-
16. Метафізика Аристотеля
Читаючи будь-якого видатного філософа, особливо ж читаючи Аристотеля, необхідно вивчати його в двох аспектах: у зв'язку з його попередниками і у зв'язку з його наступниками. У першому аспекті заслуги Арістотеля величезні, у другому - рівною мірою величезні його недоліки. Однак за його недоліки відповідальніші його наступники, ніж він сам. Аристотель жив наприкінці творчого періоду в грецькій думки, і після його смерті минуло 2000 років, перш ніж світ справив на світло філософа, якого можна було б розглядати як приблизно рівного Аристотеля. До кінця цього довгого періоду авторитет Аристотеля став майже таким же безперечним, як і авторитет церкви, і цей авторитет став серйозною перешкодою для прогресу як в області науки, так і в галузі філософії. З початку XVII століття майже кожен серйозний крок в інтелектуальному прогрес повинен був починатися з нападок на яку-небудь аристотелівська доктрину, в області логіки це вірно і в даний час. Але було б, у всякому разі, не менш згубно, якби який-небудь з його попередників (за винятком, може бути, Демокріта) досяг рівного авторитету. Щоб віддати йому належне, слід почати з того, що ми повинні забути його надмірну посмертну славу, і Один надмірне посмертне засудження, до якого вона привела.
17Етика Арістотеля Аристотель (384 - 322 рр. До н. Э.) з міста Стагира:
• ввів термін "етика";
• класифікував етичні поняття;
• обґрунтував етику як систему наукового знання;
• написав перші етичні праці "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика"; • узагальнив етичні погляди попередників в синтетичну теорію моралі;
• сформулював основні проблеми етики і т.д.
Згідно Аристотелю етика - це прикладна наука, що вивчає моральність, чесноти, мета якої - зробити людину моральною (а значить, щасливою).
Етиці Аристотеля властивий евдемонізм: вища мета людини - блаженство, щастя, яке полягає в розумній діяльності (благо - не тільки результат моральної дії, але і сама дія), відчутті задоволення від моральної діяльності.
Аристотелю чужий ідеалізм Платона. Він вважав, що людина повинна знайти щастя в емпіричному, видимому світі. Тому задачами етики є: дати людині моральні знання, навчити його моральній поведінці.
Аристотель стверджував, що чесноти:
• є не природженими, а благоздобутими в процесі виховання якостями;
• у основі мають природні пристрасті (страх і т. п.), які морально нейтральні;
• виникають тоді, коли людина дає оцінку пристрастям.
Виховання, по Аристотелю, - боротьба з крайнощами в прояві пристрастей. Чеснота - це "золота середина" між крайнощами. Наприклад, чеснота - щедрість, крайнощі - скупість і марнотратство чеснотами не є.
Головна чеснота - справедливість. Аристотель виділяв справедливість:
• розподільчу (політичну): розділення благ відповідно гідності людей;
• зрівняльну (економічну).
"...Мірило достоїнства... громадяни демократії бачать... у свободі, олігархія - в багатстві, аристократія - в чесноті" (Аристотель).
Згідно Аристотелю людина здатна досягти щастя, тільки керуючись розумом.
18. Етичні вчення епохи еллінізму
Філософія епохи еллінізму, як відомо, знову звертається до вивчення природи, відроджуючи натурфілософські концепції VI-V ст. до н. е.. Цей поворот на перший погляд виглядає як повернення назад, відмова від софістики-сократической зосередженості на людині. Але тільки на перший погляд. Насправді ж йшлося про поглиблення, кажучи точніше, про збереження, порятунок в нових умовах уявлення про людину як переважному і найбільш гідному предметі філософії і, зокрема, якщо мати на увазі мораль, як про самозаконодательном, самоценном істоту. Джерела чесноти, а тим самим і шлях до вічного блаженства передбачалося знайти в самому собі, надрах власного духу. Людина, образ якого малюють філософи, знає або відчуває, що він знаходиться всередині космосу, співпричетний йому і навіть в норовливу й у прагненні до ізоляції від світу він повинен мати нитку, що зв'язує його із всесвітом, подібно до того, як акробат, що здійснює смертельні трюки, прив'язаний до купола цирку. Так як поліс вже не міг бути опорою свободи і щастя людини, філософи знову звернулися до природи, щоб знайти цю опору там. Звідси очевидна ціннісна заданість їх підходу до природи: вони не виводили з природи норму людського життя, а, навпаки, саму природу тлумачили так, щоб можна було в ній самій знайти обгрунтування внутрішньої свободи і самодостатності людини.
Своєрідність філософії та етики даної епохи втілилося в школах Епікура, стоїцизму, скептицизму.
19. Ідейні новації християнського вчення Християнство (від грецьк. christos — помазаник, Месія) зародилося в І ст. н. е. у Палестині як одна із сект іудаїзму. Це споконвічне споріднення з іудаїзмом — надзвичайно важливе для розуміння коренів християнської релігії — виявляється й у тому, що перша частина Біблії, Старий Завіт, — священна книга як іудеїв, так і християн. Друга ж частина Біблії, Новий завіт, визнається тільки християнами і є для них найголовнішою.
Поширюючись у середовищі євреїв Палестини і Середземномор'я, християнство вже в перші десятиліття свого існування завойовувало прихильників і серед інших народів.
Християнство як нова релігія виникло в східній частині Римської імперії і згодом розповсюдилося в усьому світі. Виникнення і поширення християнства припало на період глибокої кризи античної цивілізації, занепаду її основних цінностей. Ця релігія спочатку була вираженням протесту рабів і найбідніших прошарків населення проти рабовласницького ладу, але потім християнське вчення привабило й інші, більш заможні прошарки населення, що розчарувалися в римському суспільному устрої.
В основу християнської релігії лягла віра в спокутну місію Ісуса Христа, який своєю мученицькою смертю спокутував гріхи людства. Християнство пропонувало своїм прихильникам шлях внутрішнього спасіння: відхід від зіпсованого, гріховного світу в себе, усередину власної особистості; грубим плотським задоволенням протиставляється суворий аскетизм, а зарозумілості й марнославству "сильних світу цього" — свідома смиренність і покірність. У залежності від способу життя, дотримання всіх релігійних канонів, віри в друге пришестя Христа кожному віддасться за заслугами: кому страшний суд, кому небесна кара, кому царство Боже.