31)Соціально-економічний розвиток Наддніпрянської України в преформений період.Економічне піднесення Катеринослава:

Найбільш значущою подією соціально-економічного життя населення українських земель у ХІХ ст. стало скасування кріпацтва. В західноукраїнському регіоні започаткував процес звільнення селян ще Йосиф II, який будував свою економічну політику, виходячи з ідеї французьких фізіократів про продуктивність праці та юристів про природні права людини. Патентом від 5 квітня 1782 р. він скасував особисту залежність селян і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися на свій розсуд, навчатися ремеслу, іти від пана, служити за умови писаного дозволу на відбуття з підданства. Селяни ставали не панськими, а цісарськими підданими. Вони залишалися прикріпленими до землі, продовжували виконувати панщину та інші примуси. У Наддніпрянській Україні в цей час кріпацтво залишалося недоторканним. Із 13,5 млн. усього населення 5,3 млн. становили поміщицькі селяни, а 

5,2 млн. — державні. Ніяких громадянських прав вони не мали, як не мали і коштів, щоб поліпшити рутинні способи ведення своїх господарств. Малопродуктивна кріпацька праця давалася взнаки і в поміщицьких економіях та промислових мануфактурах. За дорученням Олександра II за підготовку реформи про звільнення селян з кріпацтва взялися самі поміщики. Тільки з їхніх представників 1857 р. було створено губернські і Головний (при царському уряді) комітети з вироблення проекту реформи. Вони засідали цілих три роки, мізкуючи, як пограбувати селян під час звільнення. Цій меті в Україні найбільше відповідав проект полтавського поміщицтва, яке запропонувало дати селянам менші, ніж у них були, земельні наділи за викуп та виконання певних повинностей, тобто, хотіло примусити колишніх кріпаків орендувати поміщицьку землю або наймитувати на ній на умовах, продиктованих її власником. Цей, як і багато інших подібних проектів поміщиків різних губерній, було враховано під час вироблення остаточного тексту головних законодавчих актів про скасування кріпацтва. У пореформений період комерційна роль Катеринослава значно зростає, оскільки місто, яке знаходиться наприкінці вільного сплаву лісу, в 1860–1870-х роках перетворюється на один з головних центрів півдня країни з деревообробки та торгівлі. Кількість населення міста збільшилась до 48 тисяч

32)Етносоціальні процеси в Україні в перформений період. Проблема генезису української нації у 19ст:

Радянська економіка не могла забезпечити населенню гідних умов життя. На споживчий ринок працювало тільки 20 % потужностей української промисловості. Однак із 1971 р. до 1985 р. виробництво товарів народного споживання збільшилосявтричі. Щоправда, більшість товарів, що випускалися, була низької якості й помітно поступалася закордонним зразкам. Але найбільш необхідним населення було забезпечено.

Рівень заробітної плати в грошовому вираженні набагато випереджав зростання товарної маси. Типовою була ситуація, коли гроші в людей були, а купити необхідну річ було неможливо. Усе більше й більше предметів щоденного вжитку переходили до розряду дефіцитних. Довгі черги за найнеобхіднішим були характерною рисою радянського побуту, а якісні товари можна було придбати тільки «по блату».

У таких умовах партійно-державне керівництво продовжувало запевняти світ і своїх громадян, що підвищення життєвого рівня народу є його основною метою. Перетворившись на заручника власних необґрунтованих обіцянок, воно почало закуповувати товари підвищеного попиту за кордоном. У результаті «проїдалися» десятки мільярдів доларів, отриманих від експорту нафти, газу, інших корисних копалин. Дійшло навіть до того, що для закупівлі імпорту використовувалися кошти, призначені на відновлення основних виробничих фондів підприємств.

Такими методами створювався відносний «добробут» 70–80-х рр. XX ст. Ізольоване «залізною завісою» від світу та джерел об’єктивної інформації,населення нічого не знало про ціну свого «добробуту», про його нездоровий, тимчасовий характер. Недалекоглядна економічна політика неминуче повинна була закінчитись обвальним спадом. Український народ належить до тих слов'янських і неслов'янських народів Східної та Центральної Європи, які впродовж XIX ст. змагалися за національне відродження. У сучасній вітчизняній і зарубіжній культурологічній літературі утвердилась думка, що українці ввійшли у процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів — політичної незалежності. Тому вони продовжили цю діяльність у XX ст. Національне відродження — важливий чинник сучасного політичного життя і в багатонаціональних державах, і в міждержавних зв'язках. Головна передумова національного відродження — проголошення державного суверенітету будь-якого народу, в тому числі українського. Це не реставрація нації і не реанімація всього того, що було в її історії. Сутність відродження виявляється в модернізації нації, її оновленні у системі реалій сучасного життя, поступі загальнолюдської цивілізації.