2. Суспільно-політичні доктрини античності

Вагомий внесок у політичну теорію належить давньо­грецьким та давньоримським мислителям. Категорія «політика» з часу її появи у Давній Греції використовувалася на означення форм життя вільних і повноправних індивідів, а поняття «право», «закон» – як виразники свободи, регулятори взаємин у суспільстві вільних людей, як норми політич­ної справедливості.

В історії античної політичної думки виділяються три етапи:

І етап (ІХ – VI ст. до н.е.) пов’язаний з часом становлення старогрецької державності і представлений Гомером, Гесіодом, «семи мудрецями», Солоном, Піфагором і піфагорійцями, Гераклітом;

ІІ етап (V – перша половина ІV ст. до н.е.) припадає на час розквіту старогрецької філософської і політичної думки. Цей етап представлений вченнями Демокріта, софістів, Сократа, Платона і Аристотеля;

ІІІ етап (друга половина ІV – І ст. до н.е.) характеризується занепадом старогрецької державності, підпадання грецьких полісів під владу спочатку Македонії, а потім Риму. Погляди цього періоду відображені в ученнях Епікура, стоїків, Полібія, Цицерона.

І Загальною рисою уявлень Гомера (VІІІ ст. до н.е.) і Гесіода (VІІ ст. до н.е.) була спроба змалювати виникнення Всесвіту, людини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфологічного світогляду.

Подальший розвиток спроби раціоналізації уявлень про морально-правовий порядок одержали в творчості «семи мудреців» (VІІ – поч. VІ ст. до н.е.), їм належить пріоритет висунення ідеї правової держави. Дотримання законів, стверджували вони, є відмітною ознакою упорядкованого полісу. Вироблені ними формули «бери переконаннями, а не силою», «говори доречно» (Біант); «силою не роби нічого» (Клеобул); «демократія краще тиранії», «люби закони старі, а їжу свіжу» (Періандр); «не роби того, що не подобається іншому», «закон – втілення найвищої могутності» (Піттак); «дотримуйся доброчесності», «навчившись підпорядкуванню, навчишся керуванню» (Солон); «не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами» (Фалес); «пізнай самого себе», «слухайся законів більше, ніж ораторів» (Хілон) – покликані були стати моральною нормою співжиття.

Знаменитий афінський реформатор, державний діяч і законодавець Солон (640 – 559 рр. до н.е.) вважав, що держава потребує передусім законного порядку, що порядок і закон найбільше благо для поліса в умовах гострої політичної боротьби між різними верствами населення. Завдяки рішучим реформам в економічному і державному будівництві Солон ввійшов в історію як родоначальник давньогрецької демократії. У результаті цих реформ, політичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності.

Піфагор (580 – 500 рр. до н.е.) і його послідовники – піфагорійці (Архіт, Лізіт, Філолай та ін.) виступали з ідеєю перетворення соціальних і політико-правових порядків на філософських основах. В їхньому світогляді вирішальну роль відігравало вчення про числа. Ідеалом піфагорійців була аристократична держава, в якій панував би справедливий закон. Найбільшим злом вони вважали безвладдя. Критикуючи анархію, вони зазначали, що людина за своєю природою не може обійтися без керівництва та належного виховання.

ІІ Демокрит (460 – 370 рр. до н.е.) зробив одну з перших спроб розглянути виникнення і становлення людини, людського роду і суспільства як частину природного процесу світового розвитку. В його розумінні суспільство, поліс і закони створені штучно, а не дані природою. Поділ людей на рабів та вільних у суспільстві є цілком природним і звичайним. Рабство мислитель не вважав аморальним. Як прихильник демократії, він вважав, що держава – це спільна справа усіх її громадян. В державі представлені спільне благо і справедливість. Ідеалом Демокрит вважав синтез демократії з таким ладом, де обрані народом правителі були б людьми високого інтелекту та моралі.

Розробка політико-правової проблематики пов’язана також з іменами софістів (Протагор, Горгій, Гіппій та ін.). Заслуга софістів полягала в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з «периферійних позицій» у центр політичного життя, ставленні до неї як до «міри всіх речей», природної рівності людей, у тому числі й рабів, у розвитку демократичних поглядів.

Сократ (469 – 399 рр. до н.е.) був принциповим прибічником законності. На його думку, закони є основою держави, без них неможлива організація державного життя. Мислитель ототожнював законність і справедливість та вважав, що у суспільстві мають панувати не сила і примус, а доброчесність і справедливість.

Принцип законності Сократ використовував і як найважливіший критерій класифікації та характеристики форм державного устрою і правління. Владу, яка ґрунтується на волі народу та засновується на державних законах, він називав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямована проти народу, – тиранією. Якщо влада перебуває в руках осіб, які виконують закони, то такій устрій, за Сократом, є аристократією, якщо вона походить від багатства – плутократією, а якщо від волі усіх – демократією.

Сократ ставився різко негативно до тиранії як режиму беззаконня, свавілля і насильства. Вважав її злочинним устроєм. М’якше він критикував демократію. Сократ наголошував, що основний її недолік – некомпетентність посадових осіб, обраних випадково (шляхом жеребкування), а тому цю форму правління треба удосконалити у напрямку компетентного управління. Сократівський ідеал правління заперечував принципи не лише тиранії і демократії, а й родової аристократії та олігархії.

Сократ перший в історії європейської політичної думки сформулював концепцію договірних відносин між державою та її громадянами. Кожний афінянин, який досяг повноліття, пояснював Сократ, може відповідно до законів без будь-яких перешкод з усім своїм майном покинути державу і виїхати куди він бажає. Прийняття громадянства, таким чином, добровільне. В полісі залишаються громадяни, які погоджуються виконувати всі накази держави та її органів. Сократ власною смертю показав приклад загальнослухняності і залишився вірним своїм принципам – не порушувати закони. Засуджений до смерті афінським народом (Сократа звинувачували в безбожництві, порушенні державних законів і розбещенні молоді), він відмовився від запропонованого йому плану втечі, посилаючись на те, що суспільство може загинути, якщо судові рішення не будуть мати ніякої сили.

Платон (427 – 347 рр. до н.е.) – один з найбільших мислителів не тільки античності, але й всієї історії філософії й політичних вчень. Його ідеї мали величезний вплив на всю пізнішу історію соціально-політичної думки. Свої політичні вчення він виклав у трактатах-діалогах «Держава», «Політик» й «Закони». Найбільш важливою й безпосередньою формою існування суспільства філософ вважав державу. Платон прагнув створити картину ідеального суспільства й держави.

Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і людською душею і виконує три функції (радницьку, захисну і ділову), які покладаються на три від­повідні стани (правителів, воїнів і виробників). Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Ідеальна держава до­тримується принципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і чоловіків, встановлює для правителів і воїнів спі­льність майна, дружин і дітей, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного правління наймудріших і найблагородніших аристократів-філософів. До громадян не зараховував рабів та іноземців.

Платон виділяв 8 форм державного правління: істинне правління; законна монархія (царська влада); незаконна монархія (тиранія); законна влада небагатьох (аристократія); неза­конна влада небагатьох (олігархія); законна демокра­тія (на основі законів); незаконна демократія (за відсу­тності законів); тімократія – тобто правління, де панують честолюбство й сила (ненависний Платону тип владування).

Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії – багатство, в демократії – свобода.

Подальший розвиток і поглиблення політичної думки після Платона пов’язане з ім’ям Аристотеля (384 – 322 рр. до н.е.) – найвидатнішого представника політичної думки античності, який протягом двадцяти років був учнем Академії Платона. Аристотель – один із найбільш універсальних мислителів в історії. Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної галузі знань. Його політичні погляди висвітлені в таких збережених роботах, як «Політика», «Афінська політія», «Етика».

Аристотель розглядав людину як об’єктивне начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не всіх людей, а лише тих, хто може бра­ти участь у законотворчій, судовій і військовій діяльно­сті. Ремісники, торговці та «натовп матросів» громадянських прав не мають.

Нове розуміння кате­горії «громадянин» передбачало відповідне розуміння держави. За Аристотелем, це – політична система, втілена у верховній владі і залежна від кількості правля­чих: один – монархія або тиранія; декілька – аристо­кратія чи олігархія, більшість – політія або демокра­тія. Кращими формами державного управління є ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші – де вони переслідують особисті інтереси.

Найкращою формою правління, за Аристотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Політія є своєрідним змішенням олігархії і демократії, але вільна від їх крайнощів і недоліків. Саме при політії можна досягти того ладу, за якого влада знаходиться в руках у «середнього елемента» суспільства. Цей середній прошарок є найціннішим для політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна гармонізувати суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багато чисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів – багатих і бідних, разом узятих.

ІІІ Після Платона і Аристотеля в умовах занепаду старогрецької державності і потрапляння держав-полісів в залежність Македонії, інтерес до політичної проблематики послабляється. В ученнях Епікура, стоїків (Зенон, Клеанф, Хрісіпп) та інших філософських шкіл відчувається легка відчуженість, відхід від політики, політичних явищ.

Епікур (341 – 270 рр. до н.е.) заперечував втручання богів в життєві, світські справи і виходив з визнання вічної матерії, що володіє внутрішніми джерелами руху. Він одним із перших стверджував, що оскільки людина є суспільною істотою, то саме суспільство сформувалося шляхом суспільного договору. Епікур був прихильником поміркованого варіанту античної демократії, за якої панує закон у поєднанні з самостійністю особистості.

Проблеми державності в Стародавній Греції значне місце займають у вченні видатного історика і політичного діяча еллінізму Полібія (бл. 200 – 120 рр. до н.е.). Його політичні погляди викладені у багатотомній праці «Всезагальна історія». Полібій відстоював державницьку концепцію, згідно з якою той чи інший устрій держави відіграє вирішальну роль в усіх людських стосунках. Історія виникнення державності і подальша зміна державних форм тлумачиться ним (з посиланням на Платона) як природній процес, що відбувається за «законом природи».

Полібій виділяє шість форм держави, що змінюють одна одну в порядку природного виникнення і в межах їх повного циклу: царство – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія. Він детально аналізує сутність цих державних форм, причини занепаду одних та злету інших, визначаючи три головних (царство, аристократія, демократія). Полібій приходить до висновку, що найкращою формою держави е переплетення рис царства, аристократії й демократії. Ця ідея містить концепцію стримань і противаг: три влади (царя, старійшин і народу) не лише підтримують, а й перешкоджають одна одній, наштовхуються на протидію двох інших влад, що забезпечує стабільність у державі. Це дає підстави вважати Полібія «батьком» теорії поділу влад. Мислитель також став одним з перших теоретиків автономії, маючи на увазі грецькі поліси, які у ІІ ст. до н.е. один за одним втрачали незалежність.

З 146 р. до н.е. Греція була підпорядкована Римові, і могутній інтелектуальний струм мислителів Еллади пронизав і Римську Республіку.

Власне політико-теоретична думка заявила про себе в Римі лише в І ст. до н. е. Її засновником вважають Мар­ка Тулія Цицерона (106 – 43 до н. е.). У працях «Про державу», «Про закони», «Про обов’язки» він суттєво розвинув ідеї про державу як рес­публіку – справу народу, згуртованого спільними ін­тересами і згодою в питаннях права.

Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів – представників верхів суспільства (аристократією) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царській владі це благовоління до підданих, у влади оптиматів – мудрість, у влади народу – свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.

Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми. Так, царська влада, яка містить загрозу свавілля єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних перетворюється на панування кліки багатих і знатних. Повновладдя народу призводить до безумства і свавілля натовпу.

Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.

Цицерон заклав правові засади міжнародного політичного спілкування, міжнародного права, сформулював принципи гуманного поводження з полоненими, необхідності до­тримання міжнародних зобов’язань, поділу воєн на справедливі й несправедливі.