Міжетнічна комунікація в сучасних умовах культурного прикордоння: до постановки проблеми

В останні десятиліття український соціум переживає масштабну трансформацію своєї національно-етнічної структури. Зрушення в цій площині мають безліч наслідків, значна частина яких трактується в суспільстві як негативні: у нашому випадку йдеться про етнічні конфлікти та кризу національної ідентичності. Ці, здавалося б, різнопорядкові явища нової соціокультурної реальності при детальному розгляді постають пов’язаними на багатьох рівнях. Характер цього взаємозв’язку зумовлюється особливостями організації соціокультурного простору, які складалися впродовж тривалого часу на певній території – такий висновок можна зробити, коли зважити на численність можливих варіантів організації міжетнічної взаємодії.

Харківщина становить особливий інтерес для дослідників як регіон, який має статус культурного прикордоння й водночас великого транзитного коридору. Очевидно, що одним із чинників, який забезпечив культурну своєрідність регіону, стала активна міжетнічна взаємодія. Тривалі та різноманітні контакти між представниками різних етносів (передусім російського та українського) мали своїм наслідком встановлення достатньо тривкої етнічної рівноваги з одночасним формуванням специфічної форми національно-культурної ідентичності. Це, в свою чергу, сприяло усталенню уявлень про Харківщину як область полікультурну та поліетнічну, білінгвічну, таку, що має глибокі та міцні традиції толерантності.

Тим більш цікавим видається питання про характер трансформації національно-культурної ідентичності мешканців регіону, яка пов’язана зі змінами в етнічній структурі суспільства в останні два десятиліття. Ці зміни спричинені, насамперед, швидким зростанням кількості емігрантів – вихідців із країн Азії та Африки.

Серед наслідків згаданих змін на особливу увагу заслуговують ті, які на владному рівні тлумачаться як негативні та небажані: активізація діяльності праворадикальних організацій, поширення ідей расизму та різноманітних проявів дискримінації за расовою чи етнічною ознакою, а головне – загроза ескалації міжетнічних конфліктів із застосуванням фізичного насильства. Дослідження механізмів трансформації національно-культурної ідентичності в зв’язку зі змінами характеру, інтенсивності, направленості міжетнічної комунікації дозволить відповісти на низку практичних питань, основне з яких можна сформулювати наступним чином: якою мірою і за допомогою яких важелів органи влади, засоби масової інформації, громадські об’єднання, тобто ті чи інші суб’єкти суспільних відносин, можуть впливати на попередження, перебіг і погашення міжетнічних конфліктів?

Увагу на проблеми прикордоння як специфічного геокультурного простору вітчизняні дослідники звернули порівняно нещодавно. Послідовна наукова зацікавленість цим комплексом питань стала можливою лише після розпаду Радянського Союзу, що, з одного боку, спричинив появу практичної необхідності переосмислити нову дійсність в актуальних категоріях, а з іншого – пришвидшив оновлення теоретико-методологічного інструментарію науковців. Так, на сьогодні можна виокремити такі основні напрямки дослідження міжетнічної взаємодії: цивілізаційний (С. Хантінгтон), історико-політичний (Е. Сміт, Б. Андерсон, А. Каппелер), психологічний (Г. Штейнталь, М. Лацарус, В. Вундт), соціологічний (А. Шюц, Л. Іонін), постколоніальна теорія (Е. Саід, Ґ. Співак).

Серед питань, яким українські дослідники дотепер приділяють найбільше уваги, можна назвати проблеми міфогеографії, мовної і національної самосвідомості, а також моделі і практики міжетнічного співжиття. Напрацьований на сьогодні матеріал становить широку базу для подальших досліджень, проте і донині його якісна обмеженість не дозволяє зробити загальних висновків і демонструє численні лакуни.

Так, усталений підхід до вивчення культурного простору прикордоння передбачає зосередження уваги зазвичай лише на двох суб’єктах міжетнічної взаємодії. Така позиція є абсолютно непридатною для дослідження кризових явищ, коли в короткий проміжок часу етнічна структура зазнає суттєвих змін, число суб’єктів міжетнічної взаємодії збільшується, а сформована до цього часу «культура контактної зони» стає чинником, який впливає на характер міжетнічної комунікації. Саме ця властивість принципів організації соціокультурного середовища прикордоння визначати, а також межа цієї визначуваності, вимагає сьогодні уваги дослідників.

Важливою на сьогодні лишається також проблема розрізнення та співвідношення понять культурної, етнічної, національної, расової ідентичності.

Отже, актуальним видається дослідження, у якому вдасться довести або ж спростувати наступні тези:

1. Міжетнічна взаємодія може набувати різних форм у залежності від конкретних соціокультурних умов. Проте вірогідність актуалізації міжетнічного конфлікту завжди висока.

2. Харківщина як територія культурного прикордоння надає особливі умови для міжетнічної комунікації, які впливатимуть і на перебіг можливого конфлікту.

3. Однією із специфічних ознак є створення соціальних інститутів у вигляді добровільних громадських об’єднань, члени яких стають активними учасниками міжетнічних конфліктів. Ці організації становлять основу для виникнення субкультур і тяжіють до маргінальності, проте займають чітко визначене місце в соціальній структурі і виконують важливі культурні функції.

Необхідні висновки дозволить зробити дослідження суспільної думки, офіційної позиції місцевої влади та ідеологічної бази праворадикальних організацій. Значний потенціал тут вбачається в методах контент-аналізу, інтерв’ю, включеного спостереження.