу зіткнулися з могутнім протестантським рухом. Саме він став опорою князівської могутності і непокірності. Втручання у внутрішньонімецьку боротьбу французького короля (він підтримав протестантів в обмін на міста Мец, Тур, Верден і Камбре) мало визначальний вплив на розстановку політичних сил в Німецькій імперії. В 1555 р. католики були вимушені укласти з протестантами Аугсбурзький релігійний мир, за яким кожному імперському чину надавалося право сповідувати ту релігію, яку він вважає істинною. В 1608 р. в Агаузені з ініціативи курфюрста пфальц-ського Фрідріха виникла Ліга захисту протестантизму. У відповідь у 1609 р. у Мюнхені була створена католицька Ліга, вождем котрої став Фердинанд Штірійський. 19 липня 1617р. Фердинанд Штірійський був обраний чеським сеймом чеським королем.

Однак після ряду порушень прав гуситів (місцевих протестантів) уже в 1618 р. чеський сейм обрав королем Чехії Фрідріха Пфальцсь-кого, протестанта-кальвініста. Розпочалася Тридцятилітня війна 1618-1648 pp., у яку в тій чи іншій мірі були втягнуті усі європейські країни і яка завершилася Вестфальським миром. Він означав поразку Німецької імперії Габсбургів. Частина німецьких земель була втрачена на користь сусідів, отримали незалежність Швейцарія та Нідерланди, кальвіністів урівняли в правах з католиками і лютеранами. Німецькі князі отримали право на самостійну зовнішню політику. Імператор був відсторонений від будь-якого втручання у внутрішні справи князівств. Перед вступом на посаду він був змушений підписувати обмежувальну грамоту, т. зв. виборчу капітуляцію. Отже, новообраний імператор, крім зобов'язання дотримуватися Золотої булли 1356 р., повинен був давати обіцянку не передавати владу у спадок, скликати представників знатних станів для вирішення загальноімперських питань.

Представниками вищої влади, поряд з імператором, виступали 8 (з 1692 p.- 9) курфюрстів. На з'їздах курфюрстів відбувалися вибори імператора та складалися виборчі капітуляції. Крім того, усі інші вищі імперські посади вважалися надбанням окремих курфюрстів. Питання загальноімперського значення належали до компетенції імперського сейму - рейхстагу. На таких сеймах курфюрсти складали свою окрему курію. Вони розпоряджалися роздачею чинів, монетною і митною

регаліями, імперськими фінансами. Друге місце посідала курія князів (62 світських і 36 церковних). Третю - міську - курію становили представники імперських міст. Після імперського сейму 1653-1654 pp. на їх думку перестали зважати. Тоді ж установився порядок, за яким курія міст голосувала лише після досягнення повної згоди двох перших курій.

Імперія остаточно перетворилася на конгломерат з приблизно 300 держав, державок і державочок, де були не тільки різні політичні режими (світські чи духовні монархії"), але й різні релігії, закони, мита, тарифи, міри ваги і довжини тощо.

Найбільшого значення серед цих суб'єктів права набули Пруссія та Австрія. Вони стали справжніми гігантами на фоні інших. Так, у Вест-фалії на 1200 кв. миль припадало 52 держави. У Франконії і Швабії на кожну «абсолютну монархію» припадало в середньому 8 кв. миль.

Бранденбурзько-Прусська держава

Династія Гогенцоллернів почала князювати у Бранденбурзі в 1415 p., коли площа держави дорівнювала 23 751 кв. км (для порівняння, площа Львівської області - 28,8 тис. кв. км). У 1618 р. до зрослого на той час Бранденбурга приєдналася територія колишнього Тевтонського ордену - герцогство Прусське - як ленне держання, залежне від Польщі. Засновником нової держави вважається Фрідріх Вільгельм, курфюрст Бранденбурзький (1640-1688), який за Вестфальським мирним договором одержав частину Померанії та ряд єпископств. Його держава стала притулком для протестантів з Франції (20 тис. між 1685 та 1703 pp.), Нідерландів, Швейцарії, Чехії (13 тис. за той же період). Одночасно держава подбала про розвиток промисловості і торгівлі.

Пруссія формально не входила до складу Німецької імперії, що дозволяло місцевим курфюрстам, посилаючись на свій статус прусських герцогів, проводити відносно самостійну політику. За свою лояльність імперії курфюрсти Бранденбурга вимагали (і домагалися!) численних політичних і територіальних поступок: проголошення Пруссії королівством з наданням курфюрсту титулу короля (1701 p.), приєднання герцогства Гельдерн (1713 р.), м. Штеттіна і Західної Померанії (1720 р.) тощо. В державі була створена унікальна політична система, яку справедливо називали «поліцейською державою».

Засновником цієї системи вважають короля Фрідріха Вільгельма І (1713-1740). За наказом короля, на вулицях Берліна роздягали жінок, якщо їх вбрання було пошите з імпортних тканин, оскільки ввіз іноземних товарів, за невеликим винятком, був заборонений. Це може

140

вважатися, як кажуть, тією краплиною води, в якій відбивається океан. Адже виконання королівських указів забезпечувалося методами, радикальними до безглуздя. Биття і накази супроводжувалися сентенціями на зразок: «Не потерплю заперечень» або «Коритися і не роздумувати». Армія зросла удвоє - до 85 486 солдатів, що становило 4 відсотки загальної кількості населення. Це була четверта за величиною армія Європи, де Пруссія за територією (118 426 кв. км) стояла на десятому, а за кількістю населення (2250 тис, у Львівській області сьогодні - 2,8 млн - Авт.) - на тринадцятому місці. З державних доходів, які становили близько 7 млн талерів - 3,6 млн йшло на армію.

Як тільки поміщики-юнкери спробували зорганізуватися у свою дворянську «фронду», королівська влада рішуче придушила уже першу спробу. Чиновницький апарат свідомо набирався не тільки з дворян, а й з бюргерів, причому обов'язково немісцевого походження (з іншої області королівства). Центральне управління в 1723 р. було реорганізовано у «верховне генеральне управління фінансів, військ і доменів». Найменше дбали про судове управління, куди Фрідріх Вільгельм І посилав «безголових дворянчиків, непридатних ні для армії, ні для збирання податків».

Уже за Фрідріха II (1740-1786) армія претендувала на перше місце в Європі (186 тис. чол.), її утримання обходилося в 13 млн талерів річно (2/3 державного доходу). Правління цього короля вважається своєрідною епохою «просвіченого абсолютизму» для Пруссії. Далі обмежувалася зовнішня торгівля - при виїзді купців за кордон їм дозволялося узяти не більш як 210 талерів. Найвищої ефективності досягла податкова система. Робилися декларативні спроби звільнити селян від кріпосної залежності.

За Фрідріха Вільгельма II (1786-1797) внаслідок участі Пруссії в поділах території Польщі саме Королівство зросло до 194 891 кв. км з 5430 тис. населення. Включення слов'янських земель вимагало нового посилення адміністративного апарату. Цей апарат вважався в тогочасній Європі «зразковим» (особливо захоплювався цим зразком російський імператор Павло І). В Пруссії поліція і чиновники регулювали усе: спосіб виготовлення товарів, час роботи і торгівлі, місце запаленої лампи в жилому будинку і господарському приміщенні, кількість пляшок вина на селянському весіллі, розмір приданого для нареченої і т. д. і т. п. В країні були навіть введені посади «винюхувачів кави», які за запахом з вулиці визначали, де п'ють контрабандний безакциз-ний товар. Винних у порушеннях регламентів карали смертю і каторгою. Поширеними були шпигунство і доноси. Асоціальна поведінка винищувалася, так би мовити, на генетичному рівні.

Сучасні громадяни Німеччини підсміюються над пруссаками за їх, навіть за німецькими мірками, надмірну обов'язковість і законослухняність. З іншого боку, в будь-якій німецькій федеральній землі натовп буде слухняно чекати зеленого сигналу світлофора на пустій від машин вулиці. Помітивши правопорушення, наприклад, викинуте на ходу з машини сміття, німець обов'язково зателефонує до поліції. Порядок - «орднунг» у цього народу, що називається, в крові, а корені цього явища, можливо, слід шукати саме в даному історичному проміжку.

Найпомітнішою пам'яткою законодавства Пруссії доби абсолютизму стало Прусське земське укладення 1794 р. Воно майже повністю зберігало норми феодального права, включаючи і ставлення до нерухомої власності. Доступ буржуазії до набуття землі обмежувався. Зберігався поділ населення на «панів» і «слуг». Саме Укладення має дві частини. У першій - записані норми цивільного права, в другій -правове становище станів, державних установ, шкіл, церкви, а також статті карного права. Укладення санкціонувало тортури та паличні удари.

Австрія у другій половині XVII-XVIII ст.

До її складу, крім німецькомовних Верхньої і Нижньої Австрії, Тіролю, Швабських земель, входили слов'янські Карінтія і Крайна, Чехія, Моравія, Сілезія та частини колишнього Угорського королівства. Аж до реформи Иосифа II володіння Габсбургів залишалися значною мірою конгломератом земель. Державне управління було відносно децентралізоване, зберігалися місцеві представницькі установи -ландтаги і сейми. На чолі провінцій стояли намісники, які обиралися

3  місцевих дворян становими сеймами (в останніх були представлені

4 стани: духовенство, пани, рицарі, імперські міста) і затверджувалися королем. Заплутаною була судова система, компетенція численних судів (міські, земські, гофмаршальський та ін.) не мала впорядкованості, справи часто пересилалися з одного суду в інший. Сам суд продовжував залишатися становим, тобто дворяни судилися дворянами, жителі міст - міськими судами, а селян судив їх поміщик.

Початок австрійського абсолютизму припадає на другу половину XVII ст. Опорою Габсбургів у боротьбі з магнатами стало середнє і дрібне дворянство. Зросло значення центральних установ, ослабла роль місцевих сеймів. Найважливішими центральними установами

142

стали: державна рада (дорадчий орган при государі), «придворна австрійська канцелярія» на чолі з канцлером (виконавчий орган) та придворна військова рада. За Иосифа І з придворної канцелярії виділено міністерство закордонних справ. Натомість місцеві сейми і ландтаги поступово перетворилися на земські зібрання з дуже обмеженою компетенцією. Після поразки повстання Ракоці 1711 р. ледве животів і угорський сейм.

У XVIII ст. Австрія зуміла збільшити свою територію за рахунок поділів Польщі (1772 і 1795 pp.) та окупації Буковини у 1774 р. На загал це була клаптикова монархія, друга за територією (576 тис. кв. км) у Європі і третя за населенням (після Росії і Франції) - 20 млн чол. Армія у 80-х роках XVIII ст. мала до 278 тис. чол. Ще в 1749 р. розпочалася військова реформа за прусським зразком: упорядковано рекрутські набори і комплектування офіцерського корпусу, введено категорію «безстрокововідпускних», тобто запасу. Ця реформа потягла за собою реорганізацію системи фінансів і внутрішнього управління. В 1760-1781 pp. було проведено нове реформування вищих державних установ, створена Державна рада з 6 членів. Здійснювана у цей час політика проводилася у дусі освіченого абсолютизму. Останній був типовим явищем у житті відсталих країн Європи. Свою назву дістав від того, що государі цих монархій керувалися ідеями французьких буржуазних просвітителів. Освічений абсолютизм нібито здійснювався, виходячи з якихось надкласових загальнонаціональних інтересів, а насправді служив зміцненню цього ж режиму. Він став дійовим засобом боротьби проти місцевих, станових і корпоративних привілеїв.

Зразком освіченого абсолютизму може бути діяльність Катерини II в Росії або Иосифа II в Австрії. Уже мати Иосифа II Марія-Терезія здійснила ряд важливих реформ. Так, у 1749 р. для утримання армії були встановлені щорічні податки певного розміру (14 млн гульденів), постійні на період 10 років. У 1751 р. виданий указ, що забороняв зганяти селян-платників податку із землі.

Йосиф II декретом 1784 р. наказав вести діловодство в усіх частинах імперії німецькою мовою. Чиновники, які нею не володіли, звільнялися з посад і замінялися німцями. Католицтво залишалося державною релігією, але церква і школа підпорядковувалися державі. Ще Марія-Терезія скасувала інквізицію в Ломбардії, вилучила з кас церковних братств 3 млн гульденів та закрила 80 монастирів. Йосиф II знищив усі 642 братства, що існували в Австрії, і закрив 738 монастирів. Майно закритих монастирів було передане до благочинного фонду. Воно оцінювалося в суму 170 92 гульдени, причому

відсутні дані з Моравії, Чехії і Тіролю. Майбутнім священикам навіть заборонялося навчатися в Римі. Завершенням релігійної реформи стало підпорядкування кліриків контролю світських чиновників (з виплатою жалування з казни), а також т. зв. патент про віротерпимість, що надавав свободу совісті лютеранам, кальвіністам, православним і греко-католикам.

Укази 6 липня 1771 р. і 13 серпня 1775 р. фіксували розміри панщини (3 дні на тиждень по 10 годин) і оброків. Обмежувалось право поміщиків на вотчинний суд та розпорядження селянською землею. В королівському домені панщина скасовувалася. Йосиф II пішов навіть далі. 1 листопада 1781 р. був виданий знаменитий патент про знищення кріпосного права для Чехії, Моравії та земель власне австрійської частини монархії (за 8 років до Французької революції!). Кріпосну залежність було замінено відносинами підданства, які на той час вже існували в частині власне австрійських земель. Піддані повинні і надалі коритися поміщикам, але дістали особисту свободу. Селянин тепер міг вільно одружуватися, вільно покидати маєток, вільно обирати будь-яке ремесло. Піддані звільнялися від служби при панському дворі, але мусили відбувати панщину та інші повинності на користь землевласників. Викуп землі селянами залежав від «добровільної угоди» селян з поміщиками. В 1783-1789 pp. уряд намагався запровадити єдиний поземельний податок (70% валового прибутку господарства селянину, 12% - державі, 18% - поміщику). Після смерті Иосифа II (1790 р.) і революції у Франції реакційне дворянство домоглося скасування майже усіх його реформ.

Рекомендована література

Галанза П. Н. Феодальное государство и право.- М., 1963.

История государства и права зарубежных стран: Рабовладельческое и феодальное государство и право. / Под. ред. П. Н. Галанзы и Б. С. Громакова-М, 1980.

История средних веков. Т. 1.- М.: Госполитиздат, 1952.

Краткая Всемирная история. Кн. 1,- М.: Наука, 1967.

Мортон А. Л. История Англии.- М.: Иностранная литература, 1950.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М: Юридическая литература, 1984.-С. 114.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1995.- С 48-50.

Тема 9

ФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА І ПРАВО ЗАХІДНИХ СЛОВ'ЯН

Як відомо, Україна належить до числа східноєвропейських народів. Проте, становлення і розвиток її державно-правових інститутів проходив під значним впливом сусідніх західнослов'янських народів, зокрема польського. Польща становить неабиякий інтерес і з огляду на те, що у минулому ця країна мала не 1-2 відсотки дворян від загальної чисельності населення, як це було практично в усіх європейських країнах, а усі 10-12 відсотків шляхти. Саме цим пояснюється не лише територіальний зріст Польщі у XIII—XVII ст., а й її внутрішня слабкість - речі, які, здавалось би, не можуть поєднуватися. Розвиток держави пішов шляхом т. зв. шляхетської демократії. Прошарок шляхти успішно боровся проти королівської влади, безперервно розширюючи межі «злотої вольносці».

Серед сучасних політологічних концепцій значне місце посідають різноманітні теорії «еліти», що їх апологети намагаються протиставити «чистій» демократії. З українських авторів досить згадати В. Липинського чи Д. Донцова. Історія т. зв. Першої Речі Посполитої (до другої пол. XVIII ст.) може служити ніби своєрідною відповіддю цим концепціям.

Поморські та полабські слов'яни -найзахідніша гілка слов'янства

На схід від германських племен жили численні слов'янські племена. Вони поділялися на три групи: західні, східні та південні слов'яни. Західні слов'яни займали території у басейнах рік Вісли, Одера та Ельби. На верхній Ельбі жили чеські і моравські племена, на Віслі та Одері - польські, на південному березі Балтійського моря - поморські. Саме слов'янами були засновані такі міста, як Щецин, Колобжег, Любек, Магдебург. Околиці сучасного Берліна населяли слов'янські племена стодорян. Подібно до германців, західні слов'яни перейшли від родового ладу безпосередньо до феодалізму, проминувши рабовласницький лад.

Утворення класів та держави у них відбулося дещо пізніше, ніж у германців. Так, перші ознаки появи класів у західних слов'ян припадають на VI ст. На час розкладу родового ладу питання управління зосереджувалися в руках народних зборів, в діяльності яких брали участь усі вільні общинники-смерди. Як і германські племена, західні слов'яни знали звичай кровної помсти. Подібним було і те, що усе доросле чоловіче населення носило зброю і брало участь в народному

ополченні. Поморські слов'яни першими зазнали тиску германських племен, що, в свою чергу, зумовило потребу у створенні власної держави. Племені бодричів вдалося установити міцну княжу владу з дієвою адміністрацією та налагодженою податковою системою. Найдовше на додержавній стадії перебували лютичі. Князівська влада тут не лише не змогла утвердити себе, але й була ліквідована у X ст. Окремі поморські племена встигли сформувати майнову аристократію -купців, «десятників», були у них і раби. Обордистська держава балтійських слов'ян загинула в 1160 p., коли саксонський герцог Лев підкорив бодричів і захопив Помор'я. На середину XII ст. припадає і загибель решти невеличких держав поморських і полабських слов'ян під ударами німецьких колонізаторів.

Сьогодні на території сучасної Німеччини продовжують проживати нащадки колонізованих західних слов'ян. Так, за переписами 70-х років у НДР проживало близько 50 тис. лужицьких сербів. Після Другої світової війни за підтримки СРСР прорадянському уряду Польщі вдалося повернути т. зв. «земє одзисканє» - частину слов'янської території, захоплену в ході німецького «дранг нах остен», починаючи з XI ст. Ці території були силою очищені від німецького населення, яке у примусовому порядку виселили до НДР та ФРН.

Кількома роками пізніше в ході сумнозвісної операції «Вісла» українців з східних теренів Польщі масово виселяли на захід країни. Так прокомуністичний уряд Польщі вирішував дві важливі для себе проблеми: боротьбу з УПА у «закерзонському краї» та слов'янізацію новопридбаних територій. Остання ставила за мету запобігти можливим у близькому майбутньому спробам післявоєнної Німеччини претендувати на території, що відійшли до Польщі у 1945 р.

Виникнення і розвиток Польської держави

У Польщі утворення феодальної держави пов'язане з діяльністю великопольського князя Мешко І (960-992) з династії П'ястів. Він об'єднав під своїм керівництвом Мазовію, Помор'я і Сілезію, населені племенами мазовшан, віслян і поморян. За його правління було прийняте і християнство. Згідно з легендою, семирічний Мешко осліп і прозрів лише після того, як йому обрили голову. Це було витлумачено як свідчення того, що у його королювання Польща буде осяяна великим світлом. Однак на перших порах він зазнавав поразку за поразкою, розважаючись з наложницями, замість того, щоб будувати державу. Лише після прийняття християнства та одруження з дочкою богемського короля Болеслава (цей шлюб облаштувала римо-като-

146

лицька церква) справи відразу пішли на краще. Щоправда, уже за правління Мешка папа призначив для Польщі двох архієпископів, заснував 7 єпископств та безліч церков. З того часу Польща стає однією з найрелігійніших країн світу, де духовенство активно втручається у питання внутрішньої і зовнішньої політики. Ця тенденція зберігається до сьогодні.

У Х-ХІ ст. в Польщі виникають перші міста - Краків, Вроцлав. Дружина Мешка І не була великою, вона налічувала близько З тис. воїнів. Дружинники одержували від короля утримання (зброю, коней, харч, одяг, гроші), але не ленні володіння, як це було у Західній Європі. Його наступник Болеслав І Хоробрий (992-1025) включив до складу Польської держави Словаччину, Моравію, Чехію. Болеслав був тестем київського князя Святополка Окаянного (1015-1019), братовбивці, чиє правління проходило у боротьбі з новгородським князем Ярославом, майбутнім Ярославом Мудрим. Надаючи допомогу Свя-тополку, Болеслав зайняв Київ, пізніше поляки аж до 1031 р. скуповували Червенські міста, тобто сучасну Західну Волинь і Галичину.

Після усобної боротьби, що розпочалася по смерті Болеслава, на польський трон не без допомоги Ярослава Мудрого зійшов Казимир Одновитель. Однак Польща в цей час переживала період феодальної роздробленості, викликаної тими ж причинами, що й у західних та східних сусідів. У XII ст. вона фактично розпадається на незалежні князівства. Короля Болеслава III Кривоустого в 1138 р. змусили підписати статут про надання знаті майже повної самостійності. Після смерті цього правителя Польська держава була розділена між його чотирма синами. Ще більше права знаті та її імунітети були розширені у т. зв. Ленчинсь-ких статутах: посилюється незалежність від королівської влади і князів церкви, тобто вищого духовенства. Після з'їзду у Божикові (1210 р.) прелати вважають себе незалежними від світської адміністрації і суду. Канонічне (церковне) право поширюється на все нові сфери життя.

У XIII ст. встановлюється своєрідний звичай на успадкування окремих державних посад представниками відповідних родин феодальної знаті. Тоді ж, у кінці XIII ст., селянство потрапляє у залежність від феодалів.

Клас феодалів у цей час поділяється на три основні групи: а) церковні феодали - єпископи, абати крупних монастирів; б) магнати -знать, можновладці; в) шляхта - дрібне рицарство. Яскравою особливістю класової структури феодальної Польщі був непропорційно високий відсоток шляхти. Якщо у Франції дворяни становили разом з духовенством близько одного відсотка населення, в Іспанії та Португалії -два-три відсотки, то у Польщі шляхтичів (часто-густо безземельних

і неімущих) налічувалося аж 12 відсотків від загальної чисельності населення. Цей прошарок особисто вільного населення становив підмурок збройних сил держави, допомагав вистояти у безкінечних війнах з агресивними сусідами: німцями, турками, татарами, росіянами. Однак численна шляхетська верства, користуючись своїми привілеями, робила Польську феодальну державу практично некерованою, що в кінцевому підсумку і призвело до загибелі останньої.

Церковні феодали в Польщі мали тісніші зв'язки з папою, ніж з королем, що не перешкоджало єпископам втручатися у внутрішні феодальні усобиці. Міста перебували у повній владі магнатів. Магнати часто порушували навіть автономію тих міст, яким королями було надане магдебурзьке право.

Подібно до Західної Європи, королівська влада у Польщі з розвитком феодалізму намагається зміцнити своє становище. Боротьбу за централізацію держави, розпочату Пшемиславом II, продовжили Владислав Локеток (в 1331 р. відбив наступ німецьких хрестоносців Тевтонського ордену) та Казимир III (1333-1370). За Казимира III Великого були розширені кордони держави (до Польщі після 1340 р. насильно включено Галичину). Шлюбом з дочкою угорського короля та співпрацею з римським святійшим престолом в організації хрестового походу 1345 р. на Литву Казимир III зумів зміцнити міжнародне становище держави. Це дозволило провести внутрішні реформи. Розпочалося будівництво укріплених замків, чиї гарнізони очолювали каштеляни. Шляхта була примушена служити в королівському ополченні. Знаті дозволялося формувати власні загони. Певну кількість воїнів мала виставляти своїм коштом церква. Для забезпечення потреб тилу використовували міщан та селян.

Цей же король провів уніфікацію польського права, про що піде мова далі. Однак саме за його королювання шляхта зуміла дещо обмежити королівське право на вибір спадкоємця престолу. За Будзінсь-ким договором 1355 p., престол міг переходити лише по чоловічій лінії. Оскільки Казимир НІ мав лише дочок, це означало б кінець його династії і нове безкоролів'я. Намагаючись запобігти такому розвитку подій, Казимир III домовився (можливо, ще в 1339 р.) зі своїм зятем Людовіком Угорським про перехід польської корони у руки останнього, якщо тільки у майбутньому у Казимира не з'явиться спадкоємець чоловічої статі - син.

Перебування Людовіка Угорського на польському престолі (1370— 1384) проходило в умовах постійної загрози бунту можновладців. Намагаючись забезпечити їх лояльність, король йшов на значні поступки. В 1374 р. він був змушений видати т. зв. Кошицъкий привілей.

148

За умовами останнього, феодали звільнялися від податків на користь корони, за винятком символічних 2 грошів з ділянки землі чи будівлі. Шляхта мала призиватися у військо лише у випадку «сильного нападу ворогів», тобто зі служилого класу ставала привілейованим. Для порівняння: в Росії право дворян самостійно вирішувати питання перебування на державній службі було надане Катериною II у «Жалуваній грамоті дворянству» аж у 1765 р., до цього військова чи цивільна служба дворян короні вважалася обов'язковою.

Згідно з Кошицьким привілеєм, рицарство урівнювалося в правах з магнатами у питаннях володіння землею та звільнення від повинностей. Посада каштеляна ставала пожитгєвою, призначатися на неї могли лише представники місцевої знаті. Під контроль каштелянів таким чином переходили 23 міста, що раніше були оплотом королівської влади. Одночасно скасовувався обов'язок феодалів брати участь у будівництві нових та ремонті старих замків. Умовні тримання земель (на умовах служби королю) знаті були замінені на спадкові. Нарешті, знать звільнялася навіть від обов'язку приймати на постій короля і його військо.

З метою зберегти особисту владу в Польщі Людовік Угорський зробив такі серйозні поступки місцевій знаті і шляхті, що це практично унеможливило подальший перехід до станово-представницької, а згодом - і абсолютної монархії у цій країні. Віднині розвиток Польщі пішов особливим, відмінним від решти Західної і Центральної Європи, руслом. Король, залишившись без грошей і власного війська, був змушений постійно звертатися до шляхти з проханнями про підтримку.

На території Польщі поступово оформлюються до 60 місцевих само-управлінських органів - сеймиків. Сеймик - це з'їзд усієї місцевої шляхти (більша частина якої перебуває на службі у магнатів), який вирішує не лише питання місцевого життя, але й участі регіону у житті загальнодержавному. З депутатів, обраних на місцевих сеймиках, формується нижня палата загальнодержавного Сейму. Саме у Сейму, у сеймиків (та ще у міст) просить король гроші на потреби центрального управління, зовнішньої політики, кварцяного війська. До них він звертається у разі необхідності формування ополчення для ведення великої війни.

Законодавче право дворянства на скликання своїх сеймиків було отримане в 1454 p., коли Казимир IV Ягеллончик був змушений прийняти т. зв. Нешавські статути. Але ще до цього королівська влада у Польщі пережила кілька дошкульних ударів. Шлюб дочки Людовіка Угорського з Великим литовським князем Ягайлом (1385 р.) обернувся сходженням останнього на польський престол. Згідно з Кревською унією, новий король (Ягайло прийняв ім'я Владислава II) зобов'язувався приєднати Литовське велике Князівство до Польщі, перенести

спільну столицю до Кракова, перевезти туди ж литовську скарбницю, перейти разом зі своїм народом у католицизм. Тобто не король складав свої умови польській знаті, а вона диктувала йому свої. Фактично ж, у 1385 р. магнати вибороли собі право обирати короля. Казимир IV, син Владислава-Ягайла, зійшов на польський престол в складній зовнішньо- і внутрішньополітичній обстановці. За Нешавськими статутами 1454 р. він був змушений погодитися з тим, що жодне важливе рішення королівська влада не могла прийняти без скликання генерального з'їзду шляхтичів - Сейму. Пізніше цей же порядок буде підтверджений Мельницьким і Радомським привілеями. Нешавські статути вилучали з юрисдикції королівського суду деякі категорії карних злочинів, здійснених дворянами. Цим же документом шляхта урівнюва-лася з магнатами в праві на заміщення певних державних посад.

У 1492 р. Казимир IV помирає. Його син Ян-Ольбрахт (1492-1501) змушений іти на нові поступки магнатам і шляхті. За Петраковським статутом 1496 p., магнати дістали право самостійно вести торгівлю із зарубіжжям. Це привело до збагачення феодальної верхівки на дешевому імпорті та одночасно до підриву позицій власного виробника.

У Західній Європі королівська влада змогла підсилити свої позиції у боротьбі з великими феодалами завдяки підтримці міст. В Польщі ж королівська влада не змогла спиратися на міста і міщан з двох причин. По-перше, міська верхівка, особливо на заході країни, складалася з німців; високим був відсоток непольського населення міст і на сході держави, де зберігалися вірменські, українські, єврейські квартали. По-друге, статут 1496 р. серйозно підривав основи матеріального благополуччя багатьох польських міст, чиї цехи не витримували конкуренції з європейським чи турецьким імпортом. Небагаті міста і могли небагато. Конкуренції з магнатами також не витримувало і купецтво. За цим же Петраковським статутом шляхта отримала монополію на виготовлення спиртних напоїв. Нове самостійне джерело доходів знову ж таки зменшувало заінтересованість у державній і королівській службі. Звичайно, були й у Польській державі класи та прошарки, заінтересовані у зміцненні центральної влади: міщани, дрібна безземельна шляхта, частина духовенства. Але політична ініціатива повністю перейшла у руки олігархії, «крулев'ят».

Новий король Олександр IV (1501-1506) був ще слабшим за своїх попередників. Радомська конституція 1505 р. підвищувала значення Сейму в державно-політичному житті: король втратив право видавати закони та роздавати коронні землі. Фактично його функції зводилися до представницьких.

1 липня 1569 p., всупереч позиції литовських автономістів Миколи

150

Радзивілла та Яна Ходкевича, було укладено Люблінську унію. Згідно з нею, Польське королівство і Велике князівство Литовське створили єдину Річ Посполиту. Вони разом обирали короля, якого проголошували і Великим князем. Сейми обох держав мали стати спільними. Спільною мала бути і монета. Польська і литовська шляхта отримувала право володіння землями в обох частинах Речі Посполитої. Однак зберігалися окремі уряди. Також окремими залишалися: печатка, герб, фінанси, адміністрація і військо. У литовській частині держави руська мова лишалася як урядова, а Литовський статут зберігався у якості чинного права. Одним із наслідків 1569 р. стало приєднання до Польщі українських Волині, Підляшшя, Київщини та Брацлавщини. Ще раніше до її складу увійшли Галичина, Холмщина та Поділля. Реальну владу в об'єднаній державі мав не король, а Сейм, що скликався один раз на два роки.

У 1572-1576 pp., коли помер король Сигізмунд II Август (1544-1572), Польща переживала період безкоролів'я. У 1576 р. королем був обраний молдавський господар (титул правителя країни) Стефан Ба-торій, причому до участі у виборах вперше була допущена шляхта (бо 1385 р. проголошення Владислава-Ягайла королем відбулося за участі самих лише магнатів). Безкоролів'я після смерті Стефана Баторія завершилося обранням у 1587 р. на польський престол Сигізмунда III Вази, сина шведського короля. 45-річне королювання Сигізмунда III (1587-1632) проходило у безперервних війнах за шведський і московський престоли - в 1588 р. шведським королем став дядько Сигізмунда Карл, а в 1598 р. у Росії вимерла династія Рюриковичів. Як не дивно, цей король, чиї армії кілька разів окуповували Москву, у власній державі був фігурою другорядною.

Згідно з т. зв. Генріховими артикулами 1573 p., затверджувався виборний характер королівської влади. Кожних два роки король зобов'язувався скликати сейм, без згоди якого заборонялося оголошувати війну чи укладати мир. Закони приймав лише сейм. Якби король відмовився від дотримання артикулів, шляхта отримувала б право на повстання. Контроль над діями короля мала здійснювати постійно діюча Рада сенаторів.

У Франції і Англії, кінець XVI - початок XVII століть, став періодом зеніту королівського абсолютизму. Сигізмунд III був сучасником Єлизавети І, яка мало зважала на власний парламент. А у Польщі Сейм мав права, нечувані в жодній країні світу. Складався цей орган з двох палат. До Сенату входила аристократія за правом спадковості, а також вищі посадові особи держави та її церковні ієрархи. Посольську палату створили депутати, обрані на місцевих сеймиках. Кожний такий депутат мав імперативний мандат, тобто не міг голосувати інак-

ше, ніж було погоджено на сеймику. У 1589 р. депутати обох палат Сейму отримали право liberum veto, тобто вільного вето. Для прийняття рішення сеймом вимагалася одноголосність його учасників, один-єдиний депутат своїм «нє позвалям!» міг зірвати вироблене колективне рішення. Спершу цим правом не зловживали, бо використано воно було аж у 1652 р. Зате з 1652 по 1764 pp. з 55 сеймів (раз у два роки) зірвано було аж 48! Це й не дивно. Річ Посполита була величезною, як на той час, державою: Польща, Литва, українські, білоруські, частково російські і німецькі землі. Інтереси її складових частин,- такі, як питання війни і миру, податків тощо,- суттєво різнилися.

З 1666 р. право liberum veto було поширене і на місцеві сеймики. Якщо взяти до уваги імперативні мандати депутатів, стає зрозумілим, що вироблення спільно узгодженого - усією шляхтою держави! - рішення стає майже недосяжним ідеалом. Але без згоди Сейму король не міг призначати чиновників, видавати закони, збирати податки і витрачати кошти. Самого короля також обирав Сейм. Розгул шляхетської демократії вів до прямого свавілля, коли бажане для частини магнатів рішення нав'язувалося решті силою зброї. Звичним явищем у політичному житті Польщі стають конфедерації, тобто збройні об'єднання шляхти для захисту своїх інтересів та насильного їх нав'язування законодавчій та виконавчій владі. Магнати мають не лише власну адміністрацію та суд, але й власні армії. Коли Владислав IV, польський король у 1632-1648 pp., перебував у маєтку Яреми Вишневецького, його зустрічала особиста гвардія магната - 5 тис. чоловік. Король не мав ні такої армії, ані таких багатств.

Міста, за винятком Кракова, ніколи не відігравали в Польщі самостійної ролі і не залучалися до участі в Сеймі. Через це, на відміну від Генеральних штатів у Франції, Земського собору в Росії чи інших аналогічних середньовічних установ, польські сейми були органами виключного представництва класу феодалів. Станова монархія в Польщі історично не склалася.

Особливістю Польської держави стало колосальне затягування у часі періоду феодальної роздробленості. Як наслідок, виявилися слабкість королівської влади і пізній розвиток буржуазних відносин. Зусилля польських королів виправити становище залишалися марними, а часто призводили і до цілком зворотних результатів. Так, у 1646 р. Владислав IV разом з канцлером Оссолінським виношували план посилення королівської влади шляхом створення міцної королівської армії під приводом війни з Туреччиною. Були укладені таємні угоди з козацькою делегацією у складі Ілляша, Нестеренка, Барабаша та Хмельницького. Зокрема, за підтримку короля козакам обіцялося збіль-

152

шення реєстру з 6 тис. до 20 тис. чоловік (пізніше Хмельницький скористається цим документом для підбурення низових та реєстрових козаків до виступу). Польський король також погоджував свої військові плани з Венецією. Однак шляхта наполягла на припиненні військових приготувань проти Туреччини, наймана армія була на вимогу шляхти розпущена, а королівська влада вийшла з цього протистояння навіть слабшою, ніж була до нього.

На елекційному Сеймі 1669 р. обрання короля проходило в обстановці безперервних сутичок між приблизно 80000 прибулих на сейм шляхтичів. Королем став Михайло Вишневецький (1669-1673), тобто представник роду, хай і магнатського, але не «королівського». Його наступник Ян Собеський (1674—1696) також був не королівського походження. Здавалося, що відмова від династичного принципу дозволить Польщі зміцнити центральну королівську владу, перейти в перспективі до абсолютної монархії. Особливо посилилися ці надії після того, як Ян Собеський 12 вересня 1683 р. під Віднем ущент розбив 200-тисячну турецьку армію.

Прагнув покінчити з традиціями «злотої вольносці» і відновити в польсько-литовській державі спадкову центральну владу і Август II, саксонський курфюрст, обраний польським королем у 1697 р. не без підтримки Петра І. В ім'я власних династичних інтересів Август II шукав підтримки з боку Пруссії, якій обіцяв за допомогу винагороду землями Західної Польщі. Магнати і шляхта виступили на захист своїх «свобод» і в 1715 р. організували конфедерацію у Тарнограді. На вимогу Петра І, війська якого зайняли значну частину Речі Посполитої, між конфедератами і Августом в 1716 р. був укладений Варшавський трактат. Цей документ зобов'язував Августа II вивести саксонські війська з Речі Посполитої, забороняв надалі будь-які конфедерації і обмежував чисельність найманого коронного війська 18 тис. чол., а литовського - 6 тис. Варшавський трактат у грудні 1717 р. без дебатів був затверджений Сеймом, який дістав назву «німого».

Так внутрішні негаразди Польщі призвели до іноземного втручання і диктату. Росія, Пруссія та Австрія уклали в Берліні договір про співробітництво трьох держав при обранні наступника Августа II і про недопущення змін внутрішнього устрою Польщі. Цей договір, названий «союзом трьох чорних орлів», встановлював режим фактичного протекторату над Річчю Посполитою. Будь-які зміни її внутрішнього устрою, подолання феодальної анархії і децентралізації ставали неможливими через протистояння сусідніх централізованих держав. Польського короля Станіслава Лещинського, який здійснив спробу спертися на Францію, російські війська фактично вигнали з країни.

За погодженням з Петербургом і Віднем королем було проголошено сина Августа II - Августа III (1733-1763). За його королювання шляхта зірвала 13 зі 14 скликаних сеймів.

У другій половині XVIII ст. назріла необхідність реформ стала очевидною. У 1764 р. вперше було обмежено право liberum veto, однак Надзвичайний сейм 1768 р. відновив його «на вічні часи».

Навіть частина магнатів розуміла потребу змін. Ці політичні погляди представляла т. зв. «патріотична партія». її супротивником була «старошляхетська партія». Прихильники «патріотичної партії» добилися продовження на два роки повноважень Надзвичайного сейму, скликаного в 1788 р. Рішення на цьому сеймі приймалися звичайною більшістю голосів, без застосування liberum veto.

З травня 1791 р. чотирирічний сейм прийняв Конституцію Польщі - одну з перших конституцій у світі. До речі, 3 травня - національне свято сучасної Польщі. Конституція зберігала привілеї пануючих класів. Заможна частина міщанства отримувала право на заміщення деяких адміністративних і судових посад. Міщани з високим рівнем прибутків, земельними володіннями чи ті, які мали особливі заслуги перед державою, могли звертатися до сейму з проханнями про нобілітацію, тобто про присвоєння шляхетства.

Щодо селян, то єдиною поступкою для них стало зобов'язання держави узяти під свій нагляд дотримання домовленостей між селянами і феодалами. Найсуттєвіші зміни були внесені в структуру влади та компетенцію її гілок. Право liberum veto анулювалося, імперативні мандати скасовувалися. Проголошувалася перевага посольської палати перед Сенатом.

Главою виконавчої влади ставав король. Виборність королів замінювалася виборністю династій. Місцеве управління переходило від старост до військово-цивільних комісій, тобто фактично від магнатів до загальнодержавного апарату.

Третьою гілкою влади була судова. Вона оголошувалася незалежною, однак вибори до її органів здійснювалися на станових засадах.

Автором польської Конституції був Ігнацій Потоцький. В таборі її ворогів - Фелікс Потоцький, коронні маршали Браницький і Ржевусь-кий. Старопольська партія проголосила конфедерацію в Торговиці та звернулася за допомогою до... Петербурга. Російське військо витіснило нечисельні польські сили з Правобережної України. В 1793 р. було проведено другий поділ Польщі (перший відбувся ще 1772 р.). Росія змусила короля відступити Київщину, Поділля та значну частину Волині і Білорусії. Пруссія дістала більшу частину Великопольщі та Данціг. Тим самим Польщу було відрізано від моря.

154

Навесні 1794 р. вибухнуло польське повстання під проводом генерала Тадеуша Костюшка. Після нетривалої боротьби російські війська під командуванням О. Суворова узяли Варшаву. В передмісті столиці -Празі — росіяни вирізали до 12 тис. повстанців і цивільного населення.

З січня 1795 р. було проведено третій, остаточний поділ Польщі. Росія узяла собі рештки Волині та Литву, Пруссія - Великопольщу з Варшавою, Австрія - Малопольщу з Краковом та Любліном. Тим самим Польська держава припинила своє існування аж до 11 листопада 1918 р. Польські визвольні повстання 1830 та 1863 pp. були безуспішними.

Серед причин загибелі Польської держави провідне місце займає навіть не стільки агресивна політика її могутніх сусідів - Росії, Австрії та Пруссії, скільки недалекоглядна поведінка магнатів і шляхти, небажання позбутися привілеїв та «злотих вольносцей».

Польське право доби феодалізму

Першим відомим зводом польського звичаєвого права вважається т. зв. Ельблонгська книга. Написана вона німецькою мовою у XIII ст. як посібник для суддів-хрестоносців. На цей час частина польських селян була уже повністю закріпачена. Іншу частину становлять напів-вільні селяни-кмети. У обов'язки останніх входило косіння панського сіна протягом трьох днів у сінокіс та участь їх дружин у зборі зернових під час жнив у панському маєтку. Заможні кмети ще поповнюють стан дрібного рицарства - шляхти, тобто остаточного розмежування між класами поки що не відбулося. Віра (грошовий викуп) за убивство кмета, німця-колоніста чи приїжджого становила 30 гривень, життя шляхтича і купця оцінене в 50. За переховування грабіжника або вбивці село колективно сплачувало штраф (кругова порука).

Право XIII ст. захищає не лише життя, а й майно заможних класів суворіше, ніж простолюду. Так, крадіжка коня оцінюється штрафом у 12 гривень, але, якщо кінь князівський, штраф зростає до 70. Крадіжка з будинку селянина чи рицаря-шляхтича карається однаково - 12 гривень, але з князівського підвалу - уже 50. За вбитого, знайденого на території села чи міста, якщо убивця невідомий, несеться колективна відповідальність. Після смерті бездітного рицаря його майно переходить до дружини, після смерті кмета - до пана, а дружині зостається лише постіль.

Подібно до германського, польське право того часу також у спірних випадках вдається до ордалій - випробувань поєдинком, розпеченим залізом чи водою. Пан може для судового поєдинку виставити свого кмета. Крім грошових штрафів, застосовуються ще й інші засо-

би покарання - кваліфікована смертна кара та вигнання. Ув'язнення як самостійний вид покарання відсутнє.

Як уже зазначалося, систематизацію польського права провів король Казимир III Великий. Для Малої Польщі близько 1347 р. було створено Віслицький статут, для Великої Польщі у 1346-1347 рр.,-Петраковський. Цими актами було систематизовано правові норми служби в ополченні, становище духовенства, відносини поміщиків з селянами тощо. Велика увага зверталася на право власності. Зокрема, обмежувалося право «мертвої руки». Селяни отримували право відходу від поміщика, але не більше двох на село. Поміщик, який приймав селян понад установлену норму, мусив повернути решту «з усіма речами». Власник помістя був самостійним у своєму володарюванні. Характерна для Західної Європи система сюзеренітету-васалітету (король - герцог - граф - рицар-шевальє) у Польщі не склалася. Усі дворяни з точки зору права були рівні між собою, усі зобов'язані службою королеві (а не своєму сюзерену, як це було у Західній Європі).

Нагадаємо: після смерті Казимира III магнати і шляхта суттєво розширили свої права. Нешавські статути 1454 р. вивели дворян з-під королівської юрисдикції. Судові права перейшли до сеймиків. А в особливих випадках - до загальнодержавного сейму. Вільне селянство мало власний «копний суд», який обирався на громадському вічі. Суд над кріпаками чинив пан. В межах своїх володінь магнати довільно змінювали чинні норми права, диктували свою волю не лише селянам, а й безземельній шляхті.

Чеська держава

Найдавнішою державою слов'ян на території сучасної Чехії було князівство Само (623-658 pp.) - об'єднання чесько-моравських племен, назване за іменем свого творця. Після розпаду цього князівства виникло Великоморавське князівство. Останнє проіснувало до 906 p., коли впало під ударами угорців. Ще до остаточної загибелі Велико-моравської держави з її складу виділилося Чеське князівство (896 р.) зі столицею в Празі. Правляча династія Пржемисловичів намагалася відстояти незалежність Чехії. Князь Пржемисл І прагнув обмежити сепаратизм феодалів. Однак, в 1055 р. і ця держава зрештою розпалася на удільні князівства. Чеські князі були вимушені визнати себе васалами Німецької імперії. В 1419 р. князь Чехії отримав королівський титул, а князівство відповідно стало королівством. Залежність від Німецької імперії в певні періоди історії становила суто номінальний характер, оскільки номінальною була сама влада німецького імператора.

156

В кінці XII ст. князь Оттон Зноймський робить спробу зміцнення королівської влади та обмеження свавілля місцевих феодалів. Проте, саме за Отгона Зноймського бенефіції були закріплені за феодалами в якості спадкових володінь, а духовенство звільнено з-під юрисдикції світської князівської влади. На початку XIV ст. династія Пржемисловичів обірвалася і чеським князем став Ян Люксембургський. Нова династія була вимушена піти на поступки магнатам. Саме в XIV ст. суттєво зміцнюється становий дворянський представницький орган - снем (сейм). З його допомогою магнати утримують свої права і привілеї. Так, спроба короля Карла І, який одночасно був і німецьким імператором, у 1355 р. ввести у дію свій судебник, закінчилася тим, що снем затвердив лише ті статті, що стосувалися прав панів щодо залежного населення.

В історії Чехії період XV - поч. XVI ст. вважається епохою станово-представницької монархії, хоча остання у цій країні і не набрала таких закінчених форм, як у Західній Європі. Скликався снем (сейм), в якому засідали пани, владики і міщани. Останніх запрошували у тих випадках, коли потрібно було вишукати нові податкові надходження. При королі діяла Земська рада, де за участю панів розглядалися найважливіші справи, включаючи судові. Місцеве управління перебувало у руках феодальної знаті. Загалом державний устрій Чехії йшов у руслі дворянської демократії, характерної для сусідньої Польщі. Цей процес перервала чеська Реформація і Селянська війна 1524-1525 pp.

Чеський реформатор церкви Ян Гус (1369-1415) ще за 100 років до Лютера виступив з критикою духовенства та обґрунтував тезу про законність секуляризації церковних багатств. Одночасно цей професор богослов'я виступив проти практики продажу індульгенцій.

Після висилки з Праги Гус став одночасно національним героєм і борцем проти папства, якого підтримувало не лише дрібне дворянство, але й робітники гірничих округ, ремісники міст, значна частина селянства. 6 липня 1415 p., за наказом папи Мартина V, церковний суд засудив Яна Гуса до спалення на вогнищі. Приблизно через 10 місяців в тому ж м. Констанці був спалений Ієронім Празький, друг та однодумець Гуса.

Чехія була охоплена найсильнішим невдоволенням проти папства. Гусити настільки зміцніли, що прогнали з країни майже усіх католиків та німців. Мартин V був готовий на усе, аби тільки звільнити «хвору» Німецьку імперію від страшної «чеської виразки». Папа виношував ідею хрестового походу проти Чехії. Починаючи з 1419 р. хрестоносна армія Мартина V збиралася п'ять разів, і кожного разу вона була змушена рятуватися втечею від гуситів. Всередині самого гуситського руху гору узяли найрішучіші і найпослідовніші елементи, відомі під іменем таборитів (за назвою міста Табор). Таборити пропо-

відували війну не лише проти німців і папістів, але й проти усіх багатих, землевласників і власників взагалі. Ідеалом таборитів була община, заснована на рівності її членів. Цей рух мав характер селянсько-плебейської єресі, яка вимагала відновлення ранньохристиянської рівності між усіма членами общини, а також визнання цієї рівності як норми громадських відносин. Тобто, з рівності «синів божих» виводилася громадська рівність і, частково, майнова рівність. Зрівняння дворян із селянами і привілейованих бюргерів з плебеями, скасування панщини, оброків, податків, привілеїв та найбільш визивних майнових нерівностей стали найважливішими вимогами таборитів. «Празькі компактати» 1433 р. вимагали свободи віросповідання, секуляризації церковного майна, скасування церковної юрисдикції з карних справ.

Зрозуміло, що радикальні вимоги народних низів відлякували від таборитського руху дрібне дворянство та багатих бюргерів. Коли ж таборити почали на практиці здійснювати деяку спільність майна, чеське дворянство, яке до цього перебувало в рядах гуситів, спробувало домовитися з німецьким імператором Сигізмундом. Імператорові вдалося зібрати велику армію хрестоносців, яка ЗО травня 1434 р. під с Ліпани у вирішальному бою розбила таборитів.

У 1436 р. німецький імператор Сигізмунд у Празі був коронований на чеського короля. Поразка таборитів обернулася різким посиленням феодального гніту, т. зв. «другим виданням кріпосництва». Постановами Земського суду 1437 р., сеймів 1454, 1467, 1487 pp. встановлювалася заборона переходу селян від одного пана до іншого та прийому втікачів. У 1512 р. селянам заборонили відчужувати чи навіть заповідати будь-що з власного майна без згоди пана. Після розгрому таборитів встановлюється новий порядок роботи снему. Засідають, як і раніше, три стани: пани, дрібна шляхта (владики) і міщани. Але першими питання обговорюють пани, прийняте рішення передають для схвалення владикам, і аж потім — міщанам. Такий порядок гарантував збереження привілеїв аристократії, але також залишав королівській владі можливість грати на протистоянні трьох станів. У Англії та Франції королівська влада зуміла саме таким способом зміцнити свої позиції.

В середині XV ст. за Іржі Подебрада центральна влада дещо зміцніла, але ненадовго. Уже Законник Владислава IV (1500 p.) відсторонив міський патриціат від участі в роботі снемів. Після смерті цього короля у 1516 р. магнати перебрали у свої руки регентство.

Розвиток Чехії у своєму руслі дещо відмінний як від Західної Європи (від станово-представницької монархії до абсолютизму), так і від сусідньої Польщі. В останній, як відомо, шляхта зуміла без протиставлення себе магнатам домогтися розширення власних прав і здійснення

158

своєрідної «дворянської демократії». Цей чеський шлях був перерваний у 1526 р., коли об'єднані чесько-угорські війська зазнали поразки від турків під Могачем. Створилася реальна загроза турецької окупації країни. Тому у 1526 р. чеським королем було обрано Фердінанда Габсбурга, представника австрійської правлячої династії. Своїх обіцянок чехам новий король не дотримав. Були введені нові податки, розпочалося переслідування протестантів. Результатом стало невдале повстання 1547 p., після якого у міст були відібрані усі залишки колишніх привілеїв та земельні володіння. Віднині сейм мав скликатися не інакше, як за волею короля. Чеський трон став спадковим для Габсбургів.

Закінчилося поразкою і повстання 1618-1631 pp., після чого національний гніт суттєво посилився. Компетенція королівської влади розширювалася на шкоду правам станів. Чехія почала управлятися королівською канцелярією, яка перебувала у Відні. Влада короля наближалася до абсолютної, йому належало право видавати закони, бути верховним суддею та призначати на всі посади в країні.

Вважається, що з 1627 р. Чехія припиняє існування як самостійна держава. Німецька мова була оголошена державною. Чеське дворянство повністю розорене і винищене. Конфісковані у чеських феодалів землі передані іноземним авантюристам, що прийшли з Фердінандом II, переважно німцям-католикам. Міське самоуправління було знищене, і влада в містах перейшла до королівських чиновників. Щоправда, зберігався снем, чиї права були значно урізані. Зазначимо, що від імені усіх міст виступати у снемі мав право лише представник Праги, а загалом міста мали в цьому державному органі 6 місць.

Відновлення незалежності чеської держави припадає на час після розпаду Австро-Угорщини в 1918 р.

Особливості чеського феодального права

Першою відомою пам'яткою чеського права вважаються статути Конрада Оттона (1186-1192), повний текст цього документа не зберігся. В статутах зафіксовані пережитки звичаєвого права, такі, як ордалії, «божий суд». Феодал може виставити на поєдинок залежних від нього людей. Якщо під час такого поєдинку чи інших випробувань холоп помирав, за його життя феодал сплачував 200 динаріїв сім'ї покійного (своєрідна віра). Загалом статути Оттона передбачали більш суворі покарання за аналогічні злочини, ніж тогочасне законодавство Київської Русі, Польщі чи Західної Європи. Так, крадіжка у знатної людини каралася смертною карою з конфіскацією майна. Характерно, що духовенство вилучалося з-під юрисдикції королівської влади.

Стосовно пізнішого чеського феодального права дослідники сходяться у тому, що усі відомі кодифікації мають приватний характер. Тобто судді складали ці своєрідні посібники, що називається, для власного користування чи передачі особистого досвіду учням. Офіційної, тобто освяченої авторитетом держави, загальнообов'язкової збірки законів не було (чи, принаймні, не виявлено). її появі опиралося дворянство, головним чином, його верхівка - пани. Відсутність офіційної кодифікації дозволяла чинити суд, залежно від власних уподобань та інтересів.

Найбільш об'ємною приватною кодифікацією вважається «Книга старого пана з Роземберга», датована XIII ст. Вона включає у себе 240 статей. «Ряд земського права» (XIV ст.) налічує 93 статті. В 1400 р. було укладене «Тлумачення чеського права, написане паном Андрієм з Дуби». У 1507р. Вікторій Корнеліус уклав «Дев'ять книг про права землі чеської». Як відомо, з другої половини XI ст. Чеське князівство (а згодом королівство), потрапило у васальну залежність від Німецької імперії. Ця обставина зумовлювала паралелі у чеському і німецькому праві. Іншим чинником, що мав свій вплив на чеське право, був авторитет римської католицької церкви та середньовічного канонічного права.

Вищим судовим органом для вільних був Верховний Земський суд у Празі. Складався він з панів-засідателів та чотирьох т. зв. «корінних суддів». Кріпосні селяни перебували у повній залежності від свого феодала. На початку XVII ст. панщина досягала 6 днів на тиждень, тоді ж селянам було навіть заборонено одружуватися без дозволу поміщика. Як правило, суд над цими селянами чинив або безпосередньо поміщик, або призначений ним суддя за його ж вказівкою. Це характерно для феодальної Європи, де власник землі виступає для залежних груп населення в якості государя, тобто вищої законодавчої, адміністративної і судової влади.

Становлення держави у західних слов'ян проходило в умовах боротьби проти німецьких рицарів-тевтонів. Саме цією обставиною пояснюється відносна затримка економічного і державно-правового розвитку слов'ян та їх пізніший вступ на шлях капіталізму. Характерний для Західної Європи шлях - від родової демократії до ранньофеодальної держави, від феодальної роздробленості до станово-представницької та абсолютної монархій,- західні слов'яни так і не змогли пройти в рамках національної державності. Польський шлях розвитку взагалі суттєво вирізнявся у загальноєвропейському контексті - тут склалася дворянська демократія, відсоток дворян на порядок перевищував середньоєвропейські показники, сам дворянський клас не був чимось закостенілим, а постійно поповнювався за рахунок вихідців з духо-

160

венства, заможного селянства і навіть козацтва. Чехія, на відміну від Польщі, так і не зуміла позбавитися протистояння між крупними і дрібними феодалами (панами і владиками), що особливо рельєфно виявлялося на ранніх етапах гуситського руху. Ослаблення королівської влади у цих країнах призвело до втрати національної незалежності та онімечення частини населення.

На правові інститути чехів і поляків певний вплив робило римське і німецьке право та авторитет римської церкви і канонічного права. Як відомо, перша давньоруська кодифікація «Руська правда» Ярослава Мудрого, була укладена ще в XI ст. на власній оригінальній основі. Польська «правда» - Ельблонгська книга - датується XIII ст., Статути Конрада Отгона в Чехії - кінцем XII ст. Це не означає, що феодальний суд у чехів і поляків оформився на 100-200 років пізніше, ніж у Київській Русі. Складання держави і її установ проходило у східних слов'ян аж до монгольської навали 1237-1240 pp. загалом у більш сприятливій внутрішньо- та зовнішньополітичній обстановці, чим і пояснюється більш раннє завершення перших кодифікаційних робіт («Руська правда», Правда Ярославичів, «Судебник») на сході слов'янського світу.

Рекомендована література

Історія південних слов'ян. Підручник для іст. фак. вузів.- К.: Вища школа, 1987.

История Польши. В 3-х томах.- М.: Изд-во АН СССР, 1954. Т. 1. История Чехословакии. В 3-х томах.- М: Изд-во АН СССР, 1959. Т. 1. Подвиги таборитов.- М., 1961.