Уданому посібнику пропонуємо таку періодизацію історії України:

·Стародавня доба (близько 1 млн. років тому – V ст.);

·Доба середньовіччя (V-ХV ст.);

·Нова доба (ХVІ ст. – 1914 р.);

·Новітня доба (1914 р. – до сьогодення).

Тема 1. КНЯЖА ДОБА В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ (ІХ-ХV СТ.)

План

1.Походження та розселення слов’ян. Східнослов’янські союзи племен.

2.Галицько-Волинська держава.

3.Українські землі в складі Великого князівства Литовського.

1.Походження та розселення слов’ян. Східнослов’янські союзи племен

Слов’яни належать до індоєвропейських народів, батьківщиною яких вчені визнають різні райони Європи та Азії. Київський літописець Нестор у своїй знаменитій “Повісті временних літ” (початок XІІ ст.) відзначав, що найдавнішими слов’янськими землями були нижня течія Дунаю та Панонія. Так було покладено початок теорії дунайської прабатьківщини слов’ян.

Усередньовіччі серед західноєвропейських учених ХІV-ХVІІІ ст. була популярною скіфо-сарматська теорія слов’янського етногенезу. Згідно з нею предки слов’ян– скіфи й сармати – прийшли із Середньої Азії й поселились у південній частині Східної Європи. Звідси розселилися на північ, захід і південний захід.

УХІХ-ХХ ст. найповнішого обґрунтування набула Дніпро-одер- ська теорія, за якою слов’янська прабатьківщина розміщувалася на розлогих просторах між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні Карпатських гір і Дунаю. Вважається, що у ІІІ-ІІ тис. до н.е. індоєвропейська спільність поділилася на декілька етнокультурних і мовних груп, зокрема германо-балто- слов’янських. Пізніше з цієї групи, на початку І тис. до н.е., відокремилися й розселилися слов’яни між балтами, германцями та іранцями.

Венеди. Якщо археологи появу слов’ян на історичній арені простежують із ІІ-І тисячоліття до н.е., то в писемних джерелах слов’яни згадуються значно пізніше – лише у І-ІІ ст. н.е. в працях римських та грецьких вчених (Пліній Старший, Тацит, Птоломей та інші) за ім’ям венеди (венети, венти тощо). Античні автори розміщували венедів поблизу Балтійського моря й р. Вісли по сусідству з германськими народами. Зокрема, Тацит у праці “Германія” писав про венедів, що вони

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

11

вміють будувати гарні будинки, знають військовий порядок та дисципліну, добре озброєні і хоробро воюють. Птоломей відносив венедів до “дуже великих племен”, що займали землі “вздовж усієї Венедської затоки”, як у ті часи називали Балтійське море.

Анти і склавини (слов’яни). Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VІ ст. н.е. знали дві групи слов’ян, що мешкали в Південній і Центрально-Східній Європі: склавинів (слов’ян) та антів. На думку візантійського історика VІ ст. Прокопія, анти населяли територію від Дунаю до гирла Дону й Азовського моря. Археологи припускають, що у IV-V ст. н.е. анти заселяли землі поміж Дніпром і Дністром, а у VІ-VІІ ст. н.е. розселилися на великих просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем. М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Сучасні дослідники висловлюють думку, що анти були іранізованими слов’янами, які увібрали в себе залишки скіфського й сарматського етносів Північного Причорномор’я та заклали підвалини не лише східних слов’ян, а й південних, можливо, навіть частини західних слов’ян.

Візантійські письменники VІ ст. н.е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили голод і спеку, різні нестачі та злигодні. Їхні племена були об’єднані в союзи; анти не керувалися думками однієї людини, а жили в народоправстві. “Історія готів” Йордана донесла до нас розповідь від VІ ст. н.е. про союз племен антів на чолі з Божем, що зазнав поразки у війні з готами (князь був страчений разом із синами і70 старійшинами). У VІ ст. анти постійно загрожували північному кордону Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії, й часом навіть загрожували її столиці – Константинополю.

Поділ слов’ян на західну, південну та східну групи. У період так званого” великого переселення народів” (ІІ-VІ ст. н.е.), пов’язаного із навалою готів, гунів, аварів та ін., слов’яни розселилися на європейських просторах від Балтійського до Адріатичного моря. Крім зовнішньополітичних факторів, слов’янська міграція також була зумовлена внутрішньою еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин. Активніше розвивалося землеробство й скотарство, повільніше – ремесла й промисли, тіснішими стали торговельні відносини всередині слов’янського світу, інтенсивнішими – демографічні процеси.

У ІІ-ІV ст. н.е., внаслідок просування на південь германських племен готів, цілісність слов’янської території була порушена, що сприяло їх поділу на східних і західних. На межі VІ -V ст. під ударами гунів, могутніх кочових народів, слов’яни почали просуватися на південь,

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

12

до Дунаю, північно-західного Причорномор’я, що призвело до формування їх південної групи. Слов’яни заселили Балканський півострів і низку островів Середземного моря, утримуючи при цьому власні землі в Центральній та Східній Європі. У першій половині І тис. н.е. слов’яни заселили землі на Нижній Ельбі і південно-західне узбережжя Балтійського моря. З цих причин етнічна, культурна та мовна спільність слов’ян почали порушуватися, що й призвело до утворення трьох їхніх основних угруповань: східних, західних і південних слов’ян.

Східнослов’янські союзи племен. У “Повісті временних літ” літо-

писець Нестор називає племена, що заселяли Східну Європу у VII-ІХ ст. На самій півночі, біля озера Ільмень, осіли слов’яни; на південь від них, між Чудським озером і верхів’ям Волги та Дніпра, проживали кривичі; над верхньою Двіною – полочани; в басейні верхньої Оки – в’ятичі; на південний захід від них, над середнім Дніпром і Сожем, радимичі; на захід від них і на північ від Прип’яті в Поліссі – дреговичі.

На території України землі між річками Горинню, Прип’яттю й Дніпром займали древляни. На південь від них, у Подніпров’ї, жили поляни. На лівому березі Дніпра– в басейні Десни – сіверяни. Між Дніпром і Бугом проживали уличі. Між Дністром і Прутом на південний захід від уличів – тиверці. У Закарпатті – хорвати (білі). У верхів’ях Західного Бугу жили дуліби, волиняни, бужани.

Скандинави називали східнослов’янські землі Гардарікою, що означає “країна укріплень”. Численні поселення слов’ян розташовувались, як правило, на відстані 30-40 км одне від одного, були укріплені частоколом і слугували для захисту племені. Тут проводились племінні сходки та культові обряди, вони ставали центрами ремесла й торгівлі.

Східні слов’яни були язичниками. Вони мали свої традиції, звичаї, обряди. На території Рівненської області по берегах річок Горинь, Случ, Стир відомо більше 80 могильників, поселень та городищ тієї доби.

1. Утворення та розвиток Київської Русі уIX – першій третині

XII ст. Наприкінці VІІІ – Х ст. відбулося об’єднання східнослов’янських союзів племен (полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян та ін.) навколо Києва, йшов подальший процес зміцнення ранньофеодальної держави – Київської Русі.

Передумовами утворення державності були:

а) економічні (розвиток продуктивних сил, землеробства, скотарства, ремесел, торгівлі, зростання міст);

б) соціально-політичні (розклад родоплемінних відносин, відокремлення правлячої верхівки – князів, дружинників, старшин).

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

13

Проіснувала ця держава, як відносно єдина структура, приблизно 250 років (з 882 по 1132 р.). Київська Русь була історично першою організованою формою об’єднання українців.

Держава східних слов’ян охоплювала значну територію. Її простори простягалися від Балтійського моря до Чорного моря, від Закарпаття до Волго-Донського межиріччя, що становило 800 тис. км2 (майже половина її – у межах сучасної України) із кількістю населення від 3 до 12 млн. осіб. Київська Русь була могутньою державою, відповідала загальноєвропейському рівню тогочасної цивілізації. Провідну роль у її творенні відіграв слов’янський люд, а не чужинці – варяги (нормани), як намагаються трактувати творці та прихильники “норманської теорії”1.

За політичною формою правління Русь– це ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв великий київський князь, він також був володарем усієї землі Руської. Залежні від великого князя“світлі князі” та бояри володіли князівськими та удільними вотчинами. Дрібні феодали, які перебували в їхній залежності, були власниками окремих міст і сіл у Київській Русі. Власність була спадковою.

За допомогою дружини великий київський князь завойовував нові землі, із підвладних земель щорічно збирав данину – полюддя. Найбільш знатні дружинники разом із придворною аристократією становили боярську раду, яка була постійним дорадчим органом при великому князеві.

Основною категорією населення Київської Русі були феодальнозалежні селяни – смерди, які вели власне господарство, працювали на феодала, сплачували князеві данину, виконували інші повинності.

У феодальній державі існували різні форми залежності смердів. Закупи – це селяни, які потрапили в залежність через позику. Сплативши або відробивши позику, вони ставали вільними. Рядовичі – селяни, які укладали “ряд” (договір) і потрапляли в залежність. Мешкали у дворі феодала і працювали холопи, челядь, тобто раби, але поширення класичного рабства у Київській Русі не простежується, оскільки це у той час було вже економічно невигідним.

Соціально-економічні відносини у державі регулювалися“Руською правдою” – збірником судових законів, укладеним за князя Я. Мудрого. Цей нормативний кодекс забезпечував недоторканість феодальної

1 Норманську теорію вперше розробили німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер і А. Шлецер, які у XVIII ст. працювали в Академії наук у Петербурзі. Вони вважали, що слов’яни нездатні до самостійної державно-історичної творчості, що держава у східних слов’ян виникла завдяки діяльності норманів (варягів), вихідців із Скандинавії. Тоді ж із антинорманською теорією виступив російський учений М. Ломоносов. Українська історіографія в цілому дотримується антинорманської теорії, проте не заперечує ролі перших князів, дружинників варязького походження, у формуванні руської державності.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

14

власності, відображав правові норми у державі. Так обмежувалась кровна помста, а у пізніших редакціях смертна кара взагалі була відсутня. Відомо понад 100 списків “Руської правди”, складених у XIII-XVIII ст. “Руська правда” мала великий вплив на подальший розвиток феодального права в Україні, Росії, Білорусії, Литві та Польщі.

Всі князі Київської Русі, згідно з нормами феодального права, як нащадки великого київського князя мали рівні права на спадщину предка. Це означало, що всі повинні відповідати за долю держави, призводило також до феодальної міжусобної боротьби, щоб зрівнятись у правах із великим київським князем.

Поступово домінуючою стає друга тенденція, що призводить у середині ХІІ ст. до феодальної роздробленості та занепаду Київської Русі.

Велич та сила Київської Русі, зростання її авторитету на міжнародній арені примножувалося зусиллями багатьох великих князів, які управляли державою протягом 250 років.

Олег (близько 882-912 рр.) – перший великий князь об’єднаної Київської Русі. Походив із варягів (норманів). У 882 р. приєднав Північну Русь до Південної, що стало основою утворення нової східнослов’янської державності. Київ став центром Руської держави– “матір’ю міст руських”. Олег приєднав до Києва слов’янські племена, а саме: сіверян, уличів, тиверців, а також північні слов’янські племена.

Він проводив активну зовнішню політику, здійснював успішні походи у Візантію та інші держави. У 907 і 911 роках були підписані вигідні умови договорів із Візантією, за якими греки були змушені сплачувати данину.

Ігор (912-945 рр.). У “Повісті временних літ” згадується, що це син Рюрика, якого ще дитиною у Київ привіз Олег. Після його смерті Ігор зайняв княжий престол. Приєднав до Київської Русі непокірних древлян, уличів.

Воював із печенігами, здійснював походи на Візантію. Підписаний мирний договір із Візантією у 944 р. був значно гіршим у порівнянні з договором 911 року. Здійснив два походи на Кавказ (913, 943 рр.). Восени 945 р. був убитий древлянами за надмірну жорстокість і ненаситність під час збирання данини.

Ольга (945-964 рр.) – удова київського князя Ігоря. У 945-964 рр. Княжила від імені свого молодшого сина Святослава. Жорстоко розправилася з древлянами, здійснила державну реформу, за якою визначався порядок організації й збирання данини.

У 946 і 957 рр. Ольга здійснила два візити до Константинополя, під час яких було укладено вигідні союзні договори. У 957 р. приймає

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

15

хрещення від глави православної церкви патріарха у головному Софіївському соборі Візантійської імперії. Ольга налагоджує зв’язки із Заходом. У 959 р. споряджає посольство до німецького цісаря Оттона І Великого. Померла у віці близько60 років. Канонізована православною церквою.

Святослав (964-972 рр.). Син Ігоря та Ольги, видатний воїн і полководець. Усе своє життя провів у походах і боях. Він підкорив в’ятичів і фінські племена. Розгромив Хозарський каганат. Розширив кордони Русі до Кавказьких гір, підкорив ясів (осетинів) і косогів (черкесів). Святослав здійснив ряд походів проти Візантії й болгар, намагаючись оволодіти придунайськими землями. Повертаючись із чергового походу з Болгарії, був убитий біля дніпровських порогів печенігами за намовлянням греків. З його черепа печенізький хан Куря виготовив чашу для вина, намагаючись таким чином перейняти дух непереможності великого мужа землі Руської.

На цьому етапі Київської держави завершується процес об-’єд нання східнослов’янських племен у єдину велику державу, яка мала назву Русь, відбувається формування феодальних відносин, суспільної та державної ієрархії.

Володимир (978-1015 рр.). Київський великий князь, позашлюбний син князя Святослава Ігоровича і Малуші, ключниці княгині Ольги. Остаточно підкорив племена в’ятичів, радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червень, Володимир, Белз та ін.), оволодів частиною земель литовського племені ятвягів. Успішно боровся проти печенігів, Візантійської імперії. Приєднав до Києва закарпатські руські землі. Наприкінці Х ст. в межах Київської Русі було об’єднано всі слов’янські і багато неслов’янських племен. Внаслідок цих надбань Київська Русь стала найбільшою державою в Європі, охопивши територію 800 тис. км2.

Володимир здійснив серію реформ, за якою місцеві племінні вожді (князьки) були замінені князівськими посадниками – його синами (мав 12 законних синів) і надійними боярами. Запровадив новий кодекс правових норм – “Закон земляний” (усний). У 988 р. запровадив державну релігію – християнство, сприяв поширенню письма, основаного на абетці, створеній ченцями Кирилом та Мефодієм – греками, що поширювали християнство серед слов’ян. Зміцнював державні кордони, будуючи міста та фортеці. Будував храми, відкривав школи для підготовки служивої знаті та духовенства. Володимир почав карбувати зі срібла та золота руські монети, на яких було вміщено тризуб, що набув значення державного герба. З ХІ ст. впроваджуються в обіг гривні – злитки срібла вагою близько 200 г.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

16

Володимир розвивав та зміцнював політичні, економічні і культурні відносини з Візантією, Болгарією, Польщею.

15 липня 1015 року Володимир раптово помер, готуючись до військового походу проти прийомного сина Святополка(князь Туровський) і рідного сина Ярослава (князь Новгородський), які повстали проти свого батька.

Володимира поховано у збудованій за його вказівкою Десятинній церкві.

Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.). Після смерті Володимира протягом чотирьох років точилися міжусобні війни між його синами за великокнязівську владу. Переміг Ярослав. У 1019 р. він виборов престол у зведеного брата Святополка Окаянного. Об’єднав під своєю владою землі на схід від Дніпра, розширив свої володіння до західний берега Чудського озера, відвоював червенські міста, загарбані поляками, остаточно розгромив печенігів. Кордони Київської Русі простяглися від

Балтійського до Чорного моря та від ріки Оки до Карпатських. гір Держава досягла небувалого розквіту.

За князювання Ярослава остаточно утвердилося християнство, сформувалася руська православна церква, було засновано православну митрополію. Розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори, монастирі. Значно розбудовано Київ; лише церков було у “золотоверхому” граді понад 400, зокрема окраса столиці – собор Святої Софії, при якому було створено першу бібліотеку на Русі. Ярослав сприяв укладанню збірника законів давньоруського права – “Руської правди”. Щоб запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, він дбав про збереження цілісності держави на основі принципу сеньйорату– принципу старшинства у розподілі земель і політичної влади в межах родини.

Дбав Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету Київської Русі. Не випадково, що історики часто називають його“тестем Європи”. Сам був одружений з донькою шведського короля Олафа – Інгігердою, його донька Єлизавета вийшла заміж за короля Норвегії Гарольда Суворого. Друга донька Анна стала дружиною французького короля Генріха І. Донька Анастасія була у шлюбі з угорським королем Андрашем І. Крім того, син Всеволод був одружений з донькою візантійського імператора Марією.

Помер Ярослав у 76-річному віці. Похований у Києві, в Софіївському соборі. Його останки збереглись до наших днів.

Після смерті Ярослава Мудрого землі Київської Русі поділили між п’ятьма його синами – Ізяславом, Святославом, Всеволодом, Ігорем, В’ячеславом.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

17

Політика князів Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого сприяла політичній, економічній і культурній консолідації східних слов’ян, найвищому піднесенню й розквіту Київської Русі.

За часів Ярослава не припинялися чвари і запеклі сутички між князями, кількість яких зросла, що поклало початок періодові політичної роздробленості Київської Русі й втрати державності.

Перед загрозою зовнішніх ворогів Київської Русі, особливо кочів- ників-половців, князі намагалися припинити чвари й об’єднатися. З цією метою скликали з’їзди(снеми). На першому з’їзді, який відбувся у 1097 р. в Любечі, під Києвом, було скасовано принцип сеньйорату Ярослава Мудрого. Тепер кожен князь володів своєю землею – вотчиною, наданою йому батьком. Це узаконювало роздроблення Київської держави на окремі князівства-держави, хоча було ухвалено, що всі князі повинні виконувати настанови великого київського князя.

Володимир Мономах (1113-1125 рр.). Найпопулярніший і наймогутніший великий князь у XII ст. Відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель. Вдало боровся з половцями, відкинув їх за Волгу і під Кавказ.

Володимир Мономах увійшов в історію не тільки мудрим правителем, а й відомим письменником. Він поновив “Руську правду” новими законами, які захищали бідних і скривджених. Володимир Мономах – автор “Повчання дітям” (близько 1117 р.), в яких виклав поради, як правити державою, обґрунтував правила та норми моралі.

Володимир Мономах підтримував тісні стосунки із правителями країн Західної Європи. Одружився з дочкою англійського короля Гідою. Його син Мстислав був одружений зі шведською королевою, а доньки вийшли заміж у Норвегію й Данію. Добрі відносини склались з Візантією.

Мстислав (1125-1132 рр.). Останній великий київський князь періоду єдності Русі. Намагався утримати єдність і могутність Київської Русі, її високий культурний рівень. Підкорив полоцьких князів, здійснив вдалі походи проти литовців, успішно боровся з половцями, прогнавши їх з українських земель. Підтримував зв’язки із країнами Західної Європи. Мстислав одружився з донькою шведського короля. Його доньки були дружинами угорського, датського, норвезького королів.

Володимир Мономах і його син Мстислав на певний час зміцнили великокнязівську владу, але зупинити роздроблення Київської Русі не змогли. На початку другої половини ХІІ ст. Русь розпалась на півтора десятка князівств і наділів. Настала доба феодальної (політичної) роздробленості.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

18