88. Призначення покарання за сукупністю вироків

Відповідно до ст. 71 сукупність вироків має місце там, де засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинив новий злочин. Таким чином, при сукупності вироків:

а) постановлений вирок, яким особа засуджена до певної міри покарання; б) це покарання ще цілком не відбуте засудженим; в) новий злочин вчинений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання. Оскільки при сукупності вироків новий злочин вчиняється після засудження особи за першим вироком, має місце ситуація, що свідчить про підвищену небезпечність винного. Тому за інших рівних умов сукупність вироків становить більшу суспільну небезпечність, ніж сукупність злочинів, де обидва злочини вчиняються до засудження, до постановлення вироку хоча б за один з них.

Відповідно до ч. 1 ст. 71, "якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком". Конкретизуючи ці положення, ч. 2 ст. 71 встановлює межі остаточного покарання за сукупністю вироків. У ній значиться: "При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років".

Таким чином, на підставі ст. 71 при сукупності вироків суд призначає покарання за такими правилами:

1) насамперед призначається покарання за знов вчинений злочин;

2) до цього покарання суд приєднує повністю або частково невідбуту частину покарання за попереднім вироком;

3) остаточна міра покарання визначається в межах максимуму даного виду покарання.

Розглянемо ці правила.

1) Призначення покарання за знов вчинений злочин відбувається за загальними засадами, тобто в межах санкції статті КК, що передбачає відповідальність за цей злочин. Причому як обставину, що обтяжує покарання, суд враховує те, що винний вчинив злочин у період відбування покарання (п. 1 ст. 67), тобто має місце рецидив.

2) До призначеного нового покарання суд приєднує повністю або частково невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Таким чином, відбута частина покарання за попереднім вироком взагалі не враховується. Отже, в остаточне покарання за сукупністю вироків входить покарання, призначене за новий злочин, і покарання, не відбуте повністю або частково за першим вироком. Звідси очевидно, що остаточне покарання за сукупністю вироків ні в якому разі не може бути меншим, ніж покарання, призначене за новим вироком, або невідбута частина покарання за першим вироком.

3) Визначення остаточної міри покарання за сукупністю вироків обмежено відповідними межами. Цією межею є максимум даного виду покарання, зазначений у Загальній частині КК. Так, при складанні покарань у виді позбавлення волі остаточне покарання не повинно перевищувати п'ятнадцяти років, а за особливо тяжкий злочин не повинно перевищувати двадцяти п'яти років. Щодо інших видів покарань це означає, що міра остаточного покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні не повинна перевищувати двох років, у виді виправних робіт або службового обмеження для військових - двох років, у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - п'яти років. Такі максимуми цих видів покарань встановлені Загальною частиною КК.

Отже, при сукупності вироків суд може призначити остаточне покарання, вийшовши за межі максимуму санкції статті КК, що передбачає найбільш тяжкий зі злочинів, які входять до сукупності. Суду не надані лише права виходити за межі максимуму даного виду покарання, а в разі, коли один із злочинів є особливо тяжким, - за межі двадцяти п'яти років позбавлення волі.

При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі і будь-яких менш суворих покарань остаточний строк покарання, призначений за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі. Це єдиний випадок, коли при сукупності вироків застосовується принцип поглинення.

Принцип складання покарань за сукупністю вироків, зазначений у ст. 71, стосується не тільки основних, але й додаткових покарань. Отже, незалежно від того, призначене додаткове покарання лише за одним (попереднім) вироком або за другим вироком, до остаточного основного покарання за сукупністю повинно бути приєднане покарання додаткове. Призначаючи за сукупністю додаткові покарання, суд при їх складанні повинен керуватися їх максимальною межею, зазначеною в Загальній частині КК. Наприклад, позбавлення права обіймати певні посади має межу - три роки.

У разі ж призначення різних додаткових покарань (наприклад, за одним вироком як додаткове покарання призначене позбавлення права обіймати певні посади, а за другим - конфіскація майна) обидва ці покарання приєднуються до остаточного основного покарання, призначеного за сукупністю, і використовуються самостійно.

У практиці зустрічаються випадки, коли особа після винесення вироку в справі, але до повного відбуття покарання, вчиняє не одне, а два або більше злочинів. У подібних ситуаціях, а їх передбачає ч. 5 ст. 71, має місце об'єднання сукупності вироків і сукупності злочинів. Тут слід керуватися при призначенні покарання статтями 70 та 71. Передусім, суд повинен на підставі ст. 70 призначити покарання за вчинені особою нові злочини. Призначивши покарання за кожний з них окремо, суд може застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим або вдатися до складання (повного або часткового) покарань. Таким чином, буде призначене покарання за сукупністю злочинів. Потім вже на підставі ст. 71 суд до покарання, призначеного за сукупністю злочинів, приєднує повністю або частково невідбуту частину покарання за попереднім вироком у тих межах, що передбачені в ч. 2 цієї статті.