2.3. Структура свідомості. Свідомість і самосвідомість. Душа і дух

Людська психіка і свідомість - дуже складні утворення, що мають складну структуру. Свідомість якнайтоншими і невидимими нитками пов'язана з несвідомим і підсвідомим як елементами людської психіки. У людській психіці розділяють несвідоме і підсвідоме (сукупність психічних явищ і процесів, прихованих від самоспостереження, які відбуваються без участі свідомості, в неусвідомленій формі):

• несвідоме - це біологічно успадкована інформація, біологічні потреби, потяги, інстинкти, фобії і комплекси (пріоритет у дослідженні феномена несвідомого належить австрійському ученому 3. Фройду і його послідовникам);

• підсвідоме (неусвідомлюване) - сукупність несвідомих психічних станів, явищ і дій, які або були, або можуть бути усвідомлені, а саме:

• доведені до автоматизму навики, розумові дії або операції;

• та інформація, яку надають нам наші власні органи чуття (ми насправді усвідомлюємо тільки частину інформації, що надходить із зовнішнього світу);

• інтуїтивні акти творчості (художня, наукова, філософська інтуїція), підсвідоме на цьому рівні тісно переплетено з свідомістю, з творчою енергією відчуттів і розуму людини.

Свідомість - ядро, серцевина психіки людини. Можна виділити три основні сфери свідомості (за роллю їх основних компонентів у регулюванні людської діяльності). До них відносяться:

1. пізнавальна сфера;

2. емоційна сфера;

3. мотиваційно-вольова сфера.

Зразу ж потрібно зазначити, що такий поділ свідомості на три сфери є достатньо умовним. Ці сфери та їх елементи взаємопов'язані, взаємопере-плетені, вони складають єдине ціле.

• Пізнавальна (або когнітивна) сфера виконує у складі свідомості функції отримання і перетворення інформації, виробництва нових знань. Основні форми пізнання - чуттєве споглядання і розумові процеси - орієнтовані, в першу чергу, на зовнішній предметний світ, їх головна мета - адекватне Відображення світу.

• Чуттєве споглядання - здатність до відчуття, сприйняття і уявлення (з їх допомогою людина отримує первинну інформацію про зовнішній світ, про своє власне тіло і про його взаємини з іншими тілами).

• Розумові процеси здійснюються у формах мислення, розсудку, розуму.

Мислення - це здатність зв'язувати образи, уявлення, поняття, визначати можливості їх зміни і застосування, обґрунтовувати висновки. Мислення як логіко-понятійна складова свідомості існує у формі понять, суджень, умовиводів. За допомогою мислення людина виходить за межі безпосереднього, чуттєво даного і пізнає сутності об'єктів. Головною метою тут є пізнання істини.

Мислення як вища форма пізнавальної діяльності має свої рівні - від елементарної розумової діяльності (процеси аналізу і синтезу, індуктивні і дедуктивні способи міркування, проста експериментальна діяльність) до вищих форм понятійного пізнання дійсності.

У традиціях класичної філософії прийнято розрізняти в мисленні розсудок і розум.

Розсудок - це нижчий ступінь логічного освоєння реального світу. Це - мислення з позиції здорового глузду, орієнтоване виключно на конкретний результат, на досягнення певної мети, користі. Розсудок розчленовує, реєструє, описує наявний стан речей, оперує поняттями в межах заданого зразка, норми, правила, не намагаючись усвідомити, зрозуміти самі ці правила і дати їм оцінку. Розсудок - цілком надійний і не замінимий супутник людини в її буденному житті. Але шаблонним, однобічним, негнучким і нетворчим мисленням, яким є розсудок, не може обмежуватися людський інтелект. У пошуку істини, в усвідомленні себе, сенсу речей і подій, у вирішенні складних проблем особистого і суспільного життя людина потребує більш розвиненого і глибокого мислення.

Розум - вищий ступінь логічного пізнання. Він оперує широкими узагальненнями і орієнтований на отримання істини як адекватного відображення об'єктів буття в світі на рівні їх сутності, а не явища.

Розум - це форма усвідомлення самої пізнавальної діяльності, усвідомлення власного шляху до істини. Якщо розсудок лише діє за правилами, нормами і стандартами, то розум задає їх, визначає мету пізнання. Розум пояснює, оцінює, намагається виявити і розв'язати протиріччя, без яких немає процесу пізнання.

Емоційна сфера свідомості - це особистісні, суб'єктивно-психологічні переживання, почуття, спогади, передчуття тощо. Емоційна сфера є виразом стану внутрішнього духовного світу, виразом ставлення людини до об'єктів зовнішнього світу, до інших людей, до самої себе.

Сфера наших емоцій - це:

• почуття гніву, страху, захоплення, радості, любові і ненависті, огиди, симпатії та антипатії тощо;

• афекти (лють, жах, відчай, передчуття, галюцинації, стреси);

• пристрасті і настрої;

• уява;

• елементарні емоції, пов'язані з сенсорними реакціями (голод, спрага, втома).

• Мотиваційно-вольова (ціннісна) сфера свідомості «відповіда льна» за формування мотивів і цілей діяльності, а також волі як здатності досягати ті цілі.

Мотив - це спонукання до діяльності. У людському житті мотиви виявляються в різних формах - інстинктивного імпульсу чи біологічного потягу, у формах потреб, інтересів і бажань, цінностей і ідеалів.

На різних етапах розвитку особистості виникають різні мотиви її діяльності. Людина завжди постає перед необхідністю віддати перевагу одним мотивам, відкинути інші, відкласти на якийсь час треті. Зіткнення різних мотивів є таким протиріччям, яке долається кожною особистістю у свій спосіб, у залежності від рівня її духовної зрілості.

Воля є здатністю людини керувати своєю поведінкою. Воля - це думка, що перетворюється на вчинок. Воля є не тільки умінням хотіти, бажати, але й вмінням реалізувати свої бажання в діях.

Окрім названих елементів, свідомість включає багато інших ідеальних явищ (феноменів), станів, структур і процесів, а саме: увагу, пам'ять (мнемічні процеси), світоглядні структури, самосвідомість, етичні компоненти свідомості (совість, духовні ідеали і принципи, переконання, віру, надію) та ін.

Отже, свідомість не можна ототожнювати тільки із знанням, з пізнанням, мисленням. Свідомість - це сукупність чуттєвих, логічних, вольових і емоційних процесів.

Крім пізнавальної, є й інша форма духовної діяльності, яка спрямована не на відображення об'єктивного світу, а на перебудову людської душі. Її ядром є самосвідомість.

Свідомість - це завжди і самосвідомість.

Тварини не здатні обертати психіку на самих себе, усвідомлювати себе.

Самосвідомість - це усвідомлення людиною своїх дій, відчуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого становища в суспільстві. Це виділення людиною себе з навколишнього світу, оцінка нею своїх можливостей, характеристика себе у власній думці.

Самосвідомість - своєрідний центр нашої свідомості, інтегруючий початок у ній. Вона є історичним явищем, формується лише на певній, достатньо високій стадії розвитку первісного суспільства. Разом з тим вона є результатом індивідуального розвитку: у дитини підстави самосвідомості закладаються приблизно у віці 2-4-х років.

Самосвідомість знаходиться у процесі безперервного розвитку і вдосконалення, має свої рівні і форми.

Рівні самосвідомості:

• першим рівнем самосвідомості є усвідомлення людиною свого тіла, виділення його з світу речей і інших людей (самопочуття);

• другий рівень - це усвідомлення людиною своєї приналежності до певного співтовариства, соціальної групи, нації, конкретної культури;

• третім рівнем самосвідомості є розуміння свого «Я» як індивідуального явища, своєї неповторності, унікальності. На цьому рівні усвідомлюється можливість вільних самостійних вчинків і відповідальність за них, необхідність самоконтролю і самооцінки.

Самовизначається людина перш за все через ставлення до інших людей. За висловом К. Маркса, «лише поставившись до людини Павла як до себе подібної, людина Петро починає ставитися до себе як до людини».

Самосвідомість, будучи усвідомленням себе, своїх вчинків, їх наслідків, нерозривно пов'язана з совістю, з відповідальністю людини за свої відносини зі світом природи і світом людей.

З давніх часів у духовному світі людини прийнято розрізняти душу і дух, душевне і духовне життя. Іноді про психіку говорять як про душевне життя. Важливо мати на увазі, що «душевне життя» і «духовне життя» - не одне й те саме.

Загадка людської душі з давніх-давен привертає увагу філософів. Поступово у філософії сформувалася проблема душі і тіла. Що таке душа? Наскільки автономні в своєму існуванні душа і тіло? Чи впливають вони один на одного і яким чином? На таких питаннях зосереджувалася увага філософів, пізніше - психологів, фізіологів та вчених інших спеціальностей.

Поняття душі виникає раніше, ніж поняття духу. Уявлення про душу як про своєрідний феномен людського існування вперше виникає у стародавніх греків (згадаємо, що перший твір з психології «Про душу» належить Аристотелю).

Душа - сфера психічного життя людини, сфера її розуму, почуттів, волі. Це суб'єктивний внутрішній світ індивіда, світ його безпосередніх переживань, думок, які складають інтимно-особистісну сторону людського єства. Душа людини належить їй і лише їй, тому душевне життя - унікальний і неповторний особистісний світ людини.

Поняття духу в європейській історії пов'язане з християнством. Тому духовне життя часто ототожнюють з життям релігійним, а духовність людини розуміють як наявність у ній частинки Божественного Духа. Дух Святий - це один з особових проявів єдиного Бога в християнстві. Душа ж людини, відповідно до тих поглядів, розглядається як вмістилище духу.

Але існує й інше - нерелігійне - трактування поняття духу. Дух - така ідеальна (духовна) реальність, яка належить не окремій людині, а існує об'єктивно, незалежно від неї. Це духовна культура людства, в основі якої -вищі, абсолютні цінності істини, добра, краси, справедливості, свободи, віри. Людина здатна виходити в цей історичний вимір людської культури, залучатися до нього.

Духовне життя - це освоєння особистістю людської культури, через що відбувається її духовне зростання і збагачення душі. У цій духовній сфері людина ніби підноситься над собою, долає свою обмеженість і скінченність, виходить у вимір вічного і безкінечного. «Вічне» у такому значенні - це повнота людського духу в його історії.