7.2. Філософська система і. Канта

• Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант (1724- ] 1804pp.).Народився він у сім'ї ремісника в Кенігсберзі, в Східній Пруссії, 1де провів усе життя. Середню освіту здобув у «латинській школі», виховання в якій мало провінційний характер, згодом закінчив філософський факультет університету, після чого дев'ять років працював домашнім учителем. У 1755р. став магістром і в тому ж році -приват-доцентом Кенігсберзького університету. Приват-доценти не отримували плати за лекції, але і одержували від своїх слухачів певну суму грошей. Кант був популярним викладачем і завжди читав по кілька курсів одночасно, тому не відчував нестатків. Упродовж 1766-1772pp.працював також бібліотекарем. З 1770р. Кант став професором і мав заробіток, що задовольняв усі його потреби.

І. Кант відомий своїм скромним і пунктуальним життям, яке стало притчею: ніби історія життя Канта така, що в нього не було ні життя, ні історії. Г. Гейнепроводить у зв'язку з цим аналогію між Кантом і Робесп'єром «Тип міщанина виражений в обох: природа призначила їх зва­жувати каву і цукор, але доля захотіла, щоб вони зважували інші речі, й одному кинула на ваги короля, іншому - Бога».

• У творчості Канта виділяються два періоди: докритичний і критич­ний. У докритичний період (до 1770р.) Кант виступав як вчений -астро­ном, фізик, географ. Йому належить першість в обґрунтуванні залежності припливів і відпливів від розташування Місяця, а також обґрунтування нау­кової гіпотези про походження Сонячної системи з гігантської газової ту­манності. Цю гіпотезу, скориговану великим фізиком Лапласом, астроно­ми і нині розглядають як один з можливих варіантів пояснення похо­дження Всесвіту. Впрацях цього періоду, в знаменитій «Загальній природній історії і теорії неба» (1755р.) Кант виступає як сти­хійний матеріаліст і діалектик, який обґрунтовує ідею самороз­витку природи.

Проте власне кантівська філо­софія, яка стала основою всієї ні­мецької класичної філософії, сформувалась у критичний період, у його працях «Критика чистого розуму» (1781p.),«Критика практичного розу­му» (1788p.),«Критика здатності судження» (1790p.).Усі ці праці пов'я­зані єдиним задумом і становлять послідовні ступені обґрунтування системи трансцендентального ідеалізму (так Кант називав свою філософську систему). «Критичним» період називається і тому, що філософ поставив завдання провести критичний аналіз усієї попередньої філософії: проти­ставити критичний підхід догматичному, що панував раніше.

• Предметом філософії Кант робить специфіку суб'єкта, що пізнає, який, на його думку, визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Зробивши припущення, згідно з яким не думка узгоджується з предметом, а предмет з думкою, Кант робить висновок, що пізнання є не споглядан­ням, а конструюванням предмета, тобто предмет виявляється не ви­хідним, а кінцевим продуктом пізнання. Пізніше це стали називати «коперниканським переворотом у філософії» (коли Коперник з'ясував, що гіпотеза про обертання небесних тіл навколо Землі не до кінця пояснює рух цих тіл, він спробував досягнути успіху, припустивши, що Земля з планетами рухається навколо Сонця, а зорі залишаються нерухомими).

У філософії Нового часу (до Канта) суб'єктивне начало розглядалось як перешкода на шляху до істинного знання, як те, що спотворює дійсний стан речей (наприклад, вчення про «ідоли» Ф. Бекона).Кант ставить за­вдання: встановити різницю між суб'єктивними і об'єктивними еле­ментами знання в самому суб'єкті, в різних його рівнях і структурах. Переосмисливши саме поняття суб'єкта, він уперше в філософії стверджує всезагальність суб'єкта. В самому суб'єкті Кант розрізняє два рівні: емпі­ричний (дослідний)і трансцендентальний (той, що знаходиться по той бік досліду). До емпіричного рівня належать індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального -надіндивідуальне начало в людині, тобто всезагальні визначення людини як такої, людини як пред­ставника людства.

Одна з основних проблем «Критики чистого розуму» полягає у з'ясу­ванні можливості достовірного наукового знання. Кант вважає, що досто­вірне знання - це об'єктивне знання. Об'єктивність ототожнюється з всезагальністю і необхідністю. Отже, для того, щоб знання мало достовір­ний характер, воно повинно володіти рисами всезагальності та необхіднос­ті. Об'єктивність знання обумовлюється структурою трансцендентального суб'єкта, його надіндивідуальними якостями і властивостями.

Суб'єкту, що пізнає, від природи властиві деякі вроджені (додосвідні, апріорні) форми підходу до дійсності, які з самої дійсності вивести немож­ливо: простір, час, форми розсудку. Кант детально обґрунтовує відмінність філософських категорій розсудку і розуму як двох рівнів діяльності мис­лення. «Кожне наше знання, — вважає він, - починається з почуттів, переходить згодом до розсудку і закінчується в розумі, вищого за який не існує нічого для оброблення матеріалу споглядань і зведення його до вищої єдності мислення». Розсудок завжди має скінченний, обмежений характер, а розумові притаманне прагнення до виходу за межі цієї скінченності, по­шуку основ, не обмежених рамками остаточного досвіду. Простір і час - це не форми буття речей, що існують незалежно від нашої свідомості, а суб'єктивні форми чуттєвості людини, з самого початку притаманні людині як представникові людства. Простір - це апріорна, вроджена форма внут­рішнього почуття (або зовнішнього споглядання). Час —це апріорна форма внутрішнього почуття (внутрішнього споглядання). Математика як наука можлива на основі функціонування простору (геометрія) і часу (арифметика).

Апріорні форми чуттєвості — простір і час - створюють передумо­ви достовірності математичного знання. Але реалізація цих передумов здійснюється на основі діяльності іншої пізнавальної здатності -розсуд­ку. Розсудок — це мислення, яке оперує поняттями і категоріями. Він виконує функцію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу, органі­зованого за допомогою апріорних форм споглядання. Отже, не предмет дає джерело знань про нього у вигляді понять і категорій, а, навпаки, форми розсудку - поняття і категорії - конструюють предмет. Тому й узгоджуються з нашими знаннями про них. Кант вважає, що ми можемо пізнати тільки те, що ми створили. Поняття і категорії мають незалежний від індивідуальної свідомості необхідний і всезагальний ха­рактер. Тому знання, що ґрунтується на них, набуває об'єктивного харак­теру. Отже, розсудок упорядковує відчуття людини (здійснює «апріор­ний синтез») за допомогою дванадцяти категорій, які і є «апріорними формами розсудку». «Апріорний синтез» чуттєвих даних — це нетворча діяльність на базі формальної логіки.

Лише на рівні Розуму, який «задає» цілі, що забезпечують єдність синтетичній діяльності розсудку, здійснюється «вищий синтез». Він полягає у поєднанні теоретичної сфери, представленої розсудком, з прак­тичною, яка розуміється переважно як морально-етична сфера.

• Теорію пізнання Канта можна подати так: існують речі самі по собі, які діють на органи чуттів людини і породжують різноманітні відчуття. Такі відчуття упорядковуються апріорними формами чуттєвості - простором і часом, фіксуються як протяжність. На основі цих перетворень формуються сприйняття, які мають суб'єктивний та індивідуальний характер. Діяльність розсудку на основі форм мислення — понять і кате­горій — надає цим сприйняттям всезагальний і необхідний характер. Отже, річ сама по собі через канали органів чуттів, форми чуттєвості і роз­судку стала здобутком свідомості суб'єкта, «з'явилася йому», і він може зробити про неї певні висновки. Речі, як вони існують у свідомості суб'єк­та, називаються феноменами (ті, що являються). Людина може знати тільки феномени. Які ж речі самі по собі, тобто які їх якості, властивості, взаємовідношення поза свідомістю суб'єкта, людина не знає і знати не може. Тому речі самі по собі для людини стають «речами в собі» — ноу­менами (недосяжними для раціонального пізнання), непізнанними, нерозкритими. Предметний світ, незалежний від свідомості (відчуттів, мислення), впливає на органи чуттів. Але світ сущностей - це світ «речей у собі», тобто не пізнається розумом, є предметом віри (Бог, душа, безсмертя). Отже, «речі в собі» трансцендентні (від лат. transcendens - той, що вихо­дить за межі), існують поза часом і простором Кант підкреслює неможли­вість пізнання «речі в собі» і можливість пізнання тільки «явища». Така позиція дістала назву агностицизму (від грец. agnostos-незнаний).

Кант вважав, що у людини немає засобів установити зв'язок, зістави­ти феномени і ноумени. Звідси висновок про обмеженість можливостей у пізнанні форм чуттєвості та розсудку, яким доступний тільки світ досвіду. Все, що знаходиться за межами досвіду, може бути досягнуто тільки розумом. Він - найвища здатність суб'єкта, яка керує діяльністю розсудку, ставить перед ним цілі. Під впливом розуму розсудок прагне до абсолют­ного знання і виходить за межі досвіду, завдяки чому впадає в ілюзії і суперечності. Доказом того, що ідеям розуму не може відповідати реаль­ний предмет, що розум спирається на уявні ідеї, служить вчення Канта про антиномії розуму. Антиномії (від гр. antinomia - суперечність у зако­ні) - це суперечливі взаємовиключні положення. Наприклад, можна довести, що світ безмежний у просторі та часі і те, що він має межі. Можна знайти докази буття Бога і навпаки. Антиномії мають місце там, де за допомогою обмеженого людського розсудку намагаються робити висновки не про світ досвіду, а про світ «речей у собі». Але Кант заперечує всі існуючі «теоре­тичні» докази буття Бога: його існування можна довести лише досвідом Хоча в існування Бога потрібно вірити, тому що цього вимагає «практич­ний» розум, тобто наша моральна свідомість.

Водночас це не означає, що світ недосяжний для людини, яка є жите­лем двох світів: чуттєво сприйнятого і осягнутого розумом. Перший -це світ природи, другий — це світ свободи. У сфері свободи діє не теоре­тичний, а практичний розум, в якому ідеї свободи, безсмертя, Бога на­бувають значення «постулатів» моральної поведінки, оскільки «допома­гають» нашим прагненням у досягненні найвищого блага. Кант, по-перше, виводить взаємну рівність усіх людей, а по-друге, обґрунтовує людську сво­боду автономністю людей та їхнім правом розпоряджатися собою і речами.

• Характерною рисою моральної теорії Канта є обґрунтування найви­щої онтологічної цінності людини відносно природи. Як істота, здатна до автономної мотивації, людина є «ціллю в собі», тоді як тварина -лише простим «засобом». Розуміння сутності моральних правил Кант вважав одним з найважливіших завдань філософії. Як природна істота людина підкоряється необхідності, а як моральна - належить до трансцендент­ного світу, і в цій якості вона вільна. Як моральна істота людина підкоря­ється тільки моральному обов'язкові.

Свобода є доказом існування морального закону. Поведінка людини щодо морального закону мотивується тим, що інші люди, відносно яких вона діє, проявляють теж таку автономію, або вони є цілями в собі, але ні в якому разі не засобами для діяльності когось іншого. Тому формула «катего­ричного імперативу» (вищого практичного принципу щодо ставлення до людської волі), яка передбачає зміст моральної поведінки, звучить так:

«Роби так, щоб використати лю­дину для себе так само, як і для когось іншого, завжди як мету і ніколи тільки як засіб». Іншими словами, моральний закон перед­бачає недоторканність іншої лю­дини («інша людина повинна бути для тебе святою»). Людина — завжди мета і ніколи — засіб. Форму моральної поведінки Кант висловлює так «Роби так, щоб максима твоєї поведінка на осно­ві твоєї поведінки могла стати загальним природним законом». Отже, моральна поведінка, за Кан­том, характерна тим, що вона, з одного боку, відповідає закону, з другого -її мотивацією є гідність людини.

• Кант розрізняє теоретичну і практичну філософію, її розмежування зберігається лише з точки зору суворого дотримання граней між окремими сторонами людських відносин і світом, тобто на основі відмінностей теоретичних і практичних підходів.Тому пріоритет пізнання, що базується на практичній поведінці, перед суто теоретичним пізнанням стосується у Канта лише моральної сто­рони. Німецька філософська громадськість у теоретичній філософії Канта, з одного боку, вбачала «моральний доказ існування Бога», з іншого - ліквідацію меж між теоретичною і моральною філософією, а в світоглядно­му плані - схильність до пантеїзму. Г. Гейне, стверджуючи, що Кант зна­ходить Бога для теоретичного розуму за допомогою практичного, іронізує: «Він вчинив так мудро, як один мій приятель вестфалець, який розбив усі ліхтарі в Геттінгені і, стоячи в темряві, мав довгу промову про прак­тичну необхідність ліхтарів, які він розбив лише з тією теоретичною метою, щоб довести нам, що ми без них нічого не можемо бачити».

У своїй філософській системі Кант поставив питання:

• Що я можу знати? (філософія);

• Що я повинен робити? (мораль);

• На що я можу сподіватись? (релігія);

• Що таке людина? (антропологія).

• Відповідь на ці питання змусила звернутися до аналізу пізнавальної ді­яльності, що зробило його теорію філософією трансцендентального суб'єк­та. Таким чином, Кант висунув нову концепцію суб'єкта, на основі якої він проводить розподіл буття на світ природи і світ людини, в яких діють свої можливості та закони і між якими існують свої суперечності.