Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Nikolaenko_SI_8.pdf
Скачиваний:
151
Добавлен:
20.02.2016
Размер:
1 Мб
Скачать
☆

3. Цілі, завдання та рушійні сили виховання

На сьогоднішній день трансформуються також цілі виховання. Якщо раніше пріоритет надавався підготовці людини до самостійного життя в суспільстві, виконанню певних соціальних функцій або ролей, то сьогодні все більшого значення набуває розвиток її сутнісних сил, самоактуалізація особистості. У зв’язку з цим метою виховання в сучасних умовах можна вважати забезпечення процесу культурного обміну між людиною та суспільством, унаслідок якого людина вчиться жити в соціумі, а соціум приймає людину як особистість та індивідуальність.

Сучасне виховання базується на системі цінностей, які через культуру, традиції, філософію, релігію вказують на вектор виховних зусиль, формують виховний ідеал. Цінності сучасного суспільства є основою цілей виховання. Конкретний зміст цінностей визначається історичними традиціями суспільства, тенденціями його розвитку. Однак цінності суспільства визначаються загальними цінностями. Професор Дрогобицького університету Омелян Вишневський запропонував“Кодекс цінностей”, який може переосмислюватись для визначення пріоритетних цінностей на сьогоднішній день, відповідно до них визначаються цілі виховання. У цьому кодексі насамперед називаються абсолютні цінності.

Процес виховання розглядається як система організованих заходів, що здійснюються на різних рівнях, різними суб’єктами і об’єктами, з одного та іншого боку спрямовані на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Таке розуміння виховання дозволяє по-новому поглянути на завдання виховання особистості в процесі її становлення. По-перше, виховання стає значущим аспектом освіти в будь-якому віці(традиційне розуміння як зовнішнього впливу на особистість обмежує сферу його значущості лише дитячим віком). По-друге, людина у своєму вихованні не пасивно сприймає зовнішні впливи. Вона є активним суб’єктом збагачення своєї культури, керує ціннісним розвитком, усвідомлює зовнішній вплив суспільства та реагує на нього. Причому роль цієї суб’єктивності та зворотного впливу зростає в міру збагачення досвідом.

Міра зусиль того, хто виховується, тобто молодої людини або дитини, повинна відповідати мірі її можливостей. Будь-яке виховне завдання вирішується через відповідні активні дії того, хто виховується, завдяки їх стимуляції і організації вихователем: фізичний розвиток – через фізичні вправи, етичний розвиток – через постійну орієнтацію на

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

160

самопочуття іншої людини, інтелектуальний розвиток – через розумову активність і вирішення інтелектуальних завдань.

Зміст діяльності вихованців у процесі виховання визначається у визначений момент розвитку їхніми актуальними потребами. Випереджаючи актуальні потреби, педагог ризикує зустріти опір і пасивність дітей. Якщо не враховувати вікових змін потреб молодої людини, то процес її виховання через опір ускладнюється і навіть порушується. Дотримання пропорційного співвідношення зусиль дитини і зусиль педагога досягається завдяки спільній діяльності: на початковому етапі активність педагога перевищує активність дитини, потім активність вихованця зростає, і на завершальному етапі майже зріла особистість все робить самостійно, під керівництвом педагога. Спільно розділена діяльність у вихованні допомагає дитині відчути себе суб’єктом діяльності, а це надзвичайно важливо для вільного творчого розвитку особистості. Хороший педагог відчуває межі міри власної участі в діяльності дітей, уміє “відійти в тінь” і визнати повне право на творчість і вільний вибір.

Отже, виховання (як і будь-який процес) має рушійні сили у вигляді сукупності різноманітних протиріч між потребами суспільства щодо вихованості та їх рівнем в особистості. Дія рушійної сили – це внутрішня об’єктивна закономірність будь-якого процесу. У системі виховання дітей вона дещо прихована, не завжди усвідомлюється вихованцями, оскільки вони не мають для цього достатнього соціального досвіду. Щоб рушійна сила справді була дієвим фактором, вихователь має створювати специфічні ситуації, залучаючи вихованців до сфери їх впливу. Та при цьому педагог має обережно займати позицію лише помічника вихованця у процесі подолання певних труднощів і ні в якому разі не робити це за нього. Бо інакше будуть створюватись тепличні умови, які не сприятимуть розвитку особистості, а породжуватимуть лише інфантильність.

4. Закономірності та фактори виховного процесу

З’ясувати питання про способи, методи і принципи виховного процесу можливо на основі вивчення його закономірностей. Виділяють різні закономірності педагогічного виховного процесу.

Педагогічні закономірності виховання– це адекватне віддзеркалення об’єктивної дійсності виховного процесу, що володіє загальними стійкими властивостями за будь-яких конкретних обставин. Під закономірностями виховання також слід мати на увазі стійкі зв’язки у виховному процесі з явищами, реалізація яких дозволяє досягати ефективних

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

161

результатів у розвитку й формуванні особистості. Ці зв’язки виховання з певними явищами пояснюються таким чином:

1.Характер виховання на всіх історичних етапах визначається об’єктивними потребами виробництва та інтересами правлячих у даному суспільстві представників влади.

2.Важливою є єдність цілей, змісту і методів виховання.

3.Нерозривною є єдність навчання і виховання(у вузькому смислі) в цілісному педагогічному процесі.

4.Виховання особи відбувається тільки в процесі включення її в діяльність.

5.Виховання є стимулюванням активності, через яку здійснюється формування особистості. Тільки розвиваючи потребнісно-мотиваційну сферу особистості і створюючи необхідні умови для формування у неї здорових потреб, інтересів і мотивів діяльності (поведінки), видається можливим стимулювати її суспільно корисну активність і добиватися належного виховного ефекту.

6.У процесі виховання необхідно проявляти гуманність і пошану до особистості в поєднанні з високою вимогливістю.

7.Крім цього, необхідно: відкривати перед молодими людьми перспективи їх зростання, допомагати їм досягати успіхів; виявляти позитивні особистості, спиратися на них і забезпечувати їх прояв і закріплення.

8.У вихованні необхідно враховувати вікові та індивідуальні особливості учнів.

9.Виховання повинно здійснюватися в колективі і через колектив.

10.У процесі виховання необхідно піклуватися про єдність та узгодженість педагогічних зусиль вчителів, сім’ї і громадських організацій.

11.У процесі виховання необхідно спонукати дитину до здійснення самовиховання.

Розглянуті вище закономірності виховання є основоположними вимогами, на основі яких необхідно здійснювати виховну роботу. Потрібно також враховувати, що чим краще організована діяльність, тим продуктивніша взаємодія її суб’єктів, їх спілкування, тим ефективніше проходить виховний процес; чим більшу свідомість, самостійність і цілеспрямованість проявляє людина, тим вища результативність виховного процесу.

В основу сучасного виховання мають бути покладені ідеї гуманізму, що ґрунтуються на розвитку позитивних якостей людини, на розкритті її найкращих сутнісних внутрішніх сил, на врахуванні індивідуальних особливостей здібностей і характеру, потреб. Потрібно також враховувати, що на процес виховання особистості впливають різні об’єктивні фактори, в тому числі ряд зовнішніх чинників, від яких

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

162

значною мірою залежить результативність цього процесу. Найкраще, коли між цими чинниками й умовами соціального середовища є певна взаємодія, системність. Тоді виховання буде більш успішним.

Іншими словами, на формування особистості впливають суб’єктивні фактори, які можуть бути об’єктивно керовані або некеровані обставинами:

1)вплив на особистість навчального закладу, сім’ї, вулиці, компаній;

2)наявність в особистості визначених, сформованих поглядів, міркувань, звичок, смаків;

3)труднощі розкриття внутрішнього стану особистості(іноді людина сама не знає, чого хоче);

4)активний, діяльнісний характер особистості.

Отже, виховання є багатофакторним процесом. Серед чинників видатні вчені виділяють об’єктивну, реальну і суб’єктивну, умовну групи. До об’єктивних чинників відносять генетичну спадковість, соціальну і культурну приналежність сім’ї, обставини життя, професійний і соціальний статус, особливості країни та історичної епохи. Групу суб’єктивних чинників становлять психічні особливості, світогляд, ціннісні орієнтації, внутрішні потреби та інтереси як вихователя, так і вихованця, а також зовнішність, манери, власні речі, їх впорядкованість, особливо

система стосунків з соціумом та існуючий вплив на людину з боку інших людей.

Потрібно також враховувати, що на всіх вікових етапах людина розвивається як цілісна особистість, тому неможливо виховувати тільки окремі якості без їхнього зв’язку з іншими особистісними властивостями. Процесові виховання властива певна віддаленість результатів, стрибкоподібність їх отримання (не можна побачити окремих короткочасних змін, однак із часом вони стають дедалі помітними). Виховання – це процес довготривалий і безперервний. Унікальність цього процесу пов’язана зі створенням індивідуальності особистості, яка внаслідок цього є цінністю так само, як набуває цінності і сам виховний процес.

5. Принципи, методи і форми виховання

Принципи – це загальні керівні положення, що вимагають послідовності дій за різних умов і обставин.

Перший принцип виховання, що випливає з мети виховання і враховує природу виховного процесу, – це орієнтація на ціннісні відносини. За цим принципом вимагається постійна професійна увага педагога щодо ставлення вихованця до соціально-культурних цінностей (людини, природи, суспільства, праці, пізнання) і до ціннісних основ життя – добра, істини, краси.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

163

Другий принцип виховання – це принцип суб’єктності: педагог максимально сприяє розвитку здатності вихованця усвідомлювати своє “Я” в зв’язках з іншими людьми й світом, осмислювати свої дії, передбачати їх наслідки для інших людей і своєї долі, проводити осмислений вибір життєвих рішень.

Третій принцип виховання зумовлений спробою погоджувати соціальні норми, правила життя та автономність неповторної особистості кожного вихованця. Цей принцип свідчить про схвалення молодої людини як даності; визнання за молоддю права на існування її такою, як вона є; шанобливе ставлення до історії її життя(біографії), що сформувало людину такою, якою вона є на даний момент; визнання цінності її особистості.

Поєднання цих трьох основних принципів виховання(є й інша класифікація) перетворює цей процес на філософський, діалогічний, етичний. Тобто виховання набуває характеристик, що гармонійно поєднуються і не можуть існувати одна без одної, оскільки і реалізація кожного із названих принципів сучасного виховання у відірваності від інших неможлива.

Методи виховної дії – це конкретні шляхи впливу на свідомість, відчуття, поведінку вихованців для вирішення педагогічних завдань у спільній діяльності, спілкуванні вихованців з педагогом-вихователем.

Вибір і використання методів здійснюються відповідно до педагогічних цілей (які можуть бути оперативними, тактичними, стратегічними), які ставляться з урахуванням специфіки суспільно-виховного середовища, віку, індивідуально-типологічних особливостей учнів, рівня вихованості конкретних колективів. Методи виховання слід відрізняти від засобів виховання, з якими вони пов’язані. Засобами виховання є насамперед предмети матеріальної і духовної культури, які використовуються для вирішення педагогічних завдань. Метод виховання реалізується через діяльність педагога-вихователя, засіб же (книга, кінофільм та ін.) може впливати і поза діяльністю педагога, без нього.

Для практичної роботи з виховання більше всього підходить така класифікація методів виховання:

·методи переконань, за допомогою яких формуються погляди, уявлення, поняття вихованців, відбувається оперативний обмін інформацією (навіювання, оповідання, діалог, доказ, заклики, переконання);

·методи вправ, за допомогою яких організовується діяльність вихованців і стимулюються їх позитивні мотиви(різні види завдань до індивідуальної та групової діяльності у вигляді доручень, вимог, змагання, показу зразків і прикладу, створення ситуацій успіху);

·методи оцінки і самооцінки, за допомогою яких проводиться оцінювання вчинків, стимулювання діяльності, виявляється допомога

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

164

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]