4. Джерела і основні риси права держави скіфів.

Скіфське царство може бути віднесене до держав рабовласни­цького типу. За формою правління воно являло собою один з різно­видів рабовласницької монархії.

Главою скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. На той час вже склалося уявлення про божественне походження царської влади, у багатьох випадках правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар виконував також судові функції.

Влада царя нічим не була обмежена у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що Атей одноособово вирішував багато важливих питань, карбував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з центром у Криму у II ст. до н. є. були Скілур і його син Палак, а в другій половині І ст. н. є. — Фарзой та Інісмей, які зосе­реджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалася скіфськими правителями і зовнішня політика. Так, дипломатичні переговори Атея з македонським царем Філіппом II свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонець.

Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Дуже красномовні, з різноманітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот. Скіфських царів ховали у глибоких і складних поховальних спорудах. Поруч із царем поміщали вбитих дружин і наложниць, слуг, рабів та ін.У Неаполі Скіфського царя ховали у кам'яному мавзолеї, поруч з яким містилися гробниці його наближених і поховання коней.

Навколо царя функціонував апарат державного управління. Як і в багатьох інших народів, він складався з найближчих родичів правителя та його особистих слуг, переважно військових. Особлива роль в управлінні належала царським синам. За повідомленням Страбона (63 р. до н. є. — 23 р. н. є.), у II ст. до н. є. скіфи у Криму перебували «під владою Скілура і його синів з Па лаком на чолі». А синів у Скілура було, за одними відомостями, шістдесят, а за ін­шими — вісімдесят, що забезпечувало міцну підтримку владі царя. Цим же пояснюється особлива роль військової дружини правителя та воєначальників. Найвпливовіші помічники правителя входили до складу царської ради.

Однак виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію. її пережитки ще тривалий час дава­лися взнаки (особливо у місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді).

Державна структура скіфів значною мірою відрізнялася від розвинутих рабовласницьких або феодальних держав, хоча за свої­ми функціями — підтримання відносин землевласності й пануван­ня, зміцнення верховної влади, накопичення в руках верхівки су­спільства величезних багатств — вона була вже політичною орга­нізацією. Тому можна стверджувати: перші паростки державності на території сучасної України з'явилися саме у скіфську добу.

Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно до інтересів правлячої верхівки на звичаєве право. Скі­фи, за Геродотом, ревниво уникали запозичення чужоземних зви­чаїв, особливо в еллінів. Скіфська культура протягом усієї її історії залишалася безписемною, тому норми звичаєвого права не були за­фіксовані. Поряд зі звичаєм досить рано з'являється й інше дже­рело права — правила, встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави збереглися, звісно, групи населення, які жили за своїми законами. Зберегли, наприклад, свої звичаї пле­мінні союзи таврів у Криму, неври, які проживали на південь від Прип'яті.

Норми скіфського права захищали приватну власність на ху­добу, пересувні житла на візках, домашні речі, рабів. Судячи з по­ховань, особистою власністю у скіфів були зброя, знаряддя вироб­ництва, прикраси.

Верховна власність на землю належала царю, який установ­лював порядок користування пасовищами і землями.

Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, да­рування, купівлі-продажу та ін. Звичайно договори у скіфів ствер­джувалися клятвою, як це робилося, наприклад, під час укладання договору знаменитого скіфського побратимства. Правова регламен­тація зачіпала й данницькі відносини. Щоправда, на практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік родоводу провадився по чоловічій лінії. У сім'ї панував чоло­вік, практикувалося багатоженство. Старша дружина мала при­вілейоване становище. Після смерті чоловіка вдова переходила у складі майна у спадок до старшого брата померлого. Нерівність у сім'ї визначалася не тільки підлеглим становищем жінки, а й тим, що старші сини у разі одруження одержували частку майна і право на відокремлення ще за життя глави сім'ї, а молодший залишався спадкоємцем батьківського господарства.

Найнебезпечнішими у скіфів вважалися злочини проти царя: замах на життя правителя шляхом чаклування, непокора царсько­му наказу. Злочином вважалося і неправдиве заприсягання богам царської домівки. Усі названі злочини каралися смертю. Порушен­ня звичаїв і відхід від віри в богів також тягли за собою смертну ка­ру винного.

Мали місце злочини проти власності (крадіжки, грабіж та ін.), проти особи (убивство, перелюбство, образа).

Найпоширенішими видами покарань були смертна кара, від­сікання правої руки, вигнання. Тривалий час у скіфів зберігалася кривава помста.

Можна вважати, що справи про злочини, які не порушували основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку змагального процесу. Однак щодо найнебезпечніших зло­чинів провадився розшуковий процес.

5. Суспільний і державний лад в античних містах-державах У Північному Причорномор’ї.

Державний лад грецьких міст Причорномор'я будувався на тих самих засадах, що й політичний устрій античних полісів Греції. За формою правління ці міста були демократичними або аристок­ратичними республіками. Причому якщо у V—II ст. до н. є. тут переважав демократичний елемент, то починаючи з І ст. до н. є. демократична республіка поступово замінюється аристократичною.

Вищим органом державної влади у містах Північного Причор­номор'я були народні збори, що скорочено називалися «Народ». У роботі цих зборів брали участь лише повноправні громадяни міс­та (як правило, греки), яким виповнилося 25 років. Раби, чужозем­ці, жінки усувалися від управління. Практично це були збори місь­кої общини повноправних вільних громадян. Саме такими були збо­ри ольвіополітів — еклесія.

Народні збори ухвалювали декрети й постанови. В Ольвії ці документи висікали на камені і виставляли на міській площі — аго-рі, поблизу головних культових споруд. На зборах вирішувалися найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики: регу­лювання морської торгівлі, прийняття у громадянство, укладання зовнішньополітичних угод і договорів, нагородження грамотами громадян, які мали відповідні заслуги перед містом, та ін. До компе­тенції народних зборів належали також вибори посадових осіб і контроль за їхньою діяльністю.

Значну роль в управлінні полісом відігравала Рада міста (буле) — постійно діючий орган влади. До нього входили архонти, номофілаки, продик та інші особи. Рада міста готувала рішення на­родних зборів, перевіряла кандидатури на виборні посади, контро­лювала діяльність виборних посадових осіб, і тому ольвійські дек­рети починалися словами: «Постановлено Радою і Народом».

У Херсонесі законодавчий процес відбувався у такий спосіб. Проект декрету розробляла спеціальна комісія, до складу якої вхо­дили три номофілаки і діойкет («той, хто стояв на чолі управлін­ня»). Підготовлений цією комісією декрет передавався до Ради і ли­ше потім надходив до народних зборів. Характерно, що на розгляд Ради і народних зборів пропонувалося вже готове рішення, яке ух­валювалося без будь-яких змін і доповнень.

Третьою ланкою міського управління були виборні колегії — магістратури або окремі посадові особи — магістрати. Обрані з числа повноправних громадян магістрати очолювали окремі галузі управління. До їхньої компетенції належали фінансові справи, ро­бота судових установ, військові справи. Найважливішою серед місь­ких магістратур була колегія архонтів. Вона складалася, як прави­ло, з шести осіб, очолював її перший архонт. Колегія архонтів керу­вала усіма іншими колегіями, могла скликати у разі необхідності народні збори. Колегія номофілаків стежила за виконанням законів. Питаннями оборони відала авторитетна колегія з шести стра­тегів. Щоправда, військами міста командував перший архонт. Пра­вовими питаннями займалася колегія продиків — юридичних рад­ників. Агораноми та астіноми наглядали за порядком у місті і на ринках, за станом шляхів і громадських будівель, перевіряли пра­вильність мір та вагів.

Особлива увага приділялася фінансовим справам, у тому чис­лі регулюванню грошового обігу. Наприклад, у Херсонесі така впливова посадова особа, як діойкет, була водночас вищим фінансо­вим магістратом, котрий контролював державні доходи й витрати. Крім того, існували нижчі фінансові магістрати — скарбники. Осно­ву державного бюджету Ольвії становила єдина система вивізних мит на товари, а також різні види податків. Збирання їх звичайно віддавалося на відкуп. Усі грошові надходження в міську казну контролювали спеціальні колегії — «семи» і «дев'яти».

Важливою статтею доходів у містах Північного Причорномо­р'я, особливо в останні століття до нашої ери, були пожертвування багатих громадян, які вносили гроші у міську казну, безкоштовно забезпечували місто хлібом у неврожайні роки. Народні збори й Ра­да міста нагороджували таких громадян почесним декретом, золо­тим вінком та ін. Подібних почестей міг удостоїтися й чужоземець, який зробив місту значну послугу. Йому надавалися торговельні привілеї та права громадянства.

Велика увага приділялася військовій справі. Спочатку в гре­цьких містах не було постійних армій, збройні сили були представ­лені ополченням громадян, яке збиралося у разі війни. Пізніше в Ольвії і Херсонесі з'являється важкоозброєна піхота.

В античних містах-державах функціонував суд. Так, в Ольвії суд складався з кількох відділів, кожний з яких відав певним колом питань. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки.

У перших століттях нашої ери міста-держави Північного Причорномор'я змогли зберегти колишню полісну структуру управ­ління. Спроби вчинити державний переворот, як це було, наприклад, у Херсонесі в IV ст. до н. є., закінчилися невдачею. Втім, певні зміни відбувалися, насамперед змінювався характер управління цих міст: здійснювалася аристократизація міського управління, вищі адміністративні посади передавалися невеликій групі аристо­кратичних сімей тощо. Так, у Херсонесі під тиском римських влас­тей відбувалося скорочення кількості магістратур, занепад коле­гіальних органів управління, заміщення вищих магістратур римсь­кими громадянами з числа місцевих жителів, зосередження влади у руках першого архонта.

Про посилення аристократизації державного ладу свідчить і така суттєва обставина: в Ольвії приблизно до середини III ст. до н. є. найважливіші закони створювалися у формі псефісмів, які про­понувалися приватними особами. Однак, починаючи з середини III ст. до н. є., прерогатива вносити у Раду та далі в народні збори проекти важливих постанов (почесних декретів, законів та ін.) відбирається колегією синедрів, де була представлена полісна верхівка, у при­ватних осіб. За останніми зберігається лише право виступати ініціа­торами пропозицій з простих псефісмів.

У II ст. до н. є. античні міста Північного Причорномор'я опини­лися у сфері політики Понтійського царства. Громадянська община Херсонесу, наприклад, проголосила Понтійського царя Митрида-таУІ своїм «простатом» і, зберігши самоврядування, увійшла до складу його держави.

Після розгрому Понтійського царства грецькі міста не одер­жали повної самостійності й незалежності, тому що опинилися у сфері римської політики. Завдяки вигідному географічному поло­женню Херсонес стає основним опорним пунктом Римської імперії у Північному Причорномор'ї. У І ст. до н. є. римська адміністрація дарувала Херсонесу права елевтерія, що забезпечувало право са­моврядування, повне громадянство та свободу розпорядження зе­мельними угіддями полісу під контролем римської адміністрації. Ольвія отримала дещо інший статус — їй були надані права, бли­зькі до автономії.

В основу права міст Північного Причорномор'я було покладе­но правову систему афінської рабовласницької держави. Водночас на правовий розвиток міст певним чином впливали звичаї та тра­диції місцевих племен, які проживали по сусідству з ними.

Основними джерелами права у зв'язку з цим були закони на­родних зборів, декрети міських рад, розпорядження колегій поса­дових осіб — магістратів, а також місцеві звичаї.

Правовій регламентації підлягали майнові відносини. Існувала приватна власність на житловий будинок, рухоме майно, худобу тощо. Земля могла перебувати як у приватній власності, так і в державній або передаватися храмам. Отже, весь земельний фонд, що контролювався громадянською общиною Херсонесу, можна по­ділити на три частини: 1) земельні ділянки, що належали громадя­нам; 2) земельні ділянки, що залишалися власністю усієї громадян­ської общини й доходи від яких ішли на потреби усього полісу; 3) храмові землі.

Частина земель у Північно-Західному Криму, очевидно, була власністю херсонеської общини, яка наділяла цю землю вільним, але неповноправним верствам населення. За це останні були зобо­в'язані сплачувати «форос» і брати участь у захисті Херсонесу.

Поряд із приватними рабами були також і міські раби. У Хер­сонесі практикувалося звільнення раба у формі посвячення його будь-якому божеству. При цьому храм ставав начебто покровите­лем такого вільновідпущеника. В Ольвії в 331 р. до н. є., коли місто оточили війська одного з воєначальників Олександра Македонсько­го, міські власті були змушені вдатися до такого надзвичайного кроку, як звільнення рабів й зарахування їх до складу війська.

Детально розробленим було зобов*язальне право. Жвава зов­нішня торгівля, роль купецтва в економічному житті міст зумовили появу таких договорів, як позики, дарування, поклажі та ін. Бага­тий ольвіополіт Протоген був удостоєний почесного декрету за те, що позичав Ольвії великі суми грошей, коли місто перебувало у скрутному становищі. Як правило, більшість важливих угод купів-лі-продажу здійснювалася при свідках, у державних установах, у присутності чиновників, відкупщиків податків на торговельні угоди. У Херсонесі, наприклад, якщо така угода здійснювалася у приват­ному порядку, на ринку або на вулиці, продавець заявляв про це агораномам, указував розмір одержаної суми і разом з покупцем сплачував спеціальний податок-збір.

 

Існувала й оренда землі. Досить поширеною вона була в Херсонесі, де громадяни охоче здавали в оренду свої земельні діля­нки. Застосовувалася тут і наймана праця, що мала сезонний ха­рактер.

Що стосується злочинів і покарань, то згідно з такою епігра­фічною пам'яткою, як Херсонеська присяга, на першому місці у праві грецьких міст стояли злочини державного характеру. До них можна зарахувати змову, спроби повалення демократичного ладу, розголошення державної таємниці. Жорстокому покаранню підда­вався кожний, хто зраджував, віддавав ворогам місто, а також його володіння, замишляв щось лихе проти Херсонесу або його грома­дян. Охоронялася, безперечно, й приватна власність.

До вільних людей застосовувалися такі покарання, як смертна кара, штрафи, конфіскація майна. Вільновідпущеника, котрий учи­нив злочин, можна було знову повернути в рабство. Фізичне зни­щення повсталих рабів свідчило про те, що панівна верхівка охоро­няла тут свою владу, як і в метрополії, вдаючись до найжорстокіших покарань.

6. Суспільний та державний лад, джерела права у Босфорському царстві.

Державний устрій Боспорського царства не лишався незмін­ним. Спочатку Боспорська держава була союзом грецьких полісів, кожний з яких зберігав певну частку самостійності у внутрішніх справах. Характер влади перших правителів Боспору Археанакти-дів був своєрідним. Усі вони вважалися архонтами Пантикапею і всього Боспору. Однак, якщо в грецьких державах посада архонта була тимчасовою, то в Боспорській державі вона набула характеру спадкової влади. У 438 р. до н. є. влада переходить до династії Спартокідів, засновником якої став Спарток І. Нова династія прави­ла до кінця II ст. до н. є. Спартокіди, як це було й раніше, вважали­ся архонтами Боспору й одночасно — царями підвладних варварсь­ких племен. При цьому влада боспорських правителів поступово посилюється, дедалі більше наближаючись до монархічної- Коли Спартокіди у IV ст. до н. є. у боротьбі за розширення держави зу­міли приєднати до своїх володінь такий великий торговельний центр, як Феодосія, правитель Левкон І обрав собі титул «архонта Боспору і Феодосії, який царює над сіндами, торетами, дандаріями і псесами». Відомий тут у IV ст. до н. є. інститут співправителів, коли Левкон І одержав в управління європейський Боспор, а Гор-гіпп — азійський. У середині IV ст. до н. є. на боспорський престол вступили одночасно Спарток II і Перісад І.

Подвійний титул зберігався до початку III ст. до н. є., доки Спарток НІ (304—284 до н. є.) не відмовився від нього і не став іме­нувати себе «царем Боспору», як називалися надалі усі інші прави­телі Боспорської держави. Поступово ліквідовувалися деякі форми самоврядування й демократичні установи, що виникли у ранній пе­ріод існування грецьких міст Причорномор'я. Боспорська держава перероджувалась у монархію.

У перших століттях нашої ери цар Боспору стає необмеженим главою держави, який розпоряджається всіма матеріальними та людськими ресурсами царства. У його руках зосереджується вер­ховна влада, командування військом, судові функції та ін. Прави­телі стають володарями величезних земельних угідь, найбагатши-ми торговцями, власниками майстерень і промислів. Вони іменують себе «великими царями царів», а піддані називають царя «своїм бо­гом і застуг шком», інколи навіть «спасителем». На початку III ст. н. є., коли боспорські царі підкорили скіфські володіння у Криму, правитель Рискупорид III був названий в одному із написів не тіль­ки царем Боспору, а й царем тавро-скіфів.

У перші століття нашої ери Боспор стає союзним Риму царст­вом. Уже у І ст. н. є. Боспорська держава остаточно переходить під безпосередній контроль римських намісників. Саме з цього часу на території Боспору періодично перебувають воїни римських допо­міжних підрозділів. Опинившись у залежності від Риму, правителі Боспору дістали офіційний титул «друга кесаря і друга римлян». Під час вступу на престол боспорський цар обов'язково здобував затвердження римського імператора і регалії своєї влади — куру-льне крісло, скіпетр та інА Статус союзного царства накладав на боспорських правителів певні обов'язки щодо імперії. Ними, зокре­ма, передбачалося комплектування підрозділів допоміжних військ для римської армії. Крім того, боспорські царі у II ст. передавали римській адміністрації «щорічну данину».

Центром державного апарату був палац боспорського царя, де вирішувалися всі питання управління. Палац охоплював найближ­че оточення правителя — військову і цивільну знать, яка дістала найменування «кращих біля брами». Особливу роль відігравав глава палацу (дворецький) та особистий царський секретар.

Існувало багато усіляких управителів: охоронець царських скарбів, начальник фінансів, охоронець казни, різні придворні чини. Зв'язки з місцевими племенами та сусідніми державами забезпечу­вали спеціальні чиновники під керівництвом головного переклада­ча. Важливу роль відігравали фінансові органи. Спеціальна колегія відала доходами держави.

До складу Боспорського царства входили як грецькі міста, так і землі, заселені скіфськими та меотськими племенами. Спочатку деякою автономією користувалися міста: у них зберігалися тради­ції полісного самоврядування у вигляді народних зборів, міської ра­ди, виборних посад. Дуже довго зберігав таке міське самоврядуван­ня Пантикапей — столиця Боспорського царства. Певна автономія була у місцевих племен, які проживали у внутрішніх областях дер­жави. Так, у деяких племен, що визнали владу боспорського царя, залишалися свої царки, або вожді. Вони були зобов'язані платити боспорським правителям данину хлібом та іншими продуктами, але у внутрішньому житті зберігали свій племінний устрій і звичаї, свій спосіб життя, родовий побут.

Однак поступово і міста, і місцеві племена стали втрачати свою колишню владу й елементи автономії. У перші століття нашої ери управління найважливішими областями й містами країни стало доручатися царським намісникам. Особливий намісник — «началь­ник острова» — управляв азіатською частиною Боспорського цар­ства. Були також посади намісників прикордонних міст: Феодосії — на заході і Горгіппії — на сході. Особливе управління було надано місту Танаїс, де вища влада належала царському послу — пресбев-ту. Пояснювалося це тим, що в Танаїсі, крім греків, мешкала впли­вова група сарматського населення. Тут була заснована подвійна адміністрація: елінарх очолював грецьку частину населення, а ар­хонт — сарматську.

Військова організація Боспорського царства мала таку струк­туру: основною силою, на яку могли опиратися правителі, були на­йманці, переважно греки та фракійці. Боспорська аристократія формувала кінноту. У складі боспорських військ були також воїни з підвладних Боспору або союзних племен. У разі потреби склика­лося ополчення громадян боспорських міст. Боспорські правителі мали і власний військовий флот.

Характерно, що у перших століттях нашої ери Рим щорічно давав гроші на утримання боспорського війська, яке розглядалося як оплот усього рабовласницького світу проти «варварських» пле­мен на крайньому північному сході цього регіону.

Збереглося надто мало відомостей про боспорське право. Його джерелами, крім законодавчої діяльності царів Боспору, були пра­во грецьких міст-полісів, що входили до складу Боспорського цар­ства, і звичаї місцевих племен. Певний вплив мали також норми та інститути римського права.

У Боспорському царстві існувала державна і приватна влас­ність на землю, худобу, рухоме майно. Були як палацові, так і при­ватні раби.

Характерною особливістю поземельних відносин була наяв­ність різних форм землеволодіння: по-перше, полісного, по-друге, царського землеволодіння. Існували також особливі общинно-вар­варські території. Всередені цих форм були свої різновидності: наділи військових поселенців і найманців, храмове землеволодіння, землі, які належали боспорській аристократії тощо.

Товарне виробництво, жвава внутрішня й зовнішня торгівля, наявність власної грошової системи стимулювали розвиток договір­них відносин: купівлі-продажу, дарування, позики тощо.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися: повстання, змова проти царської влади, зрада та ін. Відомі були злочини проти влас­ності, проти особи. Як покарання застосовувалися смертна кара, конфіскація майна, штрафи.

У І тисячолітті до н. є. на землях сучасної України відбували­ся важливі події. її територію заселяли різноманітні етнічні спіль­ноти, народи, племена, хвилями рухалися численні кочівники. Всі вони залишали свій слід в історії, впливаючи на економічний, со­ціальний, культурний розвиток, у тому числі й ранньослов'янського населення Середнього Подніпров'я.

Важливу роль у цьому процесі взаємного впливу й збагачення відігравали державні утворення, які сформувалися у цей час на те- ренах України: Скіфська держава, грецькі міста-держави Північ­ного Причорномор'я, Боспорське царство. Виникали та розвивалися сталі економічні й політичні зв'язки між названими державними центрами і войовничими степовиками, а також землеробами укра­їнського Полісся та Лісостепу. Так, у Скіфській державі значну ча­стину місцевого населення становили скіфи-орачі. Постійні зв'язки з населенням Подніпров'я, носіями черняхівської культури, різни­ми етнічними групами Таврії підтримували грецькі міста-держави Північного Причорномор'я. Завдяки цьому місцеве населення — східні слов'яни — знайомилося з передовим для тих часів грецьким та римським технічним і культурним надбанням, а також з їхніми політичними та правовими інститутами.

Скіфи, греки, римляни — всі вони на різних етапах через свої державні утворення впливали на розвиток місцевого населення, на певний час або й назавжди стаючи його частиною.

7. Формування державності у східних слов’ян.

Академік Б. О. Рибаков на підставі аналізу документальних даних вивів таку соціально-політичну структуру Русі: великий князь — світлі князі — великі бояри — бояри — гості — купці — люди — челядь.

У таких військово-демократичних племенних союзах, утворе­них насамперед під час війни з метою оборони, велику роль відігра­вав військовий ватажок. Військовою силою союзу племен були всі боєздатні чоловіки. До VI—VII ст. належить і виникнення громадсь­кого інституту — дружини. Остання була постійною організацією професійних воїнів, які стояли поза общиною і над нею, організа­цією, згуртованою не родовими зв'язками, а спільністю військових і майнових інтересів та вірністю своєму ватажку.

Військовий ватажок і його близькі дружинники забирали собі більшу частину здобичі. Але при цьому ще тривалий час зберігалися первісні демократичні установи -— народні збори, рада старійшин. Народні збори перетворилися у збори воїнів, яким військовий вата­жок, оточений і підтримуваний дружиною, нав'язував свою волю, здобуваючи дедалі більший вплив і владу з допомогою інших старій­шин. Спираючись на дружину, він міг нехтувати звичаями племені.

Таким чином, відбувалося перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління — князівство. У сою­зах племен — князівствах — формувався новий рівень управління.

Органи суспільного самоврядування перетворювалися в органи па­нування та пригнічення, спрямовані проти народу. Встановилася диктатура класу експлуататорів, що завершувала оформлення державного ладу. Його найважливішою ознакою була поява особли­вої, відокремленої від народу, публічної влади, яка мала спеціаль­ний апарат управління і поширювалася на певну територію. Війсь­ковий ватажок великого союзу племен стає управителем — князем.

Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників, дружина — у військову силу, що виконувала свої основні функції: придушення опору експлуатованих мас і ве­дення загарбницьких та оборонних воєн.

8. Утворення держави Київська Русь.

На основі змін у соціально-економічному устрої східних слов'ян відбувалося формування державності, одним із етапів якого був процес утворення союзів племен. Названі у давньому літописі поляни, древляни, уличі, тиверці, бужани, волиняни, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські словени утворювали союзи племен, територія яких була досить значною.

Союзи племен об'єднували декілька племен, формою організації управління в яких була військова демократія, з поступовим посиленням ролі військового ватажка. Військовою силою союзу племен були всі боєздатності чоловіки. Поступово складається такий інститут, як дружина, - постійна організація професійних воїнів, котра підпорядковувалася військовому ватажку. Але при цьому тривалий час зберігалися народні збори і рада старійшин. У той же час народні збори перетворилися у зібрання воїнів, якому оточений професійною дружиною військовий ватажок нав'язував свої рішення. Під його впливом перебувала і рада старійшин. Тобто військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління - князівство. У союзах племен - князівствах органи суспільного самоврядування вже перетворилися в органи панування та пригнічення. Військовий ватажок великого союзу племен став управителем-князем. Близьке оточення князя складали його радники і намісники. У його підпорядкуванні перебувала дружина - військова сила, спираючись на яку князь здійснював функції придушення опору населення, ведення загарбницьких та оборонних воєн.

У VIII ст. в умовах необхідності забезпечення успішної боротьби з кочівниками у Середньому Придніпров'ї декілька союзів племен - князівств об'єдналися в союз союзів під назвою "Русь", центром якого став полянський Київ. Великими об'єднаннями східнослов'янських племен ще до нашестя аварів були дулібо-волинський союз, а також три союзи племен псковських, смоленських і полоцьких кривичів. Про формування у східних слов'ян об'єднань із кількох союзів племен говорять арабські джерела. Мова йшла про три політичних центри, а саме: Куябу, Славію та Артанію.

Приблизно на стику VIH-IX ст. придніпровський союз союзів племен "Русь" переростає у ще сильніше об'єднання під назвою "Руська земля", в якому об'єдналася значна кількість союзів племен. Згідно з літописом, це Русь, поляни, древляни, полочани, дреговичі, сіверяни. Правила у цьому державному об'єднанні, на думку вчених, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. були князі Аскольд і Дір. Крім утворення держави "Руська земля" з центром у Києві на чолі з полянами, відбулося об'єднання північної частини східнослов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами. Наприкінці IX ст. утворилася велика держава-Київська Русь внаслідок об'єднання під владою Києва двох величезних слов'янських політичних центрів - Київського і Новгородського. Ця подія відбулася, згідно з літописом, у 882 р. і традиційно вважається датою утворення зазначеної держави. Утворення держави Київська Русь обумовлювалося об'єктивними чинниками, насамперед територіальною, етнічною, культурною спільністю східних слов'ян, їхніми економічними зв'язками, прагненням об'єднати всі сили в боротьбі зі спільними зовнішніми ворогами. У той же час в історіографії існує норманська теорія походження Давньоруської держави - напрям, основою якого є твердження, що провідну роль в утворенні держави Київська Русь відіграли варязькі (норманські) князі. Підставою для висновку про те, що ця держава сформувалася не як закономірний результат внутрішнього соціально-економічного розвитку у східних слов'ян, а була утворена прибулими зі Скандинавії, став запис у "Повісті временних літ" про покликання 862 р. на Русь князів варязького походження Рюрика, Синуса і Трувора. Норманська теорія походження Київської Русі була сформульована ще у XVIII ст. німецькими істориками Г. З. Ваєром, Г. Ф. Міллером, А. Л. Шльоцером, які працювали в Російській академії наук. На сьогоднішній день норманська теорія походження Київської Русі є поширеною у країнах Західної Європи і США та існує у вигляді неонорманізму. Але більшість дослідників історії походження держави Київська Русь критично оцінюють норманську теорію і вважають її такою, що не відповідає історичному процесу утворення державності у східних слов'ян взагалі і виникнення держави Київська Русь зокрема. Процес утворення цієї держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов'ян. їхній суспільно-економічний лад і обумовив виникнення феодальної держави.

Не витримує критики і точка зору, яка базується на теорії пантюркізму. Згідно з твердженням прихильників цієї теорії, династія київських князів була начебто тюркського походження, а держава Київська Русь була утворена відповідно Хазарським каганатом. "Заслугою" хазар було лише те, що вони підштовхували східних слов'ян консолідували свої сили для боротьби за своє існування проти хазарської експансії.

У своєму розвитку Київська Русь пройшла такі основні етапи. На першому етапі (кінець ІХ-Х ст.) вона була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. У цей період в основному завершувався процес політичного розширення території держави, встановлювалися її державні кордони, відбувалося вдосконалення апарату влади. Наприкінці X - у першій половині XI ст. Київська Русь вступила в період свого розквіту. Однак у другій половині XI ст. почала виявлятися тенденція феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини ХІІ ст. Київська Русь вступила у другий етап свого існування - етап феодальної роздробленості.

9. Державний лад Київської Русі (ІХ – ХІІ ст.).

Державний лад Київської Русі багато у чому визначався тим, що вона була ранньофеодальною монархією, побудованою на принципі сюзеренітету-васалітету. Державу очолював великий київський князь. Функції перших великих князів полягали перш за все в організації воєнних ополчень і дружини, командуванні ними. Князі піклувалися підкоренням нових племен, забезпеченням охорони кордонів держави, встановленням і збиранням данини ("полюддя"). Вони прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з кочівниками, Візантією, країнами Близького Сходу, що сприяло зовнішній торгівлі. Київські князі також здійснювали судову функцію, розглядаючи справи переважно своїх васалів, дружинників. При цьому вони керувалися нормами звичаєвого права. Великі київські князі спочатку відали головним чином київською землею, тобто територією полян. Іншими територіями племен управляли князі-намісники. Завойовуючи і приєднуючи до Києва нові і нові землі, великі київські князі залишали у центрах племен свої збройні сили. В особливо важливому центрі розташовувався великий загон - тисяча дружинників, які поділялися на сотні. Керував великим загоном тисяцький, командиром невеликої дружини був соцький. У менших центрах стояли дружини, якими командували соцькі й десяцькі. Поступово тисяцькі, соцькі й десяцькі отримували адміністративні функції, які зводилися до наведення порядку в місті, придушення опору місцевого населення, допомоги збирачам данини. Крім того вони здійснювали торговельно-поліцейську функції, а з розвитком великокнязівської юрисдикції - судово-адміністративну. Так сформувалася найдавніша десяткова система управління.

З кінця X ст. дедалі чіткіше виявлявся феодальний характер влади великого князя. Він був військовим вождем, організатором і командувачем збройних сил. Утім обсяг його військо-органозагорської влади значно зріс, адже управління дружиною, військами васалів, народним ополченням вимагало значних зусиль. Ускладнювались функції великого князя щодо захисту зовнішніх кордонів держави. Великі київські князі, починаючи з Володимира Святославича, значну увагу приділяли будівництву укріплень, організації сторожової служби, налагодженню зовнішніх зв'язків для забезпечення зовнішньої безпеки держави. До відання великого київського князя належала організація будівництва шляхів сполучення, мостів, охорони торговельних шляхів. Багато уваги князі приділяли розгляду судових справ. У XI-XII ст. активізується законодавча діяльність великих князів. Після запровадження християнства в Київській Русі досить чітко почала здійснюватися релігійна функція великого князя. Це виявлялося в тому, що князь усіляко сприяв поширенню християнства у суспільстві, уточнював правове становище церкви, визначав джерела матеріального забезпечення духовенства.

Здійснюючи управлінські функції, великий київський князь спирався на призначених ним посадників, волостелів, тіунів та інших представників адміністрації. Вони були місцевими керівниками. їх утримання здійснювалося за рахунок податків і зборів із місцевого населення, про що свідчить низка норм "Руської Правди" (ст. 42 К. П.; статті 9,10,74 П. П.).

При здійсненні своїх державницьких функцій великий князь спирався на такий важливий державний орган, як князівська рада. До її складу входили великі феодали (бояри), представники духової знаті, а у деяких випадках і представники великих міст.

Із розвитком феодальних відносин у Київській Русі десяткова система управління була замінена на двірсько-вотчинну систему управління. Головним у цій системі було те, що не існувало різниці між органами державного управління й управління особистими справами великого князя. Головними посадовцями при двірцево-вотчинній системі управління були: воєвода, який керував збройними силами князівства; тіун конюший - відав питаннями забезпечення князівства кіньми; дворецький-огнишанин, котрий управляв князівським двором, а також виконував важливе доручення князя; стольник, до обов'язків якого належала організація постачання князівського двору продовольством. Виконувати обов'язки цим посадовцям допомагали численні управителі - тіуни, старости тощо.

В умовах послаблення влади великого київського князя у другій половині XI ст. почали скликатися феодальні з'їзди (снеми), на які збиралися місцеві князі, їхні союзники, васали і бояри, а в окремих випадках церковна знать. На з'їздах як вищих органах феодальної влади розглядалися питання нового законодавства, розподілялися лени.

Вирішувалися питання війни і миру з іноземними державами, накреслювалися заходи щодо охорони торговельних шляхів.

У Київській Русі певну роль відігравало віче - збори вільних мешканців міст - купців, ремісників тощо. Провідна роль на вічах належала міській феодальній верхівці. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, іноді на знак протесту проти політики князя. До компетенції віча належали комплектування народного ополчення та вибори ватажків. Виконавчим органом віча була рада, яка нерідко його заміняла.

Органом місцевого селянського самоврядування була верв. Вона володіла неподільними землями на правах колективного власника, здійснювала реалізацію норм звичаєвого права, організовувала захист своїх членів та їхньої власності у конфліктах із представниками державного апарату, окремими феодалами й сусідніми общинами. Члени верві, які були пов'язані між собою кругового порукою, мали перед місцевою князівською адміністрацією фінансові, поліцейські й інші зобов'язання. Територія верві охоплювала кілька населених пунктів, котрі розташовувались один біля одного.

Збройні сили в Київській Русі складалися з таких основних частин: великокнязівської дружини, дружин місцевих князів та інших феодалів, народного ополчення, іноземних загонів, які здебільшого складалися з варягів, представників фінських і тюркських племен. Військо спочатку ділилося на тисячі, сотні, десятки, а пізніше його почали розподіляти на полки.

Із запровадженням Володимиром Святославичем християнства (988 р.) як державної релігії на Русі виникла розгалужена церковна організація. Досить швидко православна церква стала великим землевласником. Під її патронатом опинилася значна кількість людей. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії міського населення, так звані "задушні люди". На користь церкви ще за великого київського князя Володимира була встановлена десятина - десята частина з доходів київського князя. Важливими були права, якими церква наділялася князівською владою. Так, єпископам доручався нагляд за точністю торговельних мір і вагів - контроль, котрий став джерелом чималих доходів церкви.

У Київській Русі функціонували судові органи. Суд не був відділений від адміністрації. Перш за все в ролі судді виступав великий київський князь. Найважливіші справи князь як суддя вирішував разом зі своїми боярами. Княжий двір був звичайним місцем суду. Про активну судову діяльність князя свідчать різні джерела. Так, про суд князя йдеться у "Руській Правді". Згідно зі статтею 33 Короткої Правди і статтею 78 Просторової Правди заборонялося мучити смерда й огнишанина без "княжа слова".

Крім князя судові функції здійснювали також і представники місцевої князівської адміністрації - посадники, волостелі. їх помічниками у судових справах були тіуни, вірники, мечники, дитячі, метельники.

У Київській Русі відбувалося становлення вотчинного суду, тобто суду землевласника над феодально залежним населенням. Існував також і общинний суд, про який згадується у 15 статті Короткої Правди.

Запровадження християнства в Київській Русі обумовило виникнення церковного суду. Судові повноваження належали єпископам, архієпископам, митрополиту. Церковний суд розглядав справи про святотатство, чаклунство, знахарство, про здійснення язичницького культу. Згідно з церковними статутами великих київських князів Володимира і Ярослава, церковні суди розглядали справи, які виникали на фунті шлюбно-сімейних відносин. Церковним судам з усіх справ підлягали так звані церковні люди.

10. Церковні статути великих київських князів Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого.

11. Правове становище феодалів в Київській Русі ( ІХ – ХІІ ст.).

Виникнення і розвиток феодалізму, який виявлявся насамперед у формуванні й зростанні феодального землеволодіння, обумовив появу панівної верхівки населення - феодалів, до якої входили київські князі, місцеві князі, бояри. Із уведенням християнства в Київській Русі великим феодалом стала церква. Відбувався процес формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство ділилося на біле (мирське) тачорне(монашеське). Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. У Київській Русі феодальне землеволодіння охоронялося законодавством. Так, "Руська Правда" передбачала накладання вельми великих штрафів (12 гривень) за порушення межі феодальної оранки.

Феодали були пов'язані між собою системою васальних відносин, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Система сюзеренітету-васалітету, основу якої становили економічні та політичні інтереси феодалів, забезпечувала їх консолідацію, сприяла їх єдності. Великий князь спирався на місцевих князів і бояр, а вони захищалися ним під час воєнних сутичок. За феодалами закріплювалися особисті привілеї, які забезпечувалися законодавчо. Так, згідно з "Руською Правдою", за вбивство княжих мужів стягувався штраф у розмірі 80 гривень, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини. Привілейоване становище феодалів визначалося і тим, що честь і гідність членів їх сімей захищалася церковним Статутом великого київського князя Ярослава Мудрого. Посилено охоронялися княжі мужі, як люди, наближені до одного з найбільших феодалів у Київській Русі. Так, за застосування до огнищанина без санкції князя випробування залізом ("за муку") штраф був у чотири рази більшим, ніж за таке ж випробовування смерда, що було закріплено у статті 38 Короткої Правди (далі-К. П.), та статті 78 Просторової Правди (далі - П. П.). Бояри і дружинники користувалися привілеями при передаванні майна у спадщину (статті 90,91 П. П.). Відрізняло феодалів серед решти населення Київської Русі і те, що вони монопольно володіли правом на землю, не платили данини, мали й інші привілеї, які існували в реальному житті, хоча і не були закріплені у правових джерелах того часу. Таким чином, у Київській Русі поступово відбувався процес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп населення.

12. Правове становище селян і міського населення в Київській Русі.

Основну масу сільського і міського населення Київської Русі становили члени суспільства, що іменувалися у писемних джерелах "людьми". У "Руській Правді" короткої редакції під цим терміном значилися переважно селяни-общинники. Вільні селяни сплачували данину, яка була основною формою їх експлуатації. Після того як феодальний спосіб став панівним, а феодальна власність на землю - основою експлуатації безпосередніх виробників матеріальних благ, термін "люди" набув значення феодально залежного населення. Воно експлуатувалося державою шляхом збирання данини, а також окремими феодалами шляхом примусу селян до обробітку землі феодала чи збирання оброку.

Феодали здійснювали постійний тиск на селянську общину шляхом захоплення общинних земель. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом із правом суду своїм васалам, що втягувало общину і її членів у сферу впливу окремих феодалів, які примушували членів общини бути від них залежними. Переходу вільних общинників до стану феодально залежних сприяло і розорення селян унаслідок стихійного лиха, неврожаю тощо. Посилення позаекономічного примусу також підштовхувало вільних селян переходити під покровительство впливових феодалів, які примушували їх працювати на себе.

Особлива категорія населення Київської Русі-смерди, як свідчать давньоруські джерела, становили в XI-XIII ст. значну частину напівселянського феодально залежного населення. Смерди входили в систему князівського домену, про що свідчить включення їх, наприклад, "Руською Правдою" до переліку домінальних осіб (стаття 26 К. П.). Про такий статус смерда говорить також те, що особиста недоторканність смерда забезпечувалась "княжим словом" (стаття 78 П. П.). Будучи у правовому сенсі особисто вільним, смерд мав право переходити до сильного патрона. Князь наділяв смерда землею ("село") за умови, що останній буде йому слугувати. У разі смерті смерда, який не мав синів, земля поверталася князю (стаття 90 П. П.). Право самостійно володіти господарством коштувало смердові сплатою князеві данини. Смерд, який завоював довіру князя, мав можливість стати міністеріалом - емцем, отроком, дитячим, старостою. Але смерд-боржник міг стати феодально залежним закупом.

Термін "закуп" неодноразово використовувався у "Руській Правді" для позначення феодально залежного населення Київської Русі. Ця пам'ятка права є основним джерелом вивчення інституту закупництва. У ній с компактна група статей (статті 56-64, 66 П. П.) під назвою "Статут про закупи". Закуп - це людина, яка потрапила в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві позикодавця повернути одержану у нього "купу" (позику - борг під проценти). Закуп, який отримував позику під проценти, називався наймитом.

Закуп був зобов'язаний працювати на господаря на полі, виконувати інші сільські роботи (стаття 57 П. П.). Стаття 58 П. П. вказує, що закуп повинен був доглядати панську худобу: випасати її на полі, заганяти у хлів. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, сільськогосподарським знаряддям та робочою худобою. У закупа могли бути і своє господарство, власний кінь. У той же час закуп був дуже обмеженим у правах, зокрема у праві залишення господаря. За втечу від нього закуп перетворювався у повного холопа (стаття 56 П. П.). За крадіжку, вчинену закупом, ніс відповідальність його господар (стаття 64 П. П.). Але у цьому разі, як і у випадку втечі закупу, він ставав холопом. Землевласник міг піддати закупа тілесному покаранню "за діло", але не мав права бити закупа "без вини" (стаття 62 П. П.). Він міг продавати закупа у холопи (стаття 61 П. П.). За цей протиправний акт, якщо він відбувався, землевласник мусив платити штраф, а закуп здобував волю. У незначних справах закуп мав право виступати як свідок. Йому дозволялося звернутися до суду зі скаргою на свого господаря. Таким вбачається правовий статус закупа за "Руською Правдою". Утім слід наголосити, що у дослідників немає єдиної точки зору щодо економічного, соціального і юридичного становища закупа.

У соціальній структурі Київської Русі існувала і така категорія населення, як ізгої, тобто люди, що були позбавлені свого попереднього правового становища. Ізгої були як вільними, так і залежними. Це могли бути мешканці міст, а також селяни. Чималий прошарок ізгоїв як феодально залежних формувався за рахунок холопів, які викупалися на волю. Деякі ізгої-вільновідпущеники потрапляли під патронат церкви. Поряд з ізгоями-вільновідпущениками у Київській Русі були ізгої - вихідці з вільних верст населення: купці, що розорилися, недосвідчені поповичі, а також князі-сироти, котрі втратили "причетність" до руської землі. Ізгоями ставали й селяни, які з тих чи інших причин виокремлювалися зі складу общини. Такі ізгої вважалися людьми вільними. Про це свідчить і те, що життя ізгоя охоронялося штрафом у 40 гривень, тобто так само, як і життя представника вільного населення Київської Русі. Ізгої залишалися вільними доти, доки за своєї ініціативи не потрапляли в у служіння феодала, стаючи закупом або холопом. Серед феодально залежних верст населення Київської Русі джерела, у тому числі і "Руська Правда", називають вотчинних ремісників, які проживали при дворах феодалів. Джерела також називають феодально залежними відпущеників, задушних людей, прощеників.

Серед мешканців Київської Русі було невільне населення, до складу якого входили раби. Одним з основних джерел рабства був полон. Для позначення рабів-полонених найчастіше вживався термін "челядь". Термін "холоп" використовувався для означення раба як продукту тих соціальних процесів, які відбулися в суспільстві. Джерелом холопства були самопродавання у холопи, одруження з рабинею. На холопа автоматично перетворювався закуп, який утікав від хазяїна, або який завинив. У рабство могли продати боржника, який збанкрутів. За "Руською Правдою" челядин - це раб, який був повністю безправною істотою. На відміну від челядина холоп мав дещо інший правовий статус. Наприклад, холоп, будучи боярським тіуном, міг виступати в суді як свідок. Холоп, який удавав вільну людину, зазнавав кари. За вбивство холопа його пану сплачувалося відшкодування. Хазяїн відповідав за угоди, які міг укласти його холоп. "Руська Правда" встановлювала відповідальність вільних людей, які надавали допомогу бігло-му холопові (стаття 112 П. П.). Ця пам'ятка права зобов'язувала представників влади і приватних осіб сприяти спійманню біглого холопа (стаття 114 П. П.). Праця холопів використовувалася у домашньому господарстві, а ті холопи, котрі "сажалися" на землю, поступово перетворювалися у феодально залежних селян.

До соціальної структури Київської Русі входило і міське населення, яке поділялося на дві основні групи: міські низи і міська аристократія. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Купці, які здійснювали зовнішню торгівлю, іменувалися "гостями". Ураховуючи важливу роль торгівлі в Київській Русі, "Руська Правда" надавала пільги купцям, які уклали угоди, на випадок їхньої неспроможності, банкрутства (статті 48,49, 54 П. П.).

Міські низи, до яких належали ремісники, дрібні торговці, рядоведуховенство, становили основну масу міського населення Київської Русі. Населення міст у своїй переважній частині було особисто незалежним. Воно мало у власності нерухоме майно - "двори". Частина ремісників залежала від своїх хазяїв - бояр, купців.

Особисто вільні ремісники і дрібні торговці у містах оподаткувалися, сплачуючи продукцією свого виробництва, а також відробляли повинність, беручи участь у будівництві міських споруд, ремонті міських укріплень, здійснювали нагляд за їх станом. "Руська Правда" визначала плату у вигляді хліба, пшона, солода, грошей представникам влади, котрі відали будівництвом міст і мостів із коштів мешканців міст (стаття 43 К. П.; статті 96,97 П. П.). На кошти громадян здійснювалося будівництво церков, утримувалася церковна парафія. Ремісницьке населення було диференційоване. Виділялися заможні майстри, яким підкорялися підмайстри та учні.

Соціально-економічна та правова нерівність серед населення Київської Русі обумовлювала загострення суперечностей між різними його верствами і розвиток соціального протистояння.

13. Походження, редакції, списки, значення Руської Правди.

Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з ХІІІ—XVIII ст. Досі відкрито їх більше 100. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і скорочену), ще досі не є повністю досліджена. Руську Правду (коротку редакцію) відкрив В. М. Татищев1738в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их роках, надрукував їїА. Шлецер(1767). Згодом відкрито декілька списків короткої Руської Правди, найстарішими з яких є Академічний і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед сотні списків широкої Руської Правди найстарішими є Синодальний (збережений у текстіКормчої книгиз1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого збірника «Мірило Праведне», списаного у другій половині 14 ст.). Широку Руську Правду вперше опублікував1792І. Болтин. Від цих двох основних списків Руської Правди дещо відрізняються списки середньої Руської Правди (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 ст.), яка, на думку більшості дослідників, була лише скороченням широкої редакції (М. Максимейко,О. Зимін); і походить з 15—17 ст. (М. Тихомиров й ін. відносять середні до другої половини 12 ст. й уважають її за основу для широкої редакції).

Коротка Руська Правда (43 статті) поділяється на 4 частини:

1. Правда Ярослава — найстарішу, як її називають дослідники, що не погоджуються з поглядом, що Руську Правду проголосив князь Ярослав Мудрий (В. Сергеєвич, А. Пресняков, М. Тихоміров); вона охоплює статті від 1 до 18, також, можливо, статті 42 та 43^[2];

2. Правда Ярославичів — звана також Уставом Ярославичів (статті 19 — 41);

3. Покон вирний — встановлює оплати вирникам (ст. 42)

4. Урок мостникам (ст. 43).

Широка Руська Правда (121 стаття) була найбільш поширена. Віднайдені біля 100 списків поділяються на три групи: Синодально-Тіроїцьку, Пушкінську і Карамзінську. Щодо часу постання її та її частин думки поділені: за Ж. Третяковським та Р. Ткачуком;— її складено під час князювання Володимира Мономаха (після 1113), за Б. Грінкою;— за князювання Мстислава Володимировича, а за О. Вассерманом і Л. Черепніним — до 1209.

Зміст широкої Руської Правди у частині карного права характеризується заміною норм кровної помсти — грошовими викупами та державними карами — вирами. Відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду (верв), на території якої сталося вбивство (дика вира); за поранення, образу честі, поряд відшкодування покривдженому, треба було платити державну кару (продаж); за найважчі злочини (розбій, підпал загороди, конокрадство) була встановлена кара «поток і розграбленіє», яка торкалася не лише майна, але і дружини, дітей та самого злочинця. Руська Правда знає ряд чітких норм цивільного (позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права (свідки: видоки і послухи, ордалії; проба заліза і води, «свод», леґальна самодопомога; злодія, зловленого на гарячому, «убиють во пса место»). Ці й інші норми Руської Правди дають багатий матеріал до всебічного дослідження соціально-економічних і побутових відносин середньовічної України.

Скорочена «Руська правда» виникла не раніше 12 ст. Це переробка одного із списків Розширеної правди. Її виникнення пов'язують із спробами кодифікації. Проте на думку британських вчених С. Франкліна та Дж. Шеппарда, Скорочена "Руська Правда" є ранішою і датується приблизно XI-XII ст. Історики обґрунтовуються свою концепцію тим, що норми Скороченої "Правди" є набагато спрощенішими в порівнянні з Розширеним варіантом, тож, логічно припустити, що правові норми мали б розвиватись у все більш складну систему^[2]. Крім того, Розширена "Правда", має відсилки до Скороченого кодексу "Правди", зокрема, коли нормами Розширеної "Правди" забороняється смертна кара, як санкція, що була присутня у короткому кодексі.

Виділення в структурі даного документу т. зв. "Найданішої Правди", яку приписують князю Ярославу є всього на всього гіпотетичною екстраполяцією з Короткої редакції "Правди".

Коротка редакція "Правди" складається з 43 статей, Перша її частина (статті 1-18), що приписується князю Ярославу характеризується збереженням кровної помсти, всі перераховані матеріальні санкції носили радше компенсаційний характер, а не штраф на користь князя, що ми можемо спостерігати у Розширеній редакції^[3]. Зумовлена така ситуація, ймовірно, слабкістю князівської влади на даний момент, хоча проти такої концепції категорично виступає М. Б. Свердлов. Проте його зауваження були заперечені С. Франкліном та Дж. Шеппардом, оскільки з аналізу перших 18 статей короткої редакції "Правди" цілком зрозуміло, що князь відігравав другорядну роль у виконанні санкцій^[4]

"Правда Ярослава" відноситься до звичаєвого права. Подібно до всіх інших правових кодексів, вона була написана місцевими говірками, без свякого залучення церковнослов'янської мови, що дозволяє припустити, що дозволяє припустити, що документ був відносно самостійним правовим кодексом, що не калькувався з візантійських чи зіхідноєвропейських зразків, проте дане твердження не знайшло вагомих аргументів на свою користь^[4]. Проте все ж порівнюючи правові кодекси візантійські, дослідники історії Київсьткої Русі схолились до думки, що, незважаючи на якісь впливи з боку Візантії чи інших держав, творення "Правд" було місцевим феноменом, який найширшим чином увібрав у себе традиції руського життя.

14. Об’єкти власності за Руською Правдою.

Норми цивільного права Київської Русі чітко не окреслювали Права власності у сучасному розумінні, позаяк ні суб'єкта, ні об'єкта речового права конкретно не було визначено. Щоправда "Руська правда" розрізняє право власності - власність князя, бояр, церкви на борт, рільничі межі тощо і право володіння - фактичне користування якоюсь річчю. У роді суб'єкта права власності та володіння виступають фізичні (князь, боярин, тіун, смерд) та юридичні (монастирі, верви, роди, єпископства) особи. Тобто можна говорити як про індивідуальне, так і громадське право власності. Об'єктом права власності були одяг, прикраси, земля, будинки, борт, раби (їхні діти, майно і продукти праці), човни, худоба та птиця, речі (зброя, знаряддя праці) тощо.

Земля вважалася власністю держави (князя), а всі землевласники фактично були землекористувачами на різних умовах. Феодальна власність на землю існувала у вигляді княжого домену (уділу) боярських вотчин, монастирських угідь. Джерелами набуття права власності на землю вважалися: освоєння пустищ явочним порядком, позика, захоплення силою в общин, одержання за службу у вигляді феоду. Вотчина (успадковане земельне володіння) складалася з приватної власності на палати (хороми) господаря, житла для слуг, челяді, холопів, смердів, знаряддя праці, земельні угіддя, ліси, борт, мисливські та промислові ділянки. Всі тварини на них теж вважалися приватною власністю.

Власник рухомого майна користувався, володів та розпоряджався ним на свій розсуд, йому гарантувався судовий захист права власності (повернення речі, відшкодування пошкодження, збитку). Приватна власність охоронялася штрафними санкціями, розмір яких залежав ВІД виду і кількості украденого, місця вчинення злочину (в полі чи в оцарку).

Право власності успадковувалося за заповітом і за законом. Про це є згадка вже в угоді 911 р. Русі з Візантією. Успадкувати могли лише сини померлого (двір обов'язково діставався молодшому за принципом мінорату), а за їх відсутності - брати. Лише боярська власність могла дістатися донькам (право - привілей). Якщо діти у померлого неповнолітні, - ними та їхньою приватною власністю порядкували опікуни: мати, близькі родичі, добрі люди, церква, які повертали майно при досягненні повноліття. За правом зобов'язань власність можна було купувати, продавати, давати в позику, оренду, заставу, найм, поклажу тощо.

У Руській Правді не існувало терміну для визначення права власності. Однак ст. 13 Короткої редакції дає змогу стверджувати, що вона вже відрізняла право власності від права володіння, оскільки визначала порядок повернення власником собі знайденого ним свого майна, що перебувало у володінні іншої особи.

Пізніше законодавець говорить по суті про неправомірне володіння (ст. 44 Просторової редакції), вимагаючи від володільця не тільки повернути річ власнику, а й сплатити компенсацію за користування нею.

Охорона приватної власності - одне із призначень Руської Правди. Так, відповідно до ст. 71 Просторової редакції, знищення знака власності на бортьових деревах тягне за собою більший штраф (12 гривень), ніж за крадіжку худоби із хліва (3 гривні і 30 кун - ст. 41 Просторової редакції). Високий штраф означав, перш за все, захист власне принципу приватної власності, на який здійснив замах правопорушник.

У Руській Правді відображено процес посилення охорони приватної власності Так, якщо в Короткій редакції величина штрафу залежала від виду та кількості вкраденої худоби, то в ст. 41 Просторової редакції - від місця скоєння злочину (із закритого приміщення тощо).

У цій пам'ятці права містяться статті, які охороняють феодальну власність, зокрема на землю. Так, ст. 72 Просторової редакції встановлює досить високий штраф (12 гривень) за порушення межових знаків. Захоплювати общинну землю і ставити на ній свій межовий знак безкарно не можна.

15. Зобов’язальне право в Руській Правді.

Було досить розвинутим, що свідчило про панування приватної власності. Існували два види зобов'язань.

o Зобов'язання із спричинення шкоди. Закуп, який допустив крадіжку коня свого господаря, мав повернути його вартість (ст. 58 Просторової редакції).

o Зобов'язання із договорів. Невиконання стороною деяких зобов'язань тягло за собою не лише майнове відшкодування, а й, за певних обставин, давало потерпілій стороні право на продаж винного у рабство (статті 54-55 Просторової редакції).

Договори ("ряди") укладали на торгах усно у присутності свідків або митника. Здебільшого то були: а) договори купівлі-продажу (статті 37-39 Просторової редакції); ст. 110 - про продаж себе у рабство; б) договори позики, які охоплювали кредитні операції з грішми, продуктами та речами; в) договори особистого найму; г) договори поклажі.

Договори позики були найурегульованішими. Коли позика становила суму понад 3 гривні, при укладені такого договору потрібні були свідки (послухи).

Боржники мали сплачувати значні відсотки ("рези" - для грошей; "присоп" - для зерна; "наставу" - у разі позики меду). Руська Правда встановила обмеження щодо сплати лише для довгострокової позики - щороку 50% суми боргу (ст. 51 Просторової редакції), але якщо кредитор устиг отримати відсотки за три роки (150% боргу), зобов'язання щодо повернення позики боржником вважалися виконаним (ст. 53 Просторової редакції).

Право Київської Русі детально регламентувало банкрутство, яке поділяли на три види: 1) банкрутство "без вини" (стихійне лихо, бандитський напад). Тут давали відстрочку на повернення боргу; 2) винне банкрутство, коли купець "проп'є або програє" чужий товар. У такому разі справу віддавали на розсуд кредиторів: винного або продавали в холопи, або надавали відстрочку (ст. 54 Просторової редакції); 3) злісне банкрутство. При цьому боржника продавали разом із майном.

16. Злочини і покарання за Руською Правдою.

Карне право князівського періоду пройшло певну еволюцію від приватного карного права, коли реакція на злочин і судочинство належала самому скривдженому, який мав право помсти (таліону) та викупів (компенсацій), до публічного права і державного судочинства у вигляді державних кар та їх комбінацій. Об'єктом і суб'єктом злочину визнавалися лише вільні люди. Злочин називався "кривда", "обида", прикладався до конкретної особи й не кваліфікувався як порушення державного ладу. Навіть понять "державний злочин" чи "зрада державі" не існувало. Зрештою як не існувало і дефініції самого злочину.

За "Руською правдою" розрізняються такі злочини: 1) проти життя (ненавмисне і навмисне убивство або розбій з наміром і без наміру); 2) проти тіла (каліцтво, тяжкі тілесні ушкодження, побої); f) проти честі і свободи (удар мечем в піхвах або рукояткою); 4) проти майна (крадіжка або татьба, грабунок чи розбій, привласнення чужого майна, пошкодження чужої власності, розорення межі чи пошкодження межового знака, підпал, шахрайство, конокрадство); 5) проти  громадських інтересів: а) проти релігії (чарівництво, або зелейництво, волхвування, мародерство, богохульство, крадіжки у церкві); б) проти родини (убивства та крадіжки між подружжям, двоєженство та двоємужжя, кровозмішення, перелюбство, покидання подружжя); в) проти моралі (зґвалтування, статеві збочення).

Кара називалася "месть" і "наказання". До утворення держави та до нормування нею права переважала кровна помста, яку у XI ст. держава скасувала. "Руська правда" як санкції за злодіяння називає грошові викупи (відшкодування збитків) та публічні кари: а) "поток і розграблення"- позбавлення всіх прав, повна конфіскація майна і вигнання з общини злодія і його сім'ї (карали конокрадів, паліїв, розбійників); б) вира - штраф за вбивство; за пом'якшуючих обставин - полувира, а при не виявленні злочинця - дика вира з усієї общини; в) продажа - штраф за дрібні правопорушення (ще називалася урок).

He існувало на Русі смертної кари (хоча можна було вбити злочинця на місці злодіяння), ув'язнення, тілесного побиття та ганебних кар.

17. Судочинство за Руською Правдою.

Про процедуру судового розгляду за "Руською правдою" відомо небагато. Очевидно, заінтересована особа (потерпілий) повинна була сама порушувати справу в громадському суді або ж звертатися по захист до князівського уповноваженого. Звинувачення мало бути персональним, тобто направленим проти відомої особи. Більшість дослідників (Я. Падох, І. Ісаєв та ін.) наголошують на пануванні у судочинстві Києво-Руської держави звинувачувально-змагального процесу. Він характеризується активною участю заінтересованих у вирішенні конфлікту осіб. Суд, власне, виконував роль посередника в"судовому процесі ("тяжі"). У звинувачувально-змагальному процесі сторони - позивач і відповідач - апріорі користувалися майже однаковими судовими (процесуальними) правами. Попри те, особливу роль у процесі відігравав саме позивач: за його заявою розпочиналося судочинство.

Судовий процес відбувався усно. "Руська правда", що закріпила традиційні процедури упіймання злодія та розшуку вбивці, визначила три стадії (етапи) судового процесу: "заклич", "звід" та "гоніння сліду". Розшук злочинця в Київській Русі здійснювався потерпілим і Його родичами, що вказує на приватноправовий характер судового процесу.

У випадку крадіжки слід було оголосити про пропажу речі на торгу (громадському місці). Це називалося закличем. Закон виходив із того, що заклич стає відомим для всього міста впродовж трьох днів. Тому повернення речі до цього терміну не каралося. А в разі віднайдення пропалої речі в кого-небудь опісля потерпілий не лише повертав собі свою пропажу, а й отримував від її неправомірного володільця винагороду в розмірі трьох гривень.

Покупець, який купив річ, що виявилася вкраденою, повинен був показати того, у кого він її купив, або присягти у своїй невинності. Така процедура називалася зводом (варіант очної ставки). Звід розпочинався у випадках: а) якщо річ було знайдено в кого-небудь до закличу; б) якщо річ знайдено до трьох днів після закличу; в) якщо річ було віднайдено не у своєму місті (громаді). У межах свого міста (громади) звід продовжували до третьої людини. Надалі річ вилучалася на користь потерпілого, а невдалий покупець зазнавав збитків, або міг сам шукати злодія далі. Якщо ж володілець доводив добросовісність набуття, одначе не міг указати на людину, в якої придбав річ (і це може бути підтверджено присягою двох вільних людей, свідків купівлі), він утрачав свої гроші, які заплатив за річ, але зберігав право позову у випадку, якщо розшукає особу, котра продала йому річ. Звід закінчувався у своєму місті або у своїй громаді.

За межами міста або громади переслідування запідозреного злодія чи вбивці не велося. Вважалося, що злочинець перебував там, де губляться його сліди. Якщо ж слід втрачено на великій дорозі чи в степу, розшуки припинялися. У противному випадку, до кого слід заводив, той уважався злочинцем, якщо "не відвів слід". Якщо переслідування утікача по сліду (це називалося "гоніння сліду") не увінчувалось успіхом, то верв, куди приводив слід, повинна була або видати злочинця, або сама відповідати за злочин. У таких випадках верв платила штраф розкладкою. Те саме чекало общину, якщо на її території знаходили вбитого князівського слугу. Траплялося, що виплата такого штрафу - дикої вири тривала декілька років і реально призводила до закабалення громади князем. Щоправда, в "Руській правді" зазначалося, що "община не платить за знайдені труп або кістки, якщо не знають убитого і про те, що трапилося, ніхто не чув". "Звід" і "гоніння сліду" відбувалися зі збереженням давніх урочистих форм. Той, хто "гнав слід", міг вимагати від властей допомоги.

На судовому процесі сторони доводили свою правоту за допомоги судових доказів. У Київській Русі судовими доказами були: 1) власне визнання; 2) свідки ("видоки" і "послухи"), якими могли бути тільки вільні люди (сумнівно щодо жінок); 3) присяга (складали сторони й свідки); 4) ордалії (суди Божі); 5) речові докази (сліди побиття, рани, тіло вбитого, свідки тощо).

Невід'ємною частиною судочинства в Києво-Руській державі був інститут свідків. Видок у "Руській правді" - учасник судової процедури - свідок протиправних дій (тілесних ушкоджень), який проводився потерпілою стороною до суду, або той, хто міг стати свідком у майнових позовах (про належність челяді). Послухи, які також зафіксовані у "Руській правді", свідчили не про факт злочину, а про добру репутацію ("добру славу") тої чи іншої сторони процесу. Від необґрунтованого звинувачення можна було "очиститися", виставивши сім свідків послухів, які підтвердили би їм добре ім'я підозрюваного. За спостереженнями деяких учених (М. Максимейко, Ф. Леонтович) вже у XII ст. послухи витрутили із правничого вжитку видоків.

У кримінальних справах достатніми доказами вважалися прямі докази (рани, синці тощо) або свідчення двох очевидців - видоків. У випадках звинувачень у крадіжках, у майнових суперечках найбільш важливим доказом була виявлена наявність украденої речі - речовий доказ. Недоведене звинувачення спричиняло стягнення судового мита на користь князівського уповноваженого і від позивача, і від відповідача (штраф 3 гривні за смерда і 12 - за боярина).

У випадку, коли послухи й видоки з обох сторін давали однаково позитивні свідчення, отже, за відсутності доказів факту злочину винний (або невинний) визначався за допомоги випробувань ордалій (судів божих) - водою, залізом або "полем" тощо. Найбільш поширеною з ордалій у Київській Русі був судовий поєдинок - "поле". Переможець поєдинку вигравав процес. У справах понад 6 гривень випробовували залізом. Підозрюваному давали в руки розжарений шматок заліза і за характером ран судили про правильність або неправильність звинувачення. Звернення до Божого суду вважають традиційним для ранньофеодальних релігійних суспільств, коли можливостей для справжнього розшуку і збору доказів фактично не було.

Якщо вартість вкраденої речі була відносно незначною (менше двох гривень), обвинувачення доводилось або спростовувалося простою клятвою. Той, хто прийняв таку присягу, вважався невинним. Присяга існувала ще до прийняття християнства. Про неї йшлося у пам'ятках, датованих початком X ст. Зокрема, у договорі Олега із Візантією (911 р.), розповідалося, що русичі, присягаючи, знімали з себе щити і клялися богом Перуном. Тоді присяга називалася "ротою". З прийняттям християнства присяга також мала усний характер і супроводжувалася цілуванням хреста.

Зважуючи значення всіх доказів, наданих сторонами, суд виносив (усно) рішення-вирок. Суд сам не виконував цивільних рішень. Про це дбала заінтересована сторона. Кримінальні вироки виконував здебільшого князь або його урядовці. Стороні-переможниці допомагала держава (за М. Грушевським, влада виконувала лише одну міру покарання - "поток і розграбування"). Потерпілий міг задовольнити свої інтереси за рахунок майна засудженого або змусити його відпрацювати заподіяну шкоду (повернути в холопство), коли майна не вистачало. Ніяких указівок про повторний розгляд справи на скаргу незадоволеної сторони "Руська правда" не містила.

Отже, судовий процес у Київській Русі мав яскраво виражений змагальний характер: він починався лише з ініціативи позивача, сторони в ньому (позивач і відповідач) користувалися рівними правами, судочинство здійснювалося публічно та усно. Процес ділився на три етапи (стадії) - "заклич", "звід" і "гоніння сліду". У системі доказів значна роль відводилася свідкам, присязі та ордаліям.

18. Державний лад Русі в період феодальної роздробленості (ХІІ - XІV ст.).

На першому етапі феодальної роздробленості до навали орд Батия на Русь структура державного апарату в князівствах Південно-Західної Русі багато у чому нагадувала державний апарат Київської Русі.

Тому основні державні інститути, які сформувалися ще тоді, продовжували розвиватися і в нових умовах. Однією з важливих відмінностей було те, що тепер на чолі кожного князівства стояв старший князь, котрий нерідко титулувався "великим", подібно до київського князя. Великий київський князь за традицією ще вважався "старійшим" серед інших князів, однак колишньої влади він уже не мав. Титул "великий князь" отримали, наприклад, князі чернігівський,

56 галицько-волинський, а пізніше і князі деяких інших українських князівств. У васальній залежності від місцевого великого князя, який князював у політичному центрі землі - найбільшому місті, перебували менші князі, котрі володіли центрами дрібніших князівств або князівських волостей.

Заснування в окремих князівствах особистих династій було одним із чинників, що сприяли зміцненню панівного класу феодалів. Але в межах цього класу між боярством та князями, котрі прагнули до посилення своєї влади, розгорнулася запекла боротьба. Перебіг цієї боротьби в тому чи іншому князівстві, або землі, безпосередньо впливав на становище князівської влади, а отже, і на форму правління цього князівства, чи землі.

У період феодальної роздробленості, коли у боротьбі з боярством і під час міжусобних війн князі часто втрачали свої "столи", особливого значення набув порядок їх захоплення. В нових умовах він став ще різноманітнішим, ніж це було раніше. "Вокнязіння" здійснювалося за рішенням з'їзду князів, частіше-за рішенням лише кількох (двох або трьох) найвпливовіших князів, ще частіше - за згодою (інколи у формі писемного договору) з князем-сюзереном, а також за заповітом унаслідок "добровільної" відмови від престолу попередника або "обміну" столами, за запрошенням правлячої верхівки тієї чи іншої землі. Нарешті існував явочний порядок займання столу князем, котрий здійснювався шляхом прямого насильницького захоплення престолу.

На відміну від попереднього періоду існування держави князі під час суперечок про переважне право на займання князівського столу дедалі частіше посилалися на право одержання його в спадщину як "вотчини".

Князі - правителі князівств Південно-Західної Русі були виразниками волі панівного класу феодалів і здійснювали свою владу передусім в їхніх інтересах. Ця обставина значною мірою визначала характер влади князя і його державних функцій. Верховна влада в князівстві належала великому князю. Йому підкорялися збройні сили, насамперед князівська дружина, на яку князь спирався, придушуючи виступи пригнічених народних мас. Придушення опору експлуатованих мас було однією з найважливіших функцій князя як глави князівства, найзначнішого його феодала. У XII-XIII ст. виступи пригнічених мас були виявом передусім класового антагонізму, який існував у давньоруському суспільстві.

Якщо визнати часом створення Просторової редакції "Руської Правди" першу третину XII ст., то це свідчить про незначну законодавчу діяльність великих князів у другій половині XII - у першій половині XIII ст. Водночас процес зміцнення і розширення феодального адміністративного апарату, підлеглого князям, гарантував їм можливість ефективного застосування, а з боку населення - дотримання норм "Руської Правди" - збірника феодального права, який забезпечував зміцнення феодальних відносин в усіх князівствах.

До сфери діяльності князів входило керівництво центральними і місцевими органами управління. Судова функція князів мала класовий характер, котрий особливо яскраво виявлявся тоді, коли однією зі сторін у судовому процесі були представники простого вільного населення. Судив князь також своїх бояр і дружинників. Відомості про повсюдну участь князів у судових справах свідчать, що судова діяльність князів у XII ст. була досить активною.

Князь як правитель князівства вирішував питання, пов'язані з обороною земель від вторгнення ззовні (про цю функцію князів згадують літописи). Князі займалися також дипломатичною діяльністю, метою якої було гарантування безпеки землі в умовах постійної загрози з боку кочівників. Князі брали участь і в організації торговельних шляхів.

У період феодальної роздробленості князь у разі необхідності збирав особливу раду - думу. До її складу входили передусім представники старшої дружини - бояри, або, як їх іменує літопис, "передні", "кращі мужі", а також духовні феодали-єпископ, ігумени. Дума мала великий вплив на політику князя.

Під час здійснення своїх функцій князь спирався на численний адміністративний апарат. Вищими посадовими особами в апараті центрального управління князівств були двірські, конюші, стольники. Будучи двірськими чинами, особистими агентами князя в його домені, вони керували певною галуззю управління всього князівства і водночас здійснювали загальне управління територіями, пов'язаними з цією галуззю. Наприклад, конюший управляв землями, на котрихнаселення займалося конярством. Поява в центральному апараті управління вказаних посадових осіб свідчить про розвиток двірсько-вотчинної системи управління.

З числа бояр і дружинників князь призначав для управління окремими територіями посадників, тисяцьких, воєвод. У їхньому підпорядкуванні перебували тіуни, вірники, отроки, дитячі, мечники та інші особи, котрі допомагали представникам князівської адміністрації здійснювати адміністративні та судові функції на місцях.

Характерною рисою управління залишалася система "кормління", за якої частина прибутків від волостей, що їх збирали агенти центральної влади князівства, йшла їм на "корм". Про судові збори як одне з джерел утримання представників адміністративно-судової влади свідчать, наприклад, статті 9,20,74,107,108,114 Просторової Правди.

Певна роль у місцевому управлінні належала сільській общині, яку князівська адміністрація мобілізовувала на збирання податків, для виконання усім "миром" деяких поліцейських функцій (повернення холопів-утікачів, розшук убивць, татя та ін.).

Збройні сили в князівствах визначалися ієрархією земельної власності.

Найнадійнішою з погляду захисту класових інтересів феодалів була дружинна частина війська. Князь міг покладатися лише на свою постійну дружину, яка розташовувалася у стольному місті або в укріплених центрах поблизу нього і була готова за першим закликом князя виступити і "шукати" йому слави, а собі "честі". При цьому зростало значення молодшої дружини, бо старші дружинники перетворилися у великих землевласників-вотчинників і поповнили боярство. Молодші дружинники охороняли князя, були рухомим каральним загоном у межах князівства і князівського домену, а в період воєнних дій - ядром військових сил князівства. Дружинники виконували деякі поліцейські, судові й адміністративні функції. Власні дружини мали й інші великі феодали, чиї об'єднані сили інколи переважали сили великого князя. На випадок значних воєнних дій скликалося численніше, ніж дружина, військо - рать (народне ополчення). По закінченні воєнних дій рать розпускалася.

Судова система в період феодальної роздробленості, яка склалася ще у першому столітті в Київській Русі, не зазнала значних змін, але разом із великим київським князем як верховним суддею судову функцію такого рівня здійснювали і місцеві князі.

У період феодальної роздробленості певну роль відігравали і вічеві сходи. Віче збиралося в головних містах князівств. Значну цінність являють відомості про київське віче 1146-1147 рр., про віча в інших містах. До складу віча входили передусім князі, бояри, вищі церковні ієрархи, а також заможні купці. Саме цим представникам панівного класу належала вирішальна роль на вічевих зборах, хоча в них брало участь і рядове міське населення.

До компетенції віча входили насамперед питання війни і миру. Віче розглядало також питання, що стосувалися законодавства, фінансових справ, призначення і зміщення представників державної адміністрації. Вічеві збори відбувалися з дотриманням правил, розроблених на основі практики. Керували такими зборами князі, митрополит, а інколи й тисяцькі.

Активну роль у суспільно-політичному житті князівств XII-XIII ст. відігравала церква.

Характеризуючи державний лад у князівствах Південно-Західної Русі на першому етапі феодальної роздробленості, слід зазначити, що на думку деяких учених, ці князівства були складовими своєрідної феодальної федерації, якою була Давньоруська держава цього періоду і якою правив не стільки великий київський князь, скільки увесь князівський рід. Аж до ординського нашестя центром цієї федерації був Київ.

Одним із чинників підтримання відносної єдності князівств, який зберігся в роки феодальної роздробленості, були князівські з'їзди. Порядок скликання і проведення з'їздів князів, як і раніше, не регламентувався жодним юридичним документом. Він засновувався на звичаї і розстановці сил на момент скликання того чи іншого з'їзду. Феодальні з'їди скликалися для обговорення важливих питань. Наприклад, на князівському з'їзді, який відбувся в 1155р., зіткнулися два підходи до форми правління. Прихильники першого відстоювали єдинодержавність, другого - непорушність батьківських спадщин.

Феодальні з'їзди скликалися і тоді, коли необхідно було обговорити питання, пов'язані з відведенням зовнішньої небезпеки. Так, у 1167 р. на з'їзді вирішувалося питання про забезпечення безпеки проходження купецьких караванів, які прямували Грецьким та Залозним торговельними шляхами. Питанням оборони від кочівників були присвячені й наступні з'їзди князів.

Великий князівський з'їзд був скликаний у Києві в 1223 р. Князі зібралися, щоб дійти згоди щодо надання допомоги половцям, котрі зазнали нападу кочових орд і звернулися до князів Русі по допомогу. Князівські з'їзди, хоча й виявилися неспроможними примирити протилежні інтереси феодалів, але в справі об'єднання давньоруських князів проти зовнішньої загрози відіграли важливу роль.

Завоювання земель Русі ордами Батия і встановлення ярма іноземних загарбників не могло не вплинути на державний лад цих земель. Ординські правителі зберегли в князівствах місцеву адміністрацію, військо. Проте тепер князі повинні були визнавати хана Золотої Орди своїм вищим сюзереном, вважати за "отця" (батька) і приймати з боку хана звернення до себе "діти наше". Князі зобов'язувалися на вимогу хана постачати йому військові сили.

Одним із наслідків установлення золотоординського ярма була зміна порядку приходу до влади. Князь, який претендував на займання значного князівського столу, мусив підтвердити це право отриманням від хана Золотої Орди або його представника особливого символу, так званого ярлика (грамоти), який потрібно було викупити та вислужити. З 1242 р. князі почали їздити за цим ярликом у ставку Орди - Сарай. Його отримання пов'язувалося з великими труднощами, які штучно посилювались ординськими правителями, котрі вимагали величезних подарунків. Князі, які прибували у ставку Орди, змушені були дотримуватися принизливого етикету та язичницького ритуалу, бо відмова від цього призводила до неминучої смерті. Наприклад, відмова виконати язичницький обряд стала приводом для вбивства князя Чернігівщини, претендента на київський стіл Михайла Всеволодовича.

На підвладній же їм території князі зберігали усі свої повноваження. Вони відносно самостійно правили своєю землею. Водночас князі перебували під постійним наглядом представників золотоординських ханів на землях Русі - баскаків. Система баскацтва була введена в Південно-Західній Русі у 1257 р.

З першої половини XIV ст. золотоординські хани припинили посилати на Русь баскаків.

Залишаючи практично недоторканною державну систему в князівствах Русі, в тому числі у південно-руських землях, ординські хани мали при цьому певні цілі. Вони прагнули поставити собі на службу державно-правові порядки, які склалися на Русі протягом ряду століть, видаючи ярлики на займання столів тим князям, які здавалися їм надійними. Ненадійні ж, з погляду ординських правителів, князі ліквідувалися.

19. Право південно-західних земель Русі в період феодальної роздробленості (джерела, основні риси.)

Активну роль у розвитку і зміцненні підвалин феодалізму, в захисті інтересів великих землевласників й усього панівного класу феодалів продовжувало відігравати феодальне право. У 30-ті роки XII - у першій половині XIII ст. у князівствах та землях Русі діяла система права, яка в загальних рисах сформувалася ще в ранньофеодальний період і зафіксована в нормах "Руської Правди". Водночас унаслідок змін у суспільно-економічних відносинах відбувається перегляд деяких правових норм. З'являються нові редакції "Руської Правди".

У період феодальної роздробленості регулятивна роль права посилилася за рахунок збільшення кола конкретних об'єктів феодального господарства, які захищалися правом, розширення складу різних за своїм правовим становищем соціальних груп, передусім феодально залежних верств населення, а також зміцнення основ права-привілею. Для правової системи цього періоду характерне посилення місцевих особливостей (партикуляризм) права, хоча в князівствах Русі воно не досягло тієї глибини, яка мала місце в інших державах, наприклад у країнах Центральної та Західної Європи. Особливості у нормах права, що застосовувалися в окремих князівствах та землях (наприклад Галицько-Волинській), не усували їхньої схожості з давньоруським правом та їх наступності.

Розглядаючи право українських земель після золотоординської навали, слід мати на увазі, що навала полчищ кочівників супроводжувалася масовим руйнуванням міст Русі, разом з якими загинули найцінніші давньоруські законодавчі й актові пам'ятки. Цим пояснюється відсутність актових матеріалів з історії Київської, Чернігівської та інших Південно-Західних земель періоду феодальної роздробленості.

Відомості, ясі дійшли до нас, уривчасті і, як правило, посередні, дали змогу дослідникам зробити висновок, що в часи феодальної роздробленості поряд із застосуванням насамперед законодавчих збірників періоду Київської Русі створювалися й нові. До того ж зроблено припущення про існування збірника постанов про правосуддя.

Дослідники одностайні в тому, що в усіх князівствах і землях, як і в перший період феодальної роздробленості після ординської навали, залишалися чинними норми "Руської Правди". Життєздатність "Руської Правди" визначалася тим, що вона була збірником феодального права, а її норми активно сприяли захисту та зміцненню феодального правопорядку, забезпечували правові умови для подальшого поневолення селян.

В усіх князівствах Південно-Західної Русі в період феодальної роздробленості чинними були норми церковних статутів князів Володимира та Ярослава. Але й вони зазнали деяких змін. З'явилися, наприклад, такі редакції церковного статуту князя Ярослава, які посилювали санкції, встановлені на основі принципів права-привілею. Інтереси панівного класу захищалися в таких збірниках права, як "Кормча" і "Номоканон", які включали запозичені з Візантії церковні правила.

"Кормчі" застосовувалися церковними судами, зокрема, наприкінці XII ст. На землях Південно-Західної Русі під час вирішення судових справ використовувалися також збірники, що мали назву "Мерил праведних", які містили витяги з візантійських правових актів, церковних статутів, а також норм "Руської Правди".

Серед поодиноких документів юридичного характеру, створених у період, що розглядається, для повнішого відображення системи права важливими є чотири правові пам'ятки Галицько-Волинської Русі, які збереглися. Хоча вони й різні за часом появи, змістом і характером, однак містять цінні відомості про правове життя на цій землі після ординського завоювання. Так, збереглася грамота князя Івана Ростиславича (Берладника). Будучи пам'яткою історії Дунайсько-Дніпровських земель, яка розкривала економічні зв'язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими купцями, ця грамота надзвичайно важлива і як пам'ятка права. Вона регламентувала правове становище деяких іноземних купців під час приїзду їх на землі Русі.

"Рукописання" (заповіт) князя Володимира Васильовича (близько 1287 р.) свідчить про існування в період роздробленості права успадкування феодального володіння у Володимиро-Волинському князівстві, певного порядку передавання князем права експлуатації феодально залежного населення своїм спадкоємцям. Водночас "Рукописання" дає можливість вивчити організацію управління селами й містами Південно-Західної Русі.

Із заповіту князя Володимира Васильовича випливає, що поряд з успадкуванням, князівськими даруваннями на Галицько-Волинській землі у ХІІІ ст. існував і такий спосіб придбання феодальних землеволодінь, як купівля землі.

У Галицько-Волинському літописі збереглася також статутна грамота Володимиро-Волинського князя Мстислава Даниловича, написана навесні 1289 р. Вона дає змогу уявити розміри та форми феодальних повинностей з міського населення на користь державної влади.

Збереглися документи юридичного характеру, складені у XIV ст. (грамоти, договори, а серед них і міжнародно-правові, поручництво тощо). Ці документи містять переважно відомості про окремі особливо важливі інститути права власності та зобов'язального права.

Окремі відомості про правові норми цього періоду збереглися в літописах. У них можна знайти згадки про міжнародні договори, законодавчу діяльність князівств та деякі нові моменти в галузі кримінального права. Зокрема, з тексту Іпатіївського літопису випливає, що в Галицько-Волинській землі окремо розглядався такий вид злочину, як змова проти князівської влади.

Навіть нечисленні дані писемних джерел дають змогу отримати певні відомості про право українських земель періоду феодальності, зображене передусім системою норм, які містила така універсальна і довгочасна пам'ятка права, як "Руська Правда".

У деяких містах Південно-Західної Русі починає впроваджуватися Магдебурзьке право, на основі якого в них здійснювалося самоврядування. Магдебурзьке право в межах Галицько-Волинського князівства вперше починає діяти в період правління Данила Галицького, який закликав німецьких колоністів селитися в містах. Одним із перших в Україні Магдебурзьке право здобуло місто Санок (1339 р.). У 1356 р. право управління за нормами Магдебурзького права дістав Львів, а згодом - й інші міста.

Проте самоврядування українських міст, засноване за нормами Магдебурзького права, було обмеженим. Магдебурзьке право застосовувалося далеко не в повному обсязі. Крім того, основна маса православного селянства позбавлялася можливості брати участь у діяльності органів міського самоврядування, а також обмежувалася у правах займатися ремеслами, торгівлею тощо. Через це вона чинила опір уведенню Магдебурзького права.

Таким чином, із 30-х років XII ст. почався новий період в історії держави та права Русі. Перетворення в її суспільно-політичному ладі були викликані переходом від ранньофеодальних форм суспільного життя до початкового етапу розвинутого феодалізму і характерної для нього феодальної роздробленості.

Поряд з іншими чинниками, що спричинили зміни в державному устрої, основний і безпосередній вплив на нього здійснили: кількісне збільшення класу феодалів і зміцнення економічного значення великих князів-землевласників, боярства, верхівки церковно-монастирської організації, їх консолідація, яка в умовах розчленованої форми земельної власності призвела до ускладнення васально-ієрархічних зв'язків і створення в межах кожного князівства чи землі власної піраміди сюзеренітету-васалітету. Швидке зростання загальної кількості феодально залежного населення і посилення його експлуатації призводило до загострення класової боротьби, в тому числі до значних виступів народних мас у Київський, Галицький, Чернігівській та інших землях.

Усе це посилювало прагнення місцевих феодалів взяти безпосередньо у свої руки і укріпити державний механізм та правові засоби придушення виступів трудящих мас.

Зовні перехід до феодальної роздробленості виявився у відокремленні спочатку близько півтора десятка великих князівств і земель, у яких, як правило, закріплювалися власні князівські династії, з'являлися власні розгалужені системи управління, суду, зростали кількісно і зміцнювалися власні військові сили.

Водночас для розвитку державного ладу Русі у період феодальної роздробленості характерною була тенденція збереження певних рис її колишньої єдності. Цьому сприяла існуюча в початковий період роздробленості загальна форма управління у вигляді колективного сюзеренітету найсильніших і найавторитетніших князів над Києвом, що зберіг номінальне значення столиці Русі, а отже, і над Руссю в цілому, а також періодичне встановлення у Києві співуправління двох найсильніших династій (дуумвірату), збереження загальноруських князівських з'їздів тощо.

Форми державного життя Русі, які існували у 30-х роках XII - у 40-х роках XIII ст., спочатку позитивно впливали на її розвиток. Про це свідчать поширення вотчинного багатогалузевого орно-промислового господарства, бурхливе зростання міст, зародження внутрішніх торговельних зв'язків між селом і містом, повсюдний розквіт культури. Але на початку XIII ст. процес дроблення Русі посилився, і на політичній карті з'явилося вже близько п'ятдесяти окремих князівств і земель. Постійним супутником роздробленості стали нескінченні міжусобиці, одним із наслідків яких було роз'єднання військових сил. У цих умовах нашестя на стику 30-40-х років XIII ст. кочових орд Батия і подальше виснажливе золотоординське ярмо поставили під сумнів саме існування Русі і південно-західних князівств у тому числі.

Руйнування продуктивних сил, консервація натурального господарства, політика золотоординських феодалів, спрямована на підтримання міжкняжих чвар і збереження роз'єднання князівств і земель Русі, призвели до подальшого поглиблення феодальної роздробленості. Однак іноземним феодалам не вдалося ліквідувати державність Русі.

Політична залежність земель Русі виявилась у тому, що її князі змушені були визнати хана Золотої Орди своїм сюзереном. Орда присвоїла собі право збирати данину з населення Русі і вимагала від князів служби військовими силами, проте вона не спромоглася до глибших змін у внутрішньому державному устрої Русі. У межах її окремих князівств і земель діяли усі основні державні інститути, які сформувалися ще в початковий період феодальної роздробленості.

Збереглася в основних своїх рисах і правова система, яка склалася ще за часів Київської Русі, хоча подальший розвиток феодальних відносин вимагав посилення регулятивної ролі права. Це виявилося насамперед у збільшенні кола конкретних об'єктів феодального господарства, які захищалися правом, розширенні складу різних за своїм правовим становищем соціальних верств населення, зміцненні основ права привілеїв, загального посилення покарань за злочини, спрямовані проти економічного й політичного панування феодалів.

Слід зазначити, що у південно-західних князівствах Русі намітився процес їх самобутнього розвитку. Саме у цьому регіоні Давньої Русі і сформувалася українська народність та виникла Українська держава, ядром якої стало Галицько-Волинське князівство.

20. Галицько-Волинське князівство.

Зі великих князівств, які в цей час існували на території Украї­ни, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 р. Романом Метиславичем. Проіснувало воно до 1340 р. Державний лад Галицько-Волинської землі хоча і відзна­чався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціаль­но-економічного й політичного розвитку, все ж у головно­му був подібний до державного ладу інших князівств і земель Пів-денно-Західної Русі. Галицько-Волинська земля, навіть перебуваю­чи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській дер­жаві. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна вла­да: він міг приймати законодавчі акти, здійснювати поточне управ­ління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-Волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю на­лежало право збирання податків, карбування монет і розпоряджен­ня скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів. Прерогативою великокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організа­цію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, і тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.

Галицько-Волинській землі властиве було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 р. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Да­нила, котрий безпосередньо «тримав» Галичину, а також Дорого-чинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав «під своєю рукою» Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці ХНІ ст. з'явилася потенційна можливість установити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними він не був реалізований. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 р. вони нази­вають себе «князями всієї Русі, Галичини та Володимири».

Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули «руських королів», «принцепсів», «князів Руської землі». Поширювалися такі атрибути влади, як корона, герб, знамено, пе­чатка. Так, сподіваючись створити за допомогою папи римського антиординську коаліцію в європейському масштабі, князь Данило Романович погодився в 1253 р. прийняти запропоновану йому Іно-кентієм IV королівську корону. Про можливу наявність королівсь­кого титулу у князя Юрія свідчить його зображення на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: «Ко­роль Русі і князь Володимирії ».

Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-Волинської землі так і не вдалося. Цьому переш­коджало згуртоване й сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-Волинською землею. Хоча князь у Галицько-Волинській землі в окремі періоди вважався «самодержцем», тобто необмеженим правителем, факти­чно він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя водночас як знаряддя для охо­рони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласника­ми, підтримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населен­ням, захищала їхні земельні володіння. В окремі періоди Галиць­ко-Волинської Русі значення князівської влади настільки прини­жувалося, що князі практично не могли розпочати жодної значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Це дає підставу вва­жати цілком переконливим судження про те, що в Галицько-Во­линській Русі існувала така форма правління, як феодальна монар­хія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

21. Державний лад у Галицько-Волинському князівстві.

Серед великих князівств, які за часів феодальної роздробленості існували на території України, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 р. Романом Мстиславичем. Воно проіснувало до 1340 р. Державний лад Галицько-Волинської землі хоча і відзначався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціально-економічного й політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-Волинська земля, навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси держави. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада: він міг приймати законодавчі акти, здійснювати поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-Волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів. Прерогативою великокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організацію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, і тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.

Галицько-Волинській землі властиве було і спільне правління двох великих князів.

Для підтримання авторитету князів ними використовувалися титул "руських королів", "принцепсів", "князів Руської землі". Поширювалися такі атрибути влади, як корона, герб, знамено, печатка. Так, сподіваючись створити за допомогою папи римського антиординську коаліцію в європейському масштабі, князь Данило Романович погодився в 1253 р. прийняти запропоновану йому Інокентієм IV королівську корону.

Однак зосередити всю державну владу в своїх руках великим князям Галицько-Волинської землі так і не вдалося. Цьому перешкоджало згуртоване й сильне боярство, особливо галицьке. Бояри, які були великими землевласниками, підтримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населенням, захищала їхні земельні володіння. В окремі періоди Галицько-Волинської Русі значення князівської влади настільки применшувалося, що князі практично не могли розпочати жодної значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Це дає дослідникам підставу вважати, що в Галицько-Волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія із сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об'єднання боярства. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в Галицько-Волинській землі вже в першій половині XIV ст. До її складу входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, але інколи і за бажання князя. Однак князь мав право скликати боярську раду за своєю ініціативою без урахування думки бояр.

Очолювали раду найвпливовіші бояри, які намагалися обмежити діяльність князя. Формально не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській землі, боярська рада, однак відіграла велику роль у політичному житті цієї землі. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які обіймали важливі посади в системі управління Галицько-Волинською землею.

У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, набула поширення складна двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірські чини. Особи, які обіймали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні функції управління в межах усього князівства. З числа осіб, які посідали певне місце в центральному апараті управління Галицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника (канцляра), стольника та інші двірські чини.

Двірський був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарати управління усім господарством князівського домену. Від імені князя двірський нерідко здійснював також судочинство, будучи "суддею князівського двору". Двірський забезпечував охорону князя в період воєнних дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час виїздів за межі князівства.

Печатник був охоронцем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князівські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи. Розсилав їх на місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні писарів, перекладачів та ін.

Стольник, певно, спостерігав за своєчасним надходженням доходів із князівських земельних володінь. У літописі є також відомості про збройника, котрий відав справами озброєння князівського війська; про отроків, які супроводжували та охороняли князя в походах; дитячих, котрі, окрім охорони князя в мирний та воєнний час, виконували допоміжні функції під час проведення князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і втілення в життя різноманітних державних актів.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адміністративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різного мита - важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися під час виконання обов'язків з управління підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі "кормлінь". Для ведення судових розглядів у незначних справах, виконання деяких поліцейських функцій у межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, найвищі посади в якій обіймали здебільшого бояри.

Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинської землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з другого - являло собою ефективне знаряддя в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри мусили з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак ці загони були ненадійні.

У період вторгнення іноземців до складу війська поряд із професійною дружиною входило народне ополчення.

У судовій системі Галицько-Волинської землі суд не був відокремлений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася передусім церковними статутами князів Володимира та Ярослава і була значною. До відання церковного суду належали питання, пов'язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.

Галицько-Волинське князівство мало велике значення для західних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до розвинутих країн Європи.

22. Правове становище феодалів і духовенства, селянства і міського населення на українських землях в складі Речі Посполитої.

Період польського панування на українських землях у правовій сфері мав такі ознаки: по-перше, тривалий час зберігалося нормативне регулювання, базоване на давньоруському праві; по-друге, зберігалася своєрідність литовського права. Це призвело до того, що в українських землях було запроваджено польські суспільний устрій і державну організацію, діяло не польське, а литовсько-українське право, давні привілеї та статути.

Унаслідок цього в Україні склалася досить строката і своєрідна система правових джерел. Власне польське право не мало системності, хоча й були спроби його кодифікації, проте безуспішні. Натомість у державі створювали збірники правових норм, до яких входили видані раніше статути й конституції (постанови сейму), сполучені з нормами звичаєвого права.

Після Люблінської унії з'явилася потреба привести литовське законодавство у відповідність до польських правових норм. За дорученням польського короля Стефана Баторія цю справу блискуче здійснив литовський підканцлер Лев Сопеш, який очолив Статутну комісію з правознавців. Результатом її роботи стала поява Третього Литовського статуту 1588 р.

Цивільне право

Головним правовим інститутом цивільного права було право власності, норми якого забезпечували переваги та привілеї вищих суспільних верств. Об'єктами власності були маєтки із залежними селянами, орні землі, сіножаті, озера та річки, продукти сільськогосподарського й ремісничого виробництва, будівлі, худоба тощо.

Існував поділ майна на рухоме і нерухоме. До останнього належало все, що стосувалося землеволодіння.

У нормах права головну увагу приділено регулюванню феодальної земельної власності. Залежно від способу набуття маєтки поділялися на: вотчини (одержані в спадщину родові володіння); маєтки вислужені або одержані у користування на певних умовах; маєтки куплені. Лише власники останніх могли розпоряджатися ними на свій розсуд, решту було обмежено у праві володіння та розпорядження.

Шляхетську земельну власність усіх видів вважали недоторканною. Однак це правило було відносне: а) підданців, що втекли до "землі ворожої", мали за державних злочинців, а відтак їхні маєтки переходили до держави. Діти таких осіб втрачали право на успадкування нерухомого майна; 6) права володіти батьківськими землями позбавляли дівчат, котрі вийшли заміж без згоди батьків або одружилися з іноземцями.

Правовою основою феодального землеволодіння була відповідна грамота, або володіння набували за давністю часу (10 років). Право володіти землею, як правило, передбачало обов'язок відбувати військову службу.

Докладну регламентацію дістало спадкове право. Існували три види успадкування: за законом, за заповітом і на основі звичаю. Право закріплювало загальне положення: діти ставали спадкоємцями батьківського майна.

Одержувати спадщину могли як дочки, так і сини.

Позбавляли права на спадщину: дівчат, котрі вийшли заміж проти волі батьків; удів-шляхтянок, які без згоди родичів побралися із простолюдинами; незаконнонароджених дітей; дітей державних злочинців.

Розрізняли вспадкування батьківського і материнського майна. Батьківська спадщина і нерухоме майно, а також коштовності та рухоме майно переходили лише до синів. Дочки не отримували батьківського майна. Материнське майно розподіляли між дітьми порівну.

Свобода заповіту поширювалася переважно на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не була родинною власністю. Не мали права заповідати: неповнолітні, ченці, сини, що жили разом з батьками, залежні особи.

За відсутності прямих спадкоємців майно діставалося близьким родичам чоловіка, а материнське - родичам матері. За відсутності спадкоємців за законом і за заповітом майно ставало виморочним.

Зобов'язальне право

Стосувалося переважно договірних відносин: обміну, дарування, купівлі-продажу. Закон визначав форму і порядок укладання договорів, установлював термін позовної давності (5, 10 років), умови припинення зобов'язань та їх успадкування.

Усі угоди укладали, як правило, в присутності свідків, нерідко - з виконанням певних обрядів. Так, свідки (контрагенти) розбивали руки сторін при потиску. Виставляли могорич (частування). Іноді складали присягу. Мала місце застава.

Письмова форма була обов'язковою при укладенні договору позики на суму понад 10 кіп. Ще суворіші вимоги висували до укладення угод щодо землеволодіння.

Кримінальне право

Кримінально-правові норми мали відверто станово-класовий характер. Посиленими санкціями захищалися життя, майно, честь і гідність шляхтича: "Коли б люди простого стану, чи будуть вони нашими, господарськими або князівськими, або панськими, землянськими або люди тяглові, вбили шляхтича чи шляхтянку, то... мають бути всі на горло скарані" (арт. 39 Статуту).

Поняття злочину змінювалося в процесі розвитку держави. Спочатку під злочином розуміли завдану особі фізичну, моральну чи матеріальну "кривду". Пізніше - "шкоду", "злочинство", потім - "виступ" (тобто порушення правових норм, установлених державою).

Суб'єктами злочинних дій вважали як вільних, так і феодально залежних осіб із 14-16-річного віку.

Законодавство і судова практика розрізняли умисну вину і необережність. Не передбачали кримінальну відповідальність за випадкове заподіяння шкоди (розд. 11, арт. 23). Чітко розрізняли умисел і необережність, замах та завершений злочин, детально регламентували співучасть у скоєнні злочину. Були також відомі такі інститути, як необхідна оборона та крайня необхідність.

Найтяжчим злочином вважали образу або злочинний замах на життя та здоров'я короля (арт. 4-5).

Особливу групу становили злочини державного характеру: втеча до ворога, виказування державної таємниці, заколот, допомога ворогам держави тощо.

Небезпечними вважали злочини проти порядку управління (фальсифікування державних документів, печаток, фальшивомонетництво, підробка ювелірних виробів) (арт. 16-17), злочини проти релігії та церкви (богохульство, чаклунство, віровідступництво).

До злочинів проти особи належали вбивство у різних формах, образа, заподіяння тілесних ушкоджень (арт. 9).

Злочинами проти власності вважали крадіжку, підпал, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Окремо розглядали пограбування (відкритий напад із метою заволодіння майном) та розбій - (умисний напад на чужий будинок, маєток, замок, двір). При вбивстві за таких обставин усіх учасників незалежно від їхньої ролі карали на смерть.

Злочинами проти сім'ї та моралі вважали одруження проти волі, двоєженство, звідництво, зґвалтування тощо.

Для визначення покарання Литовський статут застосовує терміни "кара", "страта". Метою покарання були: ізоляція злочинця від суспільства, відшкодування потерпілому завданих збитків, поповнення державної скарбниці й заподіяння злочинцеві моральної та фізичної шкоди. Але найважливіше було залякати, про що свідчать особлива жорстокість і болючість покарання та публічний характер його виконання.

Найтяжчим покаранням вважали смертну кару, яку передбачали за державні злочини, вбивство, розбій та ін. Литовський статут розрізняв просту смертну кару (повішення, відрубування голови) та кваліфіковану (спалювання, закопування живцем у землю, четвертування (розд. 11, арт. 9,16); садіння на палю (розд. 11, арт. 17). Існували й інші види страти. Наприклад, за таємне вбивство шляхтича із засідки, скоєне простолюдином, останній "різними суворими муками з цього світу зганявся" (розд. 11, арт. 17).

Стосовно державних злочинців діяв принцип об'єктивної осудності. Так, у разі державної зради, в якій звинувачували батька, його дорослих синів, котрі знали про батьківський злочин, страчували і позбавляли честі. Синів, які гадки не мали про зраду або були неповнолітніми, довічно позбавляли всіх батьківських маєтностей - ті переходили до держави.

У спокутливий і ганебний спосіб карали за вбивство дітьми своїх батьків (розд. 11, арт. 7).

До тілесних покарань належали болючі (побиття батогами, киями, різками) та калічницькі. їх застосовували переважно до непривілейованих верств.

Мало місце і покарання за принципом таліонц (розд. 11, арт. 27, 28, 36,37).

Покарання тюремним ув'язненням дістало значне поширення у другій половині XVI ст. (розд. 11, арт. 29). Засуджених за особливо тяжкі злочини утримували "у замку нашому Віденському". Тривалість ув'язнення була від шести тижнів до одного року і шести тижнів. Мали місце й інші терміни: три, 20 тижнів, чверть року, півроку. Зазвичай в'язень сидів доти, доки не сплачував визначений штраф чи не компенсував заподіяну шкоду.

Особливим каральним заходом, який застосовували тільки до привілейованих, було "виволання" - публічне оголошення вироку. Воно призводило до громадянської смерті засудженого: така людина переставала існувати для закону, вона втрачала шляхетство, права на майно, мусила переховуватися за кордоном, бо в разі впіймання її належало вбити.

Щоправда, у XVI ст. виволання замінили на "опалу" - позбавлення громадянських прав і видворення за межі держави. Але при цьому честь особа зберігала.

Позбавлення честі та привілеїв (прав) - міра покарання лише для шляхти, яку застосовували переважно як додаткову кару. Наприклад, за державну зраду на додачу передбачалося, що злочинець "почтивость тратит" (розд. 1, арт. 3). Справу про позбавлення честі розглядав сейм (розд. 1,арт. 28).

Поширеними були майнові покарання (часто - як додаткові). Скажімо, за примусове одруження з дівчиною чоловіка страчували, а третину його майна передавали потерпілій стороні (розд. 11, арт. 13).

Система майнових покарань охоплювала: конфіскацію всього або частини майна, головщину, відшкодування збитків, нав'язку. В окремих випадках, наприклад за образу господаря, могли конфіскувати всю маєтність (розд. 1, арт. 3; розд. 2, арт. 10).

Литовський статут вимагав, аби при визначенні покарання суд ураховував всі нюанси справи. Неповні докази або такі, що викликали сумнів, слід було розглядати на користь обвинуваченого (розд. 14, арт. 3).

Водночас система покарань у багатьох випадках не була чіткою. Часто норма передбачала вид кари, але не визначала її розміру. Це давало широкі можливості для суддівського свавілля і використання кримінального права як засобу репресії.

23. Державний лад на українських землях в складі Речі Посполитої.

Державний лад

Загарбання й утримання польсько-литовськими феодалами значної частини українських земель виключало можливість виникнення в цей час української державності, хоча окремі її елементи зароджувалися в Запорізькій Січі. Тому, розглядаючи державний лад України в цей період, слід проаналізувати польсько-литовські структури, дія яких поширювалася на українські землі.

Вищі органи державної влади й управління

Верховна влада на території українських земель, які входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала центральним органам державної влади й управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. - центральним органам Речі Посполитої.

У Польському королівстві найвищими органами державної влади й управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний "найпереднішими панами і шляхтою" королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання глави держави.

Королівська рада сформувалася у середині XIV ст. До її складу входиш: королівський (коронний) канцлер та його заступник - підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, та його заступник -надвірний маршал; коронний підскарбій-охоронець королівської скарбниці та його заступник - надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада стала називатися великою, або найвищою, радою.

Починаючи з XIV ст. регулярними стають наради глави держави з представниками панівних верств (панами і шляхтою) - так звані сейми. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це зумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс із королівської ради, і посольську палату, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також ухвалював законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і за відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства.

Аналогічно будувалася система найвищих органів влади Великого князівства Литовського. Главою тут був великий князь - господар. За 92 Литовським статутом 1588 р. він мав досить широкі повноваження: очолював виконавчо-розпорядчі органи, призначав на посади і звільняв з них службових осіб, керував військом, розпоряджався державним майном і коштами, укладав угоди з іноземними державами. Однак наприкінці XV ст. влада господаря значною мірою обмежувалася "Панами-Радою" і сеймом, без згоди і схвалення яких господар не мав права вирішувати основні питання державної політики.

"Пани-Рада" була постійно діючим органом. Найважливіші державні справи Рада вирішувала спільно з князем, а в разі його відсутності - самостійно. У випадках, коли думка "Панів-Ради" і думка великого князя не збігалися, останній мусив підкорятися Раді.

До компетенції "Панів-Ради" входило обрання великого князя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ.

Вплив і авторитет "Панів-Ради" були зумовлені тим, що до її складу входили вищі посадові особи держави. Це передусім маршалок земський, який здійснював нагляд за порядком та етикетом при дворі великого князя, головував на засіданнях Ради і сейму, його заступник- маршалок дверний. Дуже впливовим сановником був канцлер - голова канцелярії великого князя та "Панів-Ради" й одночасно охоронець великої державної печатки. Підканцлер був заступником канцлера й охоронцем малої державної печатки. Підскарбій земський відав скарбницею Великого князівства Литовського, стежив за своєчасним збиранням натуральних і грошових податків та зборів. Підскарбій дворний відав скарбницею великого князя. До кола впливових членів Ради входив і великий гетьман - головний воєначальник Великого князівства Литовського. Його заступником був гетьман двірський.

Із часом дедалі впливовішим загальнодержавним органом Великого князівства Литовського стає сейм. На загальний (вальний) сейм збиралися великий князь, члени "Панів-Ради", католицькі і православні єпископи, повітові старости, хорунжії, окремі великі феодали за запрошенням великого князя і по два делегати від кожного повіту, обрані шляхтою на повітових сеймиках. Певних строків скликання сейму не існувало. Терміново збирався сейм у разі війни.

Вальний сейм вирішував широке коло різноманітних питань. А такі питання, як обрання великого князя, оголошення про скликання ополчення (рушіння), зносини з іншими державами та ін., належали до виключної компетенції сейму. II Литовський статут 1566 р. передбачав, що ні великий князь, ні його Рада не мали права починати війну і встановлювати податки без згоди на те сейму.

Значний вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру вищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав дедалі міцнішим. Основу цього союзу було закладено у 1385 р. Кревською унією, відповідно до якої великий литовський князь Ягайло став одночасно королем польським. Подальше зміцнення зв'язків між Литвою і Польщею відбувалося у 1413 р. завдяки унії, законодавчо оформленої Городельським привілеєм, який передбачав можливість спільних засідань польсько-литовських сеймів. Отже, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Польська шляхта запрошувала на польський сейм великих литовських князів. Обидві самостійні держави об'єднувала особа спільного монарха.

Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав змінилося. Відповідно до цієї унії до складу Польського королівства увійшли українські землі (Волинь, Поділля, Київщина). Польща і Литва були об'єднані в єдину державу - Річ Посполиту. Великий князь Литовський став одночасно і королем польським, який "згідно з давнім звичаєм і привілеєм спільними голосами поляків і Литви буде обиратися в Польщі".

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Велику роль у цьому процесі відіграли "Генріхові артикули", прийняті у 1572 р. у зв'язку з обранням королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою, очолюваною королем, котрий визнавав "вільну елекцію", тобто вибори глави держави, відмовлявся від принципу успадкування трону, зобов'язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати "посполитого рушіння" без згоди сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм. Артикули передбачали, якщо король порушуватиме права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої, який складався з трьох станів: короля, сенату й посольської палати.

Король у сенаті, таким чином, ставав частиною шляхетського сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.

Роль сенату у складі вального сейму була значнішою, оскільки сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої - воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі висловлювали свою думку з того чи іншого питання. На цій основі король або від його імені канцлер формували загальну думку сенаторів - "конклюзію" (висновок).

Найвпливовішою частиною вального сейму була посольська палата. До її складу входили 170 делегатів-послів від земської шляхти. Серед них було 48 послів від Литви, які спочатку збиралися в Слонимі, щоб узгодити свою діяльність на вальному сеймі. Скликалася посольська палата королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття сейму. В універсалах викладалися питання, які підлягали розгляду на сеймі. Обрання послів у сейм здійснювалося на шляхетських сеймах. Тут же депутатам надавалися накази, які відображали вимоги шляхти. Після закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках.

Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одностайно, бо тут діяв принцип "вільної заборони" - так зване "Liberum veto".

Компетенція сейму була досить широкою. Він мав виключне право ухвалювати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрями зовнішньої політики.

Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов'язковим нагадуванням про те, що прийняті вони за згодою сенату.

Для обрання короля Речі Посполитої збиралися особливі сейми: "конвокаційні", на яких вирішувалися питання про час і умови обрання короля; "елекційні", де обирали короля; "коронаційні", на яких відбувалася коронація і король давав присягу.

Центральне управління у Речі Посполитій здійснювали королі та інші службові особи, причому Литва (князівство) і Польща (корона) в деяких випадках мали своїх власних сановників. Королівським двором відав коронний, або великий, маршалок, його заступником був надвірний маршалок. Другою після маршалка посадовою особою вважався коронний (польський) канцлер, який відав разом із підканцпером королівською канцелярією. Поряд з ними діяв литовський канцлер князівства. Коронний підскарбій відав скарбницею корони, литовський - скарбницею князівства. Важливе місце у державному механізмі Речі Посполитої посідав коронний гетьман, який очолював коронне військо. На чолі литовського війська стояв великий литовський гетьман.

24. Джерела права в українських землях в складі Речі Посполитої.

Джерела права

В умовах своєрідного політичного розвитку українських земель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел.

її первісною базою стало право Київської Русі. Особливу роль серед джерел права в Україні відіграла "Руська Правда", яка мала значний вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства.

У кінцевому підсумку на українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нормативних актів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв та інших актів Польського королівства і Великого князівства Литовського. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час воно діяло поряд із нормами писаного права. Особливо помітно це було у Польському королівстві, де звичаєве право широко застосовувалося навіть в умовах шляхетської Речі Посполитої.

Польське право не було з'єднане однією системою. Спроби кодифікації робилися неодноразово, однак вона так і не була здійснена. Замість цього у Польському королівстві створювалися збірники, які охоплювали видані раніше статутні конституції, а також норми звичаєвого права. Серед законодавчих актів особливого значення набули Генріхові артикули 1572 р.

Власну правову систему було створено у Великому князівстві Литовському. Союз із Польщею сприяв поступовому зближенню литовського права з польським, особливо в тому, що стосується становища шляхти. Однак своєрідність литовського права зберігалася. Тому після Люблінської унії 1569 р. на українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, Поділля та Київщина), "був введений державний лад, але не судове право коронних земель".

Умови для кодифікації законодавства у Литві були сприятливішими, ніж у Польщі. Результатом цього стала поява у Великому князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а в XVI ст. - трьох Литовських статутів. Судебник 1468 р. (Статут Казимира)-перший кодекс кримінального і кримінально-процесуального права Великого князівства Литовського. Його основою були місцеве звичаєве право і судово-адміністративна практика. Він містив змішані старі українські та нові польсько-литовські поняття. Багато що було взято з "Руської Правди".

У І Литовському статуті (пізніше він дістав назву "Старого"), виключно світському кодексі, який було ухвалено на вальному сеймі 29 вересня 1529 р., дістали юридичне закріплення основи суспільного й державного ладу, що склалися на той час у Литві та на українських землях, які входили до складу князівства. Литовський статут 1529 р. складався із 13 розділів і 264 артикулів. Він містив норми багатьох галузей права. Статут проголошував, що усі особи, "як злиденні, так і багаті", повинні були судитися на основі норм, викладених у Статуті.

Унікальність статуту 1529 р. полягає у тому, що в нього органічно поєднаними пластами увійшли, зокрема, деякі положення "Руської Правди", норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів із польських та німецьких судебників, у тому числі із Саксонського зерцала.

Для розроблення проекту II Литовського статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (п'ятеро католиків і п'ятеро православних), до складу якої увійшли "радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктор прав чужоземних", які статут склали і написали. Статут було затверджено сеймом у 1554 р., але він набув чинності тільки в 1566 р.

За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 р. перевершував І статут. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 р.; визначав становище великого князя ("господаря"), захищав привілеї великих феодалів, фіксував права і вільності шляхти.

Статут 1566 р. розподілявся на 14 розділів і 367 артикулів. Як і I Литовський статут, він охоплював норми, що належали до різних галузей права. Коли після Люблінської унії 1569 р. до Польської корони були приєднані Київське, Волинське, Брацлавське воєводства, на цих територіях продовжував діяти II Литовський статут, хоча і без другого розділу ("Про оборону земську"). Оскільки ця редакція з'явилася внаслідок домагань волинської шляхти, що виступала за злуку з Польщею, II Литовський статут дістав також назву "Волинського".

Робота з кодифікації права продовжувалась і після підписання Люблінської унії. За дорученням польського короля Стефана Баторія цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Так з'явився III Литовський статут, який був остаточно затверджений привілеєм Сигізмунда III у 1588 р. "Ми, государ, - було сказано у цьому акті, - той статут права Великого князівства Литовського, виправлений цим привілеєм нашим, затверджуємо і усім станам Великого князівства Литовського для застосування на увесь майбутній час видаємо, згідно з яким як ми, государ, так і всі інші стани, мешканці Великого князівства Литовського повинні діяти".

У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, детально регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини сільського населення. Чинність III або, як його стали називати, "Нового" Литовського статуту, одного з найзначніших джерел права феодальної Європи, поширювалася на українські землі. Складався він із 14 розділів і 488 артикулів.

Значного поширення на українських землях, як уже зазначалось, набуло Магдебурзьке право. Відоме воно у вигляді збірників німецького права у польському перекладі. Найавторитетнішим серед них був збірник під назвою "Статті Магдебурзького права", виданий у 1556 р. Бартоломеєм Троїцьким. Слідом за цим збірником він підготував і видав ще п'ять книг, присвячених різним розділам міського права. їх розглядали як офіційну інтерпретацію Магдебурзького права.

До джерел права в Україні треба віднести і канонічне (церковне) право. Правовими джерелами православної церкви на українських землях були кормчі книги - "Номоканон" (збірник церковного права) і церковні устави князів Володимира і Ярослава ("Сувій Ярослава"). Найвідомішою католицькою кодифікацією канонічного права, яка діяла у Великому князівстві Литовському, був "Звід канонічного права" 1532 р. Певною мірою до джерел церковного права належать привілеї польських королів Сигізмунда 1(1511 р.) і Стефана Баторія (1588 р.).

Специфічне джерело права являли собою і гетьманські військові артикули, які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій. Вони фактично були першими збірниками військово-судового і військово-кримінального права.

Велике значення на українських землях мало звичаєве козацьке право - сукупність правових звичаїв, що встановлювались у сфері козацтва. Важливість цього джерела підкреслює той факт, що відразу після приєднання України до Росії царська грамота від 25 березня 1654 р. надавала Війську Запорізькому право судитися "у своїх старшин по давнішнім правам їх", тобто на основі звичаєвого права. А база звичаєвого права закладалася саме у XV-середині XVII ст. Наявність у козацтва свого особливого права визнавалася польським урядом. Козацтво всіляко відстоювало звичаєве право, побоюючись, що писане право зможе обмежити козацькі вільності.

25. Магдебурзьке право в Україні.

Важливе значення для розвитку місцевого самоврядування в Україні мало магдебурзьке право, що поширюється на українські міста із сер. XIV ст. і передбачало надання міській громаді право здійснювати місцеве управління, запровадити модель місцевого самоврядування на зразок управління німецьким містом Магдебургом і в ряді документів отримало назву німецького чи саксонського права. Це питання є предметом досліджень відомих дослідників В. Антоновича, М. Владимирського-Буданова, А. Грицкевича, К. Камінської, О. Кістяківського, С Соханевича, А. Яковлєва, Я. Юха та ін. Роль і значення магдебурзького права, яке упродовж століть визначало статус європейських міст, істориками кожної доби оцінювалось по-різному, виходячи з певних політичних і філософських переконань.

Магдебурзьке право (Jus Theutonicum Magdeburgense, Sachsischas Weichbild або Magdeburger Weibildrecht) у більшості досліджень визначається як середньовічне міське право, за яким міста частково звільнялись від центральної адміністрації (королівські) або влади феодала (приватні) та створювали органи місцевого самоврядування. Воно було започатковане привілеями 1188 р., отриманими німецьким містом Магдебургом від архієпископа — власника міста77. Водночас нерідко зазначається, що врядування середньовічних міст на підставі магдебурзького права — перша історична форма місцевого самоврядування.

Магдебурзьке право—це збірник законів, що виник у кін. XIII ст. із "Саксонського Зерцала" і магдебурзького міського шеффен-ського права. Це особливе міське право з'являється в Німеччині після ознайомлення німецьких імператорів, які здійснювали походи в Італію. Оттон Великий заснував на Одері, Ельбі, За-але саксонські міста за зразком міст римських там. де люди з'їжджалися на торги і ярмарки: це місце позначалося особливим знаком "Weichbild"78.

Спочатку ці міста були безпосередньо підпорядковані королівській владі, згодом звільнившись від неї, Weichbild означає магдебурзьке міське право. Стародавнє магдебурзьке право шеффенів із Саксонським Зерцалом, Саксонським вейхбільдом та Іншими збірниками права стало основою цивільного І карного законодавства, судоустрою і судочинства в середньовічної Німеччини. У прусських володіннях німецького ордена Магдебурзьке право шеффенів під назвою хелминського права перетворюється на основний закон країни і зберігається до XVII ст.

Суть магдебурзького права полягала у тому, що міське населення звільнялось від юрисдикції урядової адміністрації (феодалів, воєвод, намісників, ін.) й місту надавалась можливість самоврядування на корпоративній основі, запроваджувались власні органи міського самоврядування. До складу громади входили міщани - жителі міста, але лише ті, які мешкали поза межами земельної території, що належала єпископу чи княжому замкові79. Проте Ієрархія станових, групових й Індивідуальних соціально-правових статусів визначає усе правове життя суспільства, "міру чести" кожної соціальної групи й окремої особи.

Магдебурзьке право поширилось спочатку на Польшу разом з німецькими колоністами. Сприятливим часом для запровадження німецького права було царювання Казимира Великого, згодом усі "міста і "містечка" Польщі жили за магдебурзьким правом, відомим підрізними назвами, що стали зразками для Інших магдебургій (наприклад, Хелм — хелмське право тощо).

З Польщі німецьке право поширилося на Литву і Русь. У Галичині Магдебурзьке право з'являється при руських князях, а за польського панування мало характер приватного привілею, даного німецьким мешканцям міста. Після першої унії Литви з Польщею (1386) німецьке право поширювалося й у литовсько-російських містах. Використовуючи як засіб полонізації, польський уряд видавав містам такі привілеї. У російських землях поширилося переважно магдебурзьке право, інші різновиди німецького права зустрічалися як винятки.

Прагматизм і універсальність магдебурзького права, з одного боку, та духовна спорідненість українців з європейською культурою, з другого боку, об'єктивно зумовили його швидке поширення на українських землях у всіх сферах життя. Це відбувалося паралельно зі збереженням і розвитком українського звичаєвого права. Однак польські та німецькі впливи зростали тут і в сер. XV ст. домінують у Великому Князівстві Литовському. Про це свідчать факти надання українським містам магдебурзького права в повному чи обмеженому обсягах.

Через неоднорідність систем управління за цим правом, доцільним є аналіз окремих їх видів. У кожній державі, конкретному місті форми місцевого устрою за магдебурзьким правом мали особливості, які визначались у привілеях на надання магдебурзького права. Тому слід досліджувати самоврядування кожного міста зокрема, і лише в цьому контексті — міське самоврядування загалом.

Перше українське місто, яке набуло магдебурзького права, — Новий Санчна Лемківщині (1299 р.). У 1339р. останній галицький князь Юрій-Болеслав подарував місту Сянок привілей на магдебурзьке право, а з переходом під польське правління майже всі галицько-руські міста отримують від королів привілей на магдебурзьке право: Львів (1356 р.), Кам'янець-Подільський (1374 р.), Стрий та Володимир-Волинський (1431 р.), Луцьк (1432 р.), Снятии (1442 р.), Мукачеве (1445 р.) Рівне (1493 р.),

Київ (1494 р.), Дубно (1507 р.). Острог (1528 р.), Любомиль (1541 р.), Тернопіль (1548 р.), Корсунь (1584 р.), Переяслав (1585 р.), Біла Церква (1588 р.), Чигирин (1592 р.), Мозир (1595 р.), Канів (1600 р.). Богуслав (1620 р.). Чернігів (1623 р.). Вінниця (1640 р.) і т. д. Лише за період 1572-1647 рр. українським містам і містечкам було видано 50 магдебурзьких грамот80. Однак після такого сплеску європеїзації місцевого самоврядування в Україні, особливо після Переяславської ради 1654 р., поширюються азійські процеси за характером, русифікаторські за суттю.

Серед учених немає єдності у тому, які з пам'ятників магдебурзького права застосовували російські міста Речі Посполитої. На думку В. Б. Антоновича, був взятий тільки зовнішній устрій міст і діяли юридичні норми на основі місцевих звичаїв. Професор М. Ф. Владимирський-Будаков був протилежної думки, що в містах діяли чужоземні джерела, а не місцеві звичаї81. А. Ф. Кистяківський визнавав застосування судами ручних книг "Магдебурзьке право", складених польськими юристами, але це право зазнало впливу місцевих звичаїв І поглядів, що діяли поряд з ним і його замінювали. Водночас білоруський вчений Я. Юхо зазначає, що тут відображені місцеве право звичаїв і нові норми, створені при виділенні городян у відособлений стан феодального суспільства — міщан, і, що міста Великого Князівства Литовського управлялися не німецьким, а міським (міщанським) правом Литви82.

Отже, українські міста запозичили нові принципи життя та пристосовували їх до своїх умов і особливостей. Через місцеві традиції структура і функції органів самоврядування в різних містах могли не збігатися, мати відмінності. Загалом організація адміністративної і судової влади за нормами магдебурзького права в містах ставила їх на один рівень з європейськими. Як відзначає А. П. Грицкевич, його отримання українськими містами означало досягнення високого економічного і соціального розвитку, зрівняння з багатьма німецькими і польськими містами83.

Одночасно з магдебурзьким правом міста одержують право мати власний герб. Уперше його зображення зафіксовано на документах міського самоврядування 2 пол. XVI ст. Цей атрибут був присутній на документах міста, чим підкреслювалася його незалежність від княжої або королівської влади, економічний і культурний рівень певного центру.

У грамотах польських королів, у яких дарувалось магдебурзьке право окремим містам, зазначалося, що король ліквідує "всі інші права польські, литовські і російські і всі інші звичаї, що не узгоджуються з правом німецьким магдебурзьким". Місто звільнялося від влади воєвод, панів, старостів, судів і підсудків, намісників і інших урядників; городяни не зобов'язані були відповідати перед ними з будь-яких питань. У містах установлювався свій власний суд, їх жителі були звільнені від обов'язкової військової повинності, "товк і ґвалтів", подвірної повинності, затримування гінців і послів. Однак, насправді ніхто не міг надати жодних гарантій від втручання міських "людей".

Міщани набули права на вільну торгівлю, значну площу землі навколо міста (так, Несвіж одержав 100 валок), на "вхід" у хазяйські лісові масиви і води (для випасу тварин, будівництва й опалення, полювання і риболовлі). Вони зобов'язані були поставляти лише обоз для війська84. Міста отримують право володіти поземельною власністю, а раніше воно належало шляхті.

Міста з магдебурзьким правом, розташовані на важливих торгових шляхах, будували для іноземних купців „гостинні двори". Обов'язки ж "вільних" міст були невеликими, зводилися до сплати мита у державну скарбницю (магістрат розподіляв його на всіх міщан), у т. ч. незвичні податки на військові потреби. Таким чином, міщани міст з магдебурзьким правом були теж привілейованим соціальним прошарком. Не дивлячись на те, що ряд міст і містечок одержали не повне магдебурзьке право, а деякі елементи самоврядування, з наданням міщанам юридичних гарантій приватної власності створено сприятливі умови для господарського розвитку міста і суспільного ладу.

В адміністративно-правовому плані самоврядування завдяки магдебурзькому праву відокремило місто від волості. Його запровадження Передбачало власні органи самоврядування - магістратури складі ради на чолі з бурмістром та лави на чолі з війтом. Влада війта складала найважливішу частину муніципального управління, усі жителі міста повинні були підкорятися йому, йому і нараді присяжних належала судова влада. Війт, на думку дослідників, був окремою інституцією, йому підпорядковувався магістрат. Інші вчені припускають, що війт входив у магістрат.

Ця найвища посадова особа міста в основному призначалася королем і з усіх міст України, що мали магдебурзьке право, тільки жителі Києва його самостійно обирали. Війт головував на засіданнях і виконував поліцейсько-дисциплінарні функції. У якості утримання війт одержував частку із суми грошових штрафів і судових витрат, земельний наділ у місті, право утримання м'ясної лавки на міському ринку, ін. Порівняно з магдебурзьким правом, війт міста Великого Князівства Литовського мав більші повноваження, як і їх джерела прибутків.

Рішення війта, прийняті без участі ради, вважали недійсними. Війти призначали собі намісника-лентвійта, на якого було покладено нагляд за діяльністю магістрату. Проте, на відміну від західних країн, інститут війта в Україні, феодалізувався.

До складу адміністративного органу — ради — входило 3-6 радців (ратманів), які обирались спочатку війтом із запропонованих громадою кандидатів, а згодом жителями міста на один рік. Колегія радців обирала голову — бурмістра, одного чи більше, повноваження якого почергово (один квартал) могли виконувати радці.

Основним обов'язком бурмістра було ведення засідання магістрату в якості старшини. До його компетенції належали: контроль за діяльністю комунальних служб, витрати міської скарбниці, охорона громадського порядку і т. д. Війт і бурмістри приймали рішення після згоди радців, але вони часто порушували норми магдебурзького права, про що свідчать скарги городян

Великому князю та королю. Члени магістрату, війт і бурмистри охоронялися від зазіхань на їх життя, честь і гідність. Статути міст передбачали суворі покарання за такі порушення.

Членами ради могли бути обрані тільки закононароджені, заможні міщани, що були "при стані" не менше 3-5 років. Тобто обов'язковою вимогою до членів цієї ради — радців — була їх "осілість і володіння майном. Рядові міщани рідко потрапляли в число "електів" або "ратманів". Рада на чолі з бурмістром здійснювала керівництво містом і поточними справами: піклувалася про збільшення суспільного добра, щоб не було дорожчання продуктів, карала перекупників, коли вони всупереч розпорядженням ради починали продаж раніше визначеного терміну, стежила за тим, щоб міри і ваги були в належному стані. Вона зобов'язана була не допускати роздорів у місті, захищати вдів, сиріт, не дозволяти поширення азартних ігор.

Рада збиралася в ратуші не менше одного разу в тиждень або скільки цього потребують справи. Предметом обговорення на її засіданнях були питання загальних інтересів міста. Так, 1626 р. рада Могилева на протидію самовольству великокнязівських складальників податків, домоглася права самим збирати податки і здавати їх у скарбницю. У деяких випадках для охорони прав городян рада приймала статут (наприклад, в Оршеві 1621 р.). Також рада видавала міські постанови — вількери, що мали таку ж обов'язкову силу, як і державні закони.

Раді підпорядковувалися ремісники міста і вона визначала покарання за порушення цехового устрою. Для захисту інтересів ремісників і торговців ради деяких міст забороняли діяльність осіб, не підпорядкованих міській владі.

"В усіх містах Речі Посполитої рада представляє суспільну самодіяльність корисливо мобілізуючи владу і багатство міське в руках своїх членів"86. У деяких містах були засновані особливі колегії для посольства з 7, 20, ЗО і 40 представників, яким належала законодавча влада. Вона мала свого регента і посилала свого представника на сейм. З радою колегії вели суперечки, вносячи плутанину в муніципальний устрій міста. Зрештою, уряд вирішив знищити їх в Литві у всіх містах, крім 11 великих і найстарших.

Особливістю магдебурзького права в містах Великого Князівства Литовського було збереження ролі сходу городян, особливо у виборі службових осіб. Через те, що державні посади в Польщі, зокрема війтівство, могли відчужуватися за допомогою дарунка або купівлі, багаті міста скористалися цим і скупили війтівство. Права в такий спосіб переходили до міської громади, а основну роль відіграє рада. Водночас рада в польських і в литовсько-російських містах не мала такого значення, яку сілезьких, вона не була відмежована від лави — колегії присяжних (лавників).

Хоча форма муніципального управління запроваджувалась у Польщі, Литві і Русі на зразок такої, що склалась в Сілезії, проте можна виділити такі її особливості:

1) спочатку влада війта не стосувалась міської громади:

2) влада війта здійснювалася у міській громаді, яка управлялася замкнутою радою;

3) влада ради обмежується представницькими установами громади.

Цей історичний шлях міста проходили у різний час: одні з XIV ст., інші у XVII ст .

Як бачимо, крім ради, магдебурзьке право передбачало обрання і лави— органу судової влади, що складалась з лавників. обраних довічно на чолі з війтом. Члени лави (лавники) засідали в суді, вели слідство І виносили вироки. їх кількість у різних містах не була однаковою: у Магдебурзі 12 разом із війтом, в інших містах — 7,6 і навіть 3 чоловік. Спочатку вони обиралися громадою і складали присягу; потім з вибуванням членів лава поповнювала вже сама себе.

Отже, рада та лава входили до магістрату, причому лаві доручалася судова влада, раді—управління поточними справами міста.

Магдебурзьке право передбачало застосування таких муніципальних судів: 1) суд великий бургробський; 2) солтиський; 3) виложений; 4) потоковий; 5) гостиний суд; 6) "гаряче право"—суд над злочинцями, пійманими на місці злочину. Останні три види судів діяли за необхідностю. В усіх судах присяжними були ті самі міські лавники. Разом з важкими злочинами (убивства, здирства, і т. д.) за магдебурзьким правом у судах розглядалися побутові справи. Так, існувало положення, що передбачало позбавлення ремісника права займатися ремеслом за убивство собаки або кота. Звертає увагу і той факт, що в судових розглядах обидві сторони користувалися послугами адвокатів. Для порівняння: у Росії адвокатура створена тільки 1864 р. — звідси очевидно, що наша країна випереджала в деяких важливих питаннях сусідню державу більш ніж на200 років. До того ж міський стан Росії не мав пра в на са мо-врядування за зразком магдебурзького.

Окрім українських міст, магдебурзького права набувають і українські села. Сільське місцеве самоврядування також ґрунтувалося На німецькому праві, але в спрощеній формі. Представником сільської громади в сільській владі був війт, який виступав посередником між селом та польським чи німецьким паном. Спочатку пан купував в уряду певну територію, де засновував село, автоматично отримуючи право управляти цим селом і одержувати з нього певні доходи. Ті села, які вже існували й попадали на основі німецького права під панську опіку, також платили власникові землі плату. З часом пани обмежували й позбавляли війтів їх представницьких повноважень та деяких привілеїв і запроваджували у цих селах панщину і права сільської громади зводилися до мінімуму67. Панщина, яка розповсюджувалася в інших українських землях на основі старого "руського права" і за експлуататорським характером не відрізнялася від заснованої на німецькому праві, у 2 пол. XVI ст ліквідувала різницю українських сіл в питаннях місцевого самоврядування.

Згодом, на відміну від міського війта керівником села (за відсутності ради — одноособовим) стає солтис з адміністративними, поліцейськими та судовими функціями. Магдебурзьке право надавалось шляхом купівлі-продажу або дарування — село передавалось третій особі як винагорода за військову чи урядову службу. Набуте шляхом купівлі-продажу або дарування солтиство ставало власністю у повному обсязі і солтис міг розпоряджатись належним йому майном, його спадковий характер підтверджувався в усіх привілеях.

Отже, окремі галицькі села управлялися на основі волоського права, запровадженого з сусідніх Угорщини та Молдавії, де застосовувалося ще в XII ст. Волоське право походило з німецького, однак врядування й ведення господарства в селах за його нормами були більше пристосовані до життя, зокрема у питаннях податків. Різниця між німецькою правовою моделлю самоврядування та волоською полягала у тому, що за останньою селами управляли українські пани, оскільки виключались конфесійні обмеження.

Як свідчать історичні джерела, місцеве самоврядування на принципах магдебурзького права не було досить ефективним для корінного населення в українських землях. Міщанам було заборонено володіти майном, купленим у польських, вірменських, єврейських та німецьких панів, а їх ремісничі справи блокувалися панськими ремісниками. Також суворими обмеженнями для міщан-українців були конфесійні, мовні, культурні та політичні, особливо після приєднання до Польщі Галичини на поч. XV ст. Православні українці були відсторонені від міського управління в управах і судах. У результаті реальна міська влада зосереджувалася в руках некорінного населення, що призводило до обмежень, заборон для українців у торгівлі, судових рішеннях, купівлі-продажу будинків, здійсненні церковних обрядів і церемоній, праві проживати в місті тощо. Наприклад, у межах міста Львова було дозволено проживати лише ЗО сім'ям українців, та й то абсолютно асимільованим.

Поширення магдебурзького права в українських містах і селах мало позитивні наслідки. Навіть культурна й політична дискримінації корінного населення сприяли єднанню міщанства, що втратило владу у власному місті, з провідною соціальною верствою українців — козацтвом. В епоху Козацької держави місцеве самоврядування змінилось: у містах з магдебурзьким правом самоврядування було збережено і це надавало їм незалежність від козацької адміністрації. Проте міщанство цього періоду не було численне і міста з магдебурзьким правом не зазнали культурних і конфесійних утисків.

Історія свідчить, важливим етапом процесу становлення організації міських жителів як зовнішньо оформленої системи суспільної регуляції стає формування середньовічного міського права—магдебурзького права. Не дивлячись на те. що як "самоврядування" цей тип управління може бути охарактеризований до певної міри умовно, це перша історична форма (модель) організації влади. Ні імунітет, ні ринок, а міське право на основі норм магдебурзького права є поєднанням юридичних наслідків різних аспектів суспільного життя, утворює місто (а не поселення). Його отримали міста, оформлюючись так званими магдебурзькими грамотами, які відігравали роль статутів (хартій) західноєвропейських міст.

Історія інститутів і органів суспільної самоорганізації феодальної епохи (магдебурзьке право) знаходить подальший розвиток в інших формах самоврядування, є передісторією становлення сучасного місцевого самоврядування. В умовах розбудови демократичних Інститутів громадянського суспільства в Україні корисним є аналіз історії виникнення та джерел магдебурзького права, прав міст, що користувалися цим правом, їх органів влади, впливу магдебурзького права на розвиток Української держави, її правової системи, а також узагальнення відповідного позитивного і негативного історичного досвіду.

26. Люблінська унія 1569 р.

Люблінська унія 1569 р.

Причини унії

Велике князівство Литовське поступово занепадало. Унаслідок Лівонської війни з Московщиною (1558-1583 рр.) воно опинилося на межі воєнної катастрофи і змушене було піти на поступки Польщі, яка настирливо добивалася приєднання Литви.

Зміст унії

Польща і Литва об'єдналися в одну державу, яка дістала назву "Республіка" (польською мовою - Річ Посполита) з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, законами, католицизмом як державною релігією. Литовське князівство отримало статус автономії. Усі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.

Наслідки Люблінської унії

- Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.

o На українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.

o Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.

- Втягнення України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, постійного зростання експлуатації підневільного населення, зосередження торгівлі в руках шляхти.

Прагнучи інтенсифікувати сільське господарство і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали власні господарства, що називалися фільварками (у перекладі з німецького - хутір, ферма). Під фільварки відводилися кращі землі, а їх розвиток забезпечувався за рахунок панщини - примусової підневільної праці селян. Розгортання фільваркової системи зменшило селянські наділи, призвело до збільшення панщини, примусів і втрати селянами права переходу.

- Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоврядуванні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).

- В установах панувала тільки польська мова та латинь (як мова освіти, судочинства, діловодства).

27. Виникнення українського козацтва. Запорізьке козацтво. Реєстрове козацтво.

У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у “Польській хроніці” Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. У 1492 р. у листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Манглі - Гирея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель. Тобто у 80 - 90ті роки XV ст. українське козацтво вже існувало.

Виникнення українського козацтва - це історично-об’єктивний процес. Спричинили до цього:

─ наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;

─ погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії , шукачі пригод та ін;

─ умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації.

Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна - від селянина втікача до магната - шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та ін.

До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої

соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін.

28. Відродження української держави за часів визвольної війни 1648 – 1654 рр.

29. Формування української національної держави у 1648 – 1654 рр.