kultura

Наслідки:

У1930 р. чисел.шкіл з укр..м. навч. = 85%, на укр. мову було переведено 75% діловодства державних установ, укр..м. видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.

Літ. і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довженко, Г.Верьовка Українізація почала виходити за дозволені центром рамки вона охопила все суспільно-культурне життя республіки.

51.

На початку XX ст. продовжує розвиватись образотворче мистецтво. Особливий вплив мало Товариство пересувних художніх виставок.Серед членів Товариства було багато відомих українських митців: М. Кузнецов, І. Похитонов, К. Костанді, О. Мурашко, Й. Нілус, Т. Дворников, С. Світославський, О. Розмаріцин, дійсні члени та члени-експоненти П. Мартинович, П. Левченко, С. Кишинівський, С. Костенко, С. Колесников та ін.

Українська тематика була популярною у творчості російських художників, вихідців з України, на них істотно вплинув творчий доробок Т. Шевченка як художника і поета.

Українське мистецтво представляли провідні митці реалістичного демократичного напрямку М. Пимоненко, О. Світославський, С. Васильківський, В. Костанді, П. Левченко, О. Сластіон, Ф. Красицький, О. Мурашко та ін.

Визначний майстер побутового жанру М. Пимоненко звертається до тем і сюжетів із життя і побуту українського народу та висвітлення соціальних проблем того часу. Особливої популярності набули його твори "Весілля в Київській губернії", "Ярмарок", "Додому", "Гопак', Збирання сіна».

Під впливом відомого художника академічного спрямування академіка В. Орловського розвивалася творчість С. Світославського, І. Похітонова, С. Васильківського та П. Левченка. Заслуговують на увагу наукові розвідки і збирацька діяльнвсть С. Васильківського. Він був залюблений у декоративно-прикладне мистецтво Слобожанщини. Разом із М. Самокишем підготував і видав альбоми "Український орнамент" та "З української старовини". В останньому оспівується героїка українського народу доби козаччини.

Початок сторіччя став періодом формування мистецтвознавчої науки, поштовх їй дали мистецько-критичні статті М. Мурашка та його книга "Спогади старого вчителя". Помітну роль відіграли мистецькі виступи в пресі Є. Кузьміна. У зв'язку з реставраційними роботами в Кирилівській церкві, пам'ятці XII ст., та розписами Володимирського собору професор А. Прахов проводить велику дослідницьку роботу. О. Овицький 1914 p. пише і видає першу монографію про Тараса Шевченка-художника. Починаючи з 1907 p. у Києві побачили світ мистецтвознавчі видання "В мире искусства" (1907—1910), "Искусство и печатное дело" (1909-1910), "Искусство" (1911-1912), "Искусство Южной России" (1912—1914), а в Галичині виходили журнали "Часопис", "Будучність", які редагував І. Труш, а з 1905 p. під спільною редакцією С. Людкевича та І. Труша виходив "Артистичний вісник".

Завдяки діяльності Товариства в Україні пожвавлюється виставочна робота, щороку влаштовується до 10—15 вернісажів.

52.

Культура України в роки Великої Вітчизняної війни. За умов окупації Укр. її урядові установи, культурні та наукові заклади було евакуйовано, зони функціон. на території інших республік.Культр-освітні установи республ.з початком війни тимчасово припинили свою дія-сть. Зупинилося друкування книжок,випуск газет,журналів. Згодом евакуйовані з Укр.видавництва об'єдналися в Укр. державне видавництво, що знах в Саратові, а потім у Москві, де видавало політ. та худ. Літ., журнали, листівки. Твори патріотичної тематики друк.в журналах «Укр. літ.»,«Укр.». Твори укр.. літераторів були сповнені ненавистю до ворога та глибокої переконаністю у перемозі над ним. Особливої ваги набувала кінодокументалістика. Велике значення мали документальні фільми О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943 р.) та «Перемога на Правобережній Україні» (1945 p.).

53.

Українська література в другій половині ХХ століття.Про організаційні структури, статути, з'їзди, членство та інші адміністративні чинники, несумісні з творчістю, годі було й казати. Натомість панувала «творча й інтелектуальна співзвучність» (Б. Бойчук), що спиралась у світоглядних засадах на філософію екзистенціалізму, а в естетичних — переважно на концепцію сюрреалізму. Художня діяльність зосереджувалася на проблемах буття, на його осягненні за допомогою невичерпних можливостей несвідомого. Нью-Йоркська група зробила рішучий поворот до естетичних критеріїв мистецтва, до визнання його як самоцінного духовного явища. Вона не лише продовжила справу модерністів початку XX ст., а й довела її до повного розв'язання: письменник мусить відповідати своєму природному покликанню. Отут і вбачається відгомін теорії «спорідненої діяльності» Г. Сковороди. Нью-Йоркська група декларувала свій «антитрадиціоналізм», навіть намагалася відмежуватися від «Молодої музи» та «празької школи», з якими в неї було багато спільного. Основним предметом посиленої критичної уваги заокеанських емігрантів постав національний характер, схильний до надмірних емоцій, ліризму, романтизму тощо. Підтримки групи заслуговував лише естетизм, притаманний українству, але раціоналізований. Вважалося, що краса — основний шлях спілкування нашого народу з довкіллям, хоч би куди його закинула доля.

«Шістдесятники» в принципі були ближчими до об'єднання українських письменників «Слово», ніж до Нью-Йоркської групи. Значно більше спільних рис із Нью-Йоркською групою спостерігалось у представників «київської школи». Вони послідовно уникали соціальної заангажованості та патетичної красивості, намагалися осягнути життя в самочинному русі. Основним засобом творення поетичної реальності вони обирали метафору, яка, на їхній погляд, спроможна розкрити дійсність у ЇЇ духовних вимірах. Тому в цій ліриці відсутні раціональні форми, зокрема віршувальні. Тут надавалася перевага верліброві та філософії екзистенціалізму. В. Голобородько чітко висловив думку своїх ровесників: в поезії не повинно бути ні публіцистики, ні політики, вона має орієнтуватися на «художній вираз» сутнісних екзистенційних ознак. Ідея багатьох його творів — під багатошаровими оболонками несподіваних образних асоціацій. Часто в пошуку втраченої гармонії він вдається до зміщення часових і просторових площин, віднаходить велике у малому і—навпаки, приміром, у вірші «Зозуля при перуці», де мовиться, як дочка

54.

В архітектурі завжди поєднуються два елементи — суто мистецький і прагматичний. Будівлі покликані прикрашати міста і села, задовольняти матеріальні потреби людей. Крім того, архітек. може використовуватись і для досягнення якихось ідеологічних цілей. Так, після перемоги над Німеччиною радянське керівництво увіковічнило цю подію в архітектурі. Наприкінці 40-х — у 50-х роках в Москві було зведено помпезні тріумфальні висотні будинки. Найвідоміший з них —Московський університет. За прикладом СРСР парадні будівлі споруджувались і в інших соціалістичних країнах. їхні фасади були перенасичені прикрасами, через що створювалось враження відсутності в їхніх авторів хорошого смаку. Тим часом європейські зодчі пішли шляхом розвитку т. зв. "нової архітектури". Для неї характерні раціональність, чіткість форм і ліній, застосування нових технічних конструкцій і матеріалів — бетону, металу, скла. Проте недоліками "нової архітектури" були універсальність, однотипність, схожість будинків. Проти такої тенденції виступили представники національних архітектурних шкіл. Французькі архітектори здійснили сміливі проекти, що поєднали споруди минулих часів з сучасними архітектурними можливостями. Нинішня індустрія дає змогу архітекторам здійснювати найсміливіші фантазії. У спорудах поєднуються прямі і гнуті лінії, конструкції надзвичайної форми. З'являються будівлі у вигляді трапецій, кулеподібні та інші. Сьогодні архітектори продовжують шукати досконаліші форми, які б гармоніювали з природою. Закінчення "холодної війни" та оздоровлення міжнар.ного життя позитивно вплинули на духовне життясусп.. Світ, нарешті, прийшов до розуміння пріоритету загальнолюдських цінностей.. Почали розвиватися нові мистецькі школи і напрямки.

55.

До нових течій світової музики приєдналася і укр. муз.. Але це відбулося набагато пізніше. Укр. муз. кінця на зламі XIX-XX ст. пережила великі зміни. Незважаючи на жорстку реакцію та утиски, які зазнавала в цей період укр.культ., в музичному мистецтві продовжувався розвиток потужного фольклорного струменя, який живила творч. видатних українських композиторів - Якова Степового, Кирила Стеценка та Миколи Леонтовича.

Подальшому розвитку українського музичного мистецтва помітно сприяло відкриття в Києві, Львові та Одесі вищих музичних Зубових закладів. До цього в Україні існували музичні училища. Але після організації консерваторії! муз.нти мали можливість здобувати освіту на батьківщині. Завдяки цьому, в українські музиці XX ст. інтенсивно розвиваються такі жанри, як опера, симфонія, інструментальна муз., а також виконавство і муз. наука. Найкрупнішими композиторами XX ст. були В.Косенко, Б. Лятошинський, Л.Ревуцький, С.Людкевич. Велике значення мало також відкриття оперних театрів в Харкові. (1925), Києві та Одесі (1926) та концертних організацій - філармоній.

Укр., як і майже всі радянські республіки, вимушено знаходилась осторонь світового процесу. Музичну культуру України надійно "оберігали", насамперед, повною відсутністю інформації про новітні течії, досягнення, творчі пошуки Більшість композиторів присвячують свою творч. темам духовності. Насамперед, потужного розвитку набуває заборонена впродовж 70 років радянської влади церковна (літургійна) муз. на канонічні біблійні тексти. Серед молоді особливим попитом користується естрадна муз., її кращі представники - рок-гурти "Воплі Відоплясова" ("ВВ"), "Океан Ельзи", "Мандри", "Друга ріка", співаки Т. Петриненко, С.Ротару, А.Лорак, Т.Повалій, Р.Кириченко, Іво Бобул і ті, хто створив основу для розвитку в Україні цивілізованого шоу-бізнесу. В Україні, отже, з'явилися можливості розвивати всі напрямки професійної та естрадної музичної культ..

56.

Театр.мист.— галузь укр.культ., особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами.

Нов. період в історії нац. театру розпоч. в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний укр. театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів — Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші. Держ. драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком.У Парижі в 1925 році були вперше поставлені п'єси Миколи Куліша («Нар.ний Малахій», «Мина Мазайло») та Володимира Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Медвідь»). Завдяки Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літ., були по-новому осмислені на укр сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Гергарта Гауптмана, Фрідріха Шиллера і Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього укр. глядачу п'єс європ драматургів. З творчого об'єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до нар. та вуличного театру.Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творч. якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший укр. режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.

57.

Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини — фільми О. Довженко "Україна в огні", С. Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Осики «Захар Беркут», Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», Л. Бикова «В бій ідуть одні старики», І. Миколайчука «Вавілон ХХ». У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика.

Українське поетичне кіно

Михайло Вартанов і Сергій Параджанов, 1985

Осика Леонід Михайлович

Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

58.

Постмод. у літ-рі-Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp.

Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара,М. Фуко. Визначальні риси постмодернізму:

-культ не залеж.особистості;

-потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

-прагнення поєднати,взаємодоповнити істини багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

-бачення повсякдень.реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

-використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

-зумисне химерне переплетення різних стилів

-суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

-сюжети творів — це легко замасковані алюзії на відомі сюжети літ. попередніх епох;

- у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

-іронічність та пародійність.

Серед перших виразно постмодерністських творів — романи Умберто Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса»] (1985), Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973).

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творч. Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших.

59.

Кінематограф дев'яностих на пострадянському просторі розподілився на дві паралельні тенденції: кіно пострадянське й кіно постмодерністське. Пострадянське кіно у звуженому розумінні, як тенденція - це або гротескова пародія на відновлення радянських утопій, або кримінальна драма, жанр якої з часом ставав усе популярнішим.

Це "чорнушне" кіно, незважаючи на його претензію бути надреалістичним, скоріше можна назвати натуралістичною фікцією, адже його сюжетні крайнощі переважно не мають місця у повсякденні тих, хто це кіно дивиться.

Але паралельно розвивається й інша стилістика. Це стилістика стильності, пошук нової естетизованої форми.

Специфіка української кіномови у тому, що це абстрагована культурологічна рефлексія, про що свідчать фільми Кіри Муратової, Сергія Маслобойщикова, Наталі Андрійченко та інших.

Сюжетний каркас українських фільмів цієї течії типово постмодерний: в основу закладено культурний міф: "Офелія" чи "Дівчинка і смерть" у "Трьох історіях"; у Маслобойщикова це "Erlkonig" - "Лісовий цар" з балади Гете - музичний лейтмотив фільму "Шум вітру" й водночас сюжет - дитина, яка "вислизає" від батьків (постійно тікаючи з дому), перебуваючи під духовною владою героя-фантома - коханця матері та вчителя музики, котрий навчив хлопчика цієї мелодії, загадково померлого вершника, який скаче через ліс.

Західний вектор розвитку українського кіно постмодерну зумовлює його інтертекстуальну референтність.

Відповідна й мовна партитура постмодерного кіно, яка визначає модус існування персонажів. Під час круглого столу у редакції журналу "Кіно-Театр", присвяченого фільмові "Шум вітру", виконавиця головної ролі Алла Сергійко визначила як основну складність фільму "те, що за сценарієм усі герої рухаються по паралелях, вони не перетинаються. Ще інтенсивніше ця риса завжди була притаманна стилістиці фільмів Кіри Муратової, яка стала першим органічним режисером-постмодерністом ще за радянських часів.

60.

Всі перешкоди у визначенні поняття укр нац-ої дентичності пов'язані зі спадщиною "неіст.ї нації". Це свідчення того, що в сучасній історії України бракувало наступності держ і нац традицій. "Батько" української історії Михайло Грушевський простежував витоки сучасної України до Київ.Р. та козацької гетьманщини.

Київське походження, заперечується істориками Росії, які наполягають на наступності київського і московського правління. Козацька гетьманщина міцно відноситься до періоду до початку Нового часу і краще за все може бути охарактеризована як протогосударство, особливо коли порівнюється з абсолютистські національними державами, що виникали в ті часи в Західній Європі. І існування гетьманщини закінчилося (як і існування польської Речі Посполитої) якраз у момент появи "сучасного" національної держави в епоху Великої французької революції. Значна увага приділяється ще однієї дуже важливої ​​групи інститутів, церквам. Однак церкви, особливо Укр. автокефальна православна, Греко-католицька та уніатська, мають безліч тих же проблем фундаментального відсутності наступності й асиміляції, що і інститути управління і влади.

Навіть у сфері культ. України страждає істотним розривом спадкоємності. На вершині гетьманського періоду рівень осв. на українських землях був вище, ніж у центрі Росії. Процвітала укр. традиція бароко, яка відрізнялася як від польської, так і від російської традицій. Укр. була важливим посередником у процесі європейського культурного та інтелектуального впливу на Росію. Але після скасування гетьманщини Укр.культ. прийшла в занепад в порівнянні з російською і польською.

Відсутність наступності є однією стороною монети; інший її стороною є виняткова проникність національних культурних кордонів. Століття окупації іноземними державами і спроби зруйнувати або придушити українську культуру і замінити її російської, польської, німецької, угорської чи румунської культурою та мовою змінилися пошуком "чистої", або незмінною, української ідентичності, що є тінню.