3. Історико-правові аспекти у теорії права м. Д. Іванішева

Правова концепція вченого орієнтована на глибоке вивчення численних історичних фактів. Як справедливо зазначає В. І. Андрейцев: «Іванішев не просто системати­зував сучасні закони у відповідних ділянках права, але подавав цілу розгорнуту схему історичного розвитку за­конодавства в кожному конкретному питанні» [4, с. 45]. М.Д.Іванішев намагався показати справедливу історію народу, розкриваючи при цьому і її негативні сторони, а також загальний розвиток права та його національні особливості. Для цього він використовував достовірні па­м'ятки права — вітчизняні, зарубіжні, приватні, офіцій­ні, які допомагали встановити дійсну історію. Вчений першим звернув увагу на значення актових книг, які були найважливішим матеріалом для історії [5, с. 1]. Він, як і багато інших російських вчених, відвідав Прагу, де працював під керівництвом відомого чеського вче­ного В.Ґанки. Це був період зародження і розвитку ідеї науки слов'янського права.

М. Д. Іванішев написав не так багато робіт, але всі вони належать до розряду самостійних і глибоких дослі­джень. Тому, без сумніву, в 40-х і 50-х роках він посідав одне з почесних місць серед вчених юридичного факуль­тету [6, с. 5]. Багато часу вчений приділяв опрацюван­ню книг Київського центрального архіву [7]. Частина робіт М. Д. Іванішева, які були написані як наслідок за­кордонного відрядження, стосується вивчення слов'ян­ського законодавства, зокрема дисертаційна робота на здобуття ступеня доктора російського законодавства «О плате за убийство в древнем русском и других славян- ских законодательствах в сравнении с германскою ви­рою» (1840), «Рассуждение об идее личности в древнем праве богемском и скандинавском» (1842), «Древнее пра­во чехов» (1840) та ін. В окремих роботах досліджували­ся аспекти політичної і юридичної дійсності тієї частини російського народу, яка зазнавала впливу польської ци­вілізації. До них належать: «О древних сельских общинах в юго-западной России» (1863), «Сведения о начале унии, извлеченньїе из актов киевского центрального архива» тощо. Всі його роботи за глибиною досліджень історії слов'янського законодавства ще в той період зацікавили німецьких, чеських і російських слов'янознавців, що ста­ло сильним поштовхом для розвитку слов'янської науки, яка зберегла пізнавальний інтерес і до сьогодні.

Тенден­цію вивчення права свого краю М. Д. Іванішев зумів пе­редати молоді, яка його оточувала і займалася наукою. Найвидатнішими серед його учнів були О.Ф.Леонтович, О.Ф. Кістяківський, М. Ф. Владимирський-Буданов

Окремі ідеї правової теорії М. Д. Іванішева близькі до деяких положень історичної школи права Німеччини. Професор Київського університету А. 3. Жмудський у зв'язку з цим назвав ученого «прихильником реакційної історичної школи права» [8, с. 242]. Але це не зовсім так. Дійсно, М. Д. Іванішев також вважав, що право роз­вивається історично із внутрішнього життя народу і цілі віки супроводжує існування держав від їх початкового заснування до зрілого віку. Г. Гуго, Ф. К. фон Савіньї і Г. Ф. Пухта використовували цю тезу не тільки для ви­вчення фактів, а здебільшого для обґрунтування своєї теорії, що будь-яке «право не є свідомою справою рук людських», заперечуючи тим самим роль законодавця. На думку німецьких вчених, право розвивається поступо­во, а його початкові форми — звичаї, думки юристів — найбільш ідеальні і близькі народу. Савіньї, наприклад, вважає, що всяке право за походженням є звичаєвим правом і формується через народну волю, а не свавіллям законодавця. Законодавець лише концентрує в собі дух нації і таким чином стає дійсним носієм народного духу. Погляди представників цієї школи права базувались на переконанні про народний національний дух як джере­ло права. Вони вважали, що право росте, розвивається разом з народом і відмирає, як тільки народ втрачає свої особливості. До таких теоретичних схем вони намага­лися підібрати факти. Як влучно зазначив В. О. Туманов, історична школа права була зразком доволі безпосеред­ньої підгонки наукових конструкцій під певні соціально- класові інтереси [9, с.104].

М. Д. Іванішев йшов навпаки: від фактів до виснов­ків. Він не нав'язував якусь теорію правового розвитку для всіх народів. Представники історичної школи ігнору­вали існування яких-небудь систем права, крім римсько­го і німецького. Вони не надавали значення вивченню іноземного права і тим самим — порівняльному підходу, а тому не могли знайти пояснення існуванню міжнарод­ного права; не брали до уваги можливість взаємного впливу права різних національностей і перемогу більш розвинутої правової системи. З позиції історичної шко­ли права окреме право настільки пов'язане з розвитком окремої нації і народу, що воно не може бути використа­не іншим народом. Тому будь-яке правове запозичення вступає в суперечність з власним «народним духом». Та­ка теза віддаляла історичну школу права від порівняль­ного методу. Звернення М. Д. Іванішева, на відміну від історичної школи права, до джерел права було не кінце­вою метою, а лише засобом, матеріалом для полегшення пошуку системи правових понять.

Щодо позиції М. Д. Іванішева, то він зазначав, що історичний метод використовується для розкриття за­гальних законів розвитку, внаслідок яких одні суспільні події породжуються іншими. На думку вченого, право — явище історичне і не може вивчатися ізольовано від су­спільства, оскільки воно є його складовою частиною, а тому не може стояти на місці і розвивається разом з ним. Як бачимо, ідеї історичної школи права, виправдо­вуючи феодальні устої, не були прийнятні для вчених Київського університету, а тому вони своїми розробками намагалися спрямувати законодавство на пошук істини.

Головним предметом наукового інтересу М. Д. Івані­шева була історія слов'янського права. «Для пояснення пам'яток російського законодавства, — зазначав він, — не­обхідне порівняльне вивчення законодавства всіх сло­в'янських народів» [10, с. 5]. Саме за допомогою порів­няльного правознавства, на думку вченого, можна було вирішити ряд питань: «Який внутрішній зв'язок між окремими юридичними нормами слов'янських народів? Що в даній системі відмирає, що зароджується, що необ­хідно відкинути, що відродити?» [95, с. 81]. Його звер­нення до порівняльного методу було зумовлене необхід­ністю самостійних розробок історико-правових питань. За допомогою порівняльного методу він намагався з'ясу­вати як особливості розвитку законодавства окремого народу, так і тенденції його розвитку в цілому. У своїй докторській дисертації М. Д. Іванішев порушував питан­ня про необхідність для російського юриста вивчення слов'янського законодавства, оскільки «законодавство кожного окремого народу як вияв народної думки може бути зрозумілим тоді, коли ми будемо розглядати його у зв'язку із законодавством інших одноплемінних наро­дів», тому що «одна і та сама юридична думка існує в окремих народів у різних формах і досягає повноти і чіт­кості тільки тоді, коли ми зберемо її окремі риси і скла­демо з них один образ» [10, с. 5].

Порівнявши і проаналізувавши правову основу сло­в'янських народів М. Д. Іванішев робить висновок, що «між давніми слов'янськими законодавствами є тісний внутрішній зв'язок, який виник з одноплемінності сло­в'янських народів» [10, с. 81]. Проте для стародавнього російського законодавства, вважає М. Д. Іванішев, необ­хідність дослідження слов'янських законодавств полягає в тому, що дає можливість вирішити дуже важливу для юридичної науки проблему: «чи вважати давні пам'ятки російського законодавства творами, запозиченими у нім­ців, чи чисто слов'янськими» [10, с. 6].

У праці «О плате за убийство в древнем русском и других славянских законодательствах в сравнении с германскою вирою», простежується спроба ретельного дослі­дження інституту помсти і віри у слов'ян. Охарактери­зувавши ознаки німецької віри і вивчивши постанови богемського, моравського, сербського, польського, ли­товського і російського законодавства з цього питання, М.Д. Іванішев дійшов висновку, що суть плати за вбив­ство в німецькому і слов'янському праві є різною. Саме за допомогою порівняльного правознавства, стверджує вчений, можна краще пізнати своє національне право і вдосконалити його. Користь цього методу полягає в роз­ширенні кругозору, в повному і об'єктивному розумінні фактів. Застосовуючи такі підходи, М. Д. Іванішев до­вів, що пам'ятки слов'янського права не запозичені у німців, а є національним надбанням. Він звертав увагу на те, що помста вже в «договорах Олега і Ігоря являє собою чистий слов'янізм без будь-яких домішок права чужоземного» [10, с. 62].

Російський вчений XIX ст. С. М. Шпілевський, під­тримуючи позицію М. Д. Іванішева, підтвердив, що за допомогою порівняльно-історичного методу можна з'ясу­вати аналогію правової думки і правової історії у різних народів, завдяки чому наукові висновки набувають пере­конливого характеру загальності, історичної необхіднос­ті, що надає їм рис закономірності. Крім того, застосу­вання цього методу може сприяти заповненню прогалин у законодавстві того або іншого народу [11, с. 1,2]. Адже національне право, на думку вченого, розвиває щось своє, оригінальне, в чому і полягає прогрес людства. Розвиток національного права може вдосконалюватись при взає- мообміні норм права різних народів. Саме така форма спілкування властива людській природі. Тому позиція історичної школи права, що право певного народу і по­дальший розвиток його залежить тільки від його народу, є необгрунтованою.

У Німеччині історична школа права, підкреслює укра­їнський професор О. Ф. Скакун, використала порівняль­ний метод для доказу винятковості німецького права, яке ніби втілило в собі свідомість, дух нації. Хоча не мож­на відкидати заслугу історичної школи в тому, що вона вперше висловила думку про те, що кожне право є час­тиною народного життя, а також вказала на національ­ність як на сферу зародження права. Проте, як уже за­значалось, не можна погодитися з тим, що всяке право має тільки національне походження. Використання юри­стами названого методу дало підставу радянським до­слідникам А. А. Тілле і М. В. Швекову стверджувати, що «російське наукове правознавство народжувалося разом з порівняльно-історичним методом» [11, с. 1, 2].

Звернення науковців і законодавчих органів до порів­няльного права не втратило своєї актуальності і в наші дні, адже це дає можливість створювати такі універсаль­ні норми, які зможуть забезпечити стабільність у суспіль­стві.

Як зазначає відомий російський правознавець Ю. А. Тихомиров, дуже широке використання порівняльно-правового методу було характерним для правової думки Росії в кінці XIX—на початку XX ст. [12, с. 24]. Це стосується в першу чергу таких відомих вчених-юристів: М. М. Ко- валевського, який досліджував історико-порівняльний метод у праві [13, с. 9], М. М. Коркунова, який у своїх «Лекциях по общей теории права» використовував істо­рико-порівняльний метод при дослідженні приватного і публічного права [14, с. 354], Г. Ф. Шершеневича, який в «Общей теории права» дав порівняльний аналіз різних правових концепцій [15, с. 53—58, 171—182]. Початок порівняльного методу в юридичній науці в Україні, на на­шу думку, заклав один із перших професорів Київського університету М. Д. Іванішев. Такої самої точки зору до­тримуються О. Ф. Скакун [16, с. 46, 47] і І. А. Ємельянова [17, с. 54]. З цього приводу дуже влучно висловився свого часу професор Київського університету О. Котля­ревський, який зазначав, що заслуга першого наукового застосування порівняльного методу до розробки деяких питань слов'янського права належить М. Д. Іванішеву [18, с. 1].

Отже, застосування М. Д. Іванішевим історико-порівняльного методу в історії слов'янського права відкрива­ло нові сторінки у загальній історії права, даючи цінний матеріал для з'ясування закономірностей розвитку пра­ва та його зв'язку з розвитком суспільства. За допомо­гою порівняльного методу вчений намагався глибше ви­вчити загальні і специфічні ознаки правових явищ.