5.4. Шеллінґ

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінґ (1775–1854)³⁷не погоди­в­ся із думкою Фіхте, що довкілля, природа – це тільки продукт на­шого підсвідомого. На думку Шеллінґа, природа і Дух невіддільні одне від одно­го. Матерія – це лише «дух, що за­стиг». Інакше кажучи, все у світі оду­­хо­тво­ре­не, все має розум, і цей розум є ак­тив­­ним, як стверджував Кант. Речі від­різ­ня­ють­­ся між собою тільки сту­пе­нем сві­до­мос­ті. Нежива природа теж одухо­тво­ре­на, однак її духовність має під­свідомий харак­тер. Вона – незрілий ро­зум, в якому свідо­мість ще не викрис­талізува­лась. Розви­ва­ю­чись, природа на­бу­ває все більшої і біль­шої свідомості. У тва­рини вже біль­ша ступінь свідо­­мості, ніж у не­органіч­ної природи, і, зрештою, вер­ши­­ною при­роди є людина – істота, в якої розум стає сві­домим. Про­цес пізнання сві­ту є фактич­но прониканням свідомої природи у глибини сво­єї під­свідо­­мості. Шлях пізнан­ня від суб’єкта до об’єкта – це «фі­ло­софія Ду­ху». Вона подібна до тієї, яку проголошував Фіхте. Зворот­ній рух від при­роди до свідомос­ті – від об’єктивного до суб’єктивного – це «філо­софія природи». Обидва шляхи Шеллінґ називає діалектикою. Од­нак він, на відміну від Фіхте, не надає пере­вагу «філософії Духу». Істин­ною філософією є поєднання обох шляхів, яке він називає «тран­сценденталь­ною філософією». Таке поєднання є фак­тично син­тезом свідомого і підсвідомого, що можли­вий тільки в «естетичній актив­­ності», тобто мистецтві. Отже, транс­цен­дентальна філосо­фія – це філософія мистецтва. Шеллінґ мріяв про час, коли фі­лософія і на­ука віллються в лоно мистецт­ва, утво­ривши «нову міфологію».

Цей «естетичний ідеалізм» мав ве­личезний вплив на охоплену ду­хом романтизму тогочасну Німеччину.

5.5. Геґель

В особі Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770–1831)³⁸ні­мець­­кий ідеалізм разом із кантівською ідеєю активності розуму на­­були найвищого розвитку.

Геґель вважає, що вся дійсність – це безкінечний активний ра­ціональ­ний Дух, що саморозивається і пізнає сам себе. Його само­роз­­виток і самопізнання Геґель називає діалектикою.

Діалектика, саморозвиток і самопізнання дійсності відбува­єть­ся за знаменитою Геґелівською схемою: теза – антитеза – син­тез. Будь-яка річ існує для себе і пізнає насамперед себе (теза), во­на та­кож усвідомлює існування чогось відмінного, про­ти­леж­но­го собі і пізнає це відмінне (антитеза), зрештою, річ і її про­ти­леж­ність син­тезуються, утворюючи нову річ (синтез)³⁹. Цій за­ко­но­мір­ності, на думку Геґеля, піддається вся дійсність.

1. Дух є насамперед Ідея, або Суб’єктивний Дух (теза)⁴⁰.

2. Ідея пізнає дещо відмінне від себе, свою протилежність – При­роду⁴¹ (анти­те­за).

3. Нарешті, Ідея, або Суб’єктивний Дух, утво­­рив­­ши синтез із При­родою, стає тим, що Ге­­ґель наз­иває Абсолютним Ду­хом⁴².

У кожному з цих трьох моментів існу­ван­ня Ду­ху є ще три мо­мен­ти, які виявляються за схе­­мою: теза – анти­теза – синтез, а в них ще три й т.д.

Якщо вся дійсність є Дух, що саморозвива­єтся, то людське пі­знання є нічим іншим, як пі­знан­­ням Духу самого себе, а отже, час­ти­ною його життя, що теж піддається діалек­тич­­ній за­ко­номірності. Таким чином, піз­нан­ня – це теж потрійний процес: а) тези – ствер­­джен­ня по­няття, яке, розви­ваючись, при­ходить до сво­го за­пе­ре­чен­ня, причому розвиток відбу­ває­ть­ся шля­хом абстра­гу­ван­ня, нехту­вання дета­лями об’єкта, що веде до про­ти­­річ­­чя; б) анти­те­зи – запере­чення пон­яття. Зреш­тою, теза «зні­має»⁴³своє запе­речен­ня, ут­во­рю­ючи в) синтез – поняття більш ви­сок­ого рів­ня.

Застосовуючи цю схему, Геґель дуже дета­льно дослідив дійс­ність, про­­никнувши у найвід­даленіші її куточки.

Творчість Геґеля була надзвичайно впливовою у ХІХ та власне й у ХХ столітті. На її основі базувалися богослівскі, теїстичні, ідеа­ліс­тич­ні системи й одночасно натурфілософські і матеріалістичні. Його по­лі­­тич­ні ідеї брали на озброєння демократи і монархісти, ліберали, со­ціа­лісти і анархісти. Чимало філософських систем більш пізнього часу ґрунтувалися на критиці геґелівської філософії.

Філософія Геґеля й зараз вра­жає своєю потужністю і величчю. Вона є гігант­ською системою люд­ського знання, що може зрівнятися з ученнями Платона, Аріс­тоте­ля чи Канта.