2. Онтологія

Сутність, проблеми й основні форми буття

Система філософського знання поряд з предметом, принципа­ми, методами включає в себе закони і категорійний апарат. Усі елементи системи тісно взаємозв'язані і становлять цілісну єд­ність, яка створюється навколо ядра, вихідної, системотворчої категорії. Відомо, що існує багато різних систем філософії, основу яких становлять відмінні одна від одної категорії: буття або дух, свідомість або матерія, людина чи надлюдина тощо.

Буття належить до числа тих системотворчих понять, які по­кладені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного. Відома телевізійна гра «Що? Де? Коли?» повто­рює сутність питань у тій формі, як вони були поставлені філо­софами давнини. Наведений вище ланцюжок питань давав змогу розкрити перший аспект проблеми буття: а) Що існує? — Світ. Всесвіт; б) Де — Існує? — Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він іс­нує (Коли)? — Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуван­ні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінно­го буття окремих речей, станів, людських та інших істот.

Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу «тут» і «тепер» до питання про його існування «скрізь» і «завжди». Звідси випливав другий аспект проблеми бут­тя — питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існування всього, що є, було і буде, є об'єктивною передумовою єдності світу.

Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей.

Філософський смисл поняття буття тісно зв'язаний з понят­тями небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Повсяк­денна мовна практика також робить свій внесок в осмислення проблеми буття. Слова «буття», «є, існує» в минулому, сучасно­му і майбутньому існуванні належить до найбільш уживаних слів української, німецької, французької, англійської мов. Слово «є», за Гегелем і Кантом, додає характеристики, які дуже важливі для суб'єкта речення, його зв'язку з іменною частиною предика­та, а значить, з його допомогою даються нові знання про речі, процеси, стани, ідеї тощо. Наприклад, ми говоримо: «Філософія є форма світогляду». У цьому реченні філософії як одному з істо­ричних типів світогляду за допомогою дієслова «є» надаються більш широкі риси предиката «світогляд».

Існує два заперечення доцільності введення в філософію катего­рії буття: а) оскільки категорія буття нічого не говорить про конкре­тні ознаки речей, то її слід вилучити з розгляду; б) оскільки буття визначається через поняття існування, то і в цьому випадку вона та­кож непотрібна, бо повторює поняття Існування. Необґрунтованість таких точок зору очевидна, бо, по-перше, категорія якраз призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв'язки світу, а не конкретні ознаки речей і, по-друге, філософська категорія буття не тільки включає в себе вказівку на існування, тобто наявність будь-чого, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього існування. Отже, в категорії буття об'єднуються такі основні ідеї:

— світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;

— природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;

— за об'єктивної логіки існування і розвитку світ у наявності різних форм свого існування утворює сукупну об'єктивну реаль­ність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей.

Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же час взаємопов'язані його форми:

— буття речей, тіл, процесів, яке, в свою чергу, поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як ціло­го і буття речей і процесів, створених людиною;

— буття людини, яке поділяється на буття людини в світі ре­чей і на специфічно людське буття;

— буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивіду­алізоване духовне і об'єктивоване (позаіндивідуальне) духовне;

— буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.

Майбутнім бакалаврам економічного профілю особливу увагу слід звернути на сутність соціального буття.

Буття матеріального. Сутність матерії

Усе розмаїття форм буття звичайно зводять до двох його аспек­тів: буття матеріального і буття ідеального. Виходячи з цього, сутність матеріального буття розкривається через поняття мате­рії та форм її існування.

Категорія матерії є фундаментальним філософським понят­тям, яке розвивалось, уточнювалось упродовж всієї історії філо­софії: Матеріалісти античності ототожнювали її з першоосновою буття всіх речей, останнім неподільним елементом — «дном», за межами якого нічого не існує. Зрештою в межах діалектичного матеріалізму сформувалось таке поняття матерії, яке не отото­жнювалось із жодною з фізичних форм і видів, а включало лише дві вимоги — бути об'єктивною реальністю і відображуватись у людській свідомості та відчуттях, існуючи незалежно від них.

Зберігаючись у будь-яких змінах і перетвореннях речей, влас­тивість бути об'єктивною реальністю свідчить про нестворюваність і незнищуваність матерії, про її вічне і нескінченне існуван­ня. Матерія наділена ще рядом інших властивостей: вона скінченна і нескінченна, перервна і неперервна, структурна, перебуває у стані руху, існує в просторі й часі. У неї є і така фундаментальна властивість, як можливість відображення, з якої в ході тривалої еволюції на базі суспільної практики виникла свідомість.

Сьогодні відомі кілька видів матерії — речовина, антиречовина, поле, фізичний вакуум. Розрізняють також ряд структурних рів­нів її організації: мікросвіт, макросвіт і мегасвіт. Ці структурні рівні диференційовані згідно з масштабами людини, її світосп­рийняттям та світовідчуженням. Існують концепції структурування матерії на засадах складності: системи неживої природи (елементарні частки, молекули, мікроскопічні тіла, космічні сис­теми різних рівнів тощо) і біологічні системи (вся біосфера від мікроорганізмів до людини), соціальна організовані системи (людина, сім'я, різні форми колективності, об'єднання і організа­ції, класи, партії, нації, держава, суспільство, людство в цілому).

Основні форми існування матерії

Невід'ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії рух — це не просто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожному структурному рівню матерії, цілісно­сті наявних на даному рівні систем відповідають свої форми ру­ху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії: 1) ті форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і стру­ктурних рівнях матерії (механічний рух атомів, молекул, мікро­скопічних і космічних тіл; поширення електромагнітних і граві­таційних хвиль; рух елементарних часток); 2) форми, які прояв­ляються лише на певних структурних рівнях в неорганічній при­роді, живій природі, суспільстві (галактики, мегагалактики, біо­сфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо).

Як правило, нижчі форми руху органічно входять до складу вищих, але кожна більш висока за своєю організацією форма ру­ху матерії не зводиться до простої суми нижчих її форм.

Рух є внутрішньою необхідністю Існування матерії. У цьому аспекті говорять про існування двох типів руху матерії. Перший з них пов'язаний з процесом збереження якостей предмета, другий — зі зміною якісного його стану. Ці два типи руху відобра­жають дві внутрішні тенденції в матеріальних процесах — тенденцію до сталості і тенденцію до мінливості. Завдяки наявно­сті цих протилежних тенденцій відбувається рух, саморозвиток об'єктів реальності. Якісні зміни матеріальних об'єктів поділяю­ться також на два різновиди. Перший з них — це процеси якісних перетворень, що не виходять за межі даного виду матерії, певно­го рівня її організації. Другий — процеси переходу від одного ви­ду матерії, від одного її структурного рівня до іншого. Важливою і невід'ємною формою існування матерії є простір і час. Катего­рія простору виражає властивості об'єктів бути протяжними, за­ймати фіксоване місце серед інших, межувати з іншими об'єк­тами в структурній організації матеріального світу. Поняття прос­тору має смисл тоді, коли воно пов'язане з існуючою матерією, яка є диференційована, структуризована. Якби світ не мав своєї складної структури, не розчленовувався на окремі предмети, а ці предмети не членувались би на ще більш дрібні елементи, пов'я­зані між собою, то тоді поняття простору не мало б сенсу.

Як вже зазначалось, об'єкти матеріального світу постійно перебува­ють у русі й розвитку. Вони являють собою процеси, які розгортаю­ться на певних етапах. У них можна виявити деякі якісні етапи, пе­вні стадії, які змінюють одна одну. Зміна цих стадій має характе­ризуватися певною повторюваністю. Такі особливості процесів ха­рактеризуються поняттям тривалості. Порівняння різних тривалостей є основою для кількісних вимірів, таких як швидкість, ритм, темп та ін. Абстрагування цих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існування матерії, як час. Простір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту, час — є одновимірним, бо характеризується тривалістю. У фізиці ці виміри в певних випадках поєднуються, створюючи характеристику чотири­вимірного простору — часу. В математиці є поняття помірного про­стору, в якому багатовимірність має умовний характер і вико­ристовується для структурного виразу властивостей об'єктів, що розглядаються.

Поняття багатовимірності використовується і в суспільних науках, коли йдеться про оцінку сутності людини, структуру су­спільства, рівень його розвитку тощо.

Проблема єдності світу

Практикою, наукою, в тому числі філософією, доведено, що простір, час, рух і матерія нерозривно поєднані й взаємопов'язані.

Але існує й метафізична точка зору на простір, час і матерію. Ньютон, наприклад, вважав, що коли з світу послідовно вилучати всі матеріальні тіла, то все, що залишиться, й буде простір і час. Тобто він виступав за існування абсолютно «чистого» простору і часу, розглядаючи їх як звичайний склад, де розміщуються мате­ріальні тіла. Насправді ж, якщо вдалося б вилучити зі світу всі матеріальні тіла, то не залишилось би нічого, а для цього не по­трібно ні простору, ні часу. На це звернув увагу А. Ейнштейн, який створив загальну і часткову теорію відносності, де довів ор­ганічний зв'язок геометрії простору і часу з характером поля тя­жіння (взаємним розташуванням мас, що тяжіють одна до одної), а також внутрішній зв'язок самого простору і часу, зміни Їхньої метрики залежно від швидкості руху системи. У цьому полягає один з аспектів доказу єдності матеріального світу.

Інший аспект єдності світу перевіряється через призму вирі­шення основного питання філософії. Мова йде про те, на якому принципі ми будуємо філософсько-світоглядну систему — на ос­нові принципу монізму чи дуалізму і плюралізму.

Свідомість як відображення буття

Свідомість — це найвища, притаманна тільки людям і пов'язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, у розумному регулю­ванні й самоконтролі поведінки людини. Вона не тільки відо­бражає, а й творить світ на основі практичної діяльності.

Свідомість вивчають багато наук: філософія, соціологія, пси­хологія, мовознавство, педагогіка, фізіологія вищої нервової дія­льності, семіотика, кібернетика, інформатика. Протягом віків відбуваються суперечки щодо її сутності. Богослови розглядають свідо­мість як іскру божественного розуму. Ідеалісти вважають свідо­мість первинною щодо матерії, вона, на їхню думку, незалежна від матерії, навпаки, остання є продуктом першої. Матеріалісти­чна філософія і психологія вважають свідомість функцією мозку і відбиттям зовнішнього світу. Незважаючи на розбіжність думок, усі філософи згодні, що свідомість — це реальність, вона віді­грає величезну роль у житті людини й суспільства в цілому.

Головними ознаками свідомості є відображення світу, відно­шення, цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об’єктом розгляду свідомості може бути вона сама та її носії, тобто свідомість зв'язана з самосвідомістю. Вихідним пунктом людського ставлення до світу є перетворення його відповідно до людських потреб, що набирає форми цілепокладання — створен­ня ідеальної моделі бажаного майбутнього, визначення мети і за­собів, розробки програми діяльності. Свідомість не зводиться по­вністю до мислення, поняття, пізнання і знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнаваль­не, так і емоційно-оціночне ставлення людини до світу. Усі ці компоненти слід розглядати як елементи цілісного процесу пре­дметно-матеріального, теоретичного та духовно-практичного способів освоєння світу.

Отже основними елементами свідомості, які перебувають у діалектичному взаємозв'язку, є: усвідомлення явищ, знання, са­мосвідомість, емоції, воля. Розвиток свідомості — це насамперед збагачення її новими знаннями про навколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об'єкт і ступінь ясності розуміння. Звідси повсякденне, науко­ве, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а та­кож чуттєвий і раціональний рівні свідомості.

Генетичною передумовою виникнення свідомості є загальна властивість усіх наявних предметів і явищ як природних, так і соціальних, властивість відображення.

Відображення є здатність матеріальних об'єктів, процесів, явищ відтворювати пов'язані з ними об'єкти зовнішнього світу. Будь-яка дія залишає в предметі «слід», відповідний відбиток, простий чи складний. Кожній формі руху матерії відповідає фор­ма відображення. Умовно можна виділити відображення в нежи­вій природі, живій природі, на соціальному рівні, які становлять якісно різні його форми.

На неорганічному рівні основою відображення є збереження матерії. На біологічному рівні сутність відображення полягає в обміні речовин, без якого не можуть Існувати й розвиватися живі істоти. На цьому рівні відображення має випереджувальний, ви­бірковий характер. Одна й та сама тварина по-різному реагує на зовнішні подразники залежно від того, сита вона чи голодна. Людина, на відміну від тварини, не змінює свою анатомофізіологічну організацію відповідно до змін зовнішнього середо­вища, а змінює це середовище відповідно до своїх потреб. Так, наприклад, з похолоданням на Землі багато тварин змінили свою біологічну структуру. Людина ж, пристосовуючись до більш прохолодного клімату, почала одягати шкури тварин, робити жи­тло тощо. А це можливе лише на основі матеріально-практичної діяльності, наявності мислення, свідомості. Отже, специфіка со­ціальної форми відображення у свідомості полягає в активному перетворенні світу на основі праці, творчості.

У переході на вищі рівні відображення значну роль відіграва­ла поява інформаційного відображення. Останнє пов'язане з ви­користанням наслідків зовнішньої дії для орієнтирів у навколиш­ньому середовищі. Інформаційне відображення з'являється завдяки виникненню таких матеріальних структур, які не пасивно відображають зовнішні дії, а активно будують свої відносини з дійсністю, використовуючи ті фактори, що сприяють самозбере­женню і розвитку. Значення інформаційного відображення особ­ливо зростає в суспільстві (наприклад, економічної інформації). Яскравим проявом цього є поява нової науки — інформатики.

Необхідно розрізняти поняття «психіка» і «свідомість». Пси­хіка в розвинутій формі виникає з появою нервової системи. Во­на притаманна як тваринам, так і людині. Психіка людини скла­дається з двох компонентів; усвідомлене (мислення, відчуття, увага, пам'ять, воля) й неусвідомлене (емоції, навички, автома­тичні дії, інстинкти, інтуїція). Вони перебувають у діалектичній взаємодії, причому провідну інтелектуальну роль відіграє свідо­мість. Слід розрізняти два види неусвідомлених дій. До першого виду належать дії, які ніколи не усвідомлювалися, а до друго­го — дії, які раніше усвідомлювалися, потім автоматизувалися і стали здійснюватися вже стихійно. Отже, вчинки людини не зав­жди усвідомлені. Неусвідомлене може проявитися у людині в формі різноманітної ілюзорної сфери сновидінь, владних інстин­ктів та ін. Проте людина — це насамперед свідома істота. Світом свідомості в неї пронизані не тільки мислення, а й відчуття.

У розумінні свідомості можливі дві крайності: повний відрив її від матерії і ототожнення з останньою. Матеріалістична філо­софія розглядає свідомість як результат розвитку матерії. Вона є властивістю високорозвиненої матерії — людського мозку. Процес мислення супроводжується певними біохімічними, пев­ними фізіологічними та іншими змінами в мозку, але не вони становлять його суть. Ця проблема знаходить конкретиза­цію в поняттях матеріального та ідеального. Матеріальне є філо­софське поняття про буття, яке вказує на його об'єктивно-реальне, тобто незалежне від свідомості, існування. Ідеальне — філософська категорія для позначення нематеріальної, суб'єктивно духовної природи, образного відображення дійсності в людсь­кій свідомості. Ідеальне характеризує принципову відмінність між відображенням і відображуваним, образом і об'єктом. Ця відмінність полягає в тому, що суб'єктивні образи, відтворюючи властивості реальних об'єктів, самі цих властивостей не мають, оскільки позбавлені всілякої тілесності, матеріальності. Ідеальне являє собою суб'єктивно-психічну реальність й існує лише в ак­тах свідомості. Воно є вторинне, похідне від матеріального як суб'єктивний образ об'єктивного світу.

Свідомість відображає безпосередньо не саму дійсність, а дій­сність, перетворену людьми, тобто їхнє буття, матеріально-практичну діяльність. Цей процес характеризується як розпредметненням (розкриттям сутності предметів та їх можливостей з допомогою свідомості), так і опредметненням (перетворенням ідей, цілей в реальні предмети, явища). У процесі своєї реалізації потреби людини, перш ніж привести до матеріального результа­ту, повинні усвідомитися, перетворитися на ідеальне і лише зго­дом, у процесі практичної реалізації, знову перейти з ідеальної форми існування в матеріальну. Незважаючи на те, що свідомість є суб'єктивна реальність, позбавлена всілякої тілесності, можли­вості сприйняття з допомогою органів відчуттів, її можна вивчати завдяки її органічному зв'язку з матеріальними процесами. Сві­домість виявляється через мову, як її матеріального носія, вті­лення норм свідомості, вона проявляється через практичні дії та їх наслідки.

Біологічні передумови виникнення свідомості з можливості перетворилися на дійсність завдяки включенню в антропогенез соціальних факторів, головні з яких — праця, колективний спосіб життя та членороздільна мова. Вище було показано вирішаль­ну роль у цьому практичної діяльності. Але не менше значення мала й поява мови. Мова така ж давня, як і свідомість. Сутність мови виявляється в її двоєдиній функції: бути засобом спілкуван­ня і знаряддям мислення. Мова — це сам процес спілкування, обміну думками, відчуттями, побажаннями, цілепокладаннями і т.п. За допомогою мови думки, емоції окремих людей перетво­рюються з їх особистого надбання в суспільне, в духовне багатство всього суспільства. Завдяки мові продукти свідомості І форми свідомості є загальнозначущими явищами, їх можна засвоювати від попередніх поколінь і передавати наступним. Таким чином, свідомість об'єктивується у формах матеріальної і духовної куль­тури людства. Будучи суспільною за своїм походженням і сутніс­тю, свідомість реалізується через свідомість окремих індивідів.

Набуваючи завдяки мові відносної незалежності від практики, свідомість випереджає практичну дію, формує ту саму ідеальну мету, яка визначає спосіб і характер самої практичної дії.

Людина одержує інформацію не тільки за допомогою звичай­ної мови, а й штучних мов різних знакових систем (мова матема­тики, кібернетики, система символів, азбука Морзе і т. п.). Знак— це матеріальний предмет, який виконує в спілкуванні роль представника чогось і використовується для одержання, збереження, перетворення та передачі інформації. Знакові сис­теми виникли і розвиваються як матеріальна форма, в якій реалі­зується свідомість, мислення, інформаційні процеси в суспільст­ві, а в наш час і в техніці (особливо в комп'ютерній). Вихідною знаковою системою є звичайна, природна мова.

Будучи відбиттям суспільного буття людей, свідомість має ак­тивний, творчий характер. Творчість — це продуктивна людська діяльність, здатна породжувати якісно нові матеріальні і духовні цінності суспільного значення. Головна цінність відображуваної діяльності людської свідомості полягає у творчому її функціону­ванні, коли розпредметнення результатів попередньої діяльності супроводжується внесенням у них нового змісту, що істотно змі­нює попередній зміст. Зв'язок з реальним світом здійснює не са­ма по собі свідомість, а реальні люди, які практично перетворю­ють світ. Свідомість через практику здійснює зворотний вплив на дійсність, що її породила. Активність характерна не тільки інди­відуальній, а й суспільній свідомості, насамперед прогресивним ідеям, які, оволодівши масами, стають «матеріальною силою».

Закони розвитку буття

Поняття діалектики в історії філософії використовувалось у різних значеннях. Сократ розглядав діалектику як мистецтво ви­явлення істини шляхом зіткнення протилежних думок, спосіб ве­дення бесіди (звідси і назва — від грец. діалего — веду бесіду, полеміку). За Гегелем, діалектика— це своєрідний і єдино прави­льний метод пізнання.

Виникла діалектика в давньогрецькій культурі і з самого по­чатку набула високого інтелектуального статусу, бо мистецтво полеміки, доказу, переконання вимагає від співрозмовників вели­кої майстерності, підготовки.

Античні діалектики (Зенон, Геракліт) вважали, що світ безпе­рервно рухається, змінюється, але вони не розуміли розвиток як виникнення нового. У філософів різних часів і епох — від античних до класиків німецької філософії було дуже багато тлумачень діалектики. Але діалектика в її концептуальній формі виникла в культурі піз­ніше. У вигляді стрункої теоретичної системи вона вперше була, представлена у вченні Гегеля, хоча і в об'єктивно-ідеалістичній формі.

Саме як система діалектика являє собою єдність принципів, законів і категорій. Крім цього, слід розрізняти два види діалектики — об'єктивну, яка Існує і діє в самих речах, і суб'єктивну, яка існує в людському мисленні, як відображення об'єктивної ді­алектики. Тому діалектика як теорія виконує дві основні функ­ції— світоглядну та методологічну, тобто вчить, як ми повинні підходити до пізнання світу: розглядати все з погляду руху, змі­ни, стрибків — на відміну від метафізики, яка розглядає все ста­лим, незмінним.

Принципи діалектики — вихідні, об'єктивні за змістом ідеї, які відображають найзагальніші закономірності предмета теорії і во­дночас виконують методологічну функцію в її побудові.

До основних принципів діалектики належать:

• розвиток;

• об'єктивність;

• детермінація;

• тотожність об'єктивної і суб'єктивної діалектики;

• взаємозв'язок.

Філософія вивчає універсальні зв'язки. Вони становлять пред­мет діалектики, а формою їх пізнання, фіксації виступають кате­горії діалектики. У категоріях фіксуються знання, риси, відно­шення, які властиві всьому буттю. Категорії діалектики форму­ються на відповідних етапах історичного розвитку суспільства. У категоріях діалектики тісно пов'язане об'єктивне знання про від­повідну форму зв'язку явищ з формою думки, завдяки якій осяга­ється і обмірковується цей зв'язок.

Серед різноманітних зв'язків реального світу філософське пі­знання виділило різні типи їх існування.

І. Універсальні зв'язки буття, які фіксують категорії діалектики:

1. Одиничне, загальне й особливе.

2. Явище і сутність.

3. Діалектичні закономірності як форма зв'язку.

Одиничне — це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межа­ми, певною визначеністю. Одиничне — це ім'я предмета. Воно за своїм змістом, проявом багатше від загального.

Загальне — це об'єктивно існуюча тотожність між предмета­ми, речами, явищами. Його не можна побачити, відчути, торкну­тися руками. Воно існує лише через одиничне як його момент. За­гальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, а частково, в тому, що є тотожним у предметах. Загальне за своїм змістом бід­ніше, ніж одиничне. Водночас воно глибше розкриває зміст, сут­ність речей.

Особливе є проміжною категорією між одиничним і загаль­ним. Воно відображає момент суперечливої єдності одиничного і загального. Особливе є загальним відносно одиничного і одинич­ним відносно загального. Наприклад, якщо взяти ланцюжок по­нять «Іван — студент — людина», то в ньому «Іван» є одинич­ним, «студент» — особливим, «людина» — загальним.

Відносно «Івана» загальним є «студент», а відносно «людини» «студент» є одиничним.

Явище — це все те, що чуттєво сприймається. З точки зору гносеології явище свідчить про щось інше (наприклад, таке яви­ще, як інфляція, є ознакою кризи всього економічного життя су­спільства). Через явище пізнається сутність речей.

Сутність — це те, що є сукупністю суттєвих характеристик речі, субстанціональною, закономірною основою сущого. Сут­ність пізнається у явищах, а всяке явище є сутнісним. Шлях пі­знання істини — це рух від явища до сутності, від сутності пер­шого порядку до сутності другого порядку і т.д.

Співвідносні категорії пов'язані одна з одною. Зв'язки між ними об'єктивні, суттєві, внутрішні, загальні й повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми маємо наслідок, то повинна бути і його причина, якщо ми з'ясували суть, то лише через аналіз явищ і т.д. Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про за­кономірні необхідні зв'язки між ними як результат відображення дійсності.

II. Структурні зв'язки буття:

1. Частина і ціле, принцип цілісності.

2. Форма і зміст.

3. Система, елемент, структура. Принцип системності. Частина —це те, що в сукупності з іншими складовими ство­рює ціле.

Ціле є те, що з'єднує окремі частини. Але ціле є щось інше, ніж проста сума складових частин. Воно пов'язане з принципом цілісності, що об'єднує різні типи зв'язків: будови, структури, функціонування, розвитку. Поняття «частина — ціле» займають важливе місце в так званому системному підході дослідження рі­зних об'єктів.

Систему визначають як упорядковану множину взаємозв'яза­них елементів з певною структурою і організацією.

Елемент — це компонента (одиниці аналізу складних пред­метів, явищ і процесів), яку не можна поділити на більш елемен­тарні частини.

Структура — це відносно сталий засіб зв'язку елементів того чи іншого складного цілого. Вона відображає упорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єктів пізнання. Структурні зв'язки пронизують усі процеси, які відбуваються у системних об'єктах. Системно-структурний підхід дослідження об'єктів різ­ної природи включає певні вимоги: реактивності, адаптивності, самоорганізації, ієрархічності та інші.

Зміст — це сукупність різних елементів та системи взаємодій між ними, що визначають тип, характер явища, предмета, процесу.

Форма — це засіб існування того або іншого змісту. Форма організує зміст, фіксує ту чи іншу ступінь його розвитку, норма­лізує його стан. Форма більш консервативна і стала, ніж зміст, вона невід'ємна від змісту предмета і відносно самостійна від нього. Існує багато наук, що вивчають форму: це геоморфологія, морфологія рослин і тварин, структурна лінгвістика та інші. Ко­жна наука успішно використовує метод формалізації.

III. Зв'язки детермінації:

1. Причинні зв'язки.

2. Необхідність і випадковість.

3. Можливість і дійсність.

4. Концепція детермінізму та її протилежність — індетермінізм.

Причина — це те, що викликає наслідок. Вона ніколи не ви­ступає в чистому вигляді: її завжди породжують умови і привід.

Умови не рівнозначні причині, оскільки безпосередньо не ви­кликають наслідок. Але поза певними умовами причина не діє, а якщо і діє, то безрезультатно або не повною мірою. Умови — це сукупність факторів, які супроводжують абр сприяють причині.

Не треба також ототожнювати причину і привід. Він пов'язаний як з причиною, так і з умовами, але не зводиться до них. Привід можна визначити як поверховий вираз причини, він не породжує наслідок, а тільки служить для нього зовнішнім поштовхом.

Причинна залежність має досить відносний характер. Хоча причина і наслідок — необоротні поняття, наслідок ніколи не запобігатиме причині, все ж взаємовідношення їх досить гнучкі й багатозначні. Причина і наслідок не існують безвідносно одне від одного і щодо оточуючих їх явищ, і кожне з них в універсальному світовому зв'язку може бути водночас і причиною, і наслідком.

Причинний зв'язок буття і пізнання доповнюється категорія­ми необхідності й випадковості. Необхідність — поняття для ви­значення внутрішнього стійкого зв'язку об'єктів, зумовленого всім попереднім ходом розвитку їх і всією сукупністю наявних умов їхнього існування. Необхідним е те, що за певних обставин обов'язково є або повинно бути.

Випадковість — поняття, яке визначає проблематичність або необов'язковість виникнення або існування подій. Випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Діалектика необхідності й випадковості передбачає два суттєвих моменти: по-перше, випадковість виступає формою виявлення необхіднос­ті, по-друге, випадковість виступає як її доповнення.

Можливість відображає об'єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Реальна можливість та, для реалізації якої склалися всі необхідні умови. Формальна (абстрактна) можливість має малу ймовірність здійснення, а ймовірність здійснення неможливості дорівнює нулю.

Дійсність характеризує реалізоване, завершене, актуалізоване буття предмета. Вона є здійсненою можливістю.

До основних діалектичних законів належать:

1) закон взаємного переходу кількісних і якісних змін;

2) закон єдності І боротьби протилежностей;

3) закон заперечення заперечення.

Розглянемо кожний закон окремо. Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін необхідно починати з визна­чення таких понять, як якість, кількість, міра.

Якість — це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є тотожна з буттям визначеність. Щось, завдяки своїй якості, є тим, чим воно є і, втрачаючи свою якість, перестає бути тим, чим воно є (Гегель). Якість виявляє себе через властивість.

Кількість — це зовнішня визначеність предмета, яка вже не є тотожною з буттям. Чистим кількісним виразом є число, яке пра­ктично не зв'язане з якістю. Незважаючи на це, кількість і якість між собою взаємозв'язані, гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в категорії міри. Міра показує ме­жу, в якій предмети залишаються якісно визначеними.

Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається за­вдяки певним кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до виникнення нової якості. Кількісні міри припиняються, коли міра вичерпує себе і виникає нова якість.

Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається за­вдяки стрибкам. Стрибки розрізняють за:

характером;

змістом;

формою їхнього прояву та ін.

Характер стрибка зумовлюється специфікою розвитку пред­мета. За масштабом стрибки можуть бути довгими і короткими, охоплювати цілі епохи і незначні історичні періоди. За зміс­том — це перехід одного якісного стану предмета до іншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими (типу вибуху) та повільними. Основний зміст цього закону полягає в тому, що пе­рехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихій­но, а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна передбачити характер стрибка, його тип і відповідно зреа­гувати на нього.

Закон єдності і боротьби протилежностей є одним з основ­них законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні.

Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам І явищам об'єктивної дійсності — боротьбі протилежностей. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять одна в одну, пере­бувають у стані єдності й боротьби. Єдність, збіг протилежностей означає, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна од­ну, одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і, взаємодіючи, стикуються між собою, вступають у взаємоборотьбу, яка може набирати різних форм. Боротьба проти­лежностей веде зрештою до розв'язання суперечності, яка є перехо­дом до нового якісного стану. Нові явища, що виникають, набува­ють нових притаманних їм суперечностей, які і є рушійною силою їхнього розвитку. Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо зміни, пов'язані з оновленням системи, її внутрішніми структурними і функціональними змінами, перетво­рення їх в дещо інше, нове, в напрямі ускладнення.

Для розвитку характерна інтегративність (нагромадження но­вих ознак на основі синтезу старих). Саме розвиток є нескінчен­ним і парадоксальним. Вище присутнє в нижчому у вигляді мож­ливості (в хімізмі є можливість виникнення живого, в живому — людини). Можливість не є небуття, це потенційне буття. У світі ніщо не виникає тільки через можливість, усе виникає через об'єктив­ну необхідність. У суспільстві перехід від нижчих форм існування до вищих називається прогресом. Прогрес має місце там, де підви­щується рівень організації системи, її цілісності, пристосованості до середовища, функціональна і структурна ефективність, генетична пластичність з високим рівнем наступного розвитку.

Закон заперечення заперечення є одним з основних за­конів діалектики, який відображає поступальність, спадкоєм­ність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності.

Теза — така форма думки (судження), в якій щось стверджує­ться. Антитеза — заперечення тези і перетворення її на свою протилежність.

Синтез, у свою чергу, заперечує антитезу, стає вихідним мо­ментом наступного руху і об'єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні.

Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв'язок, але й перехід від одного стану до іншого, що розвивається, на вищій основі.

Діалектичне заперечення виступає насамперед як заперечення, зумовлене суперечливістю самого предмета, як внутрішня неми­нучість його якісного перетворення. Все реальне має свої внут­рішні суперечності, які наростають, загострюються і, зрештою, досягають такого стану, коли розвиток предмета стає неможли­вим без їхнього розв'язання. Процес розвитку відносин протиле­жностей у рамках певної суперечності має свої етапи:

1) вихідний стан об'єкта;

2) роздвоєння єдиного — розгортання протилежностей, пере­творення об'єкта на свою протилежність (тобто перше запере­чення вихідного стану);

3) розв'язання суперечності, перетворення цієї протилежності на свою протилежність (друге заперечення роздвоєного стану), що являє собою нібито повернення до вихідного.

У цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням по­переднього, а весь процес — запереченням заперечення.

Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механі­чне відкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає момент внутрішнього зв'язку зі старим, утримання та збе­реження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливості нового заперечення. Сут­ністю закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми процесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвит­ку внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те позитивне, що було на по­передніх стадіях розвитку у вихідному пункті та в його запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвит­ку, а виступає як діалектична єдність, в якій переборюються однобі­чності попередніх стадій розвитку і утверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку. Закон заперечення заперечення відображає вихідний характер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вже сту­пені, але повторює їх інакше, на вищій фазі. Ця форма зумовлена особливостями зв'язку між етапами в розвитку явища, що виступа­ють як стадії руху внутрішніх суперечностей від їхнього зароджен­ня до розв'язання. Остання стадія, стадія розв'язання суперечнос­тей, перебуває в такому зв'язку з вихідною, що вона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на но­вій вищій основі.

В об'єктивній дійсності закон заперечення заперечення діє не в чистому вигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадково­стей. Багатосистемність предметів і явищ вимагає конкретного підходу до аналізу різних умов, суперечностей, тенденцій.

Філософський словник: буття, сутність, існування, матерія, рух, простір і час, монізм, дуалізм, плюралізм, свідомість, самосвідо­мість, психіка, відображення, творчість, мова, знання, інформація, цілепокладання, матеріальне та ідеальне, діалектика, метафізика, категорії діалектики (причина і наслідок, необхідність і випадко­вість, сутність і явище, форма і зміст та ін.), якість і кількість, пере­хід кількісних змін у якісні, єдність і боротьба протилежностей, за­перечення, заперечення заперечення, суперечність.

3. ГНОСЕОЛОГІЯ

Природа і призначення процесу пізнання

Однією з важливих функцій свідомості є пізнання людиною навколишнього світу і самої себе. Люди не можуть жити, пере­творювати природу без знань. Пізнання — це таке функціону­вання свідомості, в результаті якого виникають нові знання. Воно є невід'ємним компонентом матеріально-практичної діяльності, хоч і не позбавлене певної відносної самостійності. На відміну від практики, яка є матеріальною діяльністю, пізнання є ідеальна, духовна форма освоєння світу. Практика як спосіб задоволення потреб людини може бути успішною тоді, коли вона супроводжує­ться творчим пізнанням об'єктів, Їх моделюванням, планом їх пере­творення. Пізнання, як і свідомість в цілому, реально існує за допо­могою мови. Пізнавальний процес відображає не тільки наявні в дійсності (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, але й усі їх можливі модифікації.

Основними засадами наукової теорії пізнання є визнання об'єктивної реальності світу, відображення його в свідомості лю­дини, практики як основи пізнання і критерії істини, розуміння пізнання як діалектичного процесу наближення суб'єкта до об'єкта, руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання все повнішого і точнішого.

Практика як основа і рушійна сила пізнання

Пізнання має суспільний характер, який зумовлюється працею і мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опо­середковано — через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання. Та частина філософії, яка займається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, пи­тання про можливість пізнання світу є зворотною стороною ос­новного питання філософії — про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пізнати таким, яким він є, що в реальній дійсності не­має нічого такого, чого не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається агности­цизмом (грец. а — не, gnosis — знання). Таке твердження агнос­тиків обґрунтовується головним чином посиланням на наявну рі­зницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді.

Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб'єк­тивного і об'єктивного. Суб'єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна істота, яка має свідомість — суспільна людина.

Об'єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства об'єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання має суспільно-історичний ха­рактер. Усі людські пізнавальні здібності, насамперед мислен­ня не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мис­лити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.