36. Розвиток української мови та асиміляційні заходи російського самодержавства щодо української культури в хіх столітті (Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року).

Російський царизм ніколи не відзначався великою любов'ю до України, а у другій половині XIX століття утиски українства ще посилилися. Оскільки цементуюча сила української, як і будь-якої нації була рідна мова, то саме проти неї були спрямовані основні зусилля – посилилася русифікація корінного населення. Українська мова була заборонена в усіх навчально-освітніх та державних установах. Більшість міського населення, особливо чиновництво, зреклася батьківської мови. Проте серед частини освіченої еліти були поширені патріотичні ідеї – наприкінці 60-х pp. дещо пожвавився національний рух. Починає виходити журнал «Основа» (1861-1862 pp.), створюються гуртки хлопоманів, громадівців. Це викликало однозначно негативну реакцію царизму – 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев видав циркуляр про заборону українських наукових, релігійних, педагогічних публікацій, а навчання українською мовою визначалося як політична пропаганда ідей, «загибельних для Малоросії». Друкувати українською «говіркою» дозволялося тільки художні твори. В середині 70-х pp. у Петербурзі створено таємну урядову комісію з метою вироблення ефективних заходів боротьби проти українства. Через рік роботи комісія дійшла висновку, що «допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б у далекому майбутньому, України від Росії». Тому в травні 1876 р. в Емсі (Німеччина), де цар Олександр II перебував на лікуванні, було підписано указ, за яким заборонялося ввезення до України книг, надрукованих українською мовою, використання української мови на сцені, закрито газету «Київський телеграф», що знаходилася в руках громадівців, заборонено викладання українською мовою, вилучено із шкільних бібліотек книжки, написані українською мовою або українофілами, замінено вчителів-українофілів на росіян, заборонено діяльність громад. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонено було й використання слова «Україна», яке скрізь замінювалося на «Малоросія».

37 Літературне життя України ХІХ – початку ХХ ст. Народження нової української літератури (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, І.Нечуй-Левицький, П. Мирний, І.Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.).

Початком нової доби в українській літературі було опублікування "Енеїди" І. Котляревського в 1798р. Основоположником української художньої прози був Г. Квітка-Основ'яненко. Його твори "Маруся", "Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Щира любов" близькі до сентименталізму. А твір "Конотопська відьма" є зразком так званої химерної прози. На світовий рівень підніс українську літературу Тарас Григорович Шевченко. У творчості він поєднав національне і загальнолюдське, "став велетнем у царстві людської культури" (І. Франко). Т. Шевченко був видатним поетом-романтиком. Прикладом романтизму є твори "Іван Підкова", "Тарасова ніч", "Гамалія". Творами реалістичного спрямування є його поеми "Кавказ", "Наймичка" та ін. Як народний подвиг Т. Шевченко оспівував боротьбу за волю, славу, національне самоутвердження ("Гайдамаки"). До політичної історії звертався у містерії "Великий льох", у таких творах, як "Швачка", "Іржавець", "Заступила чорна хмара". Поет звертався до минулого, сучасного й майбутнього, до земляків "мертвих, і живих, і ненарождених ...", намагаючись звернути їхню увагу до проблем України. Чільне місце в українській літературі другої половини XIX ст. посідає Пантелеймон Куліш - поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець, етнограф. Він започаткував українську історичну романістику ("Чорна рада"), створив високохудожні переклади Біблії, творів В. Шекспіра тощо. Жанр реалістичної повісті розвинув І. Нечуй-Левицький. У його повістях відображено проблеми селянського життя ("Бурлачка", "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я"). З творчістю Панаса Мирного пов'язаний розвиток жанру соціально-психологічного роману ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?"). Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX - початку XX ст. пов'язані з діяльністю Івана Франка. Універсальна особистість в історії світової культури, поет, прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і організатор літературного життя. Його творчість стала основою комплексного вивчення зв'язків української та світової культур. Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водночас споріднена з новими явищами в європейській літературі кінця XIX ст. Його "Галицькі образки" - приклад ціка¬вого експерименту: введення оповідних форм у поезію.Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється у поезіях ліричного циклу. Характерна щодо цього його збірка "З вершин і низин", "Зів'яле листя". Цінним внеском у світову літературу стали філософські поеми І. Франка - "Смерть Каїна" і "Мойсей".Творчість Франка новеліста належить до кращих зразків світової літератури. Українська література на переломі XIX-XX ст. позначена новаторськими тенденціями. Поряд з відомими іменами (І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська) з'являються самобутні таланти (С. Васильченко, М. Вороний, А. Кримський, П. Карманський, О. Олесь, В. Винниченко). Утверджуються нові ідеї, теми, образи, форми художнього вираження. На оновленні літератури позначився вплив європейського модернізму, мотиви якого властиві вітчизняній культурі XIX ст. Першим з гаслами модернізму виступив український поет М. Вороний.