В.О. Копоть Антропологічний аспект концепції правового реалізму

Стрімкий розвиток права внаслідок індустріальної революції і виникнення нових держав зумовив появу значної кількості нормативно-правових актів, які в сучасному суспільстві не діють або діють частково з різних причин. Направити таку правову систему в площину правової дійсності і є місією правового реалізму.

На сьогодні ми спостерігаємо різні прояви правової дійсності. Хоча дійсніть є одна незалежно від людських уявлень про неї. Однак, саме різне тлумачення дійсності призводить до колізій у вирішенні соціальних конфліктів. Причиною таких тлумачень є психологічня формація індивидів.

Особливістю концепції правового реалізму є те, що його представники намагалися переосмислити правову дійсність, вивчаючи соціальні та психологічні чинники, що відображають психологічну реальність суб’єктів правовідносин. Проявом такої реальності є людська поведінка. Вивчення такої поведінки є важливим завданням антропології права, оскільки правомірна (чи не правомірна) поведінка окремих індивідів формує позитивний (або негативний) архітип усього суспільства, який дає змогу охарактеризувати суспільство з високим (чи низьким) рівнем правосвідомості.

Антропологічний аспект концепції правового реалізму полягає у тому, що право визначається як реальна людська поведінка, що породжує діяльність націлену на забезпечення інтересів, прав та свобод окремих індивідів за допомогою рішень суду на основі правових норм. Правовові реалісти першими обгрунтували тезу про те, що саме судді творять правову дійсність, використовуючи закони для вирішення існуючих життєвих проблем людей. Їм вдалося продемонструвати, що суди поводяться відповідально, порядок винесення судових рішень може бути розумно зваженим (розсуд), судовий розгляд – легітимним, правова норма – реальністю, а правосуддя може забезпечувати істину в конкретних справах [6, c.xiv].

Так, Дж.Грей заявляв, що неупереджене вивчення фактичних дій системи загального права дає змогу зрозуміти, що саме судді дійсно створюють право [4, c.37] шляхом передбачення поведінки суддів та скептичного ставлення до формальних норм. Применшуючи таким чином значення законодавства, він вбачав справжнє життя права у суддівській діяльності.

Суддя Кардозо сформулював тези про те, що право – це не відокремлена сфера, воно є невід’ємною частиною процесу врегулювання людських відносин; право не може цілком вписуватись у встановлені прецеденти; суддя звертатись не лише до законів, повинен знати оточуюче життя, психологічні, економічні фактори і повинен цікавитися новими досягненнями в різних галузях науки [1, c.176-177].

Кожна справа повинна вирішуватися на основі фактів, які її торкаються, не використовуючи прецеденти. Розглядаючи справи, потрібно враховувати сучасні суспільні відносини, досліджувати до найменших дрібниць соціальну та економічну сторони судових справ, об’єднуючи логіку і принципи закону, без яких він не буде ефективним.

Поняття, правила, норми не можуть забезпечити стабільність і ефективність закону, основною причиною нестабільності якого є суб’єктивність на рівні суддів. Суддя повинен розумітися не лише в нормах закону, а й методах психології.

Реалісти вважали, що типовий суддя вирішує спори в значній мірі на основі здогадок. “Життєвий імпульс – мотивація для рішення – це інтуїтивний зміст того, що є правильним чи не правильним в конкретному випадку” [5, c.274]. Важливим елементом, додатковим фактором у прийнятті рішення є індивідуальність судді. Тобто, на суддю впливає те, що скажуть сторони і свідок, рівень довіри до них, власні переживання у даній справі тощо – це формує сприйняття суддею фактів справи [3, c.114].

Для правового реаліста функцією судових рішень є створення нових норм, які потім трансформуються в закони. Але багато питань в цьому залежать від поведінки суду:

1. що суди будуть розуміти під фактами конретної справи і як визначатимуть наслідки;

2. які елементи визначатимуться важливими;

3. як суд вирішував аналогічні конкретні справи в минулому;

4. які фактори можуть примусити суд використувати прецеденти;

5. які фактори будуть впливати на суддю (зміна думки, поява нової правової доктрини, зміна соціуму та економіки) і наскільки вони будуть вагомими для нього.

Реалістична юриспруденція пропонує власне розуміння юридичних норм у процесі винесення судових рішень. Кожна юридична норма є всього на всього функцією судових рішень, тобто завдання судді полягає не у встановленні фактичного існування норми, а у з’ясуванні, чи повинна вона існувати взагалі. Юридичні норми існують незалежно від бажаннь та уподобань судді, але суддя вправі вирішувати чи застосовувати їх у своєму рішенні. Оскільки загальні норми не взмозі забезпечити захист інтересів окремих осіб, то суди повинні довільно ставитися до права.

Реалісти стверджували, що судді відіграють і повинні відігравати важливу роль у створенні закону.

Яке значення для судді має факт наявності правових норм у системі? А.Ландстедт стверджував, що судді присягали вірно застосовувати юридичні норми, але це не було вирішальним фактором, який впливав на процес винесення ними рішень. Судді могли б відчути припустимість суддівського розсуду у конкретних справах, а їх практика могла б повністю змінити законодавчу базу країни, але були такі чинники, які не дали можливості це зробити. Серед них – звільнення з роботи. Іншими словами, правові норми були лише тими рамками, за межі яких судді не вправі виходити.

А.Росс вказував на те, що існує можливість впливати на людину за допомогою норми. Він ввів термін «директива», щоб виключити всі переносні значення емоційних вражень [8, c.49]. Директиви включають команди, пропозиції, побажання, перестороги, запити так само як пропозиції закону. Закони існують не для того, щоб передавати теоретичні знання, а направити поведінку суддів в певні рамки [7, c.8].

Окрім аналізу поведінки суддів, необхідно розглянути інший антропологічний аспект у концепції правових реалістів. Мова піде про процес підготовки молодих юристів, від якості якої буде залежати майбутня поведінка та тип мислення спеціалістів.

Реалісти вказали на роль особливостей “людського фактору” в прийнятті правових рішень і на те, що не людина створена для закону, а закон створений для неї, і, що більша частина навчального плану повинна бути сформована на вивченні такого фактору, а не на юридичних нормах.

Система, яка надає однакову освіту кожному, не в змозі отримати високий рівень освіченості населення. Інтелектуальні, як і інші здібності дані не кожному. Адже не кожний має однакові здібності і схильності, тому однорідна освіта, спрощені методи навчання не виправдовують себе.

Вклад реалістів в юридичну освіту полягає у експериментах в індивідуальних справах і їх спробах поєднати конкретні справи з юриспруденцією. Реалісти намагалися донести до студентів більше фактів з роботи адвокатів. Вони прагнули об’єднати закон із соціальними науками, застосовуючи функціональний метод.

Студентам потрібно давати знання дозовано. Їх потрібно навчати, а не ставити у безвихідь логічними сумнівами. Ідеї потрібно “продавати”, а не давати їх на дослідження вже відомих догматів [1, c.42].

Реалісти Колумбійського і Йельського університетів спробували покращити юридичну освіту, більше орієнтували її на політику, поєднуючи закон з соціальними науками і реорганізуючи навчальний план по функціональним лініям. Вони вважали, що юридична освіта без запозичення положень інших наук (політологія, психологія, соціологія) не буде достатньо ефективною.

Отже, концепція правового реалізму містить у собі два антропологічні аспекти: співвідношення права й людської поведінки та навчання молодих юристів. Перший аспект розкриває причини різного сприйняття правової дійсності; умови, які породжують певний варіант поведінки та формують стереотипи; фактори, які доводять, що кожна справа повинна розглядатися не лише в межах правових норм, а з врахуванням сучасних змін в політичному, економічному житті суспільства. Другий – вказує на те, що необхідно враховувати інтелектуальні, психологічні, психічні особливості людини при формуванні навчальних планів.

Таким чином, правові реалісти визначили, що судді відіграють архіважливу роль в житті суспільства, оскільки саме вони створюють право. Крім того, вчені довели, що передбачити за допомогою закону, яке винесе суддя рішення, неможливо. Оскільки на нього впливають ряд чинників, включаючи і те, в якому настрої прийшов суддя на роботу. Також вони довели, що сутність права визначає реальна дійсність: визнанні в людській природі потреби і схильності, форми людського життя, розвинуті суспільні відносини у всіх сферах, різні вимоги природного і соціального оточення [2, c.51].

1. Коэн М.Р. Американская мысль / перевод с англ. А.С.Никитина, Г.М.Фролова. – М., 1958. – 390 с.

2. Циппеліус Р. Філософія права: Підручник: Пер. з нім. – К.: Тандем, 2000. – 300 с.

3. Frank J. Law and the Modern Mind. – Gloucester, Mass.: Peter Smith, 1970. – Р.404.

4. Gray John Chipman. The Nature and Sources of the Law. – 1909 in William W. Fischer, Morton J. Horwitz, and Thomas A. Reed, American Legal Realism. – New York: Oxford University Press, 1993. – p.326.

5. Hutchinson Joseph. The Judgment Intuitive: The Function of the 'Hunch' in Judicial Decision. – Cornell Law Quarterly 14, 1929.

6. Kantorowicz Hermann. Some Rationalism About Realism. – Yale Law Journal, 43, 1934. – p. 1240-1252, reprinted in The Nature of Law, ed. M. P. Golding New York: Random House, 1966. – 247-260.

7. Ross Alf Niels Christian. – On Law and Justice. – Berkeley and Los Angeles: University of California Press, 1956.

8. Ross Alf Niels Christian. Towards a Realistic Jurisprudence. – Copenhagen: Einar Munksgaard, 1946.