2. Соціальна стратифікація та соціальна мобільність

Чому так буває в суспільстві: деякі соціальні верстви, прошарки багатіше і мають велику владу, аніж інші. Чому в сучасних суспіль­ствах проявляється нерівність? Наскільки великі шанси кожного під­нятися на вершину економічної піраміди? Чому в сучасному багато­му суспільстві є бідність? Ось частина питань, які поставлені і на які треба дати відповідь. Вивчення соціальної рівності і нерівності — одна з найважливіших сфер соціології, тому, що матеріальні ресурси до яких люди мають доступ, визначають життя.

Системи соціальної стратифікації

Рівність і нерівність існують на всіх етапах людського суспільства навіть в найпростіших культурах, де фактично нема різниці за рівнем багатства або власності, є нерівність між людь­ми — чоловіками та жінками, молоддю і дорослими. Людина може мати вищий статус, аніж інший, тому, що успішніше полює або тому, що чоловік або жінка мають «особливий доступ» до родових духів. Описуючи нерівність, соціологи говорять про існування соціальної стратифікації. Стратифікацію визначають як структурування нерів­ностей між різними соціальними спільностями, верствами, прошарка­ми та групами людей. Варто порівняти стратифікацію з геологічними шарами скелі на поверхні землі. Суспільство можна розглядати як складові із страт, верств, прошарків в повній ієрархії з найпривілейованішими верствами, станами на верхівці і менш привілейова­ними у підніжжі станової піраміди.

Виділяються чотири основні системи стратифікації: рабство, касти, ста­ни і класи. Іноді системи стратифікації перетинаються одна з одною: рабство існувало поряд з класами в Стародавній Греції і Стародавньому Римі або на Півдні США перед громадянською війною. Рабство — це найвиразніша форма нерівності, за якою частина індивідів буквально належить іншим як їх власність. Правові умови рабства значно варіюються в різних суспільствах. Каста — слово португальське, саstа — рід, покоління, замкнута спільність людей, зв'язаних єдністю спадкової професії і суспільного статусу. Касти жерців, землеробів, ремісників, торгівців та ін., існували в ряді країн Євро­пи, Близького Сходу, в Індії, Африці, і Латинської Америки. Кастовий лад — джерело приниження та лихоліть для багатьох людей. Нині кастові пере­житки ще„неподолані в Японії, Шрі-Ланка та ін. В сучасних розвинутих суспільствах існують соціальні спільності, які прагнуть до замкнутості і від­стоювання своїх привілеїв (каста офіцерства, каста аристократії та ін.). Стани — соціальні спільності в рабовласницьких феодальних суспільствах - мали закріплені в звичаях або законах спадкові привілеї і обов'язки. Станові об'єднання характеризувались нерівністю станових привілеїв деяких з них. З другої половини XIX ст. в Росії, в Україні утворився становий поділ на дворян, духовенство, селянство, купецтво, міщанство та ін. З утворенням капіталістичних відносин відбувається руйнування станів, проте станові пе­режитки зберігаються в сучасних суспільствах ряду країн, і класи — великі соціальні спільності людей, що відрізняються їх місцем в історично визначе­ній системі суспільного виробництва. В усіх суспільно-економічних системах один клас експлуатує інші і панує над ним.

Соціальна стратифікація (лат. stratum — верства, прошарок, страти, асеzе — робити) — поняття, що визначає, по-перше, структуру суспільства, по-друге, систему ознак соціального розшарування, нерівності. За теорією соціальної стратифікації суспільство ділиться на соціальні верстви, прошар­ки або страти. За основу поділу суспільства беруться різні ознаки: політичні, економічні, біологічні, расові, релігійні та інші, довільно суспільство ділить­ся на вищі, середні і нижчі соціальні верстви, класи і страти — на основі освіти, побутових умов, заняття, прибутку; твердиться, нібито соціальна нерівність неминуча в будь-якому суспільстві. Соціальна стратифікація харак­теризується мінливістю, рухливістю, тому що залежить від соціальної мобільності, тобто пересування людей з однієї країни або класу в інші. Основи сучасного підходу до вивчення соціальної структури суспільства соціальної стратифікації закладені Максом Вебером, який розглядав соціальну струк­туру суспільства як багатомірну систему, де поруч з класами і їх відносина­ми власності важливе місце належить соціальному статусу і владі.

Теорії соціального статусу — складова частина концепції соціальної стратифікації, в яких формується поняття статусу (латин. status — становище). В соціології поняття соціального статусу (спочатку означало правове станови­ще юридичної особи) вперше вжив англійський соціолог Генрі Дейм. Потім розгорнуті теорії соціального статусу сформували Роберт Лінтон, Фрейд Мерілл, представники соціально-психологічної школи інтеракціоністів Тім Шібутані, Ральф Тернер та ін. Соціальний статус означає становище особи, яка займає його в суспільстві відповідно до віку, статті, походження, професії, сімейного становища. Розрізняють соціальні статуси особи, вроджені (соці­альне походження, національність) і досягнуті (освіта, кваліфікація та ін.). Соціолог Роберт Лінтон відмічав подвійне значення соціального статусу, під­креслюючи, що кожна людина має певний соціальний статус, відповідно з яким і-займає певне місце в суспільній ієрархії і одночасно суміщає у своїй особі кілька статусів, будучи, одночасно і батьком, чоловіком, мером, членом політичної партії та ін. Але буває, що статуси суперечать один одному, вини­кає середній, маргінальний статус.

Поняття соціального статусу тісно зв'язано з поняттям соціальної ролі та ін. Теорії соціального статусу виступають базою концепції соціальної стратифікації. Багато соціологів єдині в міркуванні, що основа стратифікаційної структури — природна і соціальна нерівність людей. Проте вони далеко не єдині в розумінні причин виникнення нерівності і визначають основу верти­кальної будови суспільства. Ще Карл Маркс ввів єдину основу вертикально­го розшарування суспільства — володіння власністю. Тому пропонована Карлом Марксом стратифікаційна структура зводилась до двох рівнів: клас власників (рабовласники, феодали, буржуа) і клас, позбавлений власності на засоби виробництва (раби, пролетарі, робітники). Інтелігенція та деякі інші соціальні верстви становили проміжкові прошарки. Макс Вебер роз­ширює кількість критеріїв, що визначали належність до того або іншого страту — стану, верстви, прошарку. Крім економічних відносин, до влас­ності і рівня прибутку вводяться і критерії: соціальний престиж, належність до певних політичних сил, політичних напрямків та ін. Макс Вебер вважав володіння майном престижем індивіда з народження або за особистими якостями, таким соціальним статусом, що дозволяє зайняти певне місце в соці­альній ієрархії. Роль соціального статусу в ієрархічній структурі суспільства визначається важливою особливістю соціального життя, нормативно-ціннісним регулюванням. Нормативно-ціннісні регулювання сприяють підняттю на верхні ступені соціальної піраміди лише тих, чий соціальний статус відпо­відає укоріненим у масовій свідомості уявленням про значущість його титулу, професії, а також функціонуючими в суспільстві нормами законів. Де­мократичні революції та демократичні суспільні відносини приводять в дію новий, що стає могутнім, критерій соціального розшарування - капітал. Важливість капіталу визначає значущість і роль у суспільстві людини. Суспіль­ство змінилось, іншим став принцип формування його вищого — владного ешелону. Основним стає партійна належність, ідейна переконаність, близкість до владних структур, правлячих кіл та ін. Тільки це забезпечувало доступ до влади, а, отже, і левової частки матеріальних благ, що діляться в суспільстві. Узагальнити критерії стратифікаційної системи не вдалося. Різні соціологи висувають різні критерії стратифікації, багато хто з них вважає, що страти­фікаційна структура суспільства багатопланова, складається з багатьох нап­ластувань, що не співпадають повністю один з одним та ін. Можна твердити, що всі види соціальної ієрархії значущі для суспільства, тому що дозволяють регулювати відтворення соціальних зв'язків і спрямовувати особисті прагнен­ня, амбіції людей на здобуття значущих для суспільства статусів.

Взаємозв'язок політичної нерівності і соціальної мобільності

У соціології теорії соціальної структури суспільства, взаємозв'язків політичної нерівності і соціальної мобільності (переміщення) детально обґрунтовуються і формуються соціологами Вільфредо Парето, Гаетано Моска, Мак-сом Вебером, Девідом Беллом та ін. На необхідність аналізу складу та організацію владних структур правлячих класів вказує Гаетано Моска, вважаючи, що влада правлячого класу основана на тому, якій ступені якості відповідають конкретні потреби суспільства. Конкретні ж потреби відображають характерні зміни в релігії, в політичному мисленні, економічному розвитку та ін. Відмінності влади і політич­ного авторитету засновані на певних соціальних умовах. Соціальна стратифікація, відмічає Вільфредо Парето, залежить від біологічної необхідності тому, що не всі люди від народження наділені особливо цінними психологічними якостями — дійсними моментами людсь­ких дій. Соціальні умови служать причиною того, що тільки части­на тих, хто від народження наділена елітарними якостями дії. Зро­зуміло, соціальна стратифікація розглядається як відмінність між політичними панівними верствами, прошарками і масами. Для суспільства з розвинутими політичними секретами такий поділ вва­жається нормальним. Якщо ж інші соціологи розглядали соціальну нерівність як зло і обмеження, а соціальну мобільність (переміщен­ня) як спосіб її подолання, то Гаетано Моска і Вільфредо Парето пояснювали соціальну нерівність і соціальну мобільність як нероз­ривні аспекти одного ж і того соціального явища — циркуляції інди­відів між правлячим класом, елітою і нижчим класом, пасивними підлеглими. Стабільність правлячої еліти неможлива без соціальної мобільності. Проте теорії взаємозв'язку політичної нерівності і соціальної мобільності однобічно аналізували процеси соціальної страти­фікації, спрощено пояснювали політичну соціальну нерівність і со­ціальну мобільність. Обґрунтовуючи відмінності трьох окремих аспектів соціальної стратифікації — економічного, соціального і політичного, соціолог Макс Вебер виділяє фактори, що визначають політичну нерівність в поділі основних суспільних ресурсів: багатство, соціальний престиж, влада, що дає можливість з'ясувати три джере­ла політичної влади.

Соціальна стратифікація дає можливість з'ясувати зміст і саму суть поняття клас, що відображає економічні відмінності між людьми. Обґрунтоване соціологом Максом Вебером поняття клас істотно відріз­няється від підходу соціолога Карла Маркса у визначенні суті поняття класу і соціальної стратифікації. Якщо, поділ суспільства на класи вва­жав Карл Маркс, зв'язано з відносинами власності на засоби вироб­ництва, які визначають всі інші властивості класу, то соціолог Макс Вебер вважав, що класова належність визначається не тільки контро­лем над засобами виробництва, а й економічними відмінностями, що не випливають з відносин власності (кваліфікаційні, професійні, пер­сональні та ін.). Соціальна стратифікація пояснює поняття статусу за­лежно від поваги престижу індивіда в суспільстві. Статус визначає об'єктивні можливості індивіда добитися успіхів у житті (можливість мати високі прибутки, незалежно від власності, а завдяки спеціальності, професії інженера, лікаря, адвоката та ін. Статус визначає суб'єктив­ну оцінку соціального становища, тобто важливе значення має само-ототожнення і зіставлення свого соціального становища із соціальним становищем інших спільностей та ін. Якщо Карл Маркс вважав соці­альну структуру суспільства результатом недостачі економічних ре­сурсів, то Макс Вебер вказував, що не достає почестей, пошани і прес­тижу. Сама по собі кількість товарів може зростати, і кожний підвищу­вати власний добробут, але престиж завжди відносний. У суспільстві з відкритим соціальним переміщенням людей статусна ієрархія підтри­мує постійне напруження. Класові визначення, оцінки і статусні пози­ції є джерелом влади. Джерелом влади є соціальні інститути, що визна­чають уподобання людей — політичні партії, професійні спілки, релігії та ін. Владні і політичні інститути визначають третій аспект соціальної стратифікації, що виражається поняттям партії. Поняття політична пар­тія має ємкісний зміст у порівнянні із звичним його вживанням.

У соціальній стратифікації виділяються три види соціального розшарування, що становить різні форми і механізми впливу соці­альних спільностей, верств, станів, прошарків і взаємовідносин на політичну владу. По-перше, економіко-технологічне розшарування і індустріальні, професійні і комерційні організації, що його відобра­жують. По-друге, відмінності статусів, що впливають на міжособисті відносини і особливо значну роль відіграють в процесах політичної соціалізації та політичної участі. По-третє, інституціональні відмін­ності, що впливають на способи взаємодії особи і соціальних спіль­ностей, верств, станів, прошарків з різними політичними, в тому чис­лі партійними структурами. Соціальне розшарування різноманітно впливає на політичні процеси, що відбуваються в суспільстві, і діючі владні політичні інститути. Особливість впливу на політичні процеси і політичні системи, інститути зв'язано з класовим розшаруванням суспільства. Марксизм визначає клас як велику соціальну спільність людей, які займають особливе становище в системі суспільного ви­робництва і мають власні відмінності від інших соціальних спільнос­тей відносини до засобів виробництва. Панівний у відносинах до власності клас є політично панівний клас. Для визначення ролі і ді­яльності соціальної спільності в політичному житті суспільства не­рідко використовується поняття клас, але даються істотні, відмінні від марксизму, пояснення класовому розшаруванню. У визначенні ролі і діяльності соціальних спільностей у політичному житті суспіль­ства становить інтерес підхід Макса Вебера в характеристиці і оцінці класів, пропонуючи урахування не лише ставлення до засобів вироб­ництва, але й розмірів багатства, прибутку, рівня освіченості, юри­дичних привілеїв та інших визначень, що проявляються в способі життя і почуття належності до відповідних соціальних спільностей.

Обґрунтовуючи відносини між класами, Макс Вебер відмічає, що відносини між ними не зводяться до прагнення оволодіти владою і в експлуатації власниками засобів виробництва виробників матеріаль­них благ. Вирішуючи проблеми розподілу капіталовкладень, інвести­цій, оподаткування, зайнятості або захисту навколишнього середовища, класи можуть мати солідні зв'язки, спільні інтереси в політиці і буду­ють свої відносини на принципах співробітництва. Значну увагу Макс Вебер приділяє середнім верствам, станам, або так званому середньому класу. Адже в економічно розвинутих країнах саме середній клас став опорою громадянського суспільства і соціальною основою полі­тичної стабільності. Взагалі, в сучасній соціології концепція соціаль­них класів не втрачає значення. Західні соціологи Теодор Гейгер, Моріс Гінсберг та ін. бачать необхідність подальшого розроблення теорії класів. Але, по суті, класові межі — це межі, в яких соціально-економічні характеристики одних соціальних спільностей можуть відрізнятись від інших, зберігаючи корінні ознаки класу. Та й внутріш­ні класові ознаки залишаються такими ж доти, поки не перероста­ють якісно. Якщо раніше не тільки дрібна, а й вся буржуазія стано­вили клас індивідуальних власників, то в сучасних умовах в індустріальному суспільстві поряд з індивідуальною власністю існу­ють інші форми власності: корпоративна, кооперативна на умові пар­тнерства, приватна, державна та ін. Неоднорідною стала і дрібна буржуазія. Важливо визначити і обмеженість робітничого класу. В сучасних умовах більшість найманих робітників зайняті не фізичною працею. Високоосвічений робітник як об'єктивна потреба сучасного виробництва, обумовлює і найрізноманітніші форми найму, що в свою чергу диференціює інтереси різних верств і прошарків суспільства. Ось ця диференціація інтересів, відбиваючись в диференціації соці­альної структури суспільства, вимагає поширення концепції соціальної стратифікації. Наукове і політичне значення теорії стратифікації полягає в урахуванні різноманітних ознак, на ґрунті яких форму­ється соціальний статус індивідів. Безумовно, реальністю залиша­ються соціальні класи — великі соціальні спільності, що сформува­лися на базі економічних відмінностей. На думку політолога Ральфа Дарендорфа, двома основними компонентами соціальної структури сучасного індустріально розвинутого суспільства є буржуазія, робітничий клас і соціальні спільності, які відрізняються за ознаками, принципами, властивостями соціальної стратифікації.

Ступені соціальної ієрархії

Ступені соціальної ієрархії важливі для визначення основ соціальної стратифікації.

Першопричина ієрархічної будови суспіль­ства — соціальна нерівність, що породжується об'єктивними умова­ми життєдіяльності людей. Та кожне суспільство прагне до упорядкування своєї нерівності. Буває в житті: люди, якими володіє почуття несправедливості, знищать, зруйнують у праведному гніві все, що в їх свідомості асоціюється з утиском їх інтересів. Тим-то спочатку для підтримання соціальної ієрархії в суспільстві знайшли просте вирішення: народжений в сім'ї раба — залишається рабом, в сім'ї кріпака — кріпаком, в сім'ї патриція або дворянина — представ­ником вищого стану і тільки королівське походження дає шанси на володіння верховною владою. Вся система соціальних інститутів: пра­во, армія, суд і церква стежили за суворим додержанням правил станової структури ієрархії в суспільстві.

З розвитком суспільства, вдосконаленням соціальної структури змінюються і ієрархічні ступені. Профіль ієрархічної соціальної структури суспільства змінюється зі зміною становища соціальних спільностей, верств у соціальному житті суспільства. Введення соці­ологами критерію рівень багатства вело до того, що в суспільстві ви­діляється багато соціальних верств, станів, прошарків з різним рів­нем багатства і прибутку, а соціально-професійні критерії робили стратифікаційну структуру дуже подібною до соціально-професійної. Соціально-професійний критерій враховував престижність профе­сії, рівень освіти і рівень доходу. На базі такого підходу в соціології досить широко розповсюджено поділ класів за соціально-економіч­ним статусом: вищий клас професіоналів; адміністратори, технічні спеціалісти — середній клас, потім комерційний клас, дрібна буржу­азія, техніки та робітники, які здійснюють керівні функції, кваліфі­ковані робітники. Американський соціолог Лео Уорнер наводить п'ять ознак класу (рід заняття, джерела і розміри доходу, місце проживан­ня, тип житла) і відповідно виділяє п'ять класів — від вищого, до якого належать найбільш високопоставлені люди, потім менш висо­копоставлені, до вищих верств середнього класу зараховуються най­більш високопоставлені за походженням і багатством, а до нижчих — ті, хто недавно розбагатів. До верхнього шару середнього класу за­раховують дрібних бізнесменів, торгівців, вчителів, середній управ­лінський персонал та ін. Нижчий клас також складається з двох груп. До верхньої групи належить робітничий клас, який обслуговує різні сфери діяльності, ремісники, а до нижчої — бездомні, безробітні, старі люди, які збідніли, алкоголіки та ін. Найскладнішу структуру має середній клас, бо об'єднує і бізнесменів, і людей найманої праці (більшість інтелігенції, управлінців різних рангів і ланок управління). Доходи осіб, які працюють за наймом, звичайно не нижче прибутку середньої та дрібної буржуазії. Зростання середнього класу найбіль­ше символізує і його соціальну мобільність. Та особливе місце сере­днього класу, перспективи його розвитку не виключають поляризації суспільства. Ще Карл Маркс передбачав, що конфігурація сус­пільства і все соціальне його життя постійно міняється за рахунок концентрації багатства в руках небагатьох і значного зростання зу­божіння основної маси населення суспільства. Така тенденція веде до виникнення і значного загострення соціального напруження між верхніми і нижніми верствами, прошарками суспільства, що неми­нуче веде до перерозподілу національного доходу.

Про поляризацію сучасного суспільства свідчить той факт, що як і раніше багатство зосереджується в руках небагатьох. Відомий англійський соціолог Едвін Гідденс наводить статистичні дані про поляризацію суспільства Англії: 5% вищого класу володіє 90% акцій приватних корпорацій, 5% вищого класу одержує 16% загального прибутку, тоді як 50% представників нижчих верств і прошарків одер­жує тільки 5% прибутку. За неповними даними, в Україні 6% пред­ставників вищого класу володіють майже 70% акцій приватних і ак­ціонерних підприємств. 6% вищого класу одержує 14% загального прибутку, тоді як 80% представників нижчих верств і прошарків одер­жують лише 4% прибутку. В суспільстві України йде процес глибоко­го розшарування населення. Соціологи вважають, що при форму­ванні загальних уявлень про соціальну ієрархію суспільства досить виділення трьох основних рівнів: вищого, середнього і нижчого. Роз­поділ населення за трьома рівнями можливе на всіх ступенях соці­альної стратифікації.

Профіль соціальної стратифікації відбиває ступінь стабільності суспільства. Надзвичайне розтягування профілю стратифікації, його надзвичайно велике дрібнення на окремі прошарки, верстви може викликати серйозні соціальні катаклізми, бунти, соціальні вибухи, що ведуть до хаосу, насилля, гальмують розвиток суспільства, ста­влять його на. межу розвалу. Укрупнення профілю стратифікації, на­самперед, за рахунок зняття верхівки конусу соціальної піраміди — явище, що повторюється в історії всіх суспільств. І важливо, що воно здійснюється не в неконтрольованих стихійних процесах, а свідо­мою реалізацією державної політики. Соціолог Питирим Сорокін під­мітив і зворотний бік процесу укрупнення профілю стратифікації. Такий процес може звести нанівець сам принцип соціальної ієрар­хії. Нерівність — не лише об'єктивна реальність соціального життя, але й важливе джерело соціального розвитку. Стабільність ієрархіч­ної структури суспільства залежить від питомої ваги і ролі середньо­го класу і верств. Займаючи протилежне становище, середній клас здійснює своєрідну зв'язуючу і дефілюючу, тобто поглинаючу соці­альні хитання, зм'якшуючу роль між двома полюсами соціальної іє­рархії, знижуючи накал їх протистояння. Чим чисельніше середній клас, тим більше у нього шансів впливати на політику держави, формування фундаментальних цінностей суспільства. Наявність потуж­ного середнього пласта в соціальній ієрархії багатьох сучасних країн дозволяє їм утримувати і зберігати стійкість, незважаючи на епізо­дичні наростання напруження серед нижчих верств населення. Ця напруженість гаситься не стільки силою насилля репресій, скільки нейтральною позицією більшості, задоволеної своїм становищем і упевненою в майбутнє. Середній клас, вважають багато соціологів Заходу, демонструє нижчим верствам і прошаркам зразки діяльності і життєвого устрою, повністю для нього можливі при певних зусил­лях. Тим самим незадоволення низів нейтралізується уявленням ре­альної можливості досягти підвищення добробуту та ін. Створення потужного середнього класу — головна мета політики демократич­них політичних соціальних і економічних реформ сучасної України.

Соціальні інститути - важливий компонент соціальної структури

Соціальні інститути, що формуються в процесі складання соціальної структури суспільства, є важливим компонентом соціальних зв'язків і соціальних дій, цементуючим фактором соці­альної структури суспільства. На різних ступенях соціальних про­цесів у суспільстві відбувається конкретне становлення і розвиток інституційних форм. Соціальна структура — це не тільки сукуп­ність, система соціальних спільностей, верств і прошарків, а й інституційні організаційні форми, що забезпечують розвиток соці­альних спільностей, їх переміщення, надають стійкість і певність соціальним зв'язкам і соціальним діям. Регулярний, стійкий ха­рактер, цілеспрямованість дій і взаємодій надають саме системи соціальних статусів і соціальних ролей, забезпечують повну органі­зованість у суспільстві. Важливим же компонентом соціального ін­ституту є соціальні норми і нормативність дій і взаємозв'язків різних ланок соціальної структури суспільства. Широко розповсюджене виз­начення соціального інституту як організованої системи зв'язків і соціальних норм, що об'єднують значущі суспільні цінності і проце­дури, які задовольняють основні потреби суспільства. Тут-то суспіль­ні цінності — ідеї і мета, що їх ставлять люди для задоволення своїх потреб, обираючи різні процедури для їх реалізації, тобто вибираю­чи стандартизовані зразки поведінки в спільносних процесах, а сис­тема соціальних зв'язків — сплетіння ролей і соціальних статусів, з допомогою яких поведінка людей реалізується і утримується в пев­них суспільних нормах і межах. Візьмемо дію в соціальній структурі суспільства соціального інституту сім'ї: по-перше, це сукупність сус­пільних цінностей (любов, ставлення до дітей, сімейні правила і об­ставини); по-друге, переплетіння різних соціальних статусів і ролей (статуси і ролі чоловіка і дружини, дитини, підлітка, тещі, свекрухи, братів, сестер та ін.), за допомогою яких здійснюється сімейне життя. Всякий соціальний інститут виникає тільки тоді, коли виникає соціальна потреба і функціонує доти, поки існує потреба. Відпадає потреба, і соціальний інститут стає непотрібним, навіть гальмом сус­пільного життя. Та в суспільстві є соціальні інститути, що викликані неминущими потребами. їх в соціології виділяють п'ять: політичний, економічний, освітній, релігійний і сімейний. У високорозвинутих суспільствах соціальними інститутами стають і багато видів діяль­ності в сфері науки, медицини та ін. Отже, інститут, виступаючи сукупністю взаємозв'язків та систем поведінки людей, визначається їх потребами і діє в їх інтересах. Хоча сам соціальний інститут фор­мує соціальні взаємозв'язки і норми поведінки, все ж стосунки між людьми здійснюються не в межах соціального інституту, але інституальні зв'язки і стосунки використовуються іноді практично. Це викликає необхідність формування соціальних спільностей людей то­що. Тим-то, кожний соціальний інститут охоплює різноманітні соці­альні спільності і визначає їх поведінку в суспільстві. Отже, соціальний інститут — це своєрідна форма людської діяльності, заснована на чітко розробленій системі правил і норм відповідно до соціально­го статусу і ролі, а також на розвинутому соціальному контролі за їх здійсненням. Соціальні інститути підтримують соціальні структури і порядок, стабільність у суспільстві.

Інституалізація —процес визначення і закріплення соціальних правил і норм, ролей і статусів, приведення їх до системи, здатної діяти в інтересах задоволення певних суспільних і соціальних пот­реб, забезпечення передбачуваних, схвалюваних певним соціальним середовищем, поведінкою людей, рівень проблем соціального жит­тя. В будь-якому інституалізованому середовищі особа здійснює пев­ну соціальну роль. Соціальні інститути діють в системі соціальних структур суспільства від імені суспільства і в інтересах людей з метою задоволення їх потреб. Соціальні інститути здійснюють у суспільстві важливі функції: інтеграцію і об'єднання суспільства, диференціації населення за певними соціальними статусами і ролями, вироблення чітких норм, правил, принципів життєдіяльності суспільних спільнос­тей; регулювання відносин у соціальних спільностях, залучення лю­дей до суспільної діяльності, здійснюють соціальний контроль.

Національно-етнічна структура суспільства

Однією з характерних рис сучасної структури суспільства є її національно-етнічна спільність. В історії людства пер­ші соціальні спільності людей — кровнородинні об'єднання — рід, плем'я та ін. Перші соціальні спільності прийняли на себе «удари долі», тобто впливу багатьох об'єктивних факторів, що постійно супроводжували людей повністю залежних від природи, нездатних здобути багато чого з навколишнього світу і в самих собі. Головна мета і найважливіша турбота пращурів зводилась до задоволення найважливіших потреб — в їжі, одязі, місці проживання, захист від стихійних сил природи і «братів менших» та ін., щоб жити. Первіс­на людина тісно зв'язана з певною територією, з географічним се­редовищем і поза їх не могла існувати. Людина поступово обжива­ла природу, що істотно вплинуло на специфічність характеристик людини, на консолідацію її в різні спільності. Освоєні людиною ре­гіони багато віків і тисячоліть закладали в людську сутність, її гене­тичну програму, сприяли утворенню спільностей. На відміну від раси, яка є продуктом біологічного розвитку, соціальна спільність — рід, плем'я об'єднувала людей із спільними біологічними рисами (колір шкіри, волосся, риси обличчя, характер постаті та ін.) — продукт соціальної взаємодії. В процесі повсякденного спілкування формувались спільні уявлення, вірувань, звичаїв, ритуалів, що об'єд­нували, згуртовували людей. Віра в спільного предка, поклоніння певним силам природи відіграли велику роль в житті первісних спільностей. Віра в спільного предка не лише об'єднувала, а й згуртову­вала, надавала стійкості і міцності роду, племенам, а стала основою формування колективної свідомості. Основними факторами стій­кості, міцності ставала спільність історико-географічного походження, змішування родів, племен, спільність природного середовища, звичаїв, традицій тощо. В певному середовищі прожи­вання люди формували свої специфічні риси: методи і способи жит­тєдіяльності, особливі, що ставали традиціями способу господарсько-економічної діяльності, обрядові, релігійні норми, правила, звички, риси характеру культури, мови та ін.

На відміну від раси етнічність, яка сформувалась у процесі вза­ємодії родів, кланів, племен, могла змінюватись, маючи певні зви­чаї, вірування, звички, норми, цінності, спільну мову для спілкуван­ня. Племена уже чіткіше і міцніше зв'язані з певною територією, захищали її, мали внутрішнє формальне об'єднання — спільність. Змішування племен привело до появи нової соціальної спільнос­ті — народності, що становила уже вищий ступінь розвитку. Отже, етнічна спільність — історична стійкість людей (родів, кланів, пле­мен) об'єднаних спільністю території і мови. В етнічних спільнос­тях формуються на певних етапах розвитку і релігія, матеріальна і духовна культура, побут, звичаї, традиції та ін. Формується і спіль­на самосвідомість. Етнічна спільність, що склалась в процесі істо­ричного розвитку економічних, соціальних, духовних взаємозв'яз­ків людей, виступає як соціальний організм, що самовідтворюється переважно шляхом етнічно-однорідних шлюбів, передачі поколін­ням мови, культури, традицій, етнічної орієнтації та ін. Етнічність не зникає, а відображає культурну спадщину, і кожний ступінь роз­витку етнічних спільностей — це вища ступінь розвитку культури, охоплює велику кількість людей, сприяє їх об'єднанню і стійкості суспільства.

В процесі консолідації народностей на базі розвитку економіч­них, соціальних, політичних та інших зв'язків між ними формують­ся нації, які об'єднують великі маси людей, становлять новий етап в розвитку культури. Нація створює більш високу, власну культуру з чіткими цінностями, системами норм, правил поведінки тощо, створює самостійну державу. Сучасні етнічні спільності, нації від­різняються один від одного рівнем розвитку, соціальними характе­ристиками, оцінками, становищем у системі національно-етнічних утворень. Досі в світі ще існує поділ на передові, багаті нації і від­сталі етнічні спільності, панівні і пригноблені та ін. Ще існує каста «недоторканих» в Індії, расова дискримінація, апартеїд в Африці, ще відбувається насильне знищення народів — геноцид (режим Пол Пота в Кампучії, знищення євреїв у період другої світової війни та ін.). В сучасних розвинутих країнах проголошуються рівні права всіх націй, народностей. Багато приділяється уваги для розвитку слаборозвинутих етнічних груп, але приховано ще існує дискримі­нація. В США, наприклад, сегрегація, тобто фізичний і соціальний поділ людей за расовим принципом та ін.