12.Особливості християнізації Київської Русі. Роль Кирила та Мефодія в історії українського християнства.

Християнізація Давньої Русі протікала суперечливо. Якщо київська громада, підкоряючись авторитету князівської влади, прийняла нову віру покірливо, то інші регіони, наприклад, Новгород, доводилося хрестити вогнем і мечем. Язичництво ще довго зберігала свої позиції, особливо у свідомості людей. Православна церква, пристосовуючись до місцевому середовищі, поєднала свята поклоніння язичницьким богам з культами святих. Так свято Купали злився з днем Івана Хрестителя, Перуна - з днем Іллі Пророка. Зберігся і чисто язичницький за походженням свято масниці.

Після хрещення Русі йшов процес зрощення традиційних язичницьких і православних цінностей. До Христа довгий час ставилися не як до єдиного Бога, яке вказує своїм життям шлях до спасіння, а місцевому божеству, до якого зверталися з проханням про практичну допомогу в земних справах. Широке поширення набув культ Богородиці, як покровительки всього живого, близьке і більш зрозумілий язичницького світогляду.

У підсумку, відбувався синтез православя і язичництва, що призвів до складання так званої двовірї. Поступово язичницькі елементи з нього витіснялися, але багато хто з них зберігалися тривалий час. Так, було прийнято давати новонародженому два імені - християнське, що є в святцях, і язичницьке. Вважалося, що таким чином людині буде забезпечено участь християнського Бога і, в той же час, його захистять язичницькі божества. Цей звичай існував не тільки в низах суспільства, а й серед знаті, а також князів. Досить згадати, що Володимир I увійшов в історію (і в святці) під своїм язичницьким іменем, хоча після хрещення отримав християнське імя Василь. Так само було і з Ярославом Мудрим, хрещеним Юрієм. Володимир Мономах по-християнськи звався Василем Андрійовичем, перші руські святі Борис і Гліб були хрещені як Роман і Давид і т.д. Навіть у XVI відомі такі випадки серед знаті знаменитий Малюта син скурати з зубожілій гілки роду Бельских по-християнськи звався Григорія Лукяновича.

Творці слов'янської азбуки народилися в македонському місті Солуні (сучасне Салоніки). Їхній батько був болгарин, мати - гречанка. У сім'ї росло семеро дітей. Костянтин був наймолодшим (827-869), пізніше прийняв ім'я Кирило. Михаїл (820-885) - у чернецтві Мефодій. Брати отримали блискучу освіту.  Князь Ростислав, що очолював Велико-Моравське князівство, звернувся до візантійського імператора Михаїла з проханням: прислати вчителів, які знають слов'янську мову, щоб його народові переклали Святе Письмо.  З цією місією поїхали до Моравії Кирило і Мефодій, причому вони повезли з собою церковні книги, перекладені слов'янською мовою: Євангеліє, Псалтир, Апостол та інші. Їхні учні переписували ці книги.

Становлення слов'янської писемності було нелегким. 863 рік вважається офіційною датою створення слов'янської писемності. Як відомо, пам'ятками засвідчені дві азбуки: кирилиця і глаголиця. Дехто з учених вважає глаголицю давнішою. Форма кирилиці нагадує грецьке уставне письмо. Спосіб написання букви кирилиці простіший. Глаголиця відрізняється від неї складним накресленням знаків. Очевидно, цим пояснюється те, що глаголиця була витіснена кирилицею.  Заслуга Кирила і Мефодія в історії культури велика: по-перше, Кирило у 863 році розробив першу впорядковану слов'янську азбуку і цим поклав початок розвиткові слов'янської письменності; по-друге, Кирило і Мефодій переклали з грецької мови багато книг, що стало початком формування старослов'янської літературної мови, по-третє, Кирило і Мефодій протягом багатьох років провели серед західних і північних слов'ян і сприяли поширенню грамотності серед цих народів.  Крім того, Кирило і Мефодій вели безперервну боротьбу проти спроб німецько-католицького духовенства заборонити слов'янські книги.  Справа, якій присвятили своє життя Кирило і Мефодій, була недаремною. І найкращий доказ цього - вдячність нащадків.

13.Писемність та освіта часів Київської Русі.

Писемність.Згадки про «писмена» слов'ян та русів є в різних джерелах. Поява писемності -- важливий рубіж у розвитку культури кожного народу. Культура Київської Русі виникла на грунті народної культури східних слов'ян, але разом з тим це була культура нової формації -- середньовічного феодального суспільства, яка формувалась відповідно до політичних, релігійних, художніх і правових поглядів і потреб соціальної верхівки. Безперечно, нові суспільні норми і вимоги стали важливим чинником, що сприяв прогресу всієї культури. До нових явищ слід віднести і розвиток писемної культури, завдяки якій давньоруська література, суспільна думка, літописання досягли світового рівня.

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов'янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. Болгарський письменник початку X ст. Чорноризець Храбр писав, що слов'яни раніше «не имеху книгъ, но чрьтами и резами чьтеху и гадаху, погани суще, крьстивше же ся, римскими и гръчьскими письмены нуждахуся словенскоу речь безъ устроения... и тако бешу много лъта». Пізніше слов'яни отримали дві азбуки -- глаголицю і кирилицю, одна з яких винайдена слов'янськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Більшість дослідників схиляється до думки, що це була глаголиця. Кирилиця, як вважали І.І. Срезневський і С. Георгієв, виникла на базі грецького уставу VI -- VIII ст., доповненого слов'янськими буквами. В порівнянні з глаголичною азбукою, літери якої мали надто складне написання, кирилиця була простою і доступною і тому отримала офіційне, поширення в Болгарії (кінець IX ст.) і на Русі (X ст.).

На користь порівняно раннього знайомства Русі з писемністю свідчить, очевидно, і літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письмены», а також зустріч з чоловіком, який говорив цією мовою.

Підтвердженням реальності «руських письмен» можуть бути договори Русі з греками, один із екземплярів яких призначався для Русі і був написаний слов'янською мовою. Договір 911 р. вказує на руський звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб посли або купці, які прибували з Русі до Царгорода, мали при собі не золоті і срібні печатки, як практикувалося раніше, а спеціальні грамоти, підписані князем. В ряду доказів раннього існування писемності на Русі може бути і знахідка в одному з гньоздовських курганів корчаги другої чверті X ст. з написом «гороухща» або «горо ушна». На думку дослідників, напис засвідчував вміст посудини -- гірчиці або гірчичного масла.

Особливий інтерес становить так звана «Софійська азбука», виявлена С.О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складалась із 27 літер: 23 -- грецьких і 4 -- слов'янських: Б, Ж, Ш, Щ. Найпростіше пояснення знахідки -- перед нами невдала спроба відтворити кириличний алфавіт, до якого схиляються деякі вчені, -- не може вважатися обґрунтованим. Хоча накреслення букв аналогічні кирилиці, але це не кириличний алфавіт, який складається із 43 літер. Не може він вважатись і азбукою із 38 букв, про яку говорить Чорноризець Храбр. Згідно з С.О. Висоцьким, «Софійська азбука» відображає один із перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови. Ймовірно, що перед нами алфавіт, яким користувалися на Русі ще в часи Аскольда і Діра.

Після введення візантійського православ'я, яке стало «культурою» новонавернених, на Русі остаточно утверджується кирилична система письма. Вважається, що окремі літери, невідомі в грецькому алфавіті, внесені до неї під впливом глаголиці. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники» 1073 і 1076 рр., «Слово про закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє», «Повість минулих літ» та ін.

Названі твори -- не єдині пам'ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі. Великий додатковий матеріал для цього дають археологічні розкопки, які виявляють численні вироби з написами. Це шиферні прясла, керамічний і металевий посуд, ливарні формочки, плінфа. Зміст написів різний, але найчастіше вони засвідчують власника речі: «княжа», «Спасова», «княжо есть», «Мстиславля корчага», «Давидова чара», «Гюргева», «Гаврило», «Молодило», «Янъка вдала пряслень Жирць» та ін. Іноді написи вказують на вміст посудини -- «Ярополче вино», «гороухща»; утримують побажання -- «Благодатнеша плона корчага сия»; називають ім'я майстрів -- «Максим», «Людота», «Костантин».

Розкопки Новгорода, інших міст Північної та Північно-Східної Русі (Псков, Стара Ладога, Стара Руса, Твер, Смоленськ) виявляють так звані берестяні грамоти, які датуються переважно XII -- ХШ і наступними століттями. Це листування жителів міст і їх сільськогосподарської округи з приводу різних господарських справ: купівлі землі, лихварських угод, боргових зобов'язань. Це духівниці на випадок смерті, повідомлення про урожай тощо. Як свідчить аналіз берестяних грамот Новгорода (де їх знайдено вже близько 700), писемність відігравала помітну роль у житті не лише заможних, а й рядових міщан.

Виникає слушне запитання -- чи мав феномен берестяних грамот поширення в Південній Русі? Безперечно, мав. Про це говорять знахідки кістяних стилів у Києві, виявлення перших грамот у Звенигороді. Напевно, зустрінуться вони і в інших південноруських містах, але сподіватись на масові їх знахідки не доводиться. Причиною цього є погана збереженість органічних решток в культурних шарах давньоруських міст території України.

Своєрідною компенсацією відсутності берестяних грамот в Південній Русі є написи XI -- XIII ст., зроблені прихожанами і клирошанами на стінах культових споруд. Найбільше їх в Софійському соборі Києва. Виявлені і досліджені С.О.Висоцьким, вони значно поповнили коло писемних джерел про події давньоруської історії. Запис 1032 р. про народження у Ярослава Мудрого сина Всеволода проливає додаткове світло на проблему раннього; заснування і побудови Софії. Під 1054 р. повідомляється про смерть «царя нашого» Ярослава Мудрого. Запис про мир на Желяні під Києвом представляє нам його учасників -- великого київського князя Святополка Ізяславича, Володимира Мономаха, князя переяславського, і Олега Святославича, князя Чернігово-Сіверської землі. Окремий великий напис повідомляє про продаж Боянової землі і внесення десятини до Софії. Можливо, що ця купча має якесь відношення до легендарного Бояна, про якого згадує «Слово о полку Ігоревім». Покаянний напис на стіні Михайлівського собору Видубицького монастиря -- «господи, помози рабу своєму Стефану, грешившему паче всех и делом, и помышлением», очевидно, пов'язаний з ігуменом Печерського і Кловського монастирів, пізніше єпископом Володимира-Волинського Стефаном.

Аналіз церковних графіті показує, що їх авторами були представники усіх соціальних верств населення -- ченці, попи, купці, княжі люди, прочани, професійні писці. Разом із берестяними грамотами і написами на ужиткових речах настінні написи засвідчують досить значне поширення грамотності на Русі.

Освіта.Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій вчились або, як пише літопис, «постигали учение книжное» діти «нарочитой чади» -- найближчого оточення князя. «Учение книжное» -- не просто грамотність, а навчання тодішнім наукам. Як вважав Б.Д. Греков, дітей «нарочитой чади», тобто старших дружинників, князівської адміністрації, бояр брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити із них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією і іншими країнами1.

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. «Повість минулих літ» повідомляє, що Ярослав «прииде к Новугороду, собра от старост и поповых детей 300 учити книгам». У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В.М. Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. «Собравши же младых девиц неколико, обучала писанню, такаж ремеслам, пению, швению и иньщ полезным знанням». У 1968 р. на схилах Старокиївської гори вдалося виявити невелике шиферне прясло з чітким і грамотним написом «Янька въдала пряслень Жирцъ,». Ймовірно, що перед нами автограф Янки Всеволодівни, даний одній із своїх учениць.

Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він учився в «єдиного учителя» і, за словами літописця Нестора, досить швидко осягнув усі «граматикия».

Про існування школи грамоти в Софійському соборі Києва свідчать численні графіті, нанесені в різних частинах будівлі її учнями. Один із них увічнив своє ім'я: «Пищанъ писалъ в дяки ходилъ ученикомъ». Новгородський хлопчик Онфім лишив для нащадків свої школярські вправи на бересті.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича. Власні книжкові зібрання були також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського Григорій. Помітивши, що його книги почали красти, він, щоб не вводити злодіїв у спокусу, подарував частину свого зібрання «властелину града», іншу продав. Згодом він почав збирати нову бібліотеку.

На Русі було багато бібліотек, але перша і найбільш значна знаходилась у Софії Київській. Заснування її в 1037 р. стало видатною подією в культурному житті Київської Русі, і не випадково вона так детально описана літописом. Складаючи похвалу Ярославу Мудрому за будівельну діяльність, поширення християнської віри, літопис особливо підкреслює його любов до книг. Він не тільки сам читав часто «в ночи и в дне», а й «собра писцъ многы и перекладаша от Грекъ на словънское письмо. И списаша книги многи... положи в святій Софъи церкви, юже созда самъ». Літописець, вважаючи Ярослава достойним продовжувачем справи свого батька, відзначає, що «Володимеръь землю взора и умягчи, рекше крещеньем просвътивь. Сей же насъя книжними словесы сердца върных людий, а мн пожинаемъ ученье приемлюще книжное».

За студійським монастирським статутом, бібліотека перебувала у віданні спеціального брата-бібліотекаря. Братія, згідно з його розпорядженням, повинна була приходити в певний час для читання книг. Частина братчиків займалася переписуванням книг. Про «книжное строение» дуже добре розповідається в «Печерському патерику».

Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість переписувачів, подібних печерському Іларіону, знаходилась при Софії Київській. Тут працювали писці як духовного звання, так і миряни. М.М. Розов, досліджуючи книги бібліотеки Софії Новгородської, встановив, що із понад 100 переписувачів, які лишили свої автографи на книгах, близько половини були писцями-ремісниками. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив щонайменше 130 -- 140 тис. томів. Крім Києва центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов, інші міста.

На час прийняття Руссю християнства вже існувала велика кількість перекладів богослужбових книг, богословських та історичних творів слов'янською мовою. Вони з'явилися завдяки кирило-мефодіївській місії в Моравії, а потім перейшли до Болгарії. Немає сумніву, що на Русі використовувались слов'янські книги, але робилися переклади і безпосередньо з грецької мови. Церковний історик Іоанн Мейєдорф, посилаючись на Початковий літопис, доводить, що переклади грецьких книг створювались у Києві. Серед них були: Новий і Старий завіти, візантійська гімнографія, богослужбова література.

Але поряд з церковними перекладались, безперечно, й інші книги, які містили відомості з світової історії, географії, астрономії, філософські і юридичні трактати, публіцистичні і розважальні твори. Це Хроніка Георгія Амартола, Хроніка Георгія Сінкелла, «Історія іудейської війни» Іосифа Флавія, «Християнська топографія» Козьми Індікоплова, «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна, «Повість про Акіра Премудрого» та ін. Не пізніше XI ст. на Русь потрапив оригінальний твір болгарського екзарха Іоанна «Шестоднев», у якому подані тлумачення біблійних оповідей про шість днів творення світу.

У давньоруських школах і бібліотеках виховувалося багато видатних літописців і літераторів, богословів і філософів, публіцистів. Імена деяких з них за умов, коли авторству не надавалось такого значення, як пізніше, дивом збереглися до наших днів.

У справі освіти на Русі роль Софії Київської важко переоцінити. Книги, які виходили із її стін, служили основою для створення нових бібліотек, у тому числі і великої бібліотеки Печерського монастиря. З кінця XI ст. він став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі. Згодом у кожному єпископському місті, а також у великих монастирях за прикладом Софії Київської виникли свої майстерні по переписуванню книг що разом з бібліотеками стали базою для розвитку давньоруського літописання.

14.Розвиток літератури і науки Київської Русі.

Науково-природничі знання в Київській Русі, як і в інших країнах середньовічної Європи, перебували під сильним впливом «Шестоднева» Іоанна, екзарха болгарського, а також трактатів Козьми Індикоплова. В уяві останнього земля становила собою чотирикутник, який омивається з усіх сторін океаном, всередині має моря -- Середземне і Каспійське -- і два заливи -- Перський і Аравійський. За океаном знаходиться земля, оточена стіною, що переходить у небосхил.

Звичайно, ця фантастична будова землі і неба задовольняла далеко не всіх. Із географічного опису «Повісті минулих літ» можна зробити висновок, що Нестору земля уявлялась інакше. Говорячи про спадщину трьох синів легендарного Ноя, він називає майже всі країни Європи, Азії і Північної Африки, їх моря, ріки, острови. В детальному описі шляху «Із Варяг в Греки» він підкреслює, що із Варязького моря можна припливти до Риму, а від Риму в Понтійське (Чорне) море, в яке впадає річка Дніпро, котра системою річок і озер пов'язана з тим же Варязьким морем.

Широка виробнича діяльність, розвиток ковальського, ювелірного, склоробного, керамічного та інших ремесел обумовили освоєння знань в галузі фізичних і хімічних властивостей матеріалів. Торгівля, монументальне будівництво, літочислення сприяли розвитку математичних і астрономічних знань. Згідно з дослідженнями Ю.К.Афанасьєва і Б.О.Рибакова, на Русі добре знали формулу обчислення площі кола.

Певних успіхів досягла також медицина, що базувалася на лікуванні травами. В «Печерському патерику» розповідається про двох київських «лічців» -- професіоналів кінця XI -- XII ст. -- Агапіта і Вірменина, які користувалися великою популярністю серед населення Києва і, певною мірою, конкурували один з одним. Знали на Русі і хірургічне лікування. Про це, можливо, промовляють знахідки медичних інструментів, зокрема пінцетів і ножів. З літопису відомо, що київському князю Святославу Ярославичу видаляли пухлину -- «ръзанье желве», щоправда, операція була невдалою.

Поряд з історичною писемністю на Русі набула неабиякого розвитку оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Характерно, що київський епос зберігся у народній пам'яті не в Україні, а в далекій Півночі Росії. Відомі билини київського і новгородського циклів. В них оспівуються народні богатирі Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Всі вони -- це безкорисливі захисники Руської землі, «вдов и сиріт». Найпоширенішими були билини: «Ілля Муромець і Соловєй-розбійник», «Ілля Муромець і ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня Никитич і Альоша Попович» та ін.

Оригінальна літературна творчість XI -- XIII ст. представлена невеликою кількістю творів. Більшість їх не дійшла до наших днів. Але збережені пам'ятки, кожна з яких є справжнім шедевром, дають підстави для висновку про високий рівень розвитку літератури в Київській Русі. Мова йде про видатний твір митрополита-русича Іларіона «Слово о законе и благодати», агіографічні твори Нестора «Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба» і «Житие Феодосия Печерского», «Поучение детям Володимира Мономаха», «Послание митрополита-русича Клима Смолятича», проповіді і повчання єпископа туровського Кирила, «Слово о полку Игореве», «Хождение Даниила Заточника» та ін.

Глибоке враження на читача справляє «Слово о законе и благодати» Іларіона. Проголошене близько 1050 р. в Софії Київській, воно стало своєрідним маніфестом самоусвідомлення руського народу, перед яким відкривалося велике майбутнє і який не потребував опіки Візантії. Згідно з Іларіоном, київські князі «не въ худъ бо и невъдомъ земли владычьствоваша, но нъ Русьскъ, яже въдома и слышима єсть всъми четырьми концы земли». Розповідаючи про християнські діяння княгині Ольги і Володимира Святославича, він порівнює їх з візантійським імператором Костянтином Великим і його матір'ю Оленою. Ярослав Мудрий продовжив добрі справи батька, став будівничим великого міста і знаменитого храму. «Слово» закінчується зверненням до Ярослава Мудрого, який, як Соломон після Давида, «великий дом Божий святой Божьей премудрости создал на святость и на освящение твоєму городу, которнй украсил всякой красотой».

Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст. був «Ізборник» 1076 р. Велике місце в ньому займає повчання про те, «како подобаєть человеку быти», тобто якими правилами необхідно керуватись людині у житті. Вперше в давньоруській суспільній думці визнається наявність соціальних протиріч в реальному житті. Невелика кількість багатих розкошує, тоді як «большая часть мира сего в нищтете єсть». При цьому праведні і бідні живуть мало, а багаті «многия лета». «Ізборник» 1076 р. закликає багатих і бідних в дусі християнської моралі до загальної любові і взаємного всепрощення ,

Видатним публіцистом був великий князь Володимир Мономах, перу якого належить відоме «Повчання» дітям. Основна його ідея -- тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватись про свою землю і її підданих. Князь не повинен покладатися на своїх безпосередніх помічників, на тіунів і отроків, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружинникам розоряти села і житниці. Князь мусить знати іноземні мови, як знав їх його батько Всеволод, який, «дома седя, знал пять языков, в том ведь честь от людей из иных земель». «Повчання» закінчується спогадами Мономаха, які, по суті, є першим зразком давньоруської мемуарної літератури.

Вихідець з Чернігівської землі ігумен Даниїл на початку XII ст. відвідав «святі місця» Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у творі «Хождения Даниила». Цей твір є кращим не лише в давньоруській, ай у європейській середньовічній літературі, тут подається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину. Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою без усіляких повчань і ораторських красивостей. Зроблено це свідомо, щоб мати широкого читача. «Аз написах не хитро, но просто», -- зауважив Даниїл. Певно, ця простота, а ще ідея руського патріотизму спричинились до значної популярності твору, його поширення на Русі. Паломник Даниїл в «святих місцях» поминав руських князів, молився за весь руський народ і від його імені ставив свічку на гробі Господньому.

Серед церковної літератури виділяється «Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба» Нестора Печерського. Він розповідає про життя і смерть Бориса і Гліба, яку прийняли вони з мученицькою покорою і тим самим, на думку Нестора, прихильника принципу старшинства на Русі, явили собою приклад християнської смиренності, гідний наслідування.

Митрополит Клим Смолятич, відрекомендований літописцем як філософ і книжник, яких до того не було на Русі, у «Посланні до Фоми пресвітера»

виказує широку ерудицію, знання класичної філософії, проводить ідеалістичну концепцію нестяжательства. Йому не треба ні влади, ні багатства. Він проти розбудови церковних господарств, у яких працює підневільне населення. Незвичайною для багатьох сучасників Клима Смолятича здавалась його сентенція: «Премудрість це божество, а храмом є людство». Клим Смолятич відкидав докори смоленського пресвітера Фоми в тому, що, використовуючи твори грецьких авторів Гомера, Арістотеля і Платона, він тим самим хвалить поганську віру. Філософія знаменитих греків йому потрібна, щоб «знать праведно и духовно об описываемых у евангелистов чудесах Христовых».

Із літературної спадщини Клима Смолятича збереглися лише окремі твори, хоч, згідно з Никонівським літописом, він «много писання написав предаде».

Широкою популярністю користувалися на Русі твори Кирила Туровського. В його повчаннях, проповідях і молитвах, написаних з неабияким ораторським і поетичним хистом, відчуваються традиції грецької літератури з її драматизмом і постійним протиставленням позитивного негативному. Як і Клим Смолятич, Кирило Туровський брав активну участь у політичному житті країни. Його «Притча про людську душу і тіло» засвідчує опозицію до діянь Андрія Боголюбського. У «Слові про царя» Кирило закидає сильним світу, що вони піклуються тільки про своє тіло, а не про душу, ними володіють житейські пристрасті, а не думки про смерть.

Наприкінці XII ст. було написано «Слово о полку Ігоревім» -- перлина давньоруської художньої літератури. Гарячі дискусії з приводу авторства «Слова» і місця його написання, що дедалі більше стають цариною місцевих любителів-патріотів, мало конструктивні і, до того ж, безперспективні. Та й не це в «Слові» основне. Важливо, що воно з'явилося на Русі і належало перу видатного нашого співвітчизника. Розповідаючи про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. на половців, автор поеми вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз'єднаності руських князів, в їхньому сепаратизмі. Тому з такою силою звучить в «Слові» ідея єдності руських князів, єдності Руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря, численних історичних екскурсів, а й описами Руської землі з її багатьма містами, з повноводними ріками, безкрайніми просторами. Заклик до єднання автор вкладає в уста великого київського князя Святослава Всеволодовича -- як глави держави. У «Золотому слові» він звертається до удільних князів «встать в злат стремень», «прилететь издалеча» і захистити Руську землю, батьківський стіл.

На початку ХШ ст. було складено «Києво-Печерський патерик», до якого увійшли повчання братії Феодосія Печерського, житійні твори Нестора, послання суздальського єпископа Симона печерському ченцю Полікарпу, Полікарпа до ігумена Акіндіна. В посланнях Полікарпа, викладених у формі переказів, утримуються важливі дані про будівництво Успенської церкви Печерського монастиря, про зодчих, живописців, зокрема київського художника Алімпія, котрий пройшов школу царградських майстрів. Цікаві розповіді «Патерика» про київське життя.

Чудовою пам'яткою мистецтва «книжного строения» є Радзивіллівський літопис, прикрашений кольоровими мініатюрами (їх 618). Вони виготовлені у XV ст., але з давньоруських оригіналів кінця XII -- початку ХШ ст. Як вважає Б.О.Рибаков, який зіставив мініатюри з текстом літопису, багато з них зв'язані не тільки з Володимирським лицевим зводом 1212 р., а й з деякими київськими літописами. Завдяки пензлю невідомих художників, які користувалися лаконічною і об'ємною мовою символів, ми маємо можливість заглянути в живу історичну дійсність X -- ХШ ст.

15.Мистецтво й архітектура княжої доби. В Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостерігаються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мають шість пілонів, сюди належать церкви Володимира, Галича, Холма та інших міст. Вони складені переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають виразний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пантелеймона в Галичі (1200), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. В центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад 30 фундаментів різних будов тринавних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, західних і місцевих архітектурних традицій.Яскраву картину спорудження Данилом церкви у Холмі подає літопис, розповідаючи, що церква була "гарна і гожа". Церква мала чотири склепіння і "стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені стеклами римськими". При вході у вівтар "стояли два стовпи з цілого каменя і на них склепіння, а верх же вгорі прикрашений зорями золотими на лазурі". Внутрішній поміст її "був вилитий з міді і чистого золота, так що блищав він, як дзеркало". Дверей було двоє, і "прикрашені вони каменем тесаним — галицьким білим і зеленим холмським, різьблені одним умільцем Авдієм..." "На західних дверях був зроблений Спас, а на північних святий Іоанн Золотоустий, так що всі, хто дивився на них, дивувалися". Прикрасив князь дорогоцінним камінням і золотом ікони, які привіз він з Києва. Коли ця церква згоріла під час пожежі у Холмі, то Данило побудував новий собор Богородиці, що був прикрашений різними скульптурами та виробами художнього ремесла. Поряд з прикрасами місцевих умільців, багато архітектурних деталей привозилося з Києва та інших міст, а також з-за кордону. Князі і бояри дбали, щоб у церквах були високохудожні ікони, прикрашені золотом, сріблом і коштовним камінням, а також шатами, виготовленими з дорогоцінних тканин і гаптованими золотом. Деякі дослідники припускають, що палати князів і багатих вельмож прикрашались пишно і з великим культурним смаком.Кам'яне зодчество у Галицько-Волинському князівстві було дуже поширеним. Міські забудови, оборонні і церковні споруди виконувались досвідченими будівничими. Літопис повідомляє, що, наприклад, міські укріплення на Волині зводив "муж хитрий" Олекса. Археологічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й мистецтво в Галицько-Волинській державі.У Галицько-Волинському князівстві високого рівня розвитку набув живопис. Українське живописне мистецтво, як доводить, академік Айналов, виникло ще в дохристиянську добу. Істотний вплив на його розвиток зробив стиль візантійського живопису, який панував у ті часи не лише в старокиївській державі, але й по всій Європі. Візантійський живопис, як відомо, виріс на грунті античного, який у своїй основі був реалістичним. Християнський живопис порвав з реалістичними традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість життєдіяльності стверджував аскетизм. Саме в цьому варіанті християнський живопис прийшов з Візантії в Україну. Його характерною рисою було те, що окремі постаті розміщувались на картині в небесній гармонії, а не в життєвому безладді. Це був досить високий рівень живописного мистецтва, але прийшов він у Стародавню Русь у дещо видозмінених формах, зокрема, у формі монументального мистецтва, тобто декоративного малювання на стінах, і в формі книжкових мініатюр (рисунків і початкових літер у текстах книг). Монументальне мистецтво теж зазнало певних змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у вигляді мозаїки. Стінний розпис нашими живописцями був названий фресками. Отже, монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески.Безумовно, центром розвитку живописного мистецтва був стародавній Київ. У Києво-Печерському монастирі, як говориться в "Печерському патерику", діяла майстерня, де творив видатний майстер Алімпій. Він на замовлення киян малював ікони, якими прикрашали іконостаси, оселі та церкви. Академік М. Грушевський, порівнявши один з фрагментів розпису Десятинної церкви з фрагментом Софійського собору, дійшов висновку, що на оздобленні Десятинної церкви позначились життєрадісні традиції живопису елліністичної школи. Оздоблення кафедрального Софійського собору тяжіє до більш аскетичного світогляду, що сталося під впливом Царгороду.Дмитро Антонович пише, що розпис Софійського собору — явище в історії всесвітнього мистецтва виняткове. Поліхромія святої Софії складається з мозаїки і стінного малювання. Майстрів для розпису привозили з різних міст Стародавньої Греції, оскільки в розписі храму представлені різні школи. Той факт, що одна й та сама церква розписана в одних частинах мозаїкою, а в інших настінним малюванням є суто українським явищем. Подібної комбінації у розписі храмів у країнах еллінської і римської культури не зустрічається. Мозаїки та стінописи Київської Софії — це твори візантійського мистецтва на українському грунті. Поступово ця традиція розпису храмів поширювалась по багатьох землях Стародавньої Русі. У Галицько-Волинському князівстві оздоблення інтер'єрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Дослідники характеризують XII століття як початок самостійної художньої творчості в Україні. Український учень візантійського вчителя навчився сприймати навколишню дійсність по своєму і привносити у мистецтво своє художнє мислення.Високого рівня на Галицько-Волинських землях досягло ювелірне та музичне мистецтво. Обробка дорогоцінних металів провадилась на досить високому рівні для того часу. Зокрема, використовувались технології — зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке литво тощо. Літопис розповідає про візит галицького князя Данила до Угорщини: "Його сідло було з паленого золота", стріли і шабля "прикрашені золотом та іншими хитрощами". У Галицько-Волинському літописі розповідається про "славного співака" Митусу, який виконував пісні у супроводі арфи або лютні.

18.Києво-Печерська лавра,та її роль у розвитку української культури.Києво-Печерська Лавра це унікальний монастирський комплекс, внесений ЮНЕСКО до списку пам'яток всесвітнього значення. Більше 43 мільйонів туристів з усіх кінців світу побувало на його території за час його існування. Комплекс включає в себе надземну частину (комплекс релігійних споруд) і підземну (печери) частини. Історія Києво-Печерської Лаври Києво-Печерська Лавра бере свій початок у 1051 році, коли чернець Антоній поселився в цих місцях у виритій на схилі гори печері. Незабаром до нього приєдналися однодумці, які почали розширювати печери, а пізніше коли підземна обитель перестала вміщати всіх братів - будувати перші надземні споруди.Саме від печер і походить назва монастиря, а слово «лавра» означає статус, його одержували великі і впливові монастирі, які нагадували своїми розмірами невеликі містечка, що мають свої вулиці (в перекладі з грецького «лавра» - вулиця).З 70-х роках XI століття в монастирі розпочалося інтенсивне будівництво, були зведені Успенський собор, Троїцька надбрамна церква і трапезна.Монастир відігравав помітну роль у розвитку розвитку української культури - будівництво храмів вдосконалювало майстерність архітекторів і художників, тут балу заснована перша на Русі друкарня. У Лаврі жили і працювали відомі літописці, письменники, вчені, художники, лікарі, книговидавці. Саме тут близько 1113 р. літописець Нестор склав «Повість временних літ» - основне джерело сучасних знань про Київську Русь.Після великої пожежі в 1718 почалося відновлення пошкоджених будівель та спорудження нових. Успенський собор і Троїцька надбрамна церква набули вигляду бароко, а навколо території верхньої Лаври було зведено кам'яні стіни. Таким чином, в середині XVIII ст. сформувався унікальний архітектурний ансамбль Лаври, який в основному зберігся до нашого часу. Києво-Печерська Лавра стала найбільшим монастирем на всій Русі, площа якого становила майже 30 гектарів.Києво-Печерську Лавру не залишав без уваги жоден з російських государів - і Петро Великий і Катерина і Микола II відвідуючи Лавру брали благословення у настоятеля, а так само передавали в дар обителі золоті хрести і лампади, усіяні алмазами оклади богослужебних книг.Після приходу до влади комуністів в 1917 для монастиря настали важкі часи - все його майно було оголошене надбанням народу, а сам монастир незабаром закрили і через деякий час відкрили тут музейне містечко.У 1941, під час Другої Світової Війни, був підірваний Свято-Успенський собор. До цих пір точно не встановлено ким проводилися вибухові роботи - німцями, або радянським підпіллям. У червні 1988 року ново створеної Печерської громаді була повернена територія Далеких печер зі всіма наземними будовами і печерами, а в 1990 передана територія Ближніх печер Печери Києво-Печерської лаври Печери це система підземних коридорів, що складається з двох частин - Ближніх і Дальніх. Перші літописні згадки печер припадають на 1051 рік. Спершу у печерах жили монахи, пізніше там стали ховати померлих поселенців монастиря. Зокрема там знаходяться останки Нестора Літописця, автора «Повісті временних літ», Іллі Муромця - билинного героя і мощі нетлінних лаврських святих. У деяких підземних келіях жили ченці затворники, котрі присвятили своє життя молитвам - у стінах печерних коридорів залишилися віконця келій через які їм передавали їжу і питво.

19.Поширення ідей раннього гуманізму в Україні (Ю. Драгобич, П. Русин, С. Оріховський).В європейській культурі розрізняють ранній і пізній гуманізм епохи Ренесансу. Ранній виник в Італії (XIV —середина XV ст.) й ознаменований інтересом до класичних мов, риторики, граматики, поезії, історії та моральної філософії. В його середовищі формувалися ідеї громадянського гуманізму — патріотизм, свобода особистості, гідність людини, громадянське служіння, спільне благо та ін. В останній третині XV ст. в Італії та південній Франції помітно зміщення гуманістичних інтересів до природничих наук, натурфілософії, теології. Цей період прийнято називати пізнім гуманізмом. В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають період XV —XVI ст., ознаменований діяльністю провідних учених — вихідців із українських земель — Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Григорія Чуя, Станіслава Оріховського-Роксоляна та ін. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти їь у світі. Юрій Дрогобич (Котермак, Юрій зі Львова) (бл.1450— 1494 pp.) народився у Дрогобичі, навчався у Болонському та Краківському університетах — найбільших на той час гуманістичних центрах Європи. Дістав ступінь доктора філософії та медицини у Болонському університеті, впродовж 1478—1482 pp. викладав тут математику й астрономію. У 1481 — 1482 p.p. був обраний ректором медичного факультету та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, викладав медицину й астрономію (1487— 1494 pp.). Юрій Дрогобич опублікував першу друковану книгу українського автора — власну "Прогностичну оцінку року Божого 1483" (Рим, 1483 р.). У ній подано певні наукові відомості з географії, астрономії, філософії. Вперше світ дізнався про точні географічні координати українських міст — Дрогобича, Львова, Феодосії (Кафи), а також Вільно і Москви. Відомі його праці, де точно визначено дати сонячного затемнення: "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 р." і "Трактат із шести розділів про затемнення" (1490 p.). Праці Ю.Дрогобича знали у багатьох країнах Європи. Завдяки його творам світ не тільки дізнався про українські міста, а й зміг оцінити науковий потенціал українця — Ю.Дрогобич вперше довів залежність погоди від географічної широти, можливість передбачати по-годні катаклізми. Вважають, що його лекції у Краківському університеті могли слухати німецький поет-гуманіст Конрад Цельтіс і польський астроном Миколай Коперник. Павло Русин із Кросна (бл. 1474 — 1517 pp.) народився на Лем-ківщині, навчався у Краківському (від 1491 р.) та Грейфсвальдському університетах (Німеччина), тут дістав 1499 р. ступінь бакалавра вільних мистецтв. Від 1506 р. викладав у Краківському, а пізніше Віденському університетах античну літературу. Деякий час учителював в Угорщині. Писав вірші латинською мовою, вважається основоположником польської ренесансної поезії. Збірка його віршів опублікована у Відні 1509 р. Утверджував ренесансно-гуманістичну ідею про спроможність людини завдяки власним зусиллям, дотримуючись Доброчесності та доблесті, піднятися до рівня богоподібності, досягти земного щастя і залишатися в пам'яті людей. Був прихильником концепції природного права, особистої свободи індивіда, свободи совісті, слова, віри, права керуватися власним розумом, справедливості, толерантності. Поетичне слово називав даром богів, а поета порівнював з пророком. Його вихованцями були відомі ренесансні поети — Ян Вислоцький, Ян Дантишек, Ян Паноній. Лукаш з Нового Міста (помер близько 1542 р.) — педагог і філософ, народився біля Самбора. Навчався у Краківському (1513 — 1515 pp.) університеті, згодом працював тут; з 1517 р. — бакалавр, а з 1521 р. — доцент філософії та магістр вільних мистецтв. У останні роки життя переїхав на батьківщину, продовжував співпрацювати з Краківським університетом; 1522 р. опублікував перший у Європі підручник з епістолографії, написав також філософський трактат, який залишився неопублікованим. Мистецтво епістолографії — вміння писати листи — було для гуманістів дійовим засобом популяризації своїх поглядів, відстоювання соціальних, релігійних, національних прав і свобод. У лекціях з філософії Лукаш пропагував вчення Арістотеля, однак засуджував сліпе поклоніння авторитетам, пробуджував навички самостійного мислення слухачів. Належав до людей діяльних, творчих і освічених, яких вважав рушіями суспільного прогресу. Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566 pp.) — оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст. Народився в с.Оріхівка Перемишльського повіту Руського воєводства. Навчався у Краківському (1526 p.), Віденському (1527 p.), Віттенберзькому (1529 p.), Падуанському (1532 p.), Болонському (1540 p.), а також вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцігу — всього у різних університетах навчався 17 років. У 1543 р. повернувся в рідні місця, зайнявся суспільно-політичною діяльністю. Писав латинською та польською мовами, мати була українкою, тому Станіслав гордо писав про себе, що він Роксолан. Найвизначніші праці: 1. "Дві промови "Про турецьку загрозу" (Краків. 1543—1544 pp.). Автор порушує актуальну тоді проблему згуртування європейських народів для подолання турецької експансії. Ідея його живе донині в концепції "європейського дому". 2. "Про целібат" (Краків, 1547) — лист до Папи з вимогою відмінити обітницю безженства священиків, оскільки целібат суперечить природі людини, праву мати сім'ю і продовжувати рід. За це вченого відлучено від церкви, заборонено служіння, однак він одружився і виховував дітей. 3. "Настанови польському королеві Сигизмунду Августу" (1543 p. і 1548 p. — дві редакції) — гуманістичний твір про природу монархічної держави. Автор наголошує на виборності короля всім народом, влада короля не має бути спадковою, право володаря король має заслужити працею на користь народу, піклуванням про найнижчі верстви, їх освіту, добробут, мораль. Обґрунтовує теорію демократичної держави, де влада підзвітна народові. Оріховський розробляв її на основі античних зразків, розвивав ідею рівності народів, пошану до рідної мови і традицій культури. 4. "Літопис" (1554 p.), що охоплює п'ять років історії Польщі. 5. "Промова на похороні Сигизмунда 1" (Венеція, 1548 p.), введена до антології "Промови найвидатніших мужів" (Венеція, 1559 р.) і перевидана (Париж, 1566 p.; 1568 p. — Венеція, 1569 p. і 1586 p. — Кельн). Талант оратора та публіциста доповнювався талантом філософа, котрого цікавили питання війни і миру, етики й політики, релігійної толерантності. Відомо, що католикові, який паплюжив православ'я — віру його матері — Оріховський відповів двома гнівними трактатами, де відстоював гідність людини, її право на вільний вибір релігії та святий обов'язок шанувати віру предків. На жаль, не збереглася важлива праця Оріховського "Природне право", де він виклав свої етичні й політичні теорії. Саме на основі природного права він полемізував з Папою, заперечуючи його втручання у світські справи, відстоював кредо відокремлення церкви від держави та верховенство світської влади. Цікаві погляди Оріховського на історію як на діяльність людей — і народу, і видатних осіб. Історію як знання минулого він вважав чинником пробудження самосвідомості народу, історичної пам'яті, виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. В його працях помітна ідея договірного походження держави, міркування про демократію як торжество природного права. Дотримуючись поглядів прихильників станової монархії, Оріховський був одним із перших в Європі ідеологом освіченої монархії, хотів бачити в особі короля "філософа на троні". Природне право, на його думку, вище від людських законів. їх при потребі можна змінювати, а найголовнішим у громадському житті вважав принцип спільного блага, основні ідеї якого — патріотизм, служіння державі, громадська активність — грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному добру. Оріховський належав до кола найосвіченіших і найвидатніших людей Європи. Його учителями були Меланхтон і Мартін Лютер, а друзями — Альбрехт Дюрер, Ульріх фон Гутен, Лукас Кранах-старший та ін. До плеяди гуманістів належать також поет і політичний діяча Йосип Верещинський (1532—1598 pp.), який народився на Холм-щині, був київським католицьким єпископом (1589—1598 pp.). Він створив проект лицарської школи на Задніпров'ї, висунув ідею козацької держави у формі князівства з центром у Києві. З його ініціативи організовано друкарню у Фастові. Розуміння, що тільки власна держава може розв'язати проблеми українського населення, він намагався втілювати у державотворчих ідеях своїх політичних проектів (1590 р. і 1596 р.) про організацію самоврядування в Україні. Тут поряд з владою князя визнавалась влада гетьмана, якого обирало січове товариство. Верещинський одним із перших у польському суспільстві намагався долати негативне ставлення до козацтва, пропагуючи лицарство оборонців рідної землі. Прославився гуманістичними поглядами поет Шимон Шимо-нович (Симон Симонід) (1558—1629 pp.). Народився він у Львові, навчався у Краківському університеті. Відомий філолог, мав титул "королівського поета". В польській літературі Шимонович започаткував новий жанр — русинські пісні "Селянки", а також писав епітафії, драми, дрібні оповідання — фрашки. Відомий громадською діяльністю, зокрема організаторсько-педагогічною. Брав участь у заснуванні Замойської академії, підборі професорів, фундуванні друкарні. Його "Селянки" (1614 p.), написані під впливом "Буколік" Вергілія й італійської буколічної поезії доби Ренесансу та опубліковані в Замості з численними українізмами в мові, подають реальні картини побуту українського села. Вчений цінував пізнавальні можливості людського розуму, виступав за розвиток світського знання, акцентував на важливості виховання у громадян доброчесності й інших моральних цінностей. Оспівував красу рідної землі, звеличував фізичну працю простих людей, виступав за рівноправність усіх верств у державі — міщан, ремісників, купців. Селян вважав фундаментом держави. В економічному, політичному та культурному відношенні Україна XV —XVI ст. була складовою частиною Європи. Нею цікавилися культурно-освітні діячі, сюди охоче навідувались, тут вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури — Філіп Буонакорсі Каллімах, Юлій Помпоній Лет, Конрад Цельтіс, Ієронім Празький, Ян Лятос, Кирило Лукаріс, Мелетій Пігас, Никифор Параскез. Осідали вони переважно у Львові й Острозі. Поряд із цими містами головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, зокрема як завдяки безпосереднім контактом із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів. У згаданих українських містах уже в XVI ст. з'явилися наукові осередки, справжні культурно-освітні центри зі школою, друкарнею, гуртком учених людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту — богословські, світські, підручники, а й навчали молоде покоління. Принагідно зауважимо, що поступово почали з'являтися переклади Святого Письма слов'яно-руською мовою: Пересопницьке Євангеліє (1556—1561 pp.). євангеліє В.Тяпинського (1575 p.), В.Негалевського (1581 p.), Літківське Євангеліє, Псалми Давида (1582 p.), а також знаменита на весь світ Острозька біблія (1581 p.). Переклади та масові розповсюдження Святого Письма мовою, доступною широким колам освічених людей, прокладали шлях до розуміння Священних текстів, знайомили читачів із засадами первісного християнства, сприяли поширенню раціоналістичних ідей протестантизму — антитринітаріїв та социніан. Це засвідчують записи на полях Острозької біблії, датовані 20-ми роками XVII ст., а також "Нягівські навчання на Євангеліє" (друга половина XVI ст.), замітки на полях рукописної книги "Бесіди Іоанна Златоустого на послання апостола Павла до коринтян" (перша половина XVII ст.)". Автори записів критикували суспільну практику церкви, захищали православну релігію, відкидали обряди, зокрема вшанування ікон. Це засвідчує велику популярність реформаційних ідей в Україні XVI-XVII ст.

20. Полемічна литератураа України XVI—XVII ст.Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний з Брестською церковною унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос» (грец. — «плач» — плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у «Палінодії» («книга оборони»), Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривав його політику за принципом «чим гірше, тим краще». Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і згвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим.Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.У XVI—XVII століттях поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими — учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович — «Роксоланія», «Звитяжство богів» та інші, Симон Пелакід — «Про Острозьку війну», Дем'ян Наливайко — «Про час», «Про старожитний клейнод» та інші, ієромонах Дубненського монастиря Віталій — епіграми з книги «Діоптра, або Дзеркало», Симон Симонід (Шимонович) — «Чари», «Женці», книга «Селянки», Мелетій Смотрицький — «Лямент у світа вбогих…», Касіян Сакович — «Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», Симон Зиморович — книга любовних пісень «Роксоланки, або Руські панни», Софроній Почаський — поетична книга «Евхарістиріон, або Вдячність», Афанасій Кайнофольський — книга «Тератургіма, або Чуда», Кирило Ставровецький — збірник віршів «Перло многоцінноє», Олександр Мітура — «Узор доброчесности», Лазар Баранович — вірші в книзі «Аполлонова Лютня»(1971), Іван Величковський — книжка «Зегар з полузегарком» та ін. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI—XVII століття дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI — першої половини XVIII століття переживала важливий етап свого розвитку. Автори використовували т. зв. силабічну і несилабічну системи побудови рядків, уміло користувалися римою і віршованим розміром. Часто вживалися 4- і 5-стопний ямб і хорей. У XVIII столітті найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов'язані з ім'ям Григорія Сковороди.

У XVII столітті популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми:містерія — таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом;міракл — події життя святих;мораліте — драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та інші і велися розмови повчального характеру.Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але і світські теми. Її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму «Комедія на Різдво Христове», Симеон Полоцький — драму «Про Навуходоносора», Григорій Кониський — «Воскресіння мертвих».Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVI століття, тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні редакції мають ознаки нового часу. У XVII столітті з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу — формування козацтва, Визвольну війну 1648—1657 р. та інші — літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.

32.Драматургія і театральне мистецтво Україні кінця XVIII-XIXст.18 століття - час розквіту вертепу. В театральній діяльності існував поділ на "верхній світ" та "нижній світ". Вистави "верхнього  світу" належать до трагедійно - драматичного серйозного шару дійсності (вистави писали і виконували професіонали, твори були присвячені проблемам суспільства тощо), то "нижній світ" сприймається суспільством як розвага.Аналогічний поділ існував і в шкільній драматургії. Поряд із серйозними драмами та трагедіями, що писалися викладачами Києво - Могилянської академії, які присвячувалися святам, визначним подіям, також писали і твори для "нижнього світу".Популярність "нижнього поверху" театру цієї доби пов'язана з сміховою фольклорною культурою та з використанням народної мови - все це дає підставу розглядати цей театр як народний, український.Вертеп крім сміхових сюжетів також ілюстрував і євангельські сюжети, але ніколи ні Христос, ні Богородиця не були дійовими особами.Особливостями шкільного театру було те, що в ньому грали аматори з школярів, тобто найосвіченіших кіл тогочасного суспільства, глядачами здебільшого були також освічена інтелігенція, включаючи запрошених гетьмана та старшин.Серед відомих вистав "верхнього світу" можна відмітити вистави "Цар Ірод", "Цар Максиміліан", "Разговор Великороссии с Малороссией"(1762р.). У другій половині 18 століття у Києвсько - Могилянській академії було заборонено театральні дійства, що призвело до зникнення в подальшому шкільного театру.Український театр його класичної доби починається з аматорських гуртків другої половини 19 століття, які ставлять здебільшого "Наталку Полтавку" (П'єса Котляревського "Наталка Полтавка" стала об'єктом натхнення багатьох музикантів. Популярне опрацювання п'єси зробив Алоїз Єдлічка, у 1857 році нову музичну обробку зробив Опанас Маркович та й у 1889 році найбільш вдала музична обробка, в якій вона виконується і понині, зроблена Миколою Лисенком), "Сватанія на Гончарівці" та "Назара Стодолю" Шевченка. Таким був гурт під керівництвом учителя  В.Лободи з Полтави, а в Чернігові існувало "Товариство, кохаюче рідну мову" під головуванням Л. Глібова. В кінці 50 - х років починається діяльність у Бобринці Марка Кропивницького.Впродовж другої половини 19 століття для театру багато пишуть:  М. Кропивницький ("Дай серцеві волю, заведе в неволю" - 1863р., "Дві сім'ї", "Зайдиголова", "Пошились у дурні", "По ревізії" тощо), Іван Карпенко - Карий ("Новобранець", "Бурлака", "Сто тисяч", "Мартин Боруля", "Хазяїн", "Наймичка", "Сава Чалий" тощо), М. Старицький ("Не судилося", "Богдан Хмельницький", "Талан" тощо) та багато інших. Також пишуть для театру багато українських письменників, серед яких можна відмітити Панаса Мирного ("Лимерівна" - 1883р.), Нечуй - Левицький ("На кожумяках"- 1895р.) та інші. До класичного українського музичного театру також належить опера С.С. Гулака - Артемовського "Запорожець за Дунаєм". В 1863 році вона йшла в Маріїнському театрі, в 1864 - 1865 роках - у Великому театрі в Москві. В українському театрі вперше її спробував поставити Старицький у 1884 році в Ростові

34.Музична культура в Україні 18ст.(М.Березовський,А.Ведель,Д.БортнянськийМузичну культуру України першої половини XIX ст. характеризує збирання творчих сил, перехід мистецтва на нові, демократичні засади. Розвиток професійної музики зосереджується головним чином у містах, що швидко зростали як політичні і культурні центри. Остаточно цей перелом відбувся дещо пізніше. У другій половині XIX ст. українська музика досягла значних успіхів. Відбувається процес формування глибоко народного й реалістичного мистецтва. Великий інтерес у зв'язку з цим викликала народна пісня. Науковці починають записувати музичний фольклор, композитори активно використовують його у своїх творах.Розвиток професійної музики на Україні в XIX ст. зосереджується головним чином у містах, що швидко зростали як політичні і культурні центри. З розкладом феодально-кріпосницького ладу поміщицькі маєтки втрачали ту роль, яку вони раніше відігравали в українській музичній культурі. Оркестри, капели, театральні трупи все частіше виступають у містах. Музичне виконавство з примусової кріпацької праці стає вільнонайманим -- професією. Поряд з поширенням домашнього музикування і аматорських концертів у містах розвивається професійне виконавство, дістають розвиток специфічно міські форми мистецького життя. Відкриваються постійні театри, збагачується концертне життя, концерти стають доступними для досить широкого кола відвідувачів. Поступово все організованіших форм набуває музична освіта; якщо в першій половині XIX ст. музиці навчали, головним чином, приватні вчителі або вона викладалася в загальноосвітніх учбових закладах, то пізніше організується досить розгалужена мережа музичних шкіл.Інтерес до музичного мистецтва ширших демократичних верств і гостра потреба у вихованні вітчизняних кадрів -- як творчих, так і виконавських,-- викликала появу різноманітних музичних і хорових товариств. музична культура українаНа рубежі двох століть --XVIII і XIX -- накреслився досить ясний шлях для нових творчих звершень у галузі музики. Маємо на увазі передусім хорову творчість визначних композиторів -- Березовського, Веделя і Бортнянського. З'явився ряд опер (Березовський, Бортнянський), кілька симфоній (Бортнянський, невідомий автор початку XIX ст.), камерно-інструментальна музика.Музичні традиції в Україні сягають прадавніх часів, про що свідчать фрески із зображенням музикантів на стінах Софії Київської, літописні згадки про співців Бояна та Митусу. Музична освіта пізніше культивувалася у братських школах, Києво-Могилянському колегіумі, у спеціальних школах при Війську Запорозькому, де готувалися оркестранти. Музична освіта була однією з головних дисциплін у системі освіти у Харківському, Переяславському колегіумах, у всіх духовних училищах та початкових школах.Визначну роль у розвиткові музичної освіти не лише в Україні, а й в Росії відіграла Глухівська співацька школа, створена з ініціативи гетьмана Данила Апостола 1730 року. Учнів для неї підбирали з усієї України. Серед професіональних композиторів найбільше вславилися вихованці школи М.Березовський, Д.Бортнянський та А.Ведель, найвизначніші представники українського та російського музичного мистецтва другої половини XVIII-початку XIX століття. Перші два потрапили з Глухівської школи до Петербурзької придворної співацької капели, пізніше їх, як найкращих учнів, було направлено на навчання до Італії. Березовський після тривалих складних випробувань був удостоєний звання академіка-композитора славетної у той час Болонської академії музики. Артем Ведель працював у Москві керівником церковного хору. Та найбільш тривалий і гучний успіх мав як композитор, хоровий диригент і педагог Дмитро Бортнянський. Природа наділила його талантом, працелюбністю та доброю вдачею, що сприяли йому у зростанні в сповненому інтриг дворі російських імператорів. Інструментальна музика Бортнянського мала великий успіх ще в Італії, де в театрах Болоньї, Венеції, Рима й Неаполя ставилися його опери «Алкід», «Креонт», «Квінт Фабій».

35. Генеза та періодизація національно-культурного відродження в Україні кінця 18-поч. 20стдумки з приводу генези та періодизації національного відродження в Україні висловив відомий представник новітньої української історіографії І.Лисяк-Рудницький. Він виділив три етапи на шляху українського національно-культурного відродження: шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1846—1880 pp.), модерністський (1890—1914 pp.). Хронологія згаданого періоду новітньої історії України охоплює понад 130 років — від кінця існування козацької держави до Першої світової війни.На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством російської або польської шляхетсько-політичної ідеології, в його надрах продовжував жевріти український територіальний патріотизм і деякі автономістичні тенденції. Найвиразніше ці ідеї прозвучали в книзі "Історія Русів", яку видатний історик Олександр Оглоблін назвав "вічною книгою незалежності українського народу". Головним девізом цього періоду національного відродження було гасло: "повернутися до козаччини". На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродження провіднрю його силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко. Його творчість наскрізь пронизана національною ідеєю, палкою любов'ю до України та її народу. Головним гаслом цього періоду національного відродження став заклик "повернутися лицем до народу". В той час в середовищі української еліти викристалізовувалася концепція про Україну "як етнічну національність", котру не зумів знищити російський імперський шовінізм. Однак у культурному аспекті цей рух був неоднорідним, мав суперечності, що по-різному виявлялися в окремі відтинки часу. Межі поширення руху на шляху національно-культурного відродження були зумовлені зовнішньо-політичними та внутрішніми українськими обставинами. На третьому, модерністському етапі генези український національно-культурний рух проник від інтелігенції у середовище народних мас і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. Саме у той час формувалися політичні партії. Вони очолили національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху — проголошення незалежної Української держави.Внутрішня сутність національно-культурного відродження в Україні на різних етапах його еволюції визначалася змістом української національної ідеї, сформульованої представниками національної еліти, що вийшла із середовища українського дворянства, письменників, діячів науки і культури, суспільно-політичних діячів України. У ній відображені віковічні прагнення українського народу до свободи, національної незалежності, державного суверенітету.

10. Релігійні вірування та міфологія східнослов’янських племенРанні релігії стародавніх слов'ян були анімістичними (лат. anima, animus — душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Тому до природи стародавні слов'яни ставились як до живої істоти. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: аніматизм — оживлення, анімізм — одухотворення і анропоморфізм — уособлення (олюднення).

Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.Фетишизм — віра в надприродні властивості різних предметів або об'єктів. Фетиші — це, як правило, матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східних слов'ян це — стріла, плуг, чаша, пізніше — меч.Магія (буквально — чаклунство) — віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військова тощо. У стародавніх слов'ян — це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.Тотемізм — віра в те, що людина має родинні зв'язки з певним видом тварин. Тотем вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв'язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т. д.)Землеробські культи — це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рослинного і тваринного світу.

Шаманство — це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, супроводжувати померлого у підземному світі, впливу на довкілля, забезпечення успіху для роду, його захист від різних негод. Шамани — прообраз штатних служителів культу в розвинених релігіях.

Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх слов'ян.

З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов'янських богів.

Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Богинею — матір'ю світу була Лада, ім'я якої часто зустрічається в українському фольклорі. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що виступали як символ продовження життя.Отже, релігійні вірування стародавніх слов'ян максимально наближались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем, їх охорони. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені.Міфологізація історичної традиції приводить до появи міфологічного епосу. Героями слов'янського епосу виступають Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Для праслов'янської міфології взагалі характерна реконструкція рівня генеалогії героїв. Противниками цих героїв виступають персонажі змієподібної форми та різні чудовиська. Пізнішими варіантами образів цих персонажів слід вважати Солов'я-Розбійника, Змія Горинича, а також казкові персонажі: баба-яга, кощій, чудо-юдо, лісовий цар, водяний цар, морський цар тощо. Казкові персонажі належали до класу шкідливих, від яких людина відмежовувалась.До нижчого рівня слов'янської міфології відносяться різні групи неантропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, криничники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи тощо. Всі ці персонажі пов'язані з негативними явищами в житті людини, і вона різними способами їх позбавлялася, уникаючи зла.Міфологічні погляди стародавніх слов'ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок цього настає весна, а потім літо. З яйця-райця з'являється все живе на Землі. Міфологія стародавніх слов'ян включає погляд на походження людини.Міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє соціальне підґрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх слов'ян. Ці особливості виявляються порівняльним шляхом.