§ 4. Сучасний період розвитку земельного законодавства і права її Україні

 

На основі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і згідно з Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю Верховна Рада УРСР 18 грудня 1990 р. прийняла ЗК.

Зв'язок між ЗК і Декларацією є тісним. Так, відповідно до розд. VI Декларації "Економічна самостійність" земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які зна­ходяться у межах УРСР, проголошувалися власністю народу України, матеріальною основою суверенітету останньої і мали використовуватися з метою забезпечення матеріальних і духов­них потреб її громадян.

Згідно зі ст. 6 ЗК, земля надавалася громадянам України в довічне успадковуване володіння для ведення селянських (фермерських) господарств, особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва, тради­ційних народних промислів. У всіх інших випадках відповідно до ст. 7 цього Кодексу земля надавалася громадянам і юридич­ним особам у постійне або тимчасове користування. У ст. 8 ЗК було запроваджено інститут оренди землі.

Верховною Радою Української РСР 18 грудня 1990 р. було прийнято постанову "Про земельну реформу". Згідно з нею всі землі УРСР з 15 березня 1991 р. оголошувалися об'єктом земель­ної реформи. Основним завданням реформи став перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоуклад­ної економіки, раціонального використання та охорони земель.

У розвиток положень вищезазначеної постанови Верховна Рада України ЗО січня 1992 р. прийняла Закон "Про форми власності на землю", яким встановлювалися приватна, колек­тивна і державна форми власності. Відповідно до цього Закону 13 березня 1992 р. було прийнято нову редакцію ЗК, яка під­твердила зазначені вище форми власності на землю і визначила порядок передачі земель у приватну власність. Того ж дня Верховною Радою була прийнята постанова "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі". Основні завдання земельної реформи зводились до приватизації землі, її переда­чі в приватну власність громадянам України та у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, акціонерним і садівниць­ким товариствам.

Важливе значення для регулювання земельних відносин в умовах ринкової економіки мають також закони України "Про плату за землю" і від 6 жовтня 1998 р. "Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 p.). Втілюючи в життя положення Конституції, яка започаткувала принципово новий підхід до регулювання економічних, у тому числі земельних, відносин в умовах ринкової економіки, вони дали можливість використовувати оренду землі і плату за землю як інструменти здійснення земельної реформи і створили умови для загальногалузевої кодифікації земельного законодавства.

Чинний ЗК був прийнятий 25 жовтня 2001 р. і набув чиннос­ті з 1 січня 2002 р. Він містить 10 розділів, 37 глав та 212 статей і є основою подальшого розвитку українського земельного законодавства, оскільки закріплює принципово нові засади та підходи до регулювання земельних відносин.

Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. № 6-р "Про затвердження плану підготовки проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, що випливають із Земельного кодексу України" у розвиток положень чинного ЗК були прийняті закони України від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство", від 22 травня 2003 р. "Про землеустрій", від 19 червня 2003 р. "Про охорону земель", від 19 червня 2003 р. "Про державний контроль за використанням та охороною земель", від 11 грудня 2003 р. "Про оцінку земель" та від 5 лютого 2004 р. "Про розмежування земель державної та комунальної власності".

На сучасному етапі розвитку земельного законодавства процес кодифікації не завершено. Низку першочергових законопроектів, вказаних у вищезазначеному розпорядженні Кабінету Міністрів України не прийнято. Це, зокрема, законопроекти "Про ринок земель", "Про державний земельний (іпотечний) банк", "Про державний земельний кадастр", "Про вилучення земель права приватної власності", "Про особливості створення та діяльності іпотечних установ".

1. Історія розвитку земельного права.

Земельні відносини на території сучасної України здійснюються з давніх часів. Регулювання зем відносин нормами звичаєвого права на тер Укр здійснювалось багато віків і було наділено наступними особливостями:

1. Феодальні відносини розвівалися нерівномірно (У Київськ, Черніг, Галиц землях процес ішов швидше).

2. Феодальна землевласність породжувала в середні віки систему васальних відносин типу васалітету – сюзеренітету.

3. Високий авторітет церкви віки сприяв становленню її як великого землевласника.

4. Розвитку феодальних відносин сприяло двостолітнє панування на Русі Золотої Орди.

5. Феодальна роздробленість була гальмом економічного розвитку регіонів, оскільки стримувала обмін між ними, що впливало і на розвиток землеробства.

До 1917 р. Укр була складовою Рос Імперії, тому не мала власної правової системи і зем зак-ва. Правовий режим земель України визначався у відповідності з рос зак-вом. Після революції 1905 р. на зем відносини мала вплив столипінська аграрна реформа, яка внесла істотні зміни в правовий режим земель, але не змінила основи земельного ладу Росії. Виникнення в Рос Імперії земель різної форм власності, землеволодіння і землекористування привело до створення в сист рос права особливої галузі – зем права. Після перемоги Жовт Соц револ в зем зак-ві Рос, України, а згодом і СРСР відбулись докорінні зміни. Перший земельний законод акт радян держави “Про землю” скасував назавжди право приватної власності на землю. У 1929 р. прийнята перша законодавча база для створення зем права в Україні – Зем кодекс УРСР, який закріпив націоналізацію землі, скасування приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідн, пов’язані з відчуженням зем. Новий зем код було прийнято у 1970 р., де підкреслювалося, що земля явл держ власністю і надається лише в користування. Основи зак-ва СРСР і союзн республік в новій редакції були прийняті у 28.02.1990 р., а з урахуванням Декларації про держ суверенітет Укр 18.12.1990 Земельний кодекс УРСР, де земля, її надра, повітряний простір, ресурси, що знаход в межах України, проголошувалися власністю народу Укр. З цього часу почала формуватися правова сист Укр і галузь зем права У.

№2

Предмет земельного права

Земельне право України є однією з важливих юридичних галузей. їй притаманні свій предмет, методи, система, принципи, об'єкти та суб'єкти.

Кожна галузь права характеризується властивим їй предметом правового регулювання. Таким своєрідним предметом земельного права є земельні правовідносини, які мають наступні ознаки: по-перше, випливають із спеціальної правосуб'єктності суб'єктів земельного права, із специфіки їхніх завдань та предмета діяльності; по-друге, складаються в сфері використання землі та її обігу.

У вузькому розумінні предметом земельного права є суспільні відносини, що пов'язані з використанням землі і регулюються нормами земельного права. Чинне земельне законодавство має комплексний характер, оскільки містить значну частину норм, які регулюють земельні відносини, але, по суті, за змістом є цивільно-правовими (купівля, дарування, спадкування та інші), оскільки земля, виходячи з положень чинного цивільного законодавства щодо права власності на земельні ділянки, є предметом цивільного права України.

Крім того, усі якісні характеристики землі, як сфери існування суспільства, складової природного середовища, предмета і засобу виробництва, свідчать про те, що земельні відносини, в які вступають суб'єкти господарювання (громадяни, підприємства, установи, організації, держава) є відносинами особливого виду і їх регулювання охоплюється нормами інших галузей права (цивільного, екологічного, аграрного тощо). Але усі вони залишаються земельними відносинами, оскільки основою їх існування є чинне земельне законодавство, що застосовують з урахуванням норм цивільного права. Норми цивільного права застосовують лише в тій частині, яка не врегульована нормами земельного права. Звідси випливає, що предметом земельного права є суспільні земельні відносини, зумовлені особливими специфічними властивостями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права.

Отже, предметом земельного права є певна група суспільних відносин, що виникають у зв'язку з розподілом, використанням та охороною земель і регулюються нормами земельного права.

Методи земельного права

Методи правового регулювання - це такі способи, за допомогою яких держава на основі існуючої сукупності правових норм забезпечує необхідну їй поведінку людей як учасників правовідносин або впроваджує ті засоби регулювання, які в конкретних умовах (політичних, економічних, соціальних тощо) можуть дати максимальний позитивний результат у здійсненні земельних реформ, вирішенні продовольчої кризи, становленні ринкових відносин тощо.

Методи правового регулювання, що застосовуються в практиці правового забезпечення суспільних земельно-правових відносин, містяться в законах та інших нормативно-правових актах, котрі є джерелом земельного права. Це правило не виключає використання в земельних правовідносинах правових методів, властивих іншим галузям права, у випадках однорідності та спорідненості суспільних відносин.

В юридичній літературі висловлюється думка про існування двох основних методів правового регулювання: імперативного (встановлює обов'язки суб'єктів правовідносин і використовується, як правило, у сфері управління використанням і охороною земель, а саме: при веденні державного земельного кадастру, моніторингу, здійсненні землеустрою та ін.) та диспозитивного (методу вибору певної моделі поведінки, який в земельному праві ґрунтується на визнанні того, що кожен власник мас право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою, причому учасники земельних відносин можуть у певних межах регулювати взаємини між собою самостійно).

Диспозитивний метод правового регулювання у свою чергу поділяють на рекомендаційний, санкціонуючий і делегуючий.

Рекомендаційний метод передбачає надання можливості альтернативної поведінки суб'єктам земельних правовідносин залежно від поставленої мети. Зокрема, у ст. 140 ЗК України серед підстав припинення права власності на земельну ділянку закріплено добровільну відмову від цього права власника ділянки, тобто власник має право вибору: використовувати земельну ділянку за призначенням або відмовитися від неї.

Санкціонуючий метод полягає в тому, що учасник земельних відносин може самостійно приймати рішення щодо реалізації земельних повноважень, але це рішення набуває чинності лише після затвердження його компетентним органом. Наприклад, у ст. 100 ЗК України передбачено порядок встановлення земельних сервітутів і зазначено, що сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на основі договору чи рішення суду, але право сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку.

Делегуючий метод полягає у наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин з того чи іншого кола правомочностей. Відповідно до ст. 90 ЗК України власники земельних ділянок мають право самостійно господарювати на землі, на власний розсуд використовувати її корисні властивості.