2) посилення впливу світової політики на внутрішньополітичний розвиток

держав;

S) зниження значення державного суверенітету у міжнародних відносинах;

4)зростання інтеграційних тенденцій у світі та посилення процесу глобалізації;

5)перехід до багатополярної системи міжнародних відносин, за якої декілька держав справляють глобальний вплив на розвиток світової політики.

Таким чином, сучасна світова політика перебуває на умовному роздоріжжі — між пошуком балансу інтересів між найбільш впливовими державами і, одночасно, потребою враховувати інтереси інших учасників міжнародних відносин.

5.1.2. Процес формування та механізм реалізації зовнішньої політики держав. Міжнародне право

Під "зовнішньою політикою" розуміють діяльність держави на міжнародній

арені, що регулює стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями. Потреба у виникненні окремого типу політики пояснюється тим, що держава лише за допомогою внутрішньої політики не спроможна задовольнити всі свої інтереси та потреби. Зовнішня політика є, фактично, загальним курсом держави поза національними кордонами, тобто у сфері, де вона позбавлена суверенітету, за допомогою якого держава регулює відносини з іншими державами і народами та задовольняє свої національні інтереси.

Інтерес у міжнародних відносинах, згідно з визначенням американського вченого Джона Модельського, — це вимоги, побажання і прагнення держав, які торкаються поведінки інших держав (учасників міжнародних відносин).

Під національним інтересом слід розуміти реальну причину дій нації-держави, спрямованих на її виживання, функціонування та розвиток, або сукупність національних цілей і базових цінностей, що відіграють основну роль у виробленні стратегії і тактики у сфері національної безпеки.

Саме національні інтереси, як вважають представники політичного реалізму, визначають сутність зовнішньої політики держав. Національні інтереси є об'єктивними факторами, оскільки залежать від незмінної природи людини, географічних умов країни, соціокультурних та історичних традицій народу. Вони мають дві складові: постійну — імператив виживання; перемінну, що є конкретною формою, якої ці інтереси набувають у часі і просторі. Визначення цієї форми належить державі, що має монополію на зв'язок із зовнішнім світом. Основа ж національного інтересу, що визначається географією та специфікою народу, залишається постійною і не залежить від стану внутрішньої політики, соціальної структури суспільства.

І навпаки, з погляду представників інших теоретичних напрямів і шкіл, внутрішня і зовнішня політика пов'язані, і цей зв'язок є детермінованим. Є дві версії подібного детермінізму. Одна з них властива ортодоксальному марксизму, з позицій якого зовнішня політика є відображенням класової сутності внутріполітичного режиму і залежить врешті від визначаючих цю сутність економічних відносин суспільства. Звідси міжнародні відносини в цілому мають "вторинний" і "третинний", "перенесений" характер.

Іншої версії детермінізму дотримуються прибічники геополітичних концепцій, теорій "багатої Півночі" і "бідного Півдня", а також неомарксистських теорій залежності, "світового центру" і "світової периферії". Для них по суті виключним джерелом внутрішньої політики є зовнішні примуси. Так, наприклад, з погляду американського вченого Іммануїла Валерс-тайна, для того, щоб зрозуміти внутрішні суперечності і політичну боротьбу в тій чи іншій державі, їх слід розглядати в ширшому контексті — контексті цілісності світу, що являє собою глобальну імперію, в основі якої лежать закони капіталістичного способу виробництва — "світоекономіка".

Ще один варіант детермінізму характерний для представників таких теоретичних напрямів, як неореалізм і структуралізм. Для них зовнішня політика є продовженням

внутрішньої, а міжнародні відносини — продовженням суспільних відносин. Проте вирішальну роль у визначенні зовнішньої політики відіграють не національні інтереси, а внутрішня динаміка міжнародної системи. При цьому головне значення має змінна структура міжнародної системи: будучи опосередкованим результатом поведінки держав, а також наслідком самої їх природи та існуючих між ними відносин, вона в той же час диктує їм свої закони. Таким чином, питання про детермінізм у взаємодії внутрішньої і зовнішньої політики держави розв'язується на користь зовнішньої політики.

У 50-х роках XX століття в США сформувалася окрема наукова дисципліна — Аналіз зовнішньої політики (АЗП), яка займається визначенням впливу внутрішньополітичних і соціальних факторів на зміст зовнішньої політики держави.

АЗП розробляє теоретичні засади інституційного механізму реалізації зовнішньої політики. Відповідно до них, загальний стратегічний курс зовнішньої політики держави належить до кола повноважень парламенту та глави держави/уряду у сучасних демократичних суспільствах.

Зовнішньополітична стратегія — це бачення державою свого сучасного становища у системі міжнародних відносин, бажаної майбутньої ролі, пріоритетів взаємодії з іншими учасниками міжнародних відносин, ієрархії стратегічних партнерів (союзників), основних сфер активності, пріоритетних форм та засобів реалізації зовнішньої політики.

Воднораз реалізація стратегії у чітко визначених часі та географічному ареалі — зовнішньополітична тактика — належить до компетенції спеціалізованих державних органів і установ міністерства зовнішньої політики, оборони, системи дипломатичних і консульських установ, торговельних, наукових і культурних місій, інших структур.

Цілі зовнішньої політики залежать від політичного режиму держави, форми правління, стану економіки, традицій, географічного розташування, зв 'язків з іншими державами та багатьох інших факторів. Однак можна виділити групу загальних цілей, яка

єхарактерною для більшості сучасних державі

1)зростання авторитету і зміцнення міжнародних позицій держави;

2)забезпечення національної безпеки держави, її територіальної цілісності та недоторканності;

8) створення сприятливих міжнародних умов для реалізації внутрішньополітичних цілей і завдань;

4) співробітництво та взаємодія з іншими учасниками міжнародних відносин. До новітніх цілей зовнішньої політики, які сформувалися наприкінці XX століття,

відносимо:

1)участь у міжнародному поділі праці та ринків сировини і збуту продукції;

2)обмін новітніми технологіями між країнами;

3)спільну боротьбу різних держав проти міжнародного тероризму.

Можна виділити основні форми реалізації зовнішньої політики держав, до яких відносять:

1) пасивну (держава відмовляється від частини суверенітету на користь інших

держав);

2)агресивну (держава формує експансіоністські цілі, втручається у зовнішню та внутрішню політику інших країн);

3)активну (держава прагне утримувати рівновагу між внутрішньополітичними пріоритетами та зовнішньополітичними цілями);

4)консервативну (політика, спрямована на захист існуючої ролі (статусу) держави у міжнародних відносинах, досягнутого раніше балансу між внутрішньою та зовнішньою політикою).

Основними засобами реалізації зовнішньої політики є:

1)політичні;

2)ідеологічні (зовнішньополітична пропаганда);

3)економічні;

4)воєнні;

5)дипломатія.

Дипломатія (від лат "diploma" — "лист, складений наполовину") — це опосередковане (через зовнішню політику) і безпосереднє (за допомогою міжнародного права) здійснення національних інтересів конкретної держави.

Дипломатія — це ефективний обмін інформацією, мистецтво ведення переговорів, досягнення взаєморозуміння заради досягнення поставлених цілей. За мирних часів дипломатія підпорядковує всі інші засоби реалізації зовнішньої політики.

Ганс Моргентау у праці "Політика між націями" стверджував, що дипломатія є елементом сили держави. Дипломатична діяльність, яка призвела до початку війни, є невдалою, оскільки вона не досягла своєї основної мети — задоволення національних інтересів мирними засобами.

Основні завдання дипломатії, за Моргентау, є такими:

1) дипломатія має визначити, в чому полягає національний інтерес та сила інших

держав;

2)дипломатія має визначити всі мирні засоби, якими можна досягти задоволення національних інтересів.

До методів дипломатії відносять наступні:

1)офіційні та інші міждержавні візити;

2)переговори;

3)дипломатичні конгреси;

4)конференції, наради і зустрічі;

5)підготовка і укладення договорів;

6)представництво держави за кордоном;

7)дипломатичне листування.

Основним регулятором зовнішньої політики держав є міжнародне право як сукупність норм і принципів, які регулюють усю систему міжнародних відносин, а також взаємодію в межах окремих груп або на двосторонніх засадах.

Історія міжнародного права сягає епохи стародавнього світу. Перший документально зафіксований міжнародний договір був укладений у 1296 році до нашої ери між Єгиптом і Хетською державою. Цей договір передбачав надання взаємодопомоги у випадку виникнення внутрішніх проблем і зовнішньої небезпеки. Однак аж до Нового часу основним джерелом міжнародного права залишалися звичаї, релігійне право.

Класична система міжнародного права починає складатися лише після Вестфальського миру 1648 року, і вона була заснована на визнанні принципу державного суверенітету.

Перехід до сучасної системи міжнародного права розпочинається у 1919 році після підписання Паризького миру і утворення Ліги Націй як першої універсальної політичної міжнародної організації. Систематизації міжнародного права після Другої світової війни, насамперед, сприяє діяльність Організації Об'єднаних Націй (ООН).

Сучасне міжнародне право поділяється на види:

1) міжнародне публічне право як особлива правова система, що регулює відносини між державами і міжнародними організаціями, які є суб'єктами міжнародного публічного права;

2) міжнародне приватне право, яке регулює відносини між іншими учасниками міжнародних відносин, що є суб'єктами міжнародного приватного права.

Міжнародне право базується, зокрема, на нормах, тобто правилах поведінки, які визнані державами чи іншими суб'єктами міжнародного права як юридично обов'язкові. Якщо держава бере на себе певні міжнародно-правові зобов'язання, то вона повинна змінити національне законодавство відповідно до цих міжнародних норм.

Основним документом сучасного міжнародного публічного права є Статут ООН, який був схвалений у 1945 році.

У ньому затверджені такі базові міжнародно-правові принципи:

1)принцип державного суверенітету і суверенної рівності держав;

2)принцип незастосування сили чи погрози силою;

3)принцип непорушності кордонів;

4)принцип територіальної цілісності держави;

5)принцип мирного врегулювання спорів;

6)принцип поваги до прав і свобод людини;

7)принцип самовизначення націй та народів;

8)принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань;

9)принцип співробітництва;

10)принцип невтручання у внутрішні справи.

Таким чином, міжнародне право є одним з інструментів, який регулює зовнішню політику держав як основних учасників міжнародних відносин і світової політики зокрема.

5.1.3. Міжнародні організації: сутність і типологія

Як відомо, вчені-ідеалісти вважають, що найкращою гарантією встановлення миру та налагодження співробітництва у міжнародних відносинах є поширення спільних норм — правових, політичних та моральних. Інститутами, в середовищі яких розробляються ці правила, є міжнародні організації.

Міжнародні організації виникли в середині XIX століття і до його кінця ці інститути набули статусу важливих центрів міжнародного життя. Першими діючими міжнародними організаціями були організації неполітичного характеру: Міжнародний телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874).

Першу політичну постійно діючу міжнародну організацію — Лігу Націй — було створено у 1919 році. її статут, розроблений на Паризькій мирній конференції, став компонентом Версальського мирного договору (1919), який підбивав підсумки Першої світової війни. Основною метою Ліги Націй, що офіційно діяла до 1946 року, було підтримання міжнародного миру та безпеки.

Масове виникнення міжнародних організацій розпочалося після Другої світової війни. Що пояснювалося прагненням націй встановити нову систему колективної безпеки, спрямовувати розвиток світової економіки і, зокрема, транснаціональних корпорацій, шукати шляхи міждержавної інтеграції. Теоретики-міжнародники і багато політичних діячів вважали, що саме міжнародні організації зможуть виконувати функції так званого "всесвітнього уряду", ідея якого була розроблена Іммануїлом Кантом.

На кінець XX століття у світі існувало близько чотирьох тисяч міжнародних організацій, з яких більшість були міждержавними чи міжурядовими (створеними державами чи їх урядами).

Саме міждержавні (міжурядові) організації є суб'єктами міжнародного публічного права, оскільки:

1)мають членство суверенних держав, які представлені урядами;

2)утворені на основі установчого міжнародного договору та інших документів установчого характеру;

3)дотримуються рівності суверенітетів країн-учасниць. Як правило, створення міждержавної (міжурядової) міжнародної організації відбувається в декілька етапів:

1)ініціатива однієї чи більше держав;

2)підготовка та узгодження установчих документів; 8) проведення установчої конференції;

4)скликання керівних органів організації;

5)формування постійно діючих органів;

6)фіксована дата початку діяльності.

Міжнародна організація припиняє діяльність як результат узгодженого колективного волевиявлення членів організації.

Існує багато критеріїв класифікації міжнародних організацій. Зокрема, за критерієм компетенції міжнародні організації поділяють на:

1)загальної компетенції, тобто такі, що охоплюють різні сфери співробітництва;

2)спеціальної компетенції—спрямовані на співробітництво держав у певній

сфері.

За критерієм можливості приєднання нових членів, міжнародні організації поділяються на:

1)відкриті — вступ до такої організації здійснюється одностороннім рішенням держави про приєднання до відповідного міжнародного установчого договору;

2)напіввідкриті — рішення про вступ приймається більшістю голосів інших країн-учасниць;

3)закриті — прийняття нових держав-учасниць може бути здійсненим лише шляхом згоди всіх держав—членів міжнародної організації.

За характером повноважень виділяємо міжнародні організації:

1)класичні міждержавні (міжурядові), в яких кожна дер-жава-член зберігає всю повноту власного суверенітету;

2)наднаціональні, в яких держава добровільно делегує частину своїх суверенних прав міжнародній організації.

Найбільш популярною є класифікація міжнародних організацій за географічним колом учасників. За цим критерієм організації поділяють на:

1)глобальні, тобто відкриті для участі всіх держав світу;

2)регіональні — відкриті для участі держав певної частини світу;

3)субрегіональні, що охоплюють держави частини регіону.

До глобальних міжнародних організацій відносимо Світовий банк, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітню торговельну організацію (ВТО) та інші.

Без сумніву, найбільш відомою і, водночас, широкою за складом державучасниць та компетенцією міжнародною організацією є Організація Об*єднаних Націй

(ООН).

ООН була створена у червні 1946 року, коли на конференції у Сан-Франциско було підписано Статут ООН як першої політичної універсальної організації, завданням якої було визначено підтримання міжнародного миру та колективної безпеки.

Завдання ООН і принципи її діяльності відображено в преамбулі та статтях 1- 2 Статуту. Ними е підтримання міжнародного миру та безпеки; розвиток міжнародного економічного, соціального, культурного й гуманітарного співробітництва; погодження дій держав у досягненні цих спільних цілей. Членами ООН є суверенні держави, що утворили Організацію, а також прийняті до неї згодом. Організація Об'єднаних Націй виконує свої функції через створені нею органи: Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і Соціальну Ради, Раду з опіки, Секретаріат і Міжнародний Суд.

Генеральна Асамблея має право обговорювати питання в межах Статуту або функцій будь-якого органу ООН і давати відповідні рекомендації. Рада Безпеки несе головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки. Рішення Ради Безпеки вважаються схваленими, коли за них подано голоси 8 членів із 15, включно голосів усіх 5 постійних членів (Росії, США, Великобританії, Франції, Китаю). У разі загрози миру, порушення миру або актів агресії Рада Безпеки має право використовувати збройні сили держав — членів ООН, надані в ЇЇ розпорядження. Секретаріат ООН складається з Генерального секретаря і персоналу міжнародних посадових осіб.

Одночасно у 40-х роках XX століття були створені міжнародні організації, які набули статус спеціалізованих установ, пов'язаних з ООН спеціальними угодами: Продовольча й сільськогосподарська організація ООН (ФАО), Організація ООН з питань

освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВОЗ) та ряд інших.

У світі також нараховується близько 80 регіональних міжнародних організацій, блоків та об'єднань. Серед них Рада Європи, Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА).

До субрегіональних міжнародних організацій в субрегіоні Центральної і Східної Європи відносимо Центральноєвропейську ініціативу (ЦЄІ), Вишеградську групу, Чорноморську асоціацію економічного співробітництва (ЧАЕС).

Окрім того, все більш активними гравцями світової політики стають неурядові міжнародні організації, тобто такі, що створені без участі держав чи їх урядів — національними неурядовими організаціями, громадсько-політичними рухами, політичними організаціями, асоціаціями чи окремими громадянами.

Відповідно до норм міжнародного права, до міжнародних неурядових організацій відносять ті, які створені не на основі міждержавної угоди. Ці організації повинні мати наступні ознаки:

1)відсутність серед завдань організації прагнення здобути прибуток;

2)юридичне визнання хоча б однією державою або набуття консультативного статусу при міждержавній міжнародній організації;

3)отримання фінансових коштів з території більше аніж однієї країни. Прикладами неурядових міжнародних організацій є Товариство Червоного

Хреста та Півмісяця, Всесвітня федерація професійних спілок, Міжнародна демократична організація жінок, Всесвітня федерація демократичної молоді.

Серед міжнародних громадсько-політичних рухів, які, на відміну від організацій, є неформалізованими з організаційної та правової точки зору, відомими є "Зелений світ"

учасниками сучасної світової політики, оскільки допомагають долати егоїзм національних інтересів держав, пропонують на порядок денний вирішення проблем, які є актуальними для громадськості багатьох країн.

5.1.4. Глобальні проблеми сучасної цивілізації та шляхи їх вирішення Глобальні проблеми сучасності — це проблеми, які є загальносвітовими,

такими, що зачіпають інтереси усіх держав і націй, класів, соціальних груп, політичних партій, кожної людини зокрема. Фактично, це сукупність суперечливих процесів, які становлять зміст сучасної кризи світової цивілізації. Ці проблеми створюють загрозу розвиткові і навіть існуванню всіх країн світу і потребують для відвернення цих катастрофічних наслідків спільних зусиль.

Вчені виділяють два основні джерела виникнення глобальних проблем сучасності:

1)поглиблення суперечностей між людиною та природою, які ведуть до виникнення екологічних, продовольчих, енергетичних, природно-сировинних проблем;

2)розширення зони суперечностей між народами, людьми взагалі, що має наслідком виникнення проблем війни та миру, захисту і розвитку духовного середовища, демографічного розвитку, боротьби із злочинністю, міжнародним тероризмом, поширення небезпечних хвороб тощо.

Одним із перших, ще у 20-і роки XX століття, вказав на загрозу глобальних проблем сучасності український вчений Володимир Вернадський.

У другій половині XX століття серед глобальних проблем людства предметом розгляду стала теорія глобалістики — система наукових знань про походження і сучасний стан глобальних проблем, їх класифікацію і обґрунтування практичних соціальноекономічних і політичних шляхів їх розв'язання.

У теорію глобалістики увійшли висновки, зроблені відомими вченими Нільсом Бором, Бертраном Расселом, Альбертом Ейнштейном ("Маніфест Рассела —Ейнштейна" (1955)), а також тези з виступів політичних лідерів країн "Делійської шістки" (Аргентини, Греції, Індії, Мексики, Танзанії і Швеції), Римського клубу, який діє з 1968 року.

Загалом теорія глобалістики як окрема наукова дисципліна сформувалася у другій половині 60-х років XX століття і пройшла у своєму розвитку три етапи:

1)етап кінця 60 — початку 70-х років, коли увага була зосереджена на вивченні двох глобальних проблем сучасності: освоєнні космосу і охороні навколишнього середовища;

2)етап другої половини 70-х років, коли розпочалося глобальне моделювання стану і перспектив розвитку світової політики і світо-господарських зв'язків в умовах глобальних суперечностей. Саме в цей період здійснюються перші спроби скласти ієрархію світових проблем;

3)етап, який розпочався упродовж 80-х років XX століття, коли велику зацікавленість вирішенням глобальних проблем починають проявляти політичні та державні діячі багатьох країн світу, розробляються перші міжнародні документи, спрямовані на їх практичне вирішення

Сучасна глобалістика досліджує, насамперед, комплексні проблеми, вирішення яких дозволить знайти практичний шлях розв'язання глобальних проблем людства, а саме:

1)порівняльний аналіз основних соціокультурних цінностей сучасних цивілізацій, становлення нового універсалізму через усвідомлення складності планетарного буття;

2)порівняльний аналіз стратегій міжцивіліза цінної взаємодії;

3)обґрунтування концепції гуманітарного консенсусу як процесу узгодження цінностей різних цивілізацій;

4)порівняльний аналіз можливих альтернативних шляхів глобалізації. Прихильники теорії глобалістики по-новому розглядають проблему міжнародної

безпеки. Безпека — це такий стан відносин між державами, за якого їм усім не загрожує небезпека війни чи будь-яке зовнішнє зазіхання на їхній суверенний і незалежний розвиток. Першочерговою проблемою забезпечення світової безпеки стає вироблення стратегії виживання в умовах кризи світової цивілізації (чи окремих цивілізацій).

Існує дуже багато класифікацій глобальних проблем сучасності. Однією з найбільш популярних є запропонована норвезьким соціологом И. Галтунго Му котрий визначив чотири критичні ситуації, з якими зіткнулося людство у другій половині XX століття:

1)криза насильства і загроза насильства, що тепер проявляється у загрозі міжнародного тероризму;

2)криза зубожіння і загроза бідності;

3)криза відторгнення окремих осіб та соціальних груп і загроза загального придушення прав людини;

4)криза навколишнього середовища і загроза локального порушення екологічного балансу.

Більш традиційною є класифікація, запропонована польським політологом Артуром Воднаром, який виділяє: 1) ядерну загрозу знищення цивілізації;

2)проблему вичерпання природних ресурсів, зокрема енергетичних;

3)екологічні проблеми;

4)продовольчу проблему, тобто проблему забезпечення продовольством населення Землі, яке постійно зростає;

5)демографічну проблему, тобто проблему відтворення та міграції населення, формування його освітнього потенціалу, працевлаштування;

6)проблему охорони здоров'я;