Анаксімен

("початок усього повітря")

_І

Піфагор

(усе подібне до числа або має пропорцію)

|

Геракліт

(світ є колообіг 4-х стихій; слід думати не лише над тим, що є світ, а й як треба його сприймати і розуміти)

ЩО? у ЯК?

Елеати	Атомізм	Еволюціонізм	Ноологія
(Парменід, Зенон)	(Демокріт)	(Емпедокл)	(Анаксагор)
Є лише буття,	Ніщо не виникає	Унаслідок	Світовий розум
вічно тотожне со-	з нічого;	поєднання стихій	упорядковує Кос-
бі самому	запорука буття	та космічних сил	мос,
	світу- атом -	світ проходить	використовуючи
	неподільний, не-	різні стадії	"гомеомерІг" -
	змінний,	формування	частинки, які ма-
	неруйнівний		ють якості всього

-*■ Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, де­монструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людсько­го мислення - від простого => до складного, від конкретного => до абстрактного, від недиференційованої проблематики => до диферен­ційованої, від неусвідомленого => до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

3.3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії

■ У період високої класики об'єктом осмислення для філософії ста-Ф ють усі сфери людської життєдіяльності.

Першими повернення проблематики від пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосма) та реалій її буття здійснили софісти - платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити ри­торики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481-411 рр. до Р.Х.) "людина є мірою усіх ре­чей" вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та реля­тивізму (принцип "все є відносним") у позиції софістів.

Саме проти цих принципів виступив Сократ (469-399 рр. до Р.Х.), який вважав, що ♦ людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути оста­точними, незмінними та завершеними; ♦ мінливі ж уявлення на­шої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та пове­дінки людини. ♦ Справжні знання, за Сокра-том, слід шукати в собі ("Пізнай себеГ), оскіль­ки безсмертна душа людини, пройшовши по­вне коло "космічних перевтілень", потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію су-СОКРА Т перечності із самою собою. Це й робив Сократ

у своїх нескінченних бесідах із сучасниками ("сократичні бесі­ди"), бо вважав, що людина, яка через власні міркування за­йшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність.

Не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ прого­лосив: "Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того". Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його то­тального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза почи­нається ствердно - "Я знаю". Але що знає Сократі - Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, щоб відрізни­ти справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і та­кож зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, які б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знан­ня прискіпливо, виробляти критерії його оцінки - все це можна вважати важ­ливим і виправданим.

Сократа вважають уособленням філософії, і не лише тому, що він був виразником невпокореного духу, і також не тільки тому, що він шукав нео­чевидного, глибинного, початкового. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи й історики схильні бачити у страті Сократа певну аналогію з невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо ствер­джувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чинником мораль­ного і культурного розвитку людства.

Платон (427-347 рр. до Р.Х.), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповіда­ти ідеї - незмінні сутнісні основи буття всього сущого. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні не­змінні сутності. їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, ро­зуміючи сутність речей, ми можемо впіз- ПЛАТОН нати їх у змінних образах та з'явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення.

Чим є ідеї за змістом? - Це миттєво схоплена повнота та єдність кожної речі (^"ейдос" - вигляд). Можна було б сказа­ти, що це є сукупність елементів, необхідних і достатніх для існування певних речей, якщо, знову-таки, побачити їх у не­обхідній єдності. "Єдине "у Платона є синонімом ідеї. Продов­жуючи лінію міркувань своїх попередників, Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей - це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. Речі — лише тіні ідей.

Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло - в'язниця для душі), суспільство, мистецтво і т.ін. Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект "ідеальної" (а тому - і немож­ливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він уводив певні елемен­ти казарменного - тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщен­нях та ін.). В усякому разі можна стверджувати, що саме Платон відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для ро­зуміння пізнання та людської діяльності.

СХЕМА ОСНОВНИХ ЗМІСТОВИХ АКЦЕНТІВ У ФІЛОСОФІЇ ПЛА ТОН А

несправжнє буття

Істинне буття

вища сходинка в

пізнавальному

сукупність необхідних та

достатніх елементів речі

взірці, за якими

Бог-деміург

упорядковує світ І

добро

істина краса

БЛАГО

сходженні люд ини

Платон у 386 р. до Р.Х. відкрив в Афінах Академію - перший ви­щий навчальний заклад.

Арістотель (384-322 рр. до Р.Х.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав сла­ву одного з найкращих його учнів. Але, прий­нявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей ( "Платон мій друг, але істина дорожча").

АРІСТОТЕЛЬ

Арістотель проголосив, що ідея та річ -це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні і позначає пере­дусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямува­ти на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у виз­наченості матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх продукує "форма всіх форм ", або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі мож­ливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чоти­рьох причин: причина матеріальна, формальна (вже згадані), причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільо­ва, причина. Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.

Ототожнивши річ та ідею, Арістотель справедливо вважав, що ми мо­жемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями / не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою.

■♦ В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності пред­мета думки, неприпущення суперечності та виключеного третього). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У335р. до Р.Х. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.

Платон і Арістотель - неперевершені мислителі античної філософії, їхні думки багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образ­ний, символічний, Арістотель - стиль раціонально-логічний, чіткий та детально продуманий.

Багатогранна творчість Платона і Арістотеля завершує собою ^класичний період у давньогрецькій філософії. Це був час найбільш інтенсивної, різнобічної і продуктивної твор­чості у сфері філософського духу.

ВИХІДНІ ПОЧАТКИ БУТТЯ ЗА АРІСТОТЕЛЕМ

3.4. Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники

Філософія завершального циклу розвитку античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах по­ступового руйнування класичного античного полісу {Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб'єктив­но забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто спо­лучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклекти­ка). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.

Форма всіх, форм (світовий розум)

Будова речей

Форма

Матерія

Перша матерія (можливість бути)

<

> О

Причини речей

матеріальна

формальна

дійова

цільова

	^^Іх основний ^^^ зміст Школи ^^,	„ . Висновки, що Основи світо- 1 г < .. випливають будови в їх . . . . для людини з значенні для . 1 такого розумін-людини . . . II ня світобудови		Життєві завдання людини
	Епікуреїзм	Смерті не існує, тому що в осно­ві світу лежать невмирущі атоми	Слід позбутися життєвих страхів	Досягнення атараксії -душевної незворушності
	Скептицизм	Кожна річ є не більше такою, ніж: будь-якою іншою	Треба утриму­ватися від будь-яких суджень про речі	Треба зберігати стан автаркії (самовладності)
	Стоїцизм	Світ прониза­ний божествен­ною пневмою, у ньому панує фатум — невблаганний закон долі	Не варто опи­ратись фатуму: того, хто ба­жає, доля ва­бить, хто не бажає - тягне	Треба зберігати мужність духу, оскільки дух ав­тономний сто­совно обставин життя
	Неоплатонізм	Світ є послідов­ним "виливан­ням " божест­венного Єдиного	Слід намагати­ся наблизитись до Бога	Треба прямува­ти шляхом ду­ховного само­вдосконалення

ЕПІКУР

Епікурейство заснував Епікур (342-271 рр. до Р.Х.) і продовжив римлянин Типі Лукрецій Кар (95-55 рр. до Р.Х.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невми­рущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необ­хідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здат­ністю довільно відхилятись від траєкторії свого польо­ту), можливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчут-V тям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, -це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди, серед яких найбільша - уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівно­вагу, незворушність і безпристрасність (давньо­грецькою мовою - досягнення стану "атараксії').

Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон (360-270 рр. до Р.Х.), звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філо­софії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями:

1. Якими є всі речі ? - Не більше такими, ніж: ТИТ ЛУКРЕЦІЙ КАР будь-якими іншими.

2. Що можна сказати про такі речі ?-Краще не казати нічого, утриму­ ючись від суджень.

3. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? - Збе­ рігати самовладність (автаркію).

Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливос­тях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумні­ватися сприяли розвитку наукового критичного мислення.

Більш поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк (340-265 рр. до Р.Х.). У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека (4р. до Р.Х. - 65 р.), Епіктет (5-138) та Марк А врелій Антонін (121-180). Стої­цизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладності, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впада­ти у відчай, адже змінити долю неможливо. ( "Того, хто бажає, доля приваб-

лює, того, хто не бажає, штовхає "). Стоїки поясню­ вали свою думку притчею про карету та собаку: соба­ ка прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикан­ ня, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині в її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого - спокій, не­ зворушність, зберігання внутрішньої автономії. Сто­ їки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, СЕНЕКА залучивши до логіки і розуміння пізнання.

Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (ема­нації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Пер­шим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях - Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутр­ішньо пов'язаним. Через душу все, що існує, прагне повернутися до вищо­го -до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування - прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму - Плотін (205-270) та Прокл (412-485).

■*■ Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обста­винам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі - хри­стиянському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середнь­овіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на ду­ховному як першому початку буття.

СУТТЄВО І«Є

Висновки

А) Антична філософія - великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального світоосмислення, а й зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія вперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу, Космосу, при-