Злочин і кара

Скорочено

Частина перша

І

На початку липня, надзвичайно жаркої пори, якось надвечір, зі своєї комірчини, яку наймав у пожильців в С-му провулку, на вулицю вийшов юнак і повільно, мовби в нерішучості, попрямував до К-на мосту.

Він щасливо уникнув зустрічі зі своєю хазяйкою на сходах. Комірчина його містилася під самісіньким дахом високого п'яти­поверхового будинку і скидалася більше на шафу, ніж на житло. Хазяйка ж, у якої він наймав цю комірчину з обідом і обслугою, Мешкала на поверх нижче, в окремій квартирі, і щоразу, йдучи з дому, він мусив проходити повз її кухню, із майже завжди розчиненими навстіж дверима. І щоразу, коли він проходив повз, його охоплювало якесь хворобливе і боязливе почуття, якого він соромився і від якого болісно кривився. Він дуже заборгував хазяйці і боявся з нею зустрічатися.

Не те щоб він був такий уже боязкий і затурканий, навпаки, але з деякого часу він перебував у дратівливому напруженні, схожому ті іпохондрію. Він так заглибився в себе і відцурався всіх, що боявся навіть будь-якої зустрічі, а не те що зустрічі з хазяйкою. Цього допікали злидні; але останнім часом навіть скрутне стано­вище перестало гнітити його. Про щоденні справи свої він зовсім Перестав і не хотів думати...

"На яке діло заміряюсь, а тим часом таких дурниць боюся! — Подумав він з дивною усмішкою.— Гм... справді... все в руках

людини, і все вона мимо носа проносить виключно через саме боягузтво... це вже аксіома... Цікаво, чого люди бояться найбільше! Нового кроку, нового власного слова вони над усе бояться... А втім і я надто багато роздумую про всякі дурниці. Через те й нічого не роблю, що про дурниці думаю. А може, зрештою, й так: тому й фантазую, що нічого не роблю. Це я за останній місяць навчився фантазувати, день і ніч лежачи в своєму кутку і думаючи... про царя Гороха. Ну чого я зараз іду? Хіба я здатний на це? Хіба це серйозної Анітрохи не серйозно. Так, заради фантазії сам себе тішу, іграшки та й справді іграшки!"

Надворі спека була страшенна, до того ж задуха, штовханина скрізь вапно, риштування, цегла, курява і той особливий літній сморід, такий знайомий кожному петербуржцеві, що не має можливості найняти дачу,— все це одразу неприємно вдарило на і без того вже розладнані нерви юнака... До речі, він був напрочуд гарі ний, з прекрасними темними очима, темнорусявий, стрункий, на зріє вище від середнього. Але скоро його цілком охопила чи то глибока задума, чи навіть щось схоже на забуття, і він пішов, уже не помічаючи нічого навколо, та й не маючи бажання помічати... Разом з тим він і усвідомлював, що думки його часом плутаються і що він дуже ослаб: вже другий день майже нічого не їв.

Він був так погано вдягнений, що інша, навіть звична до всього людина посоромилася б удень виходити в такому лахмітті на вулицю. А втім, квартал був такий, що одягом тут важко було когось здивувати...

Іти йому було недалеко, він навіть знав, скільки кроків від воріт його будинку: рівно сімсот тридцять. Одного разу їх полічив, коли вже дуже дійняли його мрії. Тоді він і сам ще не вірив у ці свої мрії! і тільки дратував себе їх огидною, але спокусливою зухвалістю. Але тепер, через місяць, він уже починав дивитись на це інакше і, незва4 жаючи на всі дражливі монологи про власне безсилля і нерінги чість... Із завмиранням серця і нервовим дрожем підійшов він щ величезного будинку, оберненого однією стіною на канаву, а другою на вулицю...

Дзвоник забрязкотів глухо, наче він був із жерсті, а не з міді. Через якусь хвилину двері ледь-ледь прочинилися: мешканні оглядала крізь малесеньку щілину прибулого з помітним недовір'ям, і тільки й видно було її очиці, що блискотіли з темряви. Та побачивши на площадці чимало людей, вона посміливішала і від­чинила йому. Юнак переступив поріг у темну прихожу, розділені перегородкою, за якою була малесенька кухня. Стара стояла перед ним мовчки і запитливо дивилася на нього. Це була маленька суха бабуся, років шістдесяти, з гострими і злими очицями, з маленьким гострим носом, простоволоса. Білобрисе, мало посивіле волосся її було густо змащене оливою. На її тонкій і довгій шиї, схожій на курячу ногу, було намотане якесь фланельове ганчір'я, а ми плечах, незважаючи на спеку, теліпалася зовсім потріпана і пожовкла хутряна кацавейка. Стара щохвилини кашляла і кректала. Певно, юнак подивився на неї якось особливо, бо і в її очах зненацька знову майнув той самий вираз недовіри.

• Раскольников, студент, був у вас місяць тому,— поспішив Пробурмотіти юнак і злегка вклонився, згадавши, що треба бути димнішим.

• Пам'ятаю, голубе, дуже добре пам'ятаю, що ви були,— вираз­но промовила бабуся, як і до того, не зводячи своїх запитливих очей з його обличчя.

• Так-от... знову, в тій самій справі... — говорив Раскольников далі, трохи збентежено і дивуючись недовірливості старої.

Стара помовчала, ніби вагаючись, потім відсторонилася, показала на двері в кімнату і сказала, пропускаючи гостя вперед:

- Пройдіть, голубе мій.

Невелика кімната, в яку ввійшов юнак,— з жовтими шпалерами, геранями і серпанковими занавісками на вікнах, була тієї хвилини Яскраво освітлена призахідним сонцем. "І тоді, виходить, сонце світитиме так само!.." немовби між іншим майнуло в думці Раскольникова, і він швидким поглядом окинув усе в кімнаті, щоб по можливості вивчити і запам'ятати розташування. Але в кімнаті не було Нічого особливого. 3 меблів тут були лише диван з величезною увігнутою спинкою, круглий стіл овальної форми перед диваном, туалет її дзеркальцем в простінку, стільці попід стінами — все дуже старе з жовтого дерева, та дві-три дешеві картинки у жовтих рамках, що зображували німецьких панянок з птахами в руках,— от і все. |І кутку перед невеличкою іконою горіла лампада. Все було дуже Чисте: і меблі, і підлога аж блищали. "Лизаветина робота", подумав юнак. І порошинки не можна було знайти в усій квартирі. "Це в лютих І старих удовиць буває така чистота", і далі міркував про себе Раскольников. Уся квартира складалася з цих двох кімнат.

- Чого вам треба? — суворо спитала стара, ввійшовши в кім­нату і як до того стаючи прямо перед ним, щоб дивитися йому просто в обличчя.

• Заставу приніс, ось! — І він витяг з кишені старий плоскій срібний годинник. На звороті його кришечки був зображений глобус

• Але ж і попередній заставі вже строк. Ще позавчора місяць минув.

• Я вам проценти ще за місяць сплачу, почекайте.

• А це вже як я схочу, голубе, чекати чи річ вашу тепер-таки продати...

• Я вам, Альоно Іванівно, мабуть, цими днями, ще одну річь принесу... срібну... гарну... цигарницю одну... от тільки як у приятеля заберу...— Він збентежився і замовк.

• Ну тоді й будемо говорити, голубе.

• Прощайте... А ви все вдома самі сидите, сестриці немає? Спитав він скільки міг невимушено, виходячи в прихожу.

• А вам яке до неї, голубе, діло?

• Та нічого особливого. Я так спитав. А ви вже зараз... Прощайте, Альоно Іванівно!

Раскольников вийшов остаточно збентежений. Збентеження це] дедалі зростало. Спускаючись вниз, він кілька раз навіть зупинився, немовби чимось зненацька вражений. І, нарешті, вже на вулиш вигукнув:

"О Боже! яка усе це гидота! І невже, невже я... ні, це нісенітниця це безглуздя! — додав він рішуче.— І невже такий жах міг спасти мені на думку? На який бруд здатне, однак, моє серце! Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І я, цілий місяць..."

Він ішов по тротуару, наче п'яний, не помічаючи прохожих і виштовхуючись на них, і опам'ятався вже аж на іншій вулиці. Озирнувшись, він побачив, що стоїть біля пивниці, в яку вхід був з тротуару по сходах вниз, у підвальний поверх... Довго не думаючи Раскольников одразу ж спустився вниз.

II

Раскольников не звик до гурту і, як уже сказано, уникав будь-якого товариства, особливо останнім часом. Але тепер його раптом потягло до людей. Щось відбувалося в ньому немовби нове, і водночас він відчував якусь потребу бачити людей коло себе... Трапляється часом зустрічі навіть із зовсім незнайомими нам людьми, що починають нас цікавити з першого погляду, якось ураз, раптово, хоч ще не вимовлено й слова. Отаке враження справив на Раскольникова той відвідувач, що сидів осторонь і скидався на відставного Чиновника... Це був чоловік років уже за п'ятдесят, середній на зріст і кремезний, з сивиною і з великою лисиною, з жовтим, навіть зеленкуватим, набряклим від постійного пияцтва обличчям і при­тухлими повіками, з-за яких блищали маленькі, мов щілинки, але Вуджені червонуваті очиці. Та щось було в ньому дуже дивне, в погляді його світилася начебто навіть захопленість, — може стати-і и, там були і тяма, і розум,— та водночас прозирало немов божевілля. Одягнений він був у старий, зовсім зношений чорний фрак з обірваними ґудзиками. Один тільки ще якось тримався, на Нього він і застібався, певно, все ще стараючись дотримуватись ви­мог пристойності. З-під нанкового жилета стирчала манишка, вся зібгана, забруднена і залита. Обличчя його було голене, як годилося чиновникові, але давно, так що вже густо почала проступати сиза щетина. Та й у манерах його справді було щось солідно-чиновницьке. Але він хвилювався, куйовдив волосся і підпирав іноді, в тузі, обома руками голову, поклавши продрані лікті на мокрий і липкий і сіл. Нарешті він прямо подивився на Раскольникова і голосно твердо промовив:

• А чи дозволено буде, шановний добродію мій, звернутися В вас з розмовою пристойною? Бо хоч ви і не в значному вигляді, та досвід мій виявляє в вас людину освічену і до напоїв не звиклу. Сам я завжди поважав освіченість, поєднану з сердечними почуттями, і, крім того, перебуваю в чині титулярного радника, Мармеладов — на прізвище; титулярний радник. Дозвольте запитати: служили, добродію?

• Ні, вчуся...— відповів юнак, почасти здивований і особливою витіюватістю мови, і тим, що так прямо, безцеремонно звернулись до нього...

• Шановний добродію мій,— почав він майже урочисто,— бідність — не порок, це істина. Знаю я, що і пияцтво не доброчесність, це тим паче. Але убозтво, добродію, убозтво — це порок. У бід­ності ви ще зберігаєте своє благородство природжених почуттів, о убозтві — ніколи і ніхто. За убозтво навіть і не києм виганя­ють, а мітлою вимітають з компанії людської, щоб зневажливіше було, і справедливо, бо в убозтві я перший сам ладен зневажати себе. І звідси — шинок! Шановний добродію, місяць тому дружину

мою побив пан Лебезятников, а дружина моя не те, що я! Розумієте? Юнак промовчав.

— Шановний юначе,— повів він далі, знову підводячи голову, на обличчі вашому читаю я наче якусь скорботу. Скоро тільки ввійшли, я прочитав її, тому зараз же й звернувся до вас. Бо, розповідали чи вам історію життя свого, не на позорище себе виставляти хоч перед цими цікавими, яким і без того все відомо, а чутливу й досвідчену людину шукаю. Знайте ж, що дружина моя в благородному губернському дворянському інституті виховувалася і при випуску з шаллю танцювала в присутності губернатора та інших осіб, за що золоту медаль і похвальний лист одержала. Медаль... ну, медаль ту продали... давно вже... гм... похвальний лист і досі у неї в скрині лежить і ще недавно його хазяйці показувала. З хазяйкою у неї без кінця краю чвари, та захотілося хоч би перед ким-небудь попишатися і розповісти про щасливі минулі дні. І я не осуджую, не осуджую, останнє, що у неї ще лишилося, — це спогади її, а все інше пішла прахом! Еге ж; дама гаряча, горда, і голови ні перед ким не схилити. Підлогу сама миє і на самому чорному хлібі сидить, а неповаги до себе не стерпить. Через те і панові Лебезятникову на брутальність його не схотіла змовчати, і коли побив її за те пан Лебезятников, та не стільки від побоїв, скільки від образи злягла. Вдовою вже взяв ЇЇ1 з трьома дітками, одне одного дрібніше. Вийшла заміж за першого чоловіка, за офіцера піхотного, з любові, і з ним утекла з дому батькового. Чоловіка любила безмірно, але той картами захопився, піл суд попав, з тим і помер. Бив він її під кінець; а вона хоч і на дарувала цього йому, що мені достеменно і з документів відомо, але Я досі згадує його з сльозами і мені ним докоряє, і я радий, я радий, ба хоч в уяві своїй зрить себе колись щасливою... І лишилася вона після нього з трьома малими дітками в повіті далекому і дикому, де і я тоді перебував, і лишилася в таких страшних злиднях, що я хоч] і чимало бачив сумних пригод, але навіть і описати не спроможний Рідня ж уся відвернулася. Та й сама горда була, занадто горда була, занадто горда... І ось тоді, шановний добродію мій, тоді я, теж удівець, і від першої дружини чотирнадцятирічну дочку маявши, одружитися зі мною запропонував, бо не міг дивитись на такі муки. Можеш уявити самі, до якої міри її бідування доходило, коли вона, освічена і вихована і з родини відомої, за мене погодилась піти! Але пішла! Плачучи й ридаючи та руки ламаючи — пішла! Бо нікуди було йти. Розумієте, розумієте ви, шановний добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти? Ні! Цього ви ще не розумієте... І цілий рік я обов'язок свій сповняв благочестиво і свято і не доторкався до цього (він ткнув пальцем в пляшку), бо серце маю. Але й цим не міг догодити; а в цей час посади позбувся, і теж не з якоїсь провини, в через зміну в штатах, і тоді доторкнувся!.. Півтора року вже буде, як опинилися ми, нарешті, після блукань і незчисленних поневірянь, у цій пречудовій і багатьма пам'ятниками прикрашеній столиці. І тут я посаду дістав... Дістав і знову втратив. Ви це розумієте? Тут уже з власної провини втратив, бо час мій прийшов... А проживаємо тепер в кутку, у хазяйки Амалії Федорівни Ліппевехзель, а з чого живемо і чим платимо, не відаю. Живе ще там багато хто і крім нас... Содом найнеподобніший... гм... еге ж... А тим часом виросла донька моя, від першого шлюбу, і чого тільки натерпілася вона, дочка моя, від мачухи своєї, зростаючи, про те я і не казатиму. Бо хоч Катерина Іванівна і сповнена великодушних почуттів, але дама га­няча і дратівлива, і обірве... Еге ж! Ну, та нічого згадувати про те! Виховання, як ви й самі уявити можете, Соня не дістала. Пробував я з нею, років чотири тому, географію і всесвітню історію проходити, та через те, що я сам був не дуже обізнаний, та й потрібних підручників бракувало, бо які й були книжки... гм!.. ну, їх уже тепер і немає, тих книжок, то на тому й закінчилося все навчання... А тут дітки голодні... А тут Катерина Іванівна, руки ламаючи, по кімнаті ходить, та червоні плями в неї на щоках виступають,— що в хворобі цій шнжди буває: "Живеш, мовляв, ти, дармоїдко, у нас, їси і п'єш, теплом користуєшся", а що тут п'єш і їси, коли дітки, й ті по три ніи рісочки в роті не мають! Лежав я тоді... ну, та що вже лежав п'яненький, і чую, говорить моя Соня (покірлива вона, і голосок у неї такий лагідний... білявенька, личко завжди бліде, худеньке), гово­рить: "Що ж, Катерино Іванівно, невже ж мені на таке діло піти?" А вже Дар'я Францівна, жінка зловмисна і поліції добре відома, разів в три через хазяйку навідувалася. "А чого ж,— відповідає Катерина Ііиіпівна з посмішечкою,— що там берегти? Ач, скарб який!" Але не винуватьте, не винуватьте, шановний добродію, не винуватьте! Не при Моровому розумі це було мовлено, а у збудженому стані, в хворобі, під плач діток голодних, та й мовлено було більше щоб образити, ніж в прямому значенні... Бо Катерина Іванівна такої вже вдачі, і як ІОвплачуться діти, хоча б з голоду, то зараз же бити їх починає. І бачу я, так годині о шбстій, Сонечка встала, напнула хустинку, наділа бурнусик і з квартири подалася, а о дев'ятій годині і назад прийшла. Прийшла, і просто до Катерини Іванівни, і на стіл перед ' і" її і тридцять карбованців мовчки поклала. І словечка при цьому не мітила, хоча б глянула, а взяла тільки нашу велику драдедамову ІІЛену хустку (спільна така у нас хустка є, драдедамова), накрила ею зовсім голову і лягла на ліжко, обличчям до стіни, тільки плічії ка та тіло все здригаються... А я, як і до того, в тому ж стая лежав... І бачив я тоді, юначе мій, бачив я, як потім Катерина ІванЯ вна підійшла до Сонеччиного ліжечка і весь вечір в ногах у неї навколішки простояла, ноги їй цілувала, та так обидві і заснуЯ разом, обнявшись... обидві... а я... лежав п'яненький.

Мармеладов замовк, неначе голос у нього урвався. Потім раці том квапливо налив, випив і крекнув.

— Відтоді, добродію мій,— почав він, трохи помовчавши,— вія тоді у зв'язку з одним неприємним випадком і по доносу недобріш людей,— чому особливо сприяла Дар'я Францівна, за те буцім^,|И що не виявили належної поваги до неї — відтоді дочка моя, СофЯ Семенівна, жовтий білет змушена була взяти, і вже разом з намИ через це не могла залишатись. Бо і хазяйка, Амалія Федорівна, тога дозволити не хотіла (а сама ж раніше Дар'ї Францівні сприялаЯ

[Раскольников пожалів геть п'яного Мармеладова і відвів його і додому. Страшні злидні, у яких жила сім'я його трактирного спів- І розмовника, приголомшили юнака.]

III — V

[Наступного дня Раскольников одержав листа від матері. Вона 1 з болем писала про те, що його сестру Дуню, яка працювала гуве- І рнанткою у панів Свидригайлових, вплутали у "великий скандал", т несправедливо звинувативши в таємних стосунках із господарем. І Але згодом усе владналося: пан Свидригайлов розкаявся і подав щ переконливі свідчення на доказ Дунеччиної безвинності. А незабаром до дівчини посватався Петро Петрович Лужин — надвірний І радник. Лист матері схвилював Раскольникова; він твердо вирі- ] шив: "Не бути цьому шлюбові, доки я живий...".]

VI

[Раскольников згадує про те, як він уперше почув від знайомого студента про Альону Іванівну, яка позичає гроші під заставу. Довелось звернутися до неї за позикою. Взявши у лихварки два "білетики", він завернув у трактир.]

...Він замовив чаю, сів і глибоко замислився. Дивна думка накльовувалася в його голові, мовби курча з яйця, і щодалі дужчі цікавила його.

Майже поруч нього біля другого столика сиділи студент, якощ він зовсім не знав і не пам'ятав, і молодий офіцер. Вони щойно скінчили гру на більярді і почали пити чай. Раптом він почув, що (Тудснт говорить офіцерові про лихварку, Альону Іванівну, колезьку секретаршу, і повідомляє її адресу. Самий цей випадок здався Розкольникову якимсь дивним: він оце тільки звідти, а тут якраз про неї ж і йдеться. Звичайно, випадковість, але він-от не може позбутись тепер одного дуже незвичайного враження, а тут якраз йому неначе хтось прислужується: студент зненацька починає розповідати товаришеві про цю Альону Іванівну різні подробиці.

- Славна вона,— говорив він,— у неї завжди можна грошей добути. Багата, як той жид, може зразу п'ять тисяч дати, але й дріґіпою заставою не гребує. Наших багато в неї перебувало. Тіль­ки ж стерво страшенне...

І він почав розповідати, яка вона люта, вередлива, що варт тільки на день прострочити заставу, і пропала річ. Дає вчетверо менше, ніж та річ коштує, а процентів по п'ять і навіть сім бере на місяць і т. д. Студент розбалакався і розповів, крім того, що в старої є Метра, Лизавета, яку вона, така маленька і паскудна, раз у раз б'є і тримає в цілковитому поневоленні, мов малу дитину, хоч Лизавета Мпло не восьми вершків на зріст.

Справжній тобі феномен! — вигукнув студент і зареготав. Вони почали говорити про Лизавету. Студент розповідав про неї з якимсь особливим задоволенням і весь час сміявся, а офіцер і нсликою цікавістю слухав і просив студента прислати йому цю Лизавету лагодити білизну. Раскольников не пропустив жодного слова і зразу про все довідався. Лизавета була менша, зведена (від різних матерів) сестра старої, і було їй уже тридцять п'ять років, вна працювала на сестру вдень і вночі, була в домі за куховарку на прачку і, крім того, шила на продаж, навіть підлоги мити наймалася, і все сестрі віддавала. Ніякого замовлення і ніякої роботи не сміла взяти на себе без дозволу старої. А сестра вже склала свою духівницю, що відомо було Лизаветі, якій за духівницею, що припадало й копійки, нічого, крім рухомого майна, стільців та іншого, гроші ж усі стара відказувала в якийсь монастир в Н-ій губернії, на довічний помин душі. Була ж Лизавета міщанка, а не чиновниця, дівиця, і з себе дуже негарна, височезна на зріст, з довги­ми, наче викрученими великими ногами, завжди в стоптаних козлових черевиках, тримала себе охайно. Головне ж, з чого дивувався і сміявся студент, було те, що Лизавета раз у раз була вагітна... — Але ж ти кажеш, що вона потворна? — зауважив офіцер.

• Атож, смаглява така, наче солдат переодягнений, але, знаєш зовсім не потворна. У неї таке добре обличчя і очі. Доказ — багаьом подобається. Тиха така, покірлива, лагідна, згідлива. А усмішка в неї навіть дуже гарна.

• Та вона, десь певно, і тобі подобається? — засміявся офіцер.

• Бо чудна. Ні, я тобі от що скажу. Я б цю прокляту бабу вбив би і пограбував, і запевняю тебе, що без найменшого докору ся вісті,— із запалом додав студент.

Офіцер знову зареготав, а Раскольников здригнувся. Як це було дивно!

• Стривай, я тобі серйозне запитання поставити хочу,— почав гарячитися студент.— Я зараз, звичайно, пожартував, але дивись: з одного боку, пришелепувате, нісенітне, нікчемне, люте, хворе бабисько, нікому не потрібне і, навпаки, для всіх шкідливе, яке само знає, навіщо животіє, і яке завтра ж саме собою помре. Розуміє? Розумієш:?

• Ну, розумію,— відповів офіцер, втуплюючись очима в своя збудженого товариша.

• Слухай далі... З другого боку, молоді, свіжі сили, що гинуть марно без підтримки, і це тисячами, і це всюди! Сто, тисячу добрих справ і заходів, які можна б зробити і уладнати на бабчині гроші одказані на монастир! Сотні, може, тисячі життів, спрямованих НІ добру путь, десятки сімейств, врятованих від злиднів, від розкладу від загибелі, від розпусти, від венеричних лікарень,— і все це на І гроші. Вбий її і візьми її гроші, з тим, щоб з їх допомогою присвятити потім себе служінню всьому людству і загальній справі: ял ти гадаєш, чи не загладиться один невеличкий злочин тисячами добрих вчинків? За одне життя — тисячі життів, врятованих від гниття і розкладу. Одна смерть і сто життів натомість — та тут Я арифметика! Та й що важить на загальних терезах життя тієї мізерної, дурної і лютої баби? Не більш як життя воші, таргана, та й того не варте, бо баба та — істота шкідлива. Вона чуже життя заїдає: вона он нещодавно Лизаветі пальця зо зла вкусила, замалим не відрізали!

• Звичайно, вона не гідна жити,— зауважив офіцер,— але Я тут природа.

• Е, брат, та природу ж виправляють і спрямовують, а без цього довелося б потонути в забобонах. Без цього жодної б великої людини не було. Кажуть: "обов'язок, совість",— я нічого не хочу говорити проти обов'язку й совісті,— але ж як ми їх розуміємо? Ось я тобі ще одне запитання поставлю.

—Ні, ти почекай, я тобі запитання поставлю. Слухай!

—Ну?

— От ти тепер говориш і ораторствуєш, а скажи ти мені: сам ти чуєш ту стару чи ні?

- Звичайно, ні! Я для справедливості... Та й не в мені тут мірана...

А як на мене, коли сам ти не наважуєшся, то тут і немає ИІнісої справедливості! Ходім ще партію!

і Раскольников був неабияк схвильований. Певна річ, все це були звичайнісінькі і не нові вже, не раз чувані, в інших тільки формах В інших приводів, молоді розмови й думки. Але чому саме тепер ввелося йому почути саме таку розмову і такі думки, коли у влас­ній голові його тільки що зародилися... точнісінько такі ж думки? І Чому саме тепер, коли він виніс зародок своєї думки від старої, «раз і потрапляє він на розмову про стару?.. Дивним завжди Ідивався йому цей збіг... Величезний вплив цієї коротенької трак­тирної розмови на нього виявився під час дальшого розвитку по­ні її: немовби справді було тут якесь приречення долі, віщування.

Повернувшись з Сінної, він кинувся на диван і цілу годину про-Вдів без руху. Тим часом смеркло, свічки в нього не було, та й на Іумку не спадало йому засвічувати. Він ніколи не міг пригадати: |умав він тоді про що-небудь чи ні? Нарешті, його знову почало трусити, морозити, він зрадів, догадавшись, що на дивані можна й лягти. Скоро міцний, важкий сон наліг на нього, неначе придавив. Він спав надзвичайно довго і без снів...

Зненацька він виразно почув, що б'є годинник. Він здригнувся, Втямився, підвів голову, глянув у вікно, зміркував, котра година, І враз схопився, зовсім опам'ятавшись, наче його зірвало з дивана, равшпиньки підійшов він до дверей, прочинив їх і почав прислуха­лися, що діється внизу на сходах. Серце його страшенно колотило-В, Але на сходах було тихо, наче всі вже спали... Страшенно (разило його, що він міг проспати в такому забутті з учорашнього дня і нічого ще не зробив, нічого не приготував. А тим часом, може, й шосту годину било. І незвичайна гарячкова і якась розгублена метушливість пойняла його раптом, замість сну і отупіння. А втім, готування було недовге. Він докладав усіх зусиль, щоб усе змірку-нмти і нічого не забути, а серце все колотилося, стукотіло так, що йому і дихати стало важко. По-перше, треба було петлю зробитиіЯ| пальта пришити,— хвилинна справа. Він поліз під подушку і вЯ шукав в напханій під нею білизні зовсім подерту, стару, непраЯ свою сорочку. З неї він видер тасьму на вершок завширшки і верв ків на вісім завдовжки. Цю тасьму склав він удвоє, скинув з свЯ своє широке, міцне, з якоїсь товстої бавовняної матерії літнє пальття (єдиний його верхній одяг) і почав пришивати обидва кінці тасьщ під ліву пахву зсередини. Руки його трусилися, поки він шив, а ЛІ він упорався, і так, що зовні нічого не було видно, коли він знов! одягнув пальто. Голка й нитки були в нього вже давно наготов лені і лежали в шухляді, в папірці. Що ж до петлі, то це була дуЯ вдала його власна вигадка: петля призначалася для сокири. Ні можна ж по вулиці нести сокиру в руках. А якщо й під паль'Я сховати, то все-таки довелося б рукою підтримувати, що теж булЯ помітно. Тепер же, з петлею, варто тільки вкласти в неї лезо сокиЯ і вона висітиме спокійно, під пахвою зсередини, всю дорогу. ЗаклаЯ ши ж руку в бічну кишеню пальта, він міг і кінець сокирища придеи жувати, щоб воно не колихалося, а що пальто було дуже широке, Я і не могло бути помітно зовні, що він щось рукою через кишеЯ придержує. Цю петлю він теж уже два тижні тому придумав.

Покінчивши з цим, він просунув пальці в маленьку щілину, мЯ його "турецьким" диваном і підлогою, пошукав біля лівого кута і витяг давно вже наготовану і сховану там заставу. Ця застава була однак зовсім не застава, а просто дерев'яна, гладенько вистругана дощечка, завбільшки і задтовшки така, якою могла б бути срібна цигарниця. Цю дощечку він випадково знайшов під час одніЯ зі своїх прогулянок, в якомусь дворі... Вже потім він додав ці дощечки гладеньку і тонку залізну пластинку,— певно, уламок від чогось,— яку теж знайшов тоді ж на вулиці. Склавши обидві дощечки, з яких залізна була меншою від дерев'яної, він дуже міцні зв'язав їх разом хрест навхрест ниткою, потім акуратно і красиво обгорнув їх у чистий білий папір і обв'язав так, щоб важко були розв'язати. Це для того, щоб на якийсь час відвернути увагу старої коли вона почне поратися з пакуночком, і вибрати, таким чином зручну хвилину. Залізна ж пластинка додана була для ваги, щоб стара хоч у першу мить не догадалася, що "річ" дерев'яна. Все ці він зберігав до певного часу під диваном. Тільки що він витіг заставу, аж зненацька на дворі пролунав чийсь крик:

• Сьома година давно!

• Давно! Боже мій! Він метнувся до дверей, прислухався, вхопив капелюх і почав спускатися вниз по своїх тринадцяти сходинках, обережно, нечутно, мов кішка. Треба було зробити ще найважливіше — вкрасти з кухні сокиру. Те, що діяти слід сокирою, він вирішив уже давно... Але виникали й сумніви: він, припустимо, прийде за годину, щоб покласти назад, а Настя вже тут, повернулася... А що, коли тим часом почне шукати сокиру і не знайде, розкричиться, — от і підозріння ній принаймні привід до підозріння.

Але це ще були дрібниці, про які він і думати не починав, та й ніколи було. Він думав про головне, а дрібниці відкладав до того часу, коли сам в усьому переконається. Але останнє здавалося аб­солютно нездійсненним. Так принаймні здавалося йому самому. Ніяк він не міг, наприклад, уявити собі, що коли-небудь закінчить думати, встане і — просто піде туди... Навіть недавно спробу свою (тобто візит з наміром остаточно оглянути місце) він тільки пробу­вав зробити, але зовсім не насправжки, а так: "мовляв, піду і спро­бую, доки ж тільки фантазувати" — і зразу ж не витримав, плюнув і втік, лютий на самого себе. А тим часом, здавалося б, весь аналіз, тобто моральне розв'язання питання, він уже закінчив: казуїсти­ка¹ його вигострилася, як бритва, і сам у собі він уже не знаходив свідомих заперечень. Але остаточно він просто не вірив собі і вперто, рабськи, шукав заперечень на стороні і навпомацки, начебто хтось його силував і тяг до того. .Останній же день, що так несподівано настав і приніс остаточне вирішення, подіяв на нього майже зовсім механічно: немовби хтось взяв його за руку і потягнув за собою, непереборно, сліпо, з неприродною силою, без заперечень. Наче краєм одягу він потрапив у колесо машини, і його почало втягати в неї.

Спочатку,— а втім, ще й задовго до цих подій,— його цікавило одне питання: чому так легко виявляються і розкриваються май­же всі злочини і так явно виступають сліди майже всіх злочинців? Потроху він прийшов до різноманітних і цікавих висновків, і, на його думку, найголовніша причина полягає не стільки в матеріаль­ній неможливості приховати злочин, як у самому злочинцеві; сам же злочинець, і майже кожен, в момент злочину зазнає якогось занепаду волі й розуму, і їх заступає, навпаки, дитяча феноменальна легковажність, і саме в той момент, коли найбільш потрібні розум і обережність. За його переконанням виходило, що це затьмарення

розуму і занепад волі охоплюють людину наче хвороба, розвивається поступово і доходять до найвищого свого моменту незадовго до вчинення злочину, тривають у тому ж вигляді в самий моменту злочину і ще якийсь час після нього, залежно від індивідуума; потім минають так само, як минає кожна хвороба. Питання ж: ще хвороба спричиняє самий злочин, чи злочин, якось через особливу природу свою, завжди супроводиться чимсь подібним до хвороби? - він ще не почував себе спроможним розв'язати.

Дійшовши до таких висновків, він вирішив, що з ним особисто в його справі, не може бути таких хворобливих переворотів, що розум і воля ні в якому разі не залишать його протягом всього часу, поки виконуватиметься задумане, і вже хоч би з тієї причини що задумане ним — "не злочин"... Проминаємо весь той процес внаслідок якого він дійшов цього рішення; ми й без того надто забігли вперед... Додамо тільки, що фактичні, суто матеріальні труднощі справи взагалі відігравали в думках його цілком другорядну роль. "Варт тільки зберегти над ними всю волю і весь розум, і вони у свій час, всі будуть переборені, коли дійде до найменших тонкощів, до усіх подробиць..." Але до самої справи не доходило. Остаточним своїм вирішенням він продовжував менш за все вірити» і коли настав час, усе вийшло зовсім не так, а якось само собою навіть майже несподівано...

[Вкравши з двірникової комірчини сокиру і припасувавши'її під пальтом, Раскольников поспішив до будинку Альони Іванівни. Після недовгих роздумів він подзвонив у квартиру.]

VII

[Альона Іванівна зустріла його насторожено, але все ж узяла і обіцяну заставу — "срібну цигарницю".]

... Силкуючись розв'язати шнурок і обернувшись до вікна, вона на якийсь час зовсім його залишила і стала до нього спиною. Вій розстебнувся і звільнив сокиру з петлі, але ще не витяг зовсім, а тільки придержував правою рукою під пальтом. Руки були в нього страшенно безсилі, сам він відчував, як вони, з кожною миттю, що далі більше дерев'яніли. Він боявся, що не витримає і впустить сокиру... зненацька в голові йому наче запаморочилося.

— Та що він тут накрутив! — з досадою вигукнула стара і зро­била рух у його бік.

І хвилини не можна було гаяти більше. Він витяг сокиру зовсім замахнувся, тримаючи її обома руками, що здавалися йому ніби чужими, і майже без зусилля, майже машинально, опустив на голо­му обухом. Удар вийшов слабким. Та тільки він раз опустив соки­ру, де й взялася в ньому сила.

Стара, як і завжди, була простоволоса. Біляве з сивиною, рідень­ке волосся її, як звичайно, густо змащене оливою, було заплетене в мишачу кіску і підібране під уламок рогового гребінця на потилиці. Удар прийшовся в самісіньке тім'я, чому сприяв її малий зріст. Вона скрикнула, але дуже слабо, і раптом так і осіла на підлогу, хоч і встигла ще піднести обидві руки до голови. В одній руці все ще тримала "заставу". Тут він з усієї сили вдарив раз і другий, все обухом, і все по тім'ю. Кров хлинула, як з перекинутої склянки, і тіло повалилося навзнак. Він відступив, дав упасти і нараз же схилився до її обличчя, вона була вже мертва. Очі були вирячені, наче хотіли вистрибнути, а лоб і все обличчя зморщені і спотворені судомою.

Він поклав сокиру на підлогу, біля мертвої, і зараз же поліз їй В кишеню, стараючись не забруднитися кров'ю,— в ту саму праву кишеню, з якої вона минулого разу витягала ключі. Він був при повному розумі, вже не було затьмарень, не паморочилося в голові, під руки все ще дрижали. Він згадав потім, що був навіть дуже пильним, обережним, все старався не забруднитись... Ключі він зразу ж витяг; всі вони, як і тоді, були в одній в'язці, на одному сталевому кільці. Одразу ж він побіг з ними в спальню. Це була зовсім маленька кімната з величезним кіотом. Біля другої стіни стояло велике ліжко, дуже чисте, з шовковою, зшитою з клаптиків, ватяною ковдрою. Біля третьої стіни — комод. Дивна річ: як тіль­ки він почав підбирати ключі до комода, як тільки почув їх брязко­тіння, наче судорога пройшла по тілу. Йому знову захотілося кинути все і піти геть. Але це тривало лише мить; тікати було пізно. Він навіть усміхнувся на себе, аж раптом інша тривожна думка Вдарила йому в голову. Йому зненацька здалося, що стара ще жива ще може прийти до пам'яті. Залишивши ключі й комод, він побіг назад, до тіла, вхопив сокиру і замахнувся ще раз над старою, але не вдарив. Сумніву не було, що вона мертва. Нахилившись і розгляда­ючи її знову ближче, він побачив ясно, що череп був роздроблений І навіть звернутий трохи набік. Він хотів помацати пальцем, але Відсмикнув руку, і так було видно. Крові тим часом натекла вже ціла калюжа. Раптом він помітив на її шиї шнурок, смикнув його але шнурок був міцний і не зривався, до того ще й намок у крові. спробував витягти так, з пазухи, але щось заважало, застрягло В нетерпінні він змахнув було знову сокирою, щоб рубонути по шнурку тут-таки, по тілу, зверху, але не посмів, і з зусиллям, забруднивши руки й сокиру, провозившись хвилини зо дві, розрізав шнурок, ще торкаючись сокирою тіла, і зняв; він не помилився — гаманець… Раптом йому почулося, що в кімнаті, де лежала стара, ходять він спинився і застиг, мов мертвий. Але все було тихо, певно, здалося. Зненацька виразно долинув ледь чутний зойк, чи то ніби хтось тихо простогнав і замовк. Потім знову мертва тиша. Він сидів навпочіпки біля скриньки і чекав, ледве зводячи дух, а потім враз схопився, взяв сокиру і вибіг зі спальні.

Серед кімнати стояла Лизавета, з великим клунком в руках і дивилася заціпеніло на вбиту сестру, вся біла як полотно і наче ще маючи сил крикнути. Побачивши його, вона затремтіла, мов лист дрібним дрожем, і по всьому обличчю її побігли судоми, підвела руку, розкрила рота, але все-таки не скрикнула і повільно, задкую» чи, почала відступати від нього в куток, пильно, у вічі, дивлячись на нього, але все без крику, наче їй бракувало повітря, щоб скрикнув він кинувся на неї з сокирою, губи її скривилися так жалібно, лі у дуже маленьких дітей, коли вони починають чогось лякатися пильно дивляться на той предмет, що їх лякає, і збираються закричати. І така ця бідолашна Лизавета була проста, затуркана і налякана раз назавжди, що навіть рук не звела захистити своє обличчя хоч це був би найприродніший жест тої миті, бо сокира була зведе на прямо над її обличчям. Вона тільки трохи піднесла свою вільну ліву руку, але не до обличчя, і повільно простягла її до нього вперед і наче відстороняючи його. Удар прийшовся просто по черепу, вістрям, і зразу прорубав всю верхню частину лоба, майже до тім'я. Вона так і впала. Раскольников зовсім був розгубився, схопив і клунок, кинув його знову і побіг у прихожу.

Страх охоплював його щодалі більше, особливо після цього другого, зовсім несподіваного вбивства. Йому хотілося якнайшвидше втекти звідси. І коли б у той час він був спроможний краще бачити і міркувати, коли б тільки міг збагнути всю скрутність свого стане вища, весь жах, все безумство і всю химерність його, зрозуміти при цьому, скільки труднощів ще доведеться йому подолати, а може й злочинств учинити, щоб вирватись звідси і дістатися додому, то цілком можливо, що він кинув би все і зараз же пішов би сам мм себе заявити, і навіть не з страху за себе, а з самого тільки жаху й огиди до того, що він накоїв. Особливо огида здіймалася і

росла в ньому дедалі більше. Ні за що в світі не пішов би він тепер до скриньки і навіть у кімнати.

[Сяк-так змивши сліди крові, Раскольников, як у тумані, при­йшов додому і в забутті упав на диван.]