II. Аргументацiя версiй: етимологiчна I етнографiчна

"Спочатку було слово" - цей релiгiйний догмат викликав чимало су­перечок серед мислителiв людства. Та все ж через слова як смисловi сим­воли люди передають iнформацiю про себе. Отже, вслiд за авторитетним iсториком козацтва Д.I.Яворницьким ми, його нащадки, маємо шукати початки козацтва насамперед в "етимологiчних мiркуваннях". Порiвняння iсторичних версiй походження козацтва на предмет того, як обгрунтовується в них поява слова "козак" дає змогу (хоч ще й не повну) робити науковi висновки про достовiрнiсть цих версiй.

Що перш за все стає помiтним при такому порiвняннi, так це неод­накове описання рiзними авторами iсторичних праць походження i змiсту слова "козак". Можна припустити, що у минулому iсторики ще не знали всiєї iнформацiї, але ж цього не можна сказати про сучасних iсторикiв! Тому доводиться думати, що деякi вченi вибiрково вiдносяться до етимологiчної iнформацiї про козацтво залежно вiд власних уподобань, а iншi - iгнорують етимологiю як метод пiзнання. Саме так зневажливо вiдкидав його В.Антонович. Iсторики "уходницької" версiї загалом протиставляють українське чи слов'янське козацтво - тюркському i якщо й згадують тюркське походження слова "козак", то лише побiжно й не вдаючись до глибокого аналiзу словесної символiки козацтва.

Приклад вiдповiдального наукового дослiдження проблеми поход­ження козацтва показав Д.Яворницький, який не тiльки вивчав мiсцевi умови й причини появи козацтва на Українi, але через з'ясування його назви намагався прослiдкувати iсторичнi витоки українських козакiв.

Слово "козак", писав цей видатний iсторик, або, вiрнiше, "казак", безумовно, схiдне слово, як слова "аксак, кунак, сугак, табак, чупрак, чумак, бузак, айрак" та багато iнших, що мають поширене у багатьох тюркських мовах закiнчення "ак". Мiсцевi жителi Середньої Азiї - сарти - вживали це слово у значеннi порохiвницi. Назву цю, вказував Д.Яворницький, запозичено сартами вiд киргизiв- войовничого кочового народу Середньої Азiї, що завжди називали себе "казаками". Осiлi жителi Середньої Азiї, вимовляючи слово "козак", розумiли пiд ним неосiлу, рухливу, завжди готову до вiйни людину, схильну до грабунку i розбою. Споконвiку козаки, що жили в Середнiй Азiї, називали себе цим iменем. Ученi-мовознавцi у словi "козак" або, точнiше, "кай-сак" вбачають два слова: "кай" - легко i "сак" - в'юк, тобто легков'ючний. Тi ж ученi слово "сак" бачать в iменi найдавнiших мешканцiв Турану (або Туркестану, як називав Середню Азiю Д.Яворницький) сакiв - народу арiйського походження.

Отже, слово "козак" i явище, яке воно символiзувало, уперше зустрiчається у Середнiй Азiї, звiдки козаки, очевидно, прийшли в європейську Росiю, робив висновок Д.Яворницький. В Європу ж слово "козак" принесли половцi з ХI ст. Мовою половцiв це слово означало "вартового, передового, нiчного й денного".³⁹

На половцiв, як перших, хто принiс на Русь слово козак, вказують досить багато iсторикiв. Але при цьому вони посилаються на iталiйсько-половецький словник 1303 р., де наведено тлумачення, використане Д.Яворницьким.⁴⁰ Однак пiзнiше дослiдники виявили бiльш раннє й вiдмiнне вiд половецького тлумачення слова козак в Початковiй монгольськiй хронiцi 1240 р.: "одинокий, схильний до розбою, завоювання".⁴¹

Близьке за змiстом тлумачення слова "козак", але вже з турецької мови, наводив П.Мерiме: "стрiлець, мародер, солдат, який воює заради власного зиску".⁴² Разом з тим французький письменник в силу своєї професiї уважно вiднiсся до проблеми рiзнобою в поясненнях слова "козак", що iснувала з часу поширення iнформацiї про козацтво вiд польських iсторикiв i запорозьких козакiв. П.Мерiме навiв iншi популярнi тлумачення слова козак: 1) вiд слов'янського слова "коза" - тобто прудкi, як кози; 2) вiд слова "коса" - тобто пасмо заплетеного волосся чи вузьке металеве лезо або смуга суходолу, що виступає у воду. Висновок письменника був обережним i зводився до того, що для рiзних тлумачень були свої пiдстави.⁴³

За весь час вивчення дослiдниками проблеми козацтва нагромаджено багато рiзних пояснень слова "козак". Зокрема, його походження вiд слова "коза" доводили польськi автори П.П'ясецький i В.Коховський, автор "Iсторiї Русiв" i О.Шафонський.⁴⁴ Останнiй автор зробив унiкальну спробу лiнгвiстичного узгодження поняття "козак" в рiзних мовах. На його думку слово "козак" було слов'янським перекладом латинського аналогу "гiркан" (тобто, козел) - так латиняни називали хозар або козар ( аналогiчнi свiдчення про римську назву провiнцiї Гiрканiя - країна й народ багатьох кiз - наводив П.Симоновський). В свою чергу, росiяни почали називати козакiв "черкасами", перекладаючи iншу латинську назву: "Цiрка Азiя", тобто "кочiвники з Азiї". Пiдставою для цього висновку були вiдповiдна назва латинських авторiв щодо хозар i факт переселення в XIV ст. частини гiрканiв-черкасiв з Кавказу на руськi землi, де вони заснували м.Черкаси.⁴⁵

Сучасна дослiдниця з Черкас Г.Сизоненко суттєво доповнює аналiз О.Шафонського свiдченнями про вживання слова "черкес" боспорськими греками щодо своїх сусiдiв - племен русичiв, адигiв, осетинцiв, кабардинцiв, чорних клобукiв.⁴⁶

П.Симоновський, щоправда, по-iншому пояснював слово "козак", яким вiзантiйський iмператор Костянтин Порфирогенет назвав хозарiв: це слово було складовим двох слiв - Кас (тобто, початок вiд назви моря Каспiйського) i Сак (тобто назви скiфiв у римського автора Плiнiя).⁴⁷

Ж.Шерер передавав вiдомий усний переказ самих козакiв України про походження їх назви вiд коси в гирлi р.Буг, на якiй вперше вони зiбралися у 800 роцi пiд керiвництвом обраного ними отамана Семена, по iменi якого й косу назвали Семенiв Рiг.⁴⁸

О.Рiгельман наводив як татарське тлумачення слова "козак" - легкоозброєного воїна-наїзника, який наймався на вiйну i брив голову (Схоже розумiння слова "козак" i у А.Гордєєва, Г.Носовського, А.Фоменка), - так i козацький переказ про Семена й косу, на якiй вiн жив з товарищами та полював там на кiз; пояснення полякiв: В.Коховського - про походження слова "козак" вiд "коза" i М.Стрийковського про ватажка по iменi Козак, який перемагав татар; схожим до останнього було й пояснення з росiйського Синопсису про назву народу Касак, який першим татар перемiг.⁴⁹

Досить великий рiзнобiй в трактуваннi слова "козак" зустрiчається в українських iсторикiв ХХ ст. А.Лотоцький, наприклад, писав про походження його вiд татарського слова "кайзак", тобто вiльної людини й безстрашного воїна.⁵⁰ Разом з тим I.Крип'якевич вважав це слово турецьким за походженням, хоч i в такому тлумаченнi, як у А.Лотоцького.⁵¹ Багато iнших iсторикiв дають тлумачення слова "козак" за вже згадуваним iталiйсько-половецьким словником 1303 р. Проте й щодо половецького змiсту цього слова iснують рiзнi думки. А.Желєзний, наприклад, пояснює його як "захисник неба" (вiд слiв "ко" - небо i "зак" - захищати). В козачому ж словнику-довiднику наводиться зовсiм iнший половецький смисл цього слова: бiлий гусак ("каз-ак"). Крiм того наводиться бiльш раннє вiд половецького скiфське походження слова "кос-сахи" у значеннi бiлi оленi, що були тотемом скiфiв.⁵²

Д.Наливайко спробував досить легко розв'язати проблему етимологiї козацтва шляхом протиставлення слова "козак" як однозначного українського поняття вiд слова "казак" як iншого за походженням i змiстом. Але за аргументацiю взяв поодиноке свiдчення поляка М.Меховiти, який розрiзняв "казакiв" як породження татар i "козакiв" як слов'янських, руських селян втiкачiв.⁵³ З точки зору лiнгвiстики така аргументацiя зовсiм не переконлива.

Росiйський iсторик А.Гордєєв, навпаки, узагальнив рiзнi тлумачення слова "козак" i класифiкував їх як, по-перше, расово-етнiчнi (тобто назви цiлих народiв, племен); по-друге, соцiально-побутовi (назви вартових у половцiв i вiльних найманих воїнiв у татар та персiв, назви птахiв i тварин, порохiвниць та iн. предметiв домашнього вжитку). Велика кiлькiсть народiв i мов, в яких вживалося слово "козак" у рiзних значеннях, привела А.Гордєєва до висновку про еволюцiю й змiну цього слова вiд початкового тотемiчного символу (назви предмету, тварини, птаха) до етнiчної назви племенi, народу i, зрештою, соцiально-побутової назви людей рiзних етносiв, об'єднаних спiльними характерними особливостями життя. Доречно згадати, що за меншого обсягу iнформацiї М.Грушевський дiйшов до схожого загального висновку про необхiднiсть розрiзняти назву козацтва, яка в рiзних народiв могла рiзнитися, вiд явища козацтва, яке було в них однаковим, а отже й iсторично взаємозв'язаним.⁵⁴

Лiнгвiстика загалом свiдчить, що не одне тiльки слово "козак", але багато iнших слiв у мовi українських (як i росiйських) козакiв були спiльними з словами татар, туркiв, черкесiв та iн. тюркських козакiв: кiш, юрт, отаман,осавул, бунчук, курiнь, сагайдак та iн. Образна система й синтаксична будова козацьких дум, вживанi в них топонiми й гiдронiми, iномовнi вкраплення також переважно тюркськi i спiльнi з епосом Середньої Азiї, Кавказу, Iрану, Турцiї, татар. Слов'янська за граматикою руська, згодом українська мова козакiв - наполовину тюркська за складом слiв.⁵⁵

Розумiння проблеми походження козацтва значно збiльшується при узагальненнi етнографiчної аргументацiї, розрiзненi елементи якої зустрiчаються у деяких авторiв версiй. Так, сучасний дослiдник С.Грица доводить не тiльки лiнгвiстичну але й музичну спiльнiсть козацьких дум України з тюркськими: сам iнструмент - кобза, тюркський за назвою, а восьмиструнна кобза вiдома в Середнiй i Переднiй Азiї, у кримських татар; музиканти - кобзарi вiдомi як гуслярi й гайдошi на Пiвднi i Сходi, як ханенде й ашуги - на Кавказi, ашики - в Туреччинi, ашуги й жирши - в Середнiй Азiї. Вiдоме в Українi стилiзовано-народне зображення сидячого "по-турецьки" козака з "оселедцем" на головi i кобзою в руках зафiксовано на римських барельєфах ще II ст. н.е.⁵⁶

Звiдки були цi козаки - то проблемне питання, але про службу хозар у римських iмператорiв Тiта i Веспасiана в 70 р. писав Г.Грабянка, описуючи, зокрема, завоювання ними для Риму Гiрканiї на Кавказi.⁵⁷

Полтавський iсторик В.Жук з приводу козацького "оселедця" пише, що вiн походив ще вiд пiдкорених хазарами iнших тюркських племен - болгарiв, у яких "оселедець" звався "хох-гол" (тобто вершина на голенiй головi). Цей "хохол" вiзантiйськi iсторики описували й на головах руських князiв Iгора та Святослава, їх дружинникiв, а згодом вiн став вiдомий i в запорожцiв.⁵⁸ Саме за єдиною спiльною ознакою - "оселедцем" - боспорськi греки називали однiєю назвою "черкеси" всiх сусiднiх з ними русичiв, чорних клобукiв, адигiв, осетинiв, кабардинцiв, свiдчить Г.Сизоненко.⁵⁹

Якщо згадати, що за версiєю Г.Носовського i А.Фоменко Орда була професiйним регулярним козацьким вiйськом на чолi з ханами - каганами, як до прийняття християнства називалися й руськi князi, то "оселедець" - "хохол" цiлком мiг бути спiльною ознакою приналежностi до такого вiйська. Тим бiльще, що вказанi автори i А.Гордєєв знайшли iсторичнi записи про вiйни Тамерлана, в яких говориться про характерну "манеру" та "прийоми" воювати по-козачому.⁶⁰

Деякi основнi прийоми такої манери дослiдив Л.Гумiльов, порiвнюючи козацькi вiйни з татаро-монгольськими: обманний вiдступ для заманювання противника в пастку i застосування прихованого резерву, кавалерiйська "лава", курiнь як органiзацiйна вiйськово-адмiнiстративна одиниця i бунчуковий прапор. Спiльним було й основне озброєння: лук, шабля, спис; кавалерiйська збруя: характерне " татарське" або ж " турецьке" сiдло та нагайка, а також сережка в одному вусi.⁶¹

Г.Грабянка також вказував на характерний спосiб життя хозар на службi в римлян, який українцi добре знають як запорозький: "проживали коштовностi i єдине чим займалися - лицарської звитяги навчалися".⁶²

На відміну від названих авторів сучасний дослідник А.Желєзний інакше трактує етнографічну інформацію стосовно українського козацтва. Звисаючий з бритої голови "оселедець" і такі ж довгі звисаючі вуса, широкі шаровари, проживання на острові у військовому поселенні і "кормління" військовою здобиччю, неподатливість, сварливість, войовничість - все це в описах арабських авторів та ієромонаха Никона характеризувало давніх русів, які передали пізніше свої риси дружинникам Київської Русі, а ті, в свою чергу, половцям ( а не навпаки). Однак русів А.Желєзний твердо ідентифікує з норманами - варягами.⁶³

Перше узагальнення етнографiчної iнформацiї щодо козацтва як спiльного, iсторично єдиного явища, яке передавалося й успадковувалося рiзними племенами й народами, зробив дослiдник В.Горленко. Те, що в О.Шафонського, М.Маркевича, П.Кулiша, I.Крип'якевича описане фрагментарно (як наприклад, спiльнiсть кунтушiв i черкесок в козакiв Поднiпров'я та деяких народiв Кавказу, спiльнiсть шапок та iн.), у В.Горленка в узагальненому виглядi набуває переконливостi: не тiльки спiльнiсть українських козакiв з адигейцями i кабардинцями в одязi (черкески-кунтушi, кобеняки, "кабардинки", шапки), але й однаковi звичаї побратимства, опалювання житла кизяком, "черкеське" сiдло, тип плуга та iн.⁶⁴

П.Мерiме, Л.Гумiльов, Г.Штекль, Д.Наливайко дослiдили характерну iсторичну закономiрнiсть, яка лежала в основi тривалої козацької спадкової спiльностi. Це був так званий географiчно-прикордонний детермiнiзм, який спричиняв специфiчнi способи й органiзацiю життя. До найбiльш загальних iз них вiдносилися: поєднання виробничої i вiйськової дiяльностi, вiйськова демократiя у виглядi так званого "козачого кола", вiйськове найманство й "пiратство" заради зиску i торгiвля "ясиром" та проживання здобутого добра, постiйнi вiйськовi навчання та iн.⁶⁵

Порiвняльний аналiз iсторичних версiй походження козацтва на предмет використання в них етимологiчної аргументацiї виявляє загальний недолiк бiльшостi дослiдникiв: недооцiнку цього виду доказiв. Частина авторiв, як наприклад, В.Голобуцький, О.Апанович, Г.Сергiєнко та iн. взагалi iгнорують етимологiчнi мiркування. Бiльшiсть iнших авторiв версiй лише констатують деякi iснуючi тлумачення слова "козак" без їх аналiзу, або ж вибiрково пiдходять до них (М.Грушевський, А.Лотоцький, I.Крип'якевич та iн.). Лише О.Шафонський, Д.Яворницький П.Мерiме i А.Гордєєв робили спроби комплексного лiнгвiстичного аналiзу слова "козак", але приходили вони до рiзних висновкiв. Звичайно, однiєю з причин цiєї розбiжностi був далеко неоднаковий обсяг iнформацiї, якою вони володiли у XVIII, ХIХ i ХХ столiттях. Етимологiчна iдентифiкацiя змiсту i форми назви козакiв також є складним завданням.

Сучасний стан лiнгвiстичної iнформацiї щодо слова "козак" можна класифiкувати у виглядi етимологiчної таблицi (див.додаток №3).

Разом з тим причиною, що ослаблювала науковi дослiдження вказаних авторiв, була вiдсутнiсть у них взаємозв'язку етимологiчної й етнографiчної аргументацiї. Мiж тим мова є хоч i важливою, але лише однiєю iз ознак соцiальних спiльнот. Поєднання етимологiчної й етнографiчної iнформацiї щодо походження козацтва дає достатньо грунтовнi пiдстави стверджувати, що висновок Л.Гумiльова про козацтво як своєрiдний "iнтернацiональний", на зразок "рицарського ордену", етнос iз подiлом на розгалудженi "субетноси" (зокрема, запорозький i городовий на Українi) не такий уже й вiдiрваний вiд реальностi, як здається багатьом його опонентам. Теоретично науковцi знають, що самосвiдомiсть людей є однiєю з головних складових будь якої суспiльної, етнiчної спiльностi, але практично чомусь майже нiхто з дослiдникiв не пiддав всесторонньому аналiзу загальновiдомий факт самоствердження українських козакiв у XVI-XVII столiттях як окремого "козацького народу", "козацької нацiї". I це при тому, що водночас турки називали запорожцiв "бутхалами", тобто змiшаним народом, потолоччю, про що свiдчив польський iсторик А.Скальковський.⁶⁶

Разом з тим "козацький народ" на Українi в своїй самосвiдомостi утримував стiйкий iсторичний зв'язок з хозарами, а то й готами, як у П.Орлика . У бiльшостi польських, українських, росiйських iсторикiв, особливо прихильникiв "уходницької" версiї, це викликало скепсис i заперечення як нiбито "необгрунтованi посягання" на "лицарсько-шляхетський" статус. Цього, як вiдомо, українськi козаки весь час добивалися вiд польського уряду, а згодом i вiд росiйського царизму. Причому козаки хоч i поповнювались представниками селян та iнших верств населення тих часiв, проте нiяких етнiчних вимог до поповнення не висували, крiм вiри християнської православного обряду. А у визвольних вiйнах вiд С.Наливайка до П.Орлика проти польської влади i московських царiв завжди вирiзняли себе серед всього населення, в тому числi й українського, як у привiлеях i правах, так i в полiтичнiй органiзацiї i, зрештою, в Конституцiї 1710 р.

Деякi сучаснi українськi iсторики (як, наприклад, Ю.Мицик в рецензiї на книгу В.Щербака⁶⁷) намагаються довести "чисто" український нацiональний склад козацтва шляхом кiлькiсних пiдрахункiв козацьких iмен i їх трактування та диференцiацiї на "українськi" (яких бiльшiсть) i "неукраїнськi" (яких переважна меншiсть). Наукова неточнiсть подiбної методики полягає, насамперед, в тому, що в нiй використовується метод екстраполяцiї (переносу) сучасного на минуле. Але такий антиiсторизм перевертає, образно кажучи, " з нiг на голову" будь-яке iсторичне явище, яке утворюється, складається в цiле й розвивається якраз навпаки - з минулого в сучасне. Тi iмена, якi в нашi днi видаються як без сумнiву "українськi", або й "слов'янськi", постають зовсiм в iншому виглядi при iсторичному їх аналiзi: по-перше, очевидна "штучнiсть" багатьох iз них як придуманих самими козаками для новопосвячених до їх стану (Перебийнiс, Непийпиво, Безпалко та iн.); по-друге, Г.Носовський i А.Фоменко переконливо продемонстрували методику встановлення татарського походження бiльшостi "руських слов'янських" iмен в XVI - XVII столiттях.