Із повідомлення італійського консула у Харкові Серджіо Граденіго від 31 травня 1933 року:

Голод і далі шаленіє і нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатись байдужим до такого лиха і як міжнародна преса, котра так охоче й нагально закликає до міжнародного осуду Німеччини за так зване «жорстоке переслідування євреїв», може спокійно спостерігати масове вбивство, яке організував радянський уряд і в якому євреї відіграють таку важливу, хоч і непровідну роль...

«Етнографічний матеріал має бути переінакшений», – цинічно заявив один єврей, який займав високу посаду в місцевому ГПУ. Неважко передбачити, яка доля чекає цей «етнографічний матеріал» – він приречений на винищення і заміну іншим...

Шляхом варварських реквізицій (про які я вже не раз доповідав) московський уряд створив не просто нестачу харчів (це було б надто м’яко сказано), він створив таку ситуацію, за якої цілком відсутні засоби існування по всій українській сільській місцевості, на Кубані й на Середній Волзі.

Така політика продиктована трьома мотивами:

1) пасивним опором селянства колективізації сільського господарства;

2) переконанням у тому, що «етнографічний матеріал» ніколи не вдасться перетворити на зразкову комуністичну цілісність;

3) необхідністю або доцільністю, проголошуваною майже відкрито, денаціоналізації території, де пробудилася українська чи німецька свідомість, яка може спричинити політичні труднощі в майбутньому, і де задля єдності імперії краще було б мати переважно російське населення.

Україна молода

348

Мері Робінсон і урок дієвої пам’яті

Пам’ять про великий голод в Ірландії живе понад півтора століття, бо стільки тривають його наслідки для країни і національної свідомості ірландців у самій Ірландії і в цілому світі. Про це говорить в інтерв’ю Радіо Свобода колишній президент Ірландії Мері Робінсон. Під час свого президентства вона багато зробила для увічнення пам’яті жертв так званого «картопляного голоду» вдома та в усіх країнах, куди втікали ірландці у пошуках порятунку.

– Пані Робінсон, під час голоду 1845-1847 років померло, за різним оцінками, від півмільйона до півтора мільйона ірландців із тодішнього восьмимільйонного населення країни. Внаслідок цього десятки тисяч ірландців покинули свої домівки і стали іммігрантами. Але це було півтора століття тому. Чому ви надаєте такої уваги тим подіям зараз?

– Це дуже добре питання. Тому, що я думаю, пам’ять і розуміння травми і горя, що сталося в минулому, дуже важливі для сучасності, бо вони виростають з тих подій. Під час мого семилітнього президентства ми відзначали 150-ту річницю тих страшних трьох років голоду. Наш підхід був комплексний і масштабний. Кожна школа мала свій проект, кожна громада мала свої заходи. Я особисто відкривала багато пам’ятників в Ірландії, Канаді, Сполучених Штатах та Австралії саме тому, що пам’ять є такою важливою. Це частина нашої сумної історії – вона в нашій літературі, в наших піснях, у наших оповіданнях. «Картопляний голод» почався з неврожаю картоплі в 1845 році, бо картопля була головним продуктом харчування для бідних родин. Був врожай інших культур, але з їхнього продажу вони мали платити за оренду землі, тому вони голодували. Наступного року було ще гірше. А найстрашніший був 1847 рік. Ті, хто були міцнішими, емігрували. Деякі з них загинули на кораблях під час плавання – в ірландській історії їх знають як «кораблі з трунами» – інші дісталися далеких берегів. Тоді, навесні 1847 року, в штаті Оклахома американське індіанське плем’я чокто відзначало свою сумну річницю – 10 років відтоді, як їх вигнали з рідної землі. Ми не знаємо, як до них дісталася вістка про те, що на

349

далекому острові голодують люди, але вони дізналися, що третій рік поспіль у цих людей неврожай, і вони зрозуміли. Це плем’я зібрало 173 долари і послало їх на допомогу жертвам голоду в Ірландії. Ми знаємо це, бо британська вікторіанська адміністрація занотувала, що ці гроші надійшли і пішли на допомогу голодуючим. Тоді, впродовж відзначення 150-річчя голоду, я поїхала в Оклахому як президент Ірландії, зустрілася з племенем чокто і подякувала їм від імені ірландського народу. Тепер я, мабуть, єдина жінка в історії – почесний вождь племені чокто. Про шляхетні вчинки також потрібно пам’ятати. Тому так важливо, щоб і в сучасній Україні була можливість у певний час, у певний день пригадати і вшанувати ці події і дати можливість ранам загоїтися.

– На жаль, американські індіанці не могли допомогти українцям, бо ця вістка не могла їх дістатися, бо вона не могла вийти поза межі Радянського Союзу. Ніхто не був покараний за цей злочин, і він тяжіє над суспільством і досі.

– Тоді я б сказала, що потрібно відкрито про це говорити – про те, що люди намагалися забути – і знайти якийсь урочистий спосіб відзначення і вшанування. Потрібно вислухати жертв цього голоду чи їхніх нащадків. Навіть сказати публічно: «Моя бабуся померла від голоду, і всім було байдуже». Це вже лікує душу. Бо такі події залишають свій слід.

www.RadioSvoboda.ua

350