6. Накази в Росії.

Ще до реформ середини XVI століття окремі галузі державного управління та управління окремими територіями країни стали доручатися ("наказувати") боярам. Так з'явилися перші накази - установи, що відали галузями державного управління або окремими регіонами країни. За деякими припущеннями, перші накази стали складатися ще з 1511 р., а в середині XVI століття їх існувало вже кілька десятків. Однак, як стверджує радянський історик А. К. Леонтьєв, зі складу інших відомств накази стали виділятися тільки в другій половині XVI століття. ²¹

З самого початку накази набули характеру постійно діючих установ, що мали постійний штатний склад і область управління. Військовими справами - помісним військом - керував Розрядний наказ, артилерією - Пушкарский, стрільцями - Стрілецький, арсеналом - Збройна палата. Діяли також Посольський наказ, відав іноземними справами, Наказ Великий скарбниці, що управляв державними фінансами. Помісний наказ займався питаннями державних земель, з яких наділялося дворянство, холопами - Холопов наказ. Був передбачений навіть спеціальний наказ для вирішення проблем народних виступів (Розбійний наказ), а також накази, що відали окремими територіями - Сибірський наказ, наказ Казанського палацу.

На чолі наказів, коло повноважень яких поширювався на управління, збір податків і суди, стояли бояри або дяки - великі державні чиновники. Як зазначає Леонтьєв, однією з відмінних рис цього органу влади було те, що на чолі їх стояло, як правило, кілька суддів, а не один, хоча були й винятки. Колегіальне управління в тих умовах означало обов'язкове обговорення справ, що підлягають розгляду, всіма суддями наказу, причому згода всіх вважалося за необхідне "вироком", що виносяться по даній справі. З ускладненням системи державного управління число наказів зростала. На час петровських перетворень початку XVIII століття їх налічувалося понад 50.

Складання наказовий системи, на думку радянських істориків, являло собою подальше удосконалення феодальної надбудови. Як пише А. К. Леонтьєв, "поява наказів знаменувало собою перенесення більшої частини справ з відання боярської думи та палацових органів до установ, які повинні стати виключно виконавчими органами." ²²

Висновок

Таким чином, можна зробити висновок, що затвердилася в науковій та навчальній літературі визначення Російської держави другої половини XVI століття як станово-предствітельной монархії, вельми умовно. По-перше, в Росії до цього часу ще не сформувалися стану. По-друге, земські збори були ні чим іншим, як "інформаційними та декларативними нарадами, а в крайньому випадку - представництвом інтересів, які іноді збігалися з інтересами уряду" ²³ Не можна сказати, що земські собори дійсно представляли інтереси територій; вони не обиралися за яким -небудь принципом населенням, не мали визначених повноважень.

Говорити про остаточне оформлення в Росії станів можна не раніше XVII століття, коли різні соціальні групи починають усвідомлювати свої особливі інтереси і боротися за їх втілення. Однак і тоді скільки-небудь закінчена система представництва не склалася, на соборах переважали переважно московські чини, але найголовніше - вони не стали законодавчим органом, не ділили владу з царем і навіть не намагалися цього робити: в період Смути, коли реальну владу на себе взяв "Рада всієї землі", представники земств, немов переймаючись урядовими обов'язками, поспішили обрати царя, щоб передати йому тягар влади. Це самоусунення Земщина і стало головною причиною відновлення самодержавства після смути. По-друге, земські збори були ні чим іншим, як "інформаційними та декларативними нарадами, а в крайньому випадку - представництвом інтересів, які іноді збігалися з інтересами уряду" ²³ Не можна сказати, що земські собори дійсно представляли інтереси територій; вони не обиралися за яким -небудь принципом населенням, не мали визначених повноважень.

Говорити про остаточне оформлення в Росії станів можна не раніше XVII століття, коли різні соціальні групи починають усвідомлювати свої особливі інтереси і боротися

У той же час по відношенню до XVI століття можна сказати, що, хоч в Московській Русі станів, подібних західним, не було, окремі чини містили в собі ті станові якості, які пізніше - у XVIII ст. - Проявилися, остаточно виявивши себе при Катерині II. Це принаймні ставиться до дворянства, що отримав законодавче підтвердження своїх станових привілеїв.