5. Теорія соціалізації і соціального впливу

Соціальний розвиток особистості передбачає взаємодію із соціальним середовищем, активне встановлення соціальних зв’язків. Саме ці характеристики складають основу соціалізації. За визначенням І.Кона (1989):

Соціалізація – це сукупність всіх соціальних і психологічних процесів, через які індивід засвоює систему знань, норм, цінностей. Вона включає не тільки усвідомлені, контрольовані, цілеспрямовані впливи (виховання в широкому розумінні), але й стихійні спонтанні процеси, що так або інакше впливають на формування особистості.

Виділяють три сфери соціалізації: діяльність, спілкування, самосвідомість (Г.М.Андрєєва, 1998).

В діяльності відбувається орієнтування в системі соціальних зв’язків через посередництво особистих смислів. Кожний індивід виявляє для себе цікаві і важливі форми діяльності, опановує їх. Складається власна система цінностей. Особистість засвоює в процесі діяльності нові соціальні ролі, осмислює їх значення.

Сфера спілкування розглядається, в першу чергу, як примноження контактів людини з іншими людьми.

Самосвідомість можна представити як цілісне самосприйняття, розуміння власної ідентичності. Розвиток самосвідомості в процесі соціалізації залежить від діапазону діяльності і спілкування, в якому здобувається досвід. В ході взаємодії із середовищем людина постійно корегує уявлення про себе, порівнює його з уявленнями оточуючих.

На всіх стадіях соціалізації вплив суспільства на особистість здійснюється або безпосередньо, або через групу. Соціальний вплив полягає в тому, що суспільство передає особистості певну систему норм і цінностей за допомогою знаків. Групи, в яких особистість долучається до соціальних норм і цінностей, виступають в ролі трансляторів соціального досвіду і носять назву інститутів соціалізації (родина, дитячий колектив).

Лекція 7.

Поняття про аномальний розвиток.

Основні параметри дизонтогенезу

1. Поняття про норму та аномалію в психічному розвитку.

2. Причини аномалій психічного та фізичного розвитку.

3. Характеристика основних параметрів дизонтогенезу.

4. Соціальна обумовленість розвитку дітей з психофізичними вадами.

5. Компенсаторні процеси, їх закономірності.

Поняття про норму та аномалію в психічному розвитку

“Аномалія” (з грецької) – відхилення від норми, від загальної закономірності, неправильність.

Отже, питання про аномалії в розвитку психічних процесів, у поведінці людини може розглядатися тільки в контексті знань про їх нормальні параметри.

Під нормою прийнято розуміти встановлену міру, середню величину. Проблема норми та її варіативності – одна з найскладніших у сучасній психологічній науці. Постійність норми відносна, зміст цього поняття залежить від особливостей певної культури і змінюється з часом.

Поняття норми може стосуватися різних сторін психічної діяльності людини:

• моторних і сенсорних реакцій;

• когнітивних функцій;

• регуляторних процесів;

• емоцій;

• особистості;

• міжособистісних відносин та ін.

Визначення “нормальності” базується на певних критеріях.

Виділяються:

• соціально-вікова норма – рівень інтелектуального та особистісного розвитку, що визначає психологічні новоутворення, які повинні скластися на певному віковому етапі;

• групова норма – відображає особливості розвитку дітей та підлітків різної статі, різних етнічних і соціальних груп;

• індивідуальна норма – враховує особливості розвитку конкретної дитини;

• предметна норма – знання, вміння та навички, необхідні для оволодіння програмовим змістом певного предмету;

В.Штерн висунув положення: окремі функції можуть представляти відхилення від норми і все ж особистість в цілому може належати до цілком нормального типу. «Ребенок с дефектом не есть непременно дефективный ребенок». Ступінь нормальності залежить від результату соціальної компенсації, тобто кінцевого формування особистості в цілому.