1.Предмет ,метод та історія виникнення політологіі як науки
Політична наука як сфера знань виникає на рубежі середньовіччя.основи науковоі політичноі сфери становить томас гобс ,джон лок,монтескє.як самостійна дисципліна політологія почала формуватися у другій половині 19 ст. 1857 р. професор історії та політичної економії Френсіс Лібер започаткував читання курсу лекцій з політичної теорії в Колумбійському університеті, а в 1880 р. його наступник на посаді Дж. Берджес заснував при Колумбійському університеті школу політичної науки. У1903 р. створено "Американську асоціацію політичних наук" і засновано журнал "Аннали американської академії політичних наук"
Політологія як наука поширюється в європі в кінці19 ст Кожна наука має свій об'єкт і предмет. Об'єктом дослідження політології є політична сфера життєдіяльності суспільства, яку вивчають і аналізують у поєднанні з особливостями її функціонування та зв'язками з економікою і духовною сферою суспільства. На сучасному етапі в політології виокремлюють такы основних розділів: 1) загальна теорія політики (вивчає теоретичні засади політики); 2) теорія політичних систем та їх елементів (досліджує проблеми утворення і функціонування держав, партій, політичних режимів); 3) теорія міжнародних відносин, предметом якої є система міжнародних відносин, проблема воєн, геополітична тематика.Методи науки про політику.Умовно методи політології можна поділити на такі групи:
1. Загальнологічні: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, моделювання.
2. Теоретичні: мислительний експеримент, математична формалізація тощо.
3.Порівняльно-історичні: історичний опис, конкретний аналіз, порівняльний, хронологічний, прогностичний
4. Емпіричні, або біхевіористичні.
2.Політика як соціальне явище та об’єкт вивчення політологіі
Термін "політика" походить від давньогрецького слова "polis" (місто-держава) та його похідних "politike" (мистецтво управляти державою), "politea" (конституція) та ін.
В наукових словниках, спеціальній літературі можна знайти безліч підходів до трактування політики (наприклад, директивний, або силовий, розглядає політику як боротьбу за владу; функціональний трактує політику як управлінську діяльність щодо суспільства в цілому; комунікативний окреслює політику як один із засобів комунікації).
Виокремлюють два основні підходи у використанні терміна "політика", що характеризують її як: сферу людської діяльності; спосіб спрямування діяльності (економічна, фінансова, соціальна, міжнародна політика тощо). Розглядаючи політику як сферу людської діяльності, можна тлумачити її так: 1) політика як діяльність на етичних засадах. Ця традиція започаткована Платоном і Аристотелем. Виходячи з такого трактування, вони наголошували, що метою політичної діяльності є справедливість, досягнення соціального порядку і стабільності; 2) політика як засіб досягнення егоїстичних цілей, коли мета виправдовує будь-які засоби її досягнення (макіавеллівський підхід); 8) ціннісно-нейтральне розуміння політики, що полягає у її раціональному, аналітичному тлумаченні, коли все регулюється правовими, соціальними нормами, загальнолюдськими цінностями
3.Зміст ,особливості й завдання української політологіі Українська політологія — це нова наука і навчальна дисципліна, яка почала свій процес становлення з 90-х років XX ст. Предметом української політології є сутність, форми, закономірності політичного життя українського суспільства, політика й політична система України в їх історичному розвитку. Сучасні дослідники пропонують наступну періодизацію української науки про політику:
1) період Київської Русі та Галицько-Волинської держави;
2) козацько-гетьманський (кінець XV ст. — до другої половини XVIII ст.);
3) дворянський (кінець XVIII — перша половина XIX ст.);
4) дореволюційний (1848—1917 pp.);
5) міжвоєнний (1918—1939);
6) післявоєнний (1945—1991);
7) новітній (з 1991 p.).
Основні завдання української політології зводяться до наступного:
1) розробка теоретико-методологічних засад української політології;
2) фундаментальне теоретичне обґрунтування сутності й шляхів побудови суверенної, демократичної, правової держави;
3) теоретичне обґрунтування національної демократичної доктрини;
4) вивчення динаміки трансформаційних процесів і модернізації суспільства;
5) створення об'єктивних політичних портретів українських князів, гетьманів, політичних діячів нової та новітньої доби;
6) формування на вітчизняному ґрунті субдисциплін політичної науки (етнополітологи, порівняльної політології, політичної конфліктології, політичної історії, партології та ін.);
7) виокремлення, наповнення змістом і практична апробація основних сегментів прикладної політології.
4.Політична думка стародавнього Китаю Китай — країна стародавньої цивілізації: на його території виявлені залишки первісної культури часів раннього палеоліту та бронзового віку. Найбільш впливовими політичними вченнями Стародавнього Китаю були даосизм, конфуціанство, моїзм і легізм.
Засновником даосизму вважають відомого мудреця Лао-цзи, який жив у VI ст. до н. е. Його погляди викладено в творах «Дао де-цзин» (Книга про дао і де).
В основі даосизму лежало поняття дао, взяте з традиційних китайських вірувань, де воно означало правильний життєвий шлях людини або народу, Лао-цзи закликав правителів відновити порядки, які існували за давнини, коли люди жили невеликими розрізненими поселеннями, відмовитися від використання знарядь праці та відлучити народ від знань. «Складно управляти народом, коли в нього багато знань». Найважливішу роль у всій історії етичної та політичної думки Китаю відіграло вчення Конфуція (551-479 до н. е.
Керувати державою, згідно з Конфуцієм, покликані благородні мужі на чолі з князем - «сином неба».
Благородний муж у вченні Конфуція - це взірець моральної досконалості, людина, яка своєю поведінкою утверджує норми моралі. Політична етика Конфуція в цілому була спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами й низами суспільства та на стабілізацію правління.
Далы виникаэ течыя моызм.представником був Мо-цзи який висунув принцип загальної любові
Провідником третьої течії — легізму — був Шан Ян (400—338 до н. e.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він обґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон — як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верховенство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх
5.Політичні доктрини античності .Платон і Аристотель Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього світу є політична філософія Стародавньої Греції..Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427—347 рр. до н.е.). Платон мріяв про ідеальну державу. Він написав спеціальний твір - «Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада кращих». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії, з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади протиставляє власний проект досконалої держави й правління.Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає у ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов'язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі вічних ідей мудро керують суспільством.Величезну роль в історії політичної думки відіграв інший античний мислитель Аристотель (384—322 рр. до н.е.). Аристотель розглядав державу як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Держава, стверджував Аристотель, виникла не через угоду між людьми, а природним шляхом — із сім'ї.