ЛІТЕРАТУРА

1.Історія України. Курс лекцій.т-2-К., »Либідь»,1989р.лекція.

2.Історія України.(для неісторичних спеціальностей)-К.,»Либідь»1998р.

3.Бойко О.Д. Історія України. - К., - "Академія", - 1999 р. - с. 325-356.

4.Реабілітовані історією., - Київ - Полтава: Рідний край, 1992.-с.401

5.Лозицький В.На перехресті нової доби/ Наука і суспільство.-1989.-№ 9.- с.24-29.

6.Голод на Україні (1931-1933).Документи та матеріали/УІЖ.-1989.-№ 7- 9,11-12;1990.-№1.

7.Дашкевич Я.Політика ошуканства чи провокації?/Літ.Україна.-1990.-4 жовтня.

8.Діброва С.С.Будуючи сім'ю народів. Про практику розв'язання національного питання на Україні в 20-30-ті роки під прапором ленінізму.-1989-с.48-53.

9.Курносов Ю.С.Духовне життя на Україні в 20-30-х роках/УІЖ-.1990.-№1.

10.Лозицький В.С.Політика українізації в 20-30-х роках: історія,проблеми,уроки/УІЖ.-1989.-№3.-с.46-45.

11.Моця Ж.М.Особливості колгоспного будівництва в Кримській АРСР у 1933-1934рр/УІЖ.-1990.№6.

12.Кульчицький С.В.Некоторые проблемы истории сплошной коллективизации на Украине/История СССР.-1989.-№5.

13.Орест Субтельний. Україна /УІЖ.- 1991.-№ІІ.-С.117-126.14.Дерев»янкін Т., Толстов Р.За часів НЕПу/ Політика і час.-1991.-№10.

Тема 9 Україна в роки ІІ Світової війни та Великої Вітчизняної

війни (1939-1945рр.).

1.Причини, характер , періодизація ІІ світової війни.

2.Початок ІІ світової війни. Входження західноукраїнських земель до складу СРСР: його позитивні і негативні наслідки.

3.Україна в планах гітлерівської Німеччини.

4.Рух опору в роки ІІ світової війни .ОУН-УПА

5.Визволення України від німецько-фашистських загарбників.

6.Наслідки окупації. Початок відбудови народного господарства.

Фіксовані виступи: Українське питання в міжнародній політиці. Полтавщина в роки Великої вітчизняної війни. Медичні працівники в роки війни.

1.Причини, характер, періодизація ІІ світової війни.

Друга світова війна тривала з 1-го вересня1939 року до 2-го вересня 1945 року(6 років ).У війну були утягнені 61 держава світу. Головна причина

– невдоволення держав фашистського блоку умовами ВерсальськоВашингтонської системи і прагнення до нового переділу світу, боротьба за нові колоніальні володіння.

У сучасній історичній літературі виділяють п‘ять періодів:

Перший – початок від нападу гітлерівської Німеччини на Польщу до агресії проти Радянського Союзу (1 вересня 193922 червня 1940р.)

Другий – розширення фашистської агресії до початку контрнаступу радянських військ (22 червня 1941 – листопад 1942(Сталінград)).

Третій – докорінний перелом у ході другої світової війни (від листопада

1942 до грудня 1943р.)

Четвертий – розгром фашизму в Європі, звільнення України (від наступу під Ленінградом і відкриття другого фронту – до капітуляції Німеччини січень 1944- 9 травня 1945р.)

П‘ятий – розгром мілітаристської Японії (від 9 травня 1945 – 2 вересня

1945р.).

З огляду на імперські плани фашистів, уряд Радянського Союзу виступив з ініціативою створення блоку держав для виробітки військової доктрини і гарантій недоторканості меж держав. На жаль, утворення такого блоку не було вирішено. Переговори з урядами Великобританії, Франції успіху не мали. 23 серпня 1939 року був підписаний Пакт МолотоваРібентропа про ненапад на 10 років. Додатково до нього підписаний таємний протокол про сфери впливу держав і договір про обмін сировиною і зброєю.

У вересні 1939 року підписаний «Договір про дружбу та кордони», відповідно якому до Радянського Союзу приєднувалась польська частина

Західної України, Західної Білорусії, Бессарабії, Литва та Естонія. З іншої сторони Німеччина отримала повну свободу дій у Європі.

Напередодні другої світової війни мілітаризація радянського суспільства і держави набула безпрецедентного рівня, значно зросли асигнування на військові потреби: якщо у 1939 р. на оборону виділялося 25,6% державного бюджету, то у 1940 р. - 32,6%, а на 1941 р. планувалося витратити 43,4% бюджету.

В умовах підготовки до війни радянська держава посилила контроль за трудовою діяльністю населення. У червні 1940 р. було прийнято указ "Про перехід на 8-годинний робочий день, на 7 -денний робочий тиждень та про заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств та установ". На початку квітня 1940 р. указом "Про державні трудові резерви СРСР" запроваджувалася мілітаризація молоді країни через мережу спеціальних училищ і шкіл.

Але всі заходи в обстановці того часу були малоефективними, оскільки помилкова воєнна доктрина передбачала наступальну війну на ворожій території і швидку перемогу "малою кров'ю". З цією метою довготривалі оборонні укріплення на старих кордонах 1939 р. були демонтовані, а нові не побудовані; великі військові з'єднання (механізовані корпуси) розформовані і техніка розпорошена по полках і батальйонах, величезна кількість військ знаходилася надто близько до кордону. В результаті сталінських репресій 20% командного складу Червоної армії було знищено. Постраждало насамперед вище командування. Нові командири були погано підготовлені, безініціативні і некомпетентні.

Улютому 1942 р. було видано "закон" про запровадження "нового аграрного ладу", який фактично зберігав колгоспну систему як оптимальну форму експлуатації селянства.

Жорстокість нацистської влади проявлялася також у ставленні до українців як до неповноцінної раси, принижувалися гідність і зневажалися цінності українського народу. Погромницька окупаційна політика фашистів привела до масового винищення євреїв і військовополонених. В Україні було замордовано близько мільйона євреїв і майже 1,3 млн. радянських полонених.

2.Початок ІІ світової війни.

Упершій половині 1941 р. Німеччина закінчила підготовку до агресії і

була призначена дата нападу. Ця інформація через радянських розвідників, дипломатів, іноземні уряди потрапляла до Сталіна, була достовірною і незаперечною. Але замість відповідних адекватних заходів радянський уряд опублікував повідомлення ТАРС від 14 червня 1941 р., в якому засуджувалися чутки про війну і містилися запевнення в міцності та непорушності радянсько-німецького пакту. Таким чином, напад гітлерівської Німеччини виявився несподіваним для командування Червоної армії, населення СРСР і мав жахливі наслідки.

Радянсько-німецький договір розв'язав руки Гітлеру, вже через тиждень він віддав наказ атакувати Польщу. 1 вересня 1939 р. за заздалегідь

розробленим планом німецько-фашистські війська почали війну проти Польщі. З вересня, формально виконуючи свої договірні зобов'язання перед Польщею, Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Почалася друга світова війна. Відповідно до радянсько-німецького пакту СРСР теж почав воєнні акції по захопленню територій, які згідно з таємним протоколом ввійшли до сфери його інтересів. 17 вересня радянські війська без оголошення війни перейшли кордон Польщі і за 12 днів майже без опору зайняли Галичину та Західну Волинь.

Приєднання Західної України

У жовтні 1939р. на зайнятих радянськими військами західноукраїнських землях відбулися вибори в Народні Збори. Вони проводилися під контролем радянських представників, за їх сценарієм і режисурою. Наприкінці жовтня на своїх перших засіданнях Народні Збори звернулися з проханням прийняти західноукраїнський регіон до складу УРСР і СРСР. П'ята сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. задовольнила це прохання.

Ще одна частина західноукраїнських земель - Північна Буковина, яка перебувала у складі Румунії з кінця 1917р., увійшла до складу Радянської України у червні 1940 р. після задоволення радянського ультиматуму Румунією. І тільки Закарпаття в результаті таємних угод між Німеччиною та Угорщиною опинилося у складі останньої.

Лише у 1945 р. за договором між Чехословаччиною і СРСР Закарпаття увійшло до складу УРСР.

Населення Української РСР у 1940 р. після приєднання західноукраїнських земель збільшилося на 8,1 млн. і досягло 41 млн. чоловік, а територія - 560 тис. км2.

3.Україна в планах гітлерівської Німеччини.

22 червня вранці без оголошення війни німецько-фашистські війська вдерлися на територію СРСР. Армія вторгнення налічувала 5,5 млн. солдатів і офіцерів, була озброєна найновішою технікою: 4,3 тис. танків, 4,9 тис. літаків, 47,2 тис. гармат і важких мінометів та ін. Союзники Німеччини - Італія, Угорщина, Румунія, Фінляндія, Словаччина - теж надали значну кількість військ і техніки для допомоги агресору. План "Барбаросса" передбачав "бліцкриг" - "блискавичну війну", яка повинна була закінчитися оточенням і знищенням Червоної армії впродовж двох - двох з половиною місяців і виходом вермахту на оперативну лінію "Архангельськ - Астрахань" ще до зими 1941 р. Згідно з планом німецька армія наступала у трьох головних напрямках - на Ленінград, Москву і Київ.

«Новий порядок»

У липні 1942 р. вся територія України була окупована німцями, і тут, як на першочерговому об'єкті німецької колоніальної експансії, було встановлено "новий порядок". Виходячи з цього, окупанти запровадили систему жорстокої експлуатації і народовбивства. Українська територія була поділена на чотири частини: західні землі були включені до Польського генерал-губернаторства; південно-західні під назвою "Трансністрія" - передавалися союзній Румунії; Донбас, Чернігівську, Сумську і Харківську області виділяли у "воєнну зону" під управлінням військового командування; а на решті території було створено рейхскомісаріат "Україна" із столицею в місті Рівне. Його очолив кривавий кат Еріх Кох, який заявив у промові до свого штабу у вересні 1941 р.: "Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено рейхс-комісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і гідність українців". Саме з метою пограбування України були створені різного роду акціонерні товариства, головне управління вугільної промисловості Сходу, металургійне об'єднання "Схід". З перших місяців окупації тисяч і ешелонів з награбованим добром відправлялися до Німеччини. Крім того, окупанти вдалися до ганебної для цивілізованого світу практики - вивозу невільників з України. На каторжні роботи до Німеччини за роки окупації було вивезено майже 2 млн. 300 тис. юнаків та дівчат.

4.Рух опору в роки Великої вітчизняної війни.

В Україні, як і в інших окупованих країнах Європи, виник масовий підпільний і партизанський рух, який став важливим фактором перемоги над нацизмом. На початку війни, в обстановці хаосу й безладдя, партизанські загони виникали й діяли стихійно, але вже восени 1941 р. партійні органи надали цьому рухові цілеспрямованості та організованості. Ще до окупації призначалися керівники майбутніх підпільних організацій, закладалися таємні бази для партизанів. До кінця 1941 р. на окупованій території було залишено 110 партійних і комсомольських підпільних комітетів та центрів, а також близько 3500 партизанських загонів і груп, які, правда, невдовзі були розпорошені: діяло лише близько 20 загонів. Значно посилився комуністичний підпільний і партизанський рух після поразки німців під Москвою взимку 1942 р. Для керівництва партизанським рухом 30 травня 1942 р. у Москві було створено Центральний штаб партизанського руху, а 20 червня того ж року український штаб. Централізація керівництва допомогла координувати дії загонів, покращила взаємодію з регулярною армією і забезпечення партизанів зброєю, медикаментами та усім необхідним. Особливого розмаху партизанський рух набув у 1943 р., коли кількість бійців досягла 58,5 тис. і почали формуватися партизанські з'єднання. Найбільші з них очолювали С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, М. Попудренко, П. Вершигора, Я. Мельник, М. Наумов. Вони розпочали "рейкову війну", руйнуючи військові комунікації ворога, знищуючи транспорт, живу силу, техніку і боєприпаси окупантів, здійснюючи тисячокілометрові рейди по тилах німецької армії. Командування вермахту змушене було виділити для

боротьби з партизанами до 120 тис. солдатів і офіцерів, відкликавши їх з фронту.

ОУН—УПА

Український рух Опору не був однорідним з самого початку. Організація українських націоналістів (ОУН), яка була створена ще у 1929 р., у пошуках союзника для боротьби за самостійну соборну державу вдалася до співпраці з Німеччиною - потенційним ворогом Польщі і СРСР. Хоч у 1940 р. ОУН розділилася на дві фракції - одна під проводом Андрія Мельника (ОУН - М), а друга - Степана Бандери (ОУН-Б), - обидві орієнтувалися на Німеччину. Перед нападом на СРСР у німецькій армії було створено українське збройне об'єднання "Легіон українських націоналістів", яке складалося з двох підрозділів - "Роланд" і "Нахтігаль" чисельністю близько 600 солдатів та командирів. ОУН-Б сподівалася, що ці війська стануть основою збройних сил майбутньої незалежної України. Разом з німецькою армією вони увійшли до Львова, де 30 травня 1941 р. проголосили створення Української держави. Прем'єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Але ці дії не були узгоджені з німецьким керівництвом. Нацистське політичне керівництво розцінило цей крок як зухвалість і самочинство і силою припинило діяльність націоналістів.

Гестапо заарештувало С. Бандеру та його прибічників і оголосило українських націоналістів ворогами рейху. Було розстріляно 40 провідних членів ОУН, а її діяльність заборонено. Саме тому ОУН почала збройну боротьбу проти німецько-фашистського режиму і вже дуже скоро стала потужною силою Опору в Західній і Правобережній Україні, маючи беззастережну підтримку місцевого населення.

Восени 1942 р. ОУН організувала ряд партизанських загонів, які були об'єднані в Українську повстанську армію (УПА) на чолі з талановитим командуючим Романом Шухевичем. Чисельність УПА на початку 1944 р. сягала 40 тис. бійців. Політичні цілі УПА були окреслені так: "Українська повстанська армія бореться за Українську Самостійну Соборну Державу...

УПА бореться проти імперіалістів і імперій... Тому УПА бореться проти СРСР і проти німецької "нової Європи"... Тому ми проти російського комуно-більшовизму і проти німецького націонал-соціалізму".

Боротьба на два фронти знесилювала УПА і вела до трагізму братовбивчої війни між українцями. Так, знаменитий рейд С. Ковпака "Від Путивля до Карпат" влітку 1943 р. привів до кривавих боїв між націоналістичними і комуністичними партизанськими загонами та великих втрат з обох боків. А весною 1944 р. УПА розбила біля Рівного автоколону штабу командуючого 1-м Українським фронтом Червоної армії генерала Ватутіна. Він був тяжко поранений і помер у Києві 15 квітня 1944 р. Радянське командування для боротьби з УПА створило цілу армію НКВС, яка почала регулярні воєнні операції на значній території Полісся й Волині, а пізніше і на всій території Західної України, і вела їх аж до 1953р.

Контрнаступ гітлерівців на Фастівському, Житомирському, Київському напрямках виявився невдалим, і 24 грудня почався загальний наступ

Радянської армії на Правобережжі.

5. Визволення України від німецько-фашистських загарбників.

На кінець січня 1944 р. війська 1-го та 2 -го Українських фронтів просунулися далеко на захід і оточили 10 дивізій німців в районі КорсуньШевченківського. У лютому - березні 1944 р. оточене угруповання фашистів було ліквідовано.

У квітні-травні загарбникам було завдано згубного удару на півдні: 10

наступальних операцій, які успішно проводилися влітку і восени 1944 р., завершилося звільнення території України від німецько-фашистських окупантів. 14 жовтня вся Радянська Україна була очищена від загарбників, а 28 жовтня було повністю визволено від окупантів і Закарпаття. Вся етнічна українська територія уперше опинилася під радянською владою.

Втрати України у війні

Відступаючи з України, гітлерівці, як і більшовики у 1941-1942 рр., застосовували тактику "спаленої землі", втрати від якої були жахливими. Навіть їх побіжний перелік свідчить про страшні наслідки і неймовірні страждання, які принесла друга світова війна українському народові. Було зруйновано понад 700 міст і містечок, знищено 28 тис. сіл, що позбавило 10 млн. людей притулку, від німецьких рук загинуло 7 млн. цивільного населення і військовополонених, що складало 16,7% відносно всього населення України. Цілковите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових підприємств відкинуло економіку України на два десятиріччя назад: збитки сягали 40 % національних багатств, а загальна шкода народному господарству становила 1,2 трлн. карбованців. Таким чином, український народ удруге за десять років тяжко постраждав від жорстоких ексцесів тоталітарних режимів.

6. Наслідки окупації. Початок відбудови народного господарства.

В наслідок війни населення України зменшилося на 10,5 млн. чоловік. У 1945-1947 роках близько 800 тис. поляків виїхали до Польщі, а 500 тис. українців - з окраїн Польщі - до Донбасу та Криму. Після війни майже 200 тис. українців лишилося на заході.

Почався масовий переїзд росіян у міста України та в західні землі, де перед тим їх взагалі не було.

Першочерговим післявоєнним завданням була відбудова. Матеріальні втрати України дорівнювали 285 млрд. карбованців (100 млрд. доларів). Було знищено 714 міст і містечок, 28 тис. сіл, зруйновано 2 млн. будинків, 10 млн. людей стали бездомними. На 85% було знищено Київ, на 70% - Харків, великих знищень зазнали Дніпропетровське, Запоріжжя, Сталіне, Кременчук, Полтава. Було знищено 16 тис. промислових підприємств, 28 тис. колгоспів, 870 радгоспів. До Німеччини вивезено понад 12 млн. тон сільськогосподарський продуктів, багато машин, тракторів.

Для виведення республіки з цього катастрофічного стану за четвертим

п‘ятирічним планом 1946-1950 роки Україні виділялося 20,7 % загальносоюзних капіталовкладень.

Серед великих відбудованих об‘єктів - Запорізька гідроелектростанція, завод "Запоріжсталь", Дарницький шовковий комбінат у Києві, тракторний завод у Харкові.

Питання для самоконтролю.

1.Охарактеризуйте причини, характер та періодизацію ІІ світової війни.

2.Яке значення мало входження західноукраїнських земель до СРСР.

3.Розкрийте геополітичні інтереси СРСР та Німеччини.

4.Охарактеризуйте план «Ост».

5.Проаналізуйте складові частини руху опору в роки Великої Вітчизняної війни.

6.Що собою являє «Новий порядок» в Україні?

7.Які наслідки мала фашистська окупація в Україні.

ЛІТЕРАТУРА:

1.Історія Української РСР в 10-ти томах-К.,1981,-т.5.

2.Історія Української РСР. Короткий нарис. - К., 1981.

3.Історія Української РСР у 8 томах. - К., 1982.-т.7.

4.Історія України .Курс лекцій. – К., «Либідь», - 1989р., лекція 15,16.

5.Бойко О.Д. Історія України. - К., - "Академія, - 1999 р. - с. 380-437.

6.Коваль М.В. Український народ у Великій Вітчизняній війні 1941- 1945р.р./УІЖ.-1990.-№3.-с.88-95.

7.Парасаджанов В.С. Депортация населения Западной Украины и Западной Белорусии в 1939-1944г.г./Новая и новейшая история 1989.-№2.-с.26-46.

8.Мицик Л.М.Сучасна англо-американська історична література про партизанський рух в Україні.(1941-1945 р.р.)/УІЖ.-1990.-№5.

9.Музаметдінов Т.Р.виробнича діяльність на Уралі колективів евакуйованих з УРСР підприємств /УІЖ.-1990.-№5.

10.Чайковський А.С.Партизанський рух у Криму: роздуми над проблемами і фактами /УІЖ.-1990.-№5.

11.Перші дні Великої Вітчизняної війни. Документи та матеріали. /УІЖ.- 1991.-1991.-№5,6,ІІ.

12.Ванеев Г.Ї. Останні дні оборони Севастополя /УІЖ.-1991.-№6.,ІІ,12. 13.Коваль М.В.1941-1945 роки. Україна / УІЖ.-1991.-№6.

14..Ковалюк В.Р. Західна Україна на початку другової світової війни/УІЖ.- 1991.-с59.

15.Масловський В.Акт 30 червня //Політика і час .-1991.-№12,13. 16.Коваль М.ОУН-УПА та «третій рейх» // Політика і час.-1991.-№5 17.Кучер В.На Київському напрямі //Політика і час.-1991.-№9.

18.Девиденко В.Чим займалися «національні герої» //Політика і час.-1991.- №6.

19.Прибилов В.Осінь 1939-го //Політика і час.- 1991.- Мі 14,15. 20.Шевчук. Українська повстанська армія // Політика і час.-1991.-ІІ 21.Як і проти кого боролася ОУН-УПА //Політика і час.-1992.-№6

22.Коваль. Українська РСР у період відбудови і розвитку народного господарства /1945-1965/. //УІК.-1990.- №4.-с.80-88.

Тема 10.

Соціально політичний та економічний розвиток України в (60 - 80 рр.).

1.Демократичні процеси в Україні, їх суперечливий характер. "Відлига".

2.Початок лібералізації, експерименти в економіці.

3.Виникнення дисиденства.

4.Неосталінізм. Наступ реакції

5.Посилення дисидентського та правозахисного руху в 70 - 8- рр.

Фіксовані виступи: Покоління шестидесятників. В. Чорновіл. Діяльність Української Робітничо-селянської Спілки Левка Лук‘яненка

1. Демократичні процеси в Україні. "Відлига".

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. почалася нова епоха в радянській історії. Загальні зміни у суспільстві були закономірною необхідністю, що розуміла навіть партійна верхівка. Сталінський кат Л. Берія, який на короткий час захопив владу у Радянському Союзі, був скинутий в результаті кремлівського перевороту у червні 1953 р., і керівництво компартією та державою перейшло до рук колишнього першого секретаря КПУ Микити Хрущова. Ця одіозна постать і досі викликає суперечливі думки й оцінки характеру та діяльності Микити Хрущова, який керував СРСР і соціалістичним табором впродовж одинадцяти років. Його доба має метафору "відлига", що стала загальновизнаним політологічним терміном і означає певний відхід від суворої та жорстокої сталінської системи і спроби реформування її у напрямку модернізації і лібералізації.

Однією з характерних рис "відлиги" стала десталінізація суспільства. У лютому 1956 р. на закритому засіданні XX з'їзду КПРС М. Хрущов зробив доповідь про культ особи Сталіна і ліквідацію його наслідків, що справила шокове враження на весь світ. Фігура "вождя всіх народів" і напівбога тепер зображувалася якщо не злочинною, то відповідальною за злочини режиму і людиною сумнівною та негідною. Після з'їзду почалися помітні зміни в суспільному житті: певна децентралізація управління, відхід від директивності, лібералізація цензури, послаблення безглуздої всеохоплюючої секретності, самоізоляції, русифікації. Настав кінець ГУЛАГу. Почалася масова реабілітація репресованих: у 1954-56 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. З кожним роком посилювалася критика злочинів сталінського режиму; зникав страх і творчий колапс.

Однак цей процес був невпевнений і непослідовний, навіть

парадоксальний: реабілітовано ката українського народу, творця голодомору 1932-33 років П. Постишева, а не "розкуркулених" ним українських селян. Більше того, реабілітація жертв сталінських репресій йшла паралельно з новими політичними репресіями. Так, в Україні протягом 1954-59 рр. за "антирадянську діяльність" було репресовано 3,5 тис. чол. Це означало, що підвалини тоталітарного режиму залишалися недоторканними, а почався тільки косметичний ремонт його.

2.Початок лібералізації.

ВУкраїні лібералізація розпочалася з руху за відродження української

мови, і дуже скоро були здобуті позитивні результати, бо потенціал, нагромаджений у попередні часи, досвід українізації далися взнаки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: "Українська Радянська Енциклопедія", "Історія української літератури", "Словник української мови", з 1957 р. почав видаватися "Український історичний журнал". Почалося видання "Історії міст і сіл України", якого не мала жодна республіка СРСР.

Особливо визначним феноменом стала несподівана поява грона талановитих письменників, критиків, поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Василь Стус, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Микола Руденко. В їх творчості українська культура отримала сильний імпульс до самореалізації в сучасних умовах, до пошуку нових форм і стилю художньо-естетичного пізнання світу, їх бунтарство, яке викривало косність, лицемірство номенклатурної культури, користувалося широкою підтримкою молодої інтелігенції, але викликало занепокоєння та гнів комвлади, що незабаром привело до першої хвилі репресій.

Експерименти в економіці

Розробленої програми соціально-економічних реформ М. Хрущов і його оточення не мали, і всі його експерименти були імпровізацією, яка нерідко межувала з авантюризмом. Не випадково опоненти Хрущова після його повалення звинуватили свого благодійника у волюнтаризмі та суб'єктивізмі.

Окремі заходи М. Хрущова були викликані необхідністю і мали рацію, як, наприклад, децентралізація управління народним господарством, запроваджена у 1957 р., і надання обмеженої господарської самостійності регіонам. Або ліквідація сталінських МТС і передача техніки колгоспам, підвищення заробітної платні колгоспникам, зменшення робочого дня і тижня, масове житлове будівництво, реформа освіти 1958 р., великі асигнування на науку. Деякі його експерименти були потрібними, але проводилися безсистемне, або ж і зовсім безглуздо, як підняття цілини, що призвело до екологічної катастрофи після розорення майже 16 млн. га незайманих земель Казахстану й Сибіру.

Але несподіваний перехід до "кукурудзяної кампанії", що передбачала посіви цієї південної культури на 28 млн. га по всьому СРСР, був справжнім лихом від безглуздя, бо викликав продовольчу кризу в країні. Це привело до масових закупівель зерна за кордоном, грошової реформи 1961 р., різкого підвищення цін і, нарешті, страйків та повстання робітників. Найбільш трагічними стали події у Новочеркаську 1-2 червня 1962 р.

3. Виникнення дисиденства.

Національно-культурна діяльність молодого покоління, так званих "шестидесятників" ' надихнула на життя нове явище, яке прийнято називати дисидентським рухом. Слово "дисидент" означає "інакомислячий" і розуміється як "людина протестуюча", незгодна з пануючою релігією, ідеологією, яка виступає за свої права вільно обирати свою віру. Тому синонімом слова "дисидент" є "правозахисник" тобто людина, яка бореться за громадські, релігійні і національні права. Найбільш відомими і авторитетними були російські правозахисники Олександр Солженіцин та Андрій Сахаров.

Дисидентський рух кінця 50-х - початку 60-х років був аморфним і неорганізованим, а коло його дуже обмеженим і вузьким. В Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів, проте співчувало їм, здається, багато тисяч. Молода інтелігенція жадібно прислухалась до слів Івана Дзюби, Івана Світличного, Валентина Мороза, В'ячеслава Чорновола, Михайла Осадчого, Івана Геля, Василя Стуса. Літературний критик Іван Дзюба чітко висловив свою мету: "Я пропоную... одну-єдину річ: свободусвободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду". Взагалі українські дисиденти були реформістами, а не революціонерами і закликали не до збройної боротьби, а до інтелектуальної.

Перші прояви дисидентського руху відносяться до кінця 50-х років, коли на Західній Україні виникло декілька невеликих таємних груп. Серед них найбільш відома, створена в 1958 році у Львові Левком Лук'яненком - "Українська Робітничо-селянська Спілка" (УРСС). Група мала програму українського національного руху з метою "стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм" та "завоюванням демократичних прав". У 1960 р. члени групи Лук'яненко, Кандиба та інші були заарештовані КДБ і засуджені на тривалі строки ув'язнення.

Іншою формою протесту були робітничі заворушення і страйки, які відбулися у 1963 р. у Кривому Розі, пізніше - страйки портових робітників Одеси, металургів і машинобудівників Дніпропетровська, Дніпродзержинська та Києва. Релігійне дисидентство проявлялося у формі

звернень, заяв, прохань і протестів проти порушень свободи совісті і релігійної практики. Попри заборону у 1946 р. греко-католицької церкви, вона не перестала діяти нелегально і навіть мала свою ієрархію. Активізували свою діяльність різні протестантські конфесії і сектанти.

У 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ став Петро Шелест, який виявився фрондером і навіть спробував боронити українську мову та економічні інтереси України.

4. Неосталінізм

З жовтня 1964 р. КПРС і Радянський Союз очолив обмежений і обережний партійний функціонер, якого привіз з собою з України Хрущов, - Леонід Брежнєв. За його спиною стояв дійсний натхненник перевороту 1964 р. "сірий кардинал" Михайло Суслов - сталініст і обскурант, який вважав принципи марксизму-ленінізму непохитними і непорушними. Він не вірив у модернізацію і вважав систему автократичної влади єдино можливою для СРСР, а переваги соціалізму перед капіталізмом - безперечними і беззастережними. Головний ідеолог партії М. Суслов накреслив генеральну лінію розвитку, яку політологи визначили як ортодоксальну і яка стала руйнівною і згубною для СРСР та світового комуністичного руху. її характерні ознаки: консерватизм, авторитарність, підвищення керівної ролі партії, мілітаризація й агресивність. Для реалізації цих ідей погрібна була ефективна економіка, сучасна армія, тому нова влада спробувала підвищити продуктивність праці суспільства не звичними сталінськими методами страху і примусу, а посиленням матеріальної зацікавленості працівників.

Голова радянського уряду Олексій Косигін розробив програму економічних реформ і спробував їх реалізувати у 1965-1967 рр., але сюрреалістичне поєднання загальнодержавної власності з приватною ініціативою суб'єкта праці дало потворні наслідки у формі підпільної "тіньової" економіки, що примусило керівництво покинути пошуки нового і повернутися наприкінці 60-х років до перевіреної командно-адміністративної системи, до закоснілого і неефективного директивного управління екстенсивними методами.

Цей період отримав назву "застій", або ж "стагнація". Реакційні тенденції в соціально-економічній сфері та суспільно-культурному житті були матеріалізовані і законсервовані. Деградація унікальної однопартійної державної системи вже дуже скоро кристалізувалася у небачену в історії геронтократію, коли тільки у дуже похилому, навіть маразматичному віці партійні бонзи досягали вершин влади і керували "соціалістичним табором" до смерті. У цей час знову набрала сили політична поліція - КДБ, яка мала колосальні фінансові можливості і штати (офіційні і таємні). Почалися масові репресії, фарси політичних процесів, з'явилися політв'язні і спеціалізовані психіатричні лікарні. У 1972-1973 рр. в Україні було заарештовано понад 100 дисидентів, більшість з яких опинилась у таборах для політичних в'язнів у

Мордовії. Паралельно розгорнулась шалена ідеологічна кампанія боротьби з "українським буржуазним націоналізмом", яку очолив секретар ЦК КПУ реакціонер В. Маланчук.

Наступ реакції

У травні 1972 р. було усунено керівника КПУ П. Шелеста за недоліки у справі "інтернаціонального виховання трудящих", хоча по суті це була перемога нового конкуруючого клану, який очолював русифікатор Володимир Щербицький. Його перебування на посаді лідера української компартії стало рекордним за тривалістю - з 1972 до 1989 р. Пояснюється це конформізмом Щербицького, ретельним виконанням усіх вказівок Москви, плазуванням перед кремлівськими старцями і ментальністю менеджера, а не національного політика.

Саме тому характерною рисою суспільного життя 70-80 років стала загальна русифікація. Іван Дзюба вважав, що за русифікацією стоїть давній російський шовінізм і колоніалізм в обгортці псевдомарксистської термінології. Асиміляція українства інтенсивно проводилася через мовну і культурну близькість українців до росіян, і українці відігравали роль тієї противаги, що використовувалась проти неслов'янських народів. Якщо російська мова була єдиним засобом спілкування в СРСР між різними національностями, а також мовою науки і міжнародних відносин, то українська мова відходила на другий, маргінальний план. Найцікавіші і найважливіші публікації в Україні виходили російською мовою, в той час як українські видання ставали провінційними, а через це непопулярними і нерентабельними. В зв'язку з падінням тиражу вони закривалися: з 1969 до 1980 р. питома вага українських видань в Україні знизилася з 46% до 19%. Все більше українців вважали російську мову рідною. Але росіяни в Україні не бачили сенсу вивчати українську. Росіяни взагалі виявляють виразну схильність виїжджати зі своєї республіки, і особливо улюбленим краєм для них була і є Україна: тут добрий клімат, красиві і чепурні жінки, смачна їжа, порівняно високий рівень соціально-економічного і культурного розвитку, знайома мова і своя церква. У 1959 р. в Україні мешкало 7 млн. росіян, а в 1970 р. - вже 10 млн., що складало приблизно 20% усього населення. В Україні і зараз відчувається інерція демографічної дихотомії-українська більшість існує поряд з російською меншістю.

6. Посилення дисидентського та правозахисного рухів 70-80-х років.

Поглиблення загальної кризи тоталітарного посилення ладу спричиняло посилення правозахисного руху в його різних формах. Активізація дисидентства проявилася в поширенні самовідданості і мужності борців за свободу. Інтервенція СРСР і його сателітів у Чехословаччину в 1968 р. була імпульсом нової хвилі протестів, а міжнародна розрядка прискорила структурування дисидентського руху. В Україні правозахисники стимулювали національне відродження, нерозривно пов'язуючи боротьбу за волю з ідеєю незалежності. Праці І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", М. Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання?", Є. Сверстюка

'Собор у риштованні", В. Мороза "Репортаж із заповідника ім. Берії", Л. Плюща "В карнавалі історії"" викривали виразки - радянської імперії, пробуджували патріотичні почуття, формували національну самосвідомість. Цінним джерелом інформації й організації дисидентського руху став самовидавний журнал "Український вісник" (випуски 1-8,1970-1974 рр.). В умовах радикалізації позицій правозахисників гостро відчувалася потреба в організації, в об'єднанні всіх демократичних антиколоніальних сил. Брутальні дії КДБ, особливо головного українського "чекіста" В. Федорчука, прискорювали цей процес.

В 1975 р. СРСР підписав Гельсінську угоду і зобов'язався шанувати громадянські права людини. Користуючись цим, дисиденти почали створювати громадські групи сприяння виконанню Гельсінської угоди. Перший Гельсінський комітет було засновано у Москві в травні 1976 р., а у листопаді цього ж року в Києві з'явилася Українська Гельсінська група, її очолив письменник Микола Руденко. Група налічувала 37 учасників, серед яких були дисиденти, націоналісти, релігійні активісти: П. Григоренко, В. Стус, Л. Лук'яненко, О. Бердник, В. Чорновіл, О. Тихий, С. Каравансь-кий, Ю. Шухевич, О. Мешко, отець В. Романюк. Це була легальна організація і діяла вона в межах чинного законодавства та міжнародних угод.

Незважаючи на поміркованість групи та протести громадськості Заходу, комуністична влада застосувала проти УГГ суворі репресії. До 1980 р. три чверті членів її були заарештовані і отримали великі терміни ув'язнення. Решту було вислано, а деякі емігрували і в 1980 р. створили закордонне представництво у Нью-Йорку.

Питання для самоконтролю

1.У чому виявлявся процес дестанілізації? Чому він мав суперечливий характер?

2.Які основні зміни відбулися в соціальній політиці 50-60 р.?

3.Як ви розумієте термін "відлига"?

4.Що ви знаєте про рух протесту проти національно-культурної дискримінації?

5.Назвіть основних представників дисидентського руху 50-60 р

6.Які правозахисні організації України вам відомі?

7.Охарактеризуйте механізм гальмування соціально-економічного розвитку України.

ЛІТЕРАТУРА

1.Історія України , курс лекций,- К., «Лебідь»,-1989р.

2.Орест Субтельний .Україна . Історія. –К.,Лебідь,1992р.

3.Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальних спеціальностей., 1998р.

4.Бойко О.Д. Історія України. К., - "Академія", - 1999, - с. 609-624.

5.Кожукало. 1.П. І946-І957: невідомий голод. //Радянська освіта.-1990.-19 січня.

6.Кожукало 1.П. Вплив культу особи Сталіна на ідеологічні процеси на Україні в 40-х - на поч. 50 р.р. //УЇЖ.- 1989.- № 2.-С. 14-25.

7. Курносов Ю.О. Соціально-економічний розвиток СРСР у 50-х -І пол. 60-

х р.р. //УЇЖ.-1990.- № 5.- С. 79-87.

8.Перковський А.Л., Пирожков С.І. Демографічні втрати народонаселення Української РСР у 40-х рр. //УЇЖ.-1990.- № 2.-С. 15-25.

9.Савельев В.Л.. 50-80-ті: час пошуків і втрачених можливостей. В книзі: Про минуле - заради майбутнього. - К.: 1989.- С.І64-.І71.

10.О культе личности й его последствиях. Доклад Первого Секретаря ЦК КПСС тов. Хрущова Н.С. XX съезду КПСС 25 февраля 1965 года. //Известия ЦК КПСС.-1989.-№3.