50. Поняття виникнення функції політичної партії

51. Типологія політичних партій і партійних систем.

52. Демократія та її роль у політичному процесі

Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції. У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).

Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

Демократія — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політичної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політичного устрою, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.

Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування органів влади різних рівнів.

Виявом прямої демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя загалом.

Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах.

Представницька демократія — порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади.

У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на всіх рівнях відбувається в основному в представницьких установах і закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Політологи навіть виокремлюють професійну демократію. Це зумовлено притаманними сучасній цивілізації проблемами, розв´язання яких часто неможливе засобами прямої демократії. Надійним інструментом вироблення оптимальних рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різних форм прямої та представницької демократії.

54. Основні критерії, принципи та ознаки демократичної організації суспільства

Від критеріїв (ознак, показників) демократії залежить не тільки оцінка зрілості суспільства, а й визначення напрямів його подальшої демократизації. Кожна нова історична епоха вносила корективи до критеріїв демократії. Не вщухають гострі суперечки щодо них і нині. Однак загальноприйнятий і найважливіший серед них — можливість громадян брати реальну участь в управлінні, у вирішенні державних і громадських справ. Суспільство не може бути демократичним, якщо його громадяни позбавлені таких можливостей.

Збігаючись в основному, демократизація і самоуправління мають і певні відмінності. Відомо, що розвиток демократії не завжди означає поглиблення самоуправління. Наприклад, можливість обрання найдостойнішого представника з декількох кандидатів, що є важливою процедурою демократизації виборчої системи, може нічого не дати для розвитку реального самоуправління, якщо водночас не зростатиме роль представницьких органів. Те саме можна сказати і про виборність керівників на виробництві зі збереженням за ними монополії на основні управлінські функції.

Як слушно зауважив Р. Дарендорф (ФРН), демократія не може бути «правлінням народу» в буквальному розумінні. Народовладдя й самоуправління передбачають, насамперед, свободу вибору народом компетентних керівників, а також можливість народу впливати на них і в разі потреби замінювати їх достойнішими й компетентнішими.

, яка є вирішальною сферою життя суспільства. Саме тому розвиток демократії на виробництві є важливою підоймою, здатною забезпечити широку та активну участь людей і в інших сферах суспільного життя. Для цього необхідно, щоб кожний трудовий колектив став осередком самоуправління, а кожний трудівник — реальним власником (індивідуальним або колективним).

Самоуправління не може розвиватися тільки на суто громадських засадах. «Чисте» самоуправління навряд чи зможе колись, навіть у віддаленій перспективі, заступити державні форми і механізми управління, існуючи поряд з ними і в них, переплітаючись і поглиблюючи завдяки цьому демократизм усієї політичної системи. Це, звісна річ, не виключає повернення державою суспільству, невластивих їй функцій, оскільки державна монополія на них зумовила глибоку кризу економічного і соціального життя.

Важливе значення, з огляду на зазначене вище, має підвищення статусу і розширення повноважень місцевих органів влади, що є загальновизнаним показником демократизму суспільства. Якщо для тоталітарної чи авторитарної держави характерна безправність місцевої влади, то в демократичному суспільстві здійснюється ретельно продуманий і раціональний розподіл компетенцій та повноважень різних рівнів влади. Внаслідок такого розподілу місцеві органи в демократичних країнах мають реальні права самоуправління. Центральна влада не втручається у сферу компетенції місцевої влади, хоча за федеративної моделі державного устрою неухильно дотримується принципу верховенства федеральних законів над рішеннями місцевих органів влади. Прерогативою місцевої влади є такі важливі сфери суспільного життя, як освіта, охорона здоров´я, підтримання правопорядку, будівництво доріг тощо.

Серед головних критеріїв демократичності суспільства — наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-якими іншими правами та інтересами (класовими, партійними, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Справжній демократизм вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням. Звісно, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настане такий час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.

Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу.

Серед них — влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного правління вся повнота державної влади узурпована вузьким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує волю та інтереси народу. У демократичному суспільстві внаслідок волевиявлення народу стосовно якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає позицію влади. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю народного суверенітету.

Принцип більшості. Цей принцип не можна абсолютизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо ігнорується право меншості на опозицію. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах. Принцип плюралізму. Демократична організація суспільства неможлива без його дотримання. Він дає можливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб´єктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опозицію. Підкоряючись законам та іншим рішенням державної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки.

Принцип рівності. Цей принцип демократії проголошений Великою французькою революцією кінця XVIII ст. У XX ст. його було втілено у Загальній декларації прав людини. Сучасне тлумачення принципу рівності виходить із того, що за демократії можлива і навіть неминуча соціально-економічна нерівність громадян.

Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, виконавча і судова гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони постійно взаємодіють у процесі формування і здійснення державної політики.

Виборність основних органів державної влади. Демократія передбачає забезпечення вільних виборів, які докорінно відрізняються від виборів недемократичних і формальних.

Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій.

У демократичному суспільстві засідання парламенту відкриті для засобів масової інформації та громадськості, частково, а іноді й повністю транслюються радіо і телебаченням. Елементом гласності є оперативна публікація стенограм парламентських дебатів, результатів поіменних голосувань. Нормою є відкритість державних бюджетів, звітів про діяльність міністерств і відомств.

Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «згори», а й постійно та ефективно «знизу». Відсутність контролю за діяльністю державних структур з боку громадськості породжує бюрократизм, корупцію тощо. Але демократичний контроль не має нічого спільного з державним «контролем» за тоталітарного режиму.

Для демократизації суспільства важливим є вироблення дієвих засобів боротьби з бюрократизмом: розвиток реальної критики; радикальне зміцнення законності й правопорядку; створення ефективного механізму своєчасного самооновлення політичної системи.

Демократизація суспільства, як свідчить практика, може супроводжуватися певними втратами і помилками, які неминучі для цього процесу, і все ж цінності демократії значно переважають її негативні наслідки. Так, демократично ухвалені рішення можуть бути не тільки не оптимальними, а й цілком помилковими. Але важливо, що вони на відміну від прийнятих недемократично піддаються оперативній корекції, забезпечують зворотний зв´язок і вчать громадян мистецтву управління на власному досвіді.

Великою загрозою для демократії є вульгарне ототожнення її з уседозволеністю та безвідповідальністю. Нерозуміння або ігнорування того, що демократія не може існувати поза законом і над законом, створює реальну небезпеку сповзання суспільства до стихії та анархії, свавілля і влади натовпу (охлократії).

Головною силою, що гарантує законність і збереження демократичних норм і цінностей, є міцна державна влада. Поширене в масовій свідомості уявлення про те, що за демократії держава є слабшою, ніж за тоталітаризму чи авторитаризму, є не лише хибним, а й небезпечним.

Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності, виключенням насильства під час розв´язання виниклих конфліктів — з іншого. Для цього необхідно також, щоб громадяни, всі суб´єкти політичної діяльності вчилися жити в умовах демократії. Лише тоді процес демократизації забезпечить формування правової держави і громадянського суспільства. Будь-які спроби стримати демократію або вдатися до її імітації означатимуть гальмування суспільного прогресу.

55. проблеми становлення демократії Україні

Щоб демократія стала у суспільстві новою діючою системою влади, важливо щоб люди не тільки розуміли сутність її основних принципів, а й були згідні жити згідно з цими принципами – самостійно, без постійної опіки, всесильної влади, з усією повнотою відповідальності.

Наша країна не дуже багата демократичними традиціями. По суті, протягом всього періоду радянського тоталітаризму в Україні не розвивалися елементи особистих свобод і правової держави, демократичної свідомості суспільства та особистості. На сьогоднішньому етапі важливо не прискорювати штучними засобами процес демократизації суспільного життя, проте не варто і гальмувати його схожими методами. Демократія має визрівати на національному ґрунті поступово і послідовно, її межі повинні бути обумовлені логікою розвитку посткомуністичного суспільства, його трансформацією.

Основними передумовами формування демократичного суспільства в Україні є:

- розширення економічної свободи;

- радикальна зміна інститутів суспільства, усієї системи цінностей й психології людей, які породила тоталітарна система;

- підвищення рівня політичної дисципліни і політичної культури громадян;

- встановлення ефективного контролю суспільства над політикою можновладців;

- подолання економічних проблем.

Динамізм демократичних процесів в Україні залежить від рівня:

- політичної активності громадян;

- економічної, соціальної й політичної стабільності суспільства;

- співвідношення політичних сил;

- розвитку національної ідеї та правосвідомості.

Сучасна модель демократії – плюралістична. Це система представницького правління, за якою парламентарі обираються народом і є відповідальними перед ним.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:

- оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;

- гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності;

- демократизм і моральність у здійсненні політики;

- громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:

- конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й географічне розташування держави;

- рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ;

- спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості;

- етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

- відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості;

- реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової громадськості.

56. Поняття й типологія політичних режимів

Поняття “політичний режим” — одне із загальноприйнятих у сучасній політології. Його застосовують щодо характеристики способів, форм, засобів й методів реалізації політичної влади, оцінювання сутності держави, оскільки в межах однієї форми правління на різних етапах її розвитку політичне життя може суттєво видозмінюватися. Суспільство й держава можуть бути відкритими, закритими, проміжними; демократичними, тоталітарними й авторитарними; воєнізованими, громадянськими і змішаними; клерикальними, теократичними та ін.

Сьогодні немає чіткого визначення поняття "політичного режиму", проте можна виділити ряд основних тлумачень:

- система засобів і методів здійснення політичної влади;

- модель, форма взаємодії державно-владних структур і населення;

- сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою та суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства.

Будь-який політичний режим визначається трьома основними чинниками:

- процедурами і способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням у влади;

- стилем ухвалення суспільно-політичних рішень;

- відносинами між політичною владою та громадянами.

Окрім цього поняття “політичний режим” охоплює:

– порядок формування представницьких установ;

– становище та умови діяльності політичних партій та громадських організацій;

– правовий статус особистості, права та обов´язки громадян;

– рівень економіко-господарського розвитку;

– порядок функціонування каральних і правоохоронних органів;

– співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого.

Політичний режим залежить від:

– співвідношення політичних сил у суспільному організмі;

– рівня політичної стабільності суспільства;

– встановленої правової системи, її особливостей та характеру;

– особистості загальнонаціонального лідера та особливостей правлячої еліти;

– історичних і соціокультурних традицій, звичаїв народу;

– політичної культури населення.

Політичний режим формується спонтанно, внаслідок спільних зусиль багатьох суб´єктів i політичного процесу і не може бути встановлений конституціями або іншими законами.

Існує багато класифікацій політичних режимів. Будь-яка класифікація є умовною, поза як “чистих” і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує. Класифікувати політичні режими почали на початку XX ст., але до 60-х років XX ст. найчастіше використовували класифікацію М. Вебера, який поділяв їх на демократичні та недемократичні. На початку 60-х років американський політолог 3. Бжезинський, використавши висновки Р. Даля про багатополярність влади і про те, що жодна держава не досягла демократії, вирізнив тоталітарний режим на підставі політологічного аналізу політичних систем колишніх соціалістичних країн, довівши, що в більшості з них функціонували авторитарні політичні режими. Характеристики та особливості політичних режимів політологія вивчала впродовж кількох десятиліть. Нині вона зосереджується переважно на філософсько-політичних аспектax внутрішньої еволюції конкретних режимів та процедури переходу від одного режиму до іншого.

Найпоширенішою є тричленна класифікація режимів на:

- тоталітарні;

- авторитарні;

- демократичні.

57. Поняття та особливості громадянського суспільства

Поняття «громадянське суспільство» порізному тлумачили в суспільних науках. Так, Ш.Л. Монтеск´є, вважаючи, що суспільство не може існувати без уряду, розрізняв державу як союз громадян та державу як сукупність посадових осіб. Г. Спенсер відповідно до його органічної теорії суспільства порівнював державу з біологічним організмом, вважав її агрегатом органів управління, володарювання. Його «апаратна» ідея пізніше була використана марксизмом.

Сукупність індивідів, які необмежене користувалися своїми природними правами, утворювала, на думку прибічників договірної теорії походження держави, суспільство у його «природному стані» («status naturalisa). Це стан цілковитої свободи, який призводить до «війни всіх проти всіх». Але за таких умов мати «право на все», стверджував Гоббс, означає фактично не мати права ні на що. Аби уникнути загроз, які неодмінно виникають у природному стані суспільства, люди змушені були замінити його на стан громадянський («status civilis»). Перехід від природного стану до громадянського дає змогу піддати регулюванню законами та іншими нормами невпорядковані відносини.

Концепція громадянського суспільства, розуміння його як царини людської свободи, яка перебуває поза межами державної регламентації, є породженням ліберального світогляду. «Батько лібералізму» Дж. Локк вважав, що держава покликана передусім захищати особисту свободу і власність, здобуту працею людей; вона діє тільки у строго окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди повинні мати право протистояти сваволі уряду, чинити йому опір і навіть вдаватися до сили для його повалення, коли він спрямовує свою владу назавойовництво, узурпацію, тиранію, або у разі його розвалу.

Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

Неліберальне (тоталітарне, авторитарне) суспільство цілком або переважно підпорядковане державі, яка регламентує, централізує управління ними. Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називають етатизмом (франц. état — держава). Етатизм як політика — це поширення повноважень держави на всі без винятку сфери життя. Сутність його полягає у визнанні держави найважливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. У тоталітарних суспільствах сфера громадянського, цивільного зводиться до мінімально можливих розмірів, але ніколи не зникає цілком.

Розвинене громадянське суспільство передбачає існування демократичної правової держави, яка покликана задовольняти й захищати інтереси та права громадян. Передумовами громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності; множинність незалежних політичних сил і партій; недирективно формована громадська думка; вільна особистість з розвиненим почуттям власної гідності.

Громадянське суспільство — не тільки відокремлене від держави суспільство, автономна царина суспільного буття, яка не підлягає прямому контролю й регламентації з боку влади, а ще й структуроване суспільство. Воно передбачає свободу асоціацій індивідів за інтересами й уподобаннями.

58. Головні риси громадянського суспільства:

- наявність демократичної правової державності;

- відокремлена від держави структура суспільства, до якої належать різноманітні асоціації, добровільні об´єднання людей;

- взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично прийнятих законів;

- самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій громадян;

- адекватний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та процесів у ньому;

- утвердження безпосередніх і різноманітних інтересів, можливість їх вираження та здійснення;

- можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від держави — сфери умовного, формального життя;

- різноманітність форм власності (приватної, колективної, кооперативної тощо), ринкова економіка;

- наявність вільної конкуренції, відносин обміну діяльністю та її продуктами між незалежними власниками;

- безпосереднє спілкування людей;

- повага громадянських прав, які вважаються вищими за державні закони;

- доступ всіх громадян до участі в державних і суспільних справах;

- свобода особистості;

- плюралізм ідеологій і політичних поглядів, багатопартійність;

- плюралізм, сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві й різноманітної діяльності людей;

- наявність розвинутої соціальної структури;

- багатоманіття соціальних ініціатив;

- розвинута громадянська політична культура і свідомість;

- регулювання дій людей безпосередньо самими ж людьми, передусім через норми моралі;

- контроль суспільства за діяльністю державних органів.

59. взаємовідносини громадянського суспільства держави

Формування правової держави можливе лише на основі розвинутого громадянського суспільства. В понятті "громадянське суспільство" відображена інша, ніж держава, сфера соціального життя - сфера приватногосподарського життя людей, де домінує підприємництво, ініціатива і приватний інтерес.

Громадянське суспільство - це сфера соціального життя, в якій люди взаємодіють самостійно і автономно щодо держави. В державі переважають вертикальні відносини й ієрархічні зв'язки, для громадянського суспільства характерне переважання горизонтальних зв'язків - відносин конкуренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними партнерами.

До найважливіших умов існування громадянського суспільства можна віднести такі:

• автономність стосовно держави, що передбачає наявність правового механізму, який захищає його від прямого втручання з боку держави, реальні гарантії особистих прав і свобод;

• наявність вільних і самостійних громадян як основних факторів політики;

• різноманітність структурних елементів, у тому числі організацій і інститутів, через які різні групи виражають свої інтереси;

• здатність до колективних дій і самоорганізації: активність громадян не обмежується тільки періодичним голосуванням на виборах, а проявляється в ініціативних рухах, у створенні різноманітних недержавних асоціацій тощо; показником здатності громадянського суспільства до самоорганізації є багатопартійність; партії покликані "відфільтрувати" інтереси різних соціальних груп і втілити їх у конкретні рішення державної влади, тим самим громадянське суспільство є джерелом законів;

• відносини солідарності, які урівноважують конкуренцію і потенційну конфліктність груп інтересів самого суспільства; це проявляється у створенні недержавних благодійних організацій, в участі громадян у суспільно корисних видах діяльності.

• обмеження соціальних конфліктів цивілізаційними кордонами;

• багатоукладна ринкова економіка як основа незалежності громадян від держави.

Конструктивна взаємодія громадянського суспільства з державою передбачає:

• ініціювання прийнятих рішень органами влади, що тим самим спонукає до активності саму державу;

• зміцнює приватну ініціативу, що дозволяє вирішити деякі назрілі економічні і соціальні проблеми без втручання держави (організація суспільно корисних видів діяльності, благодійних фондів, недержавних навчальних закладів тощо);

• формування політичної культури громадян, у тому числі громадянських форм поведінки.

Таким чином, громадянське суспільство є позадержавною сферою соціуму. Дослідники, як правило, розміщують його між державою і економічною сферою.

У структурному плані воно буде включати в себе:

• по-перше, сімейно-родинні, етнічні, релігійні і моральні відносини, а також неопосередковані державою політичні відносини між партіями і суспільними рухами;

• по-друге, соціальні інститути: сім'я, церква, недержавні ЗМІ, культурні, релігійні, спортивні асоціації, партії, органи місцевого суспільного самоуправління, профспілки, торгові палати, союзи підприємців.

Проблеми становлення громадянського суспільства в Україні

Перші елементи формування громадянського суспільства на території сучасної України криються в сивій давнині. Ще в VII—V ст. до н. е. на землях теперішньої Україні функціонували рабовласницькі міста-держави: Ольвія, Херсонес, Боспор, Феодосія та ін. з різноманітними формами правління — від монархії до аристократичної та демократичної республік. Коли в ІХ ст. виникла Київська Русь, її основними державними інститутами стали князь, князівська рада та народне віче. Як свідчать про цей період нашого політичного розвитку писемні пам’ятки, надзвичайно великі повноваження належали народному зібранню громадян. Повноваження віча поширювалися на всі функції державної влади, у тому числі на вибори князя, укладання з ним договору та обговорення найважливіших питань суспільно-політичного життя.

Найбільш повно ідеї громадянського суспільства та становлення демократичних засад вітчизняного державотворення знайшли своє втілення в конституції Пилипа Орлика 1710 р. Хоча цю конституцію не було впроваджено в життя, вона має велике значення як документ, котрий уперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою.

Поширенню ідей української державності на українських землях значною мірою сприяв розвиток поняття громадянина. Виникнувши як термін після Французької революції XVIII ст., поняття «громадянин» набуло широкого вжитку в усіх європейських країнах і в Україні зокрема.

1 грудня 1991 року народ України на всенародному референдумі висловив свою суверенну волю побудувати українську незалежну державу. А почався цей процес ще до референдуму — з ухвалення Верховною Радою в липні 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Її засадним принципом було сучасне розуміння суверенітету народу як багатогранного поняття.

Наступний історично значущий крок — це ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року. У цьому головному політико-юридичному документі держави підкреслюється, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, багатопартійності, розвитку самоврядування.

Нині процеси формування в Україні громадянського суспільства та створення незалежної, демократичної, соціальної та правової держави відбуваються паралельно. Прискоренню цих процесів активно сприяє політична реформа, оновлення політико-правової бази нашого суспільства з урахуванням власного та світового досвіду.

Суспільний прогрес в Україні за сучасних умов можливий не тільки через включення до процесу суспільного розвитку всіх можливостей і потенціалу демократичної держави, а й через використання здобутків громадянського суспільства. Усі політичні спроби здійснити в нашій державі радикальні зміни, і передовсім в економіці та соціальній сфері, будуть марними без урахування людського чинника та ступеня розвитку громадянського суспільства.

У Конституції України та в Законі «Про місцеве самоврядування», що був ухвалений у травні 1997 р., чітко визначено та сформульовано права і обов’язки органів місцевого самоврядування. Згідно з цим законом держава надає широкі права територіальним об’єднанням громадян щодо розв’язання різноманітних місцевих завдань у інтересах населення на власну відповідальність і в межах закону.

Увесь світовий досвід переконливо свідчить, що саме місцеве самоврядування створює необхідні умови для наближення влади до населення, функціонування дійової системи управління, яка б ураховувала місцеві умови та особливості. Для здійснення своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають виконувати такі головні функції:

• захищати населення від невиправданого тиску з боку центральних органів влади;

• забезпечувати надання населенню житлово-комунальних, медичних, транспортних, культурних та інших послуг з найбільшою ефективністю;

• активізувати населення з тим, щоб воно брало безпосередню участь у вирішенні місцевих питань, місцевих проблем тощо.

Ясна річ, що формування в Україні сучасної та ефективно діючої системи місцевого самоврядування стає важливим чинником побудови правової, демократичної держави. Водночас розвиток громадянського суспільства та його взаємодія з правовою, демократичною державою багато в чому залежатиме від оптимального співвідношення системи центральних органів виконавчої влади та системи органів місцевого самоврядування.

Нині самоорганізація громадянського суспільства в Україні виявляється в діяльності різноманітних організацій у економічній, соціальній та духовній сферах.

Отже, громадянське суспільство є сукупністю суспільних відносин (економічних, соціальних, духовних), формальних та неформальних структур, які задовольняють потреби й реалізують інтереси індивідів або груп, що відповідають досягнутому рівню суспільного розвитку.

60. Формування ідей правової держави

Ідея правової держави пройшла складний і тривалий шлях. Ще у античні часи розуміли, що лише право може дати владі міру, обмежити її в інтересах народу, а держава, у якій закон суперечить людській природі і не слугує загальному благу, швидко зникне.

Ідеї середньовіччя, проте, стали фундаментом, на якому виросло систематичне вчення про правову державу. До ключових віх у розвитку політичної науки варто віднести обгрунтування світського характеру держави, державного суверенітету та верховної влади.

Епоха Реформації у Франції у XIV—XVI ст. привнесла ідею обмеження суверенітету влади короля владою народу та відповідальністю його перед народом і парламентом. Обгрунтування призначення політичної влади для загального морального добра сприяло відродженню давньої ідеї належності політичної влади народові. З неї пізніше виникає цілісна доктрина народних прав, підпорядкованість держави служінню усій громаді та скеровуванню природним правом.

Стародавня договірна теорія була використана представниками політико-правової науки та ідеологами Американської і Французької революцій для обгрунтування обмеженості політичної влади та права на опір тиранії.

Розвиток політичної науки на початку XVIII ст. призвів до формування поняття правової держави, яке у працях німецьких та англійських філософів набуло цілісного вигляду. В основі цього вчення — визнання природних прав людини та ідея обмеження ними самої держави, уявлення про державну владу як похідну від прав людини, ідеї народного суверенітету і народного представництва, принцип поділу влади та взаємозбалансування окремих гілок влади. Варто, однак, зазначити, що ідеї правової держави не були чистим надбанням Німеччини або Англії. Вже наприкінці XIX ст. у більшості європейських країн дослідження питань правової держави набули великого розмаху.

Ідея правової держави в СРСР отримала могутній імпульс з, так званою, перебудовою у 1985 р. після XIX Всесоюзної партійної конференції. Однак вивчення її на новій методологічній і теоретичній основі на пострадянському просторі відбувається лише після демократизації політичного режиму. Утворення нових суверенних держав на терені колишнього СРСР призвело не тільки до активізації досліджень поняття, витоків, принципів правової держави, умов формування, а й до конституційно-правового визнання правової державності, закріплення її різноманітних аспектів, про що йтиметься нижче.

Однак, якщо у XIX ст. поняття правової держави як ліберальної правової пов'язувалось з гарантуванням бюргерству лише політичної свободи і безперешкодної діяльності у сфері економіки, то у сучасному вченні це поняття пов'язується з необхідністю дотримання закону, проголошенням соціальної держави і рівноправ'ям громадян, діяльністю незалежного суду із захисту прав громадян від посягань з боку держави тощо.

Поняття правової держави, своєрідність її категорійного виразу видозмінюються залежно від правових традицій і правових орієнтацій, існуючих у різних правових системах. Сьогодні поняття правової держави дуже активно використовується у багатьох країнах, однак, як і століття тому, було б перебільшенням вести мову про єдність у поглядах на це поняття і сутність правової держави. У Німеччині і Франції, Англії і Голландії, Росії і Угорщині вказані поняття хоча й мають багато спільних ознак, проте не збігаються не лише з огляду на практику функціонування держави, а й через своєрідне сприйняття цих категорій. Правова держава має органічний виток з культури народу, суспільних традицій, умов політичного розвитку.

Основні ознаки правової держави

У французькій правовій науці поняття правової держави ототожнюється, насамперед, з принципом законності як обов'язку дотримуватись закону. Даний принцип є обмеженням адміністративної влади, ліберальним чинником в адміністративних режимах, який вимагає поділу повноважень між законодавчими й адміністративними органами, визнання закону головним джерелом законності.

У Великобританії принцип правової держави має вираз принципу верховенства права, що передбачає легітимну основу влади та грунтується на наданих законом повноваженнях; закон має відповідати мінімальним критеріям справедливості.

Аналізуючи загальне для Заходу розуміння правової держави, Ж. Зіллер виділяє такі її елементи як здійснення державної влади на основі чіткого надання компетенції, дотримання політичною владою й адміністрацією закону, обов'язкового для всіх, наявністю у самому законі певної кількості приписів справедливості.

У російській юридичній літературі до ознак правової держави традиційно відносять юридичний захист особи, високу правову культуру громадян, дотримання законності, ефективно діючі правоохоронні органи, свободу і господарську самостійність у сфері виробництва та споживання, стабільність конституційного порядку, верховенство закону в ієрархії нормативних актів, юридичну рівність громадян, відлагоджений механізм правового захисту особи, вищий контроль за дотриманням законів, народовладдя, самоврядування, рівноправність, повагу до прав та гідності особи, єдність прав і обов'язків, верховенство законодавчої влади.

Сучасними українськими дослідниками правова держава позначається за соціально-змістовними ознаками як держава, у суспільному і державному житті якої панують закони, що закріплюють основні права громадян, виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали. Врегулювання відносин між особою і державою здійснюється за принципом: «Особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом», встановлена взаємовідповідальність особи і держави, громадянам притаманна правова культура, а самі вони обізнані з життєво необхідними юридичними законами та вміють використовувати їх. А за формальними ознаками — характеризується принципом поділу влади, юридичною захищеністю особи, високим становищем у суспільному житті судових органів, повсюдним виконанням законів і підзаконних нормативних актів.

Думка про неоднакове розуміння поняття правової держави, теоретико-понятійну специфіку і своєрідну формальну архітектоніку правової держави стверджується, таким чином, дослідженням самого поняття правової держави, співставленням його розуміння у різних правових системах.

Можна вести мову, таким чином, лише про певні загальні риси правової держави.

Правова держава у матеріальному відношенні орієнтується на високі ідеали нормотворчості, зв'язуючи законодавство конституційними принципами і нормативно встановлюючи систему прав громадян, у тому числі таких «надпозитивних», як людська гідність, свобода, справедливість. Саме названі цінності залишаються основою смислової визначеності та умовою реалізації вимог, пов'язаних з ідеалами і символами віри, які не можуть бути відкинуті. У такому контексті правової держави право розглядається як нерозривна єдність формальних і матеріальних елементів, як сукупність норм об'єктивного права та суб'єктивних прав, що поєднуються з обов'язками, породжуючи відповідальність. Відтак, соціальний лад перетворюється у правопорядок, а відносини людей — у правовідносини.

У понятті правової держави простежуються декілька аспектів: обмежуючий і регулятивний, матеріальний і формальний.

Обмежуючий, детермінуючий аспект правової держави є надзвичайно важливим, тому це дослідження переважно йому присвячене. І лише, оскільки правова зв'язаність держави реалізується у відповідних правових формах (а правові форми діяльності держави, процедурно-процесуальна регламентація діяльності органів державної влади, її посадових осіб обумовлюються необхідністю контролювання влади та утримання в рамках права) — дані правові форми і процедури відповідно стали предметом вивчення.

Правова держава – це публічно-правовий союз народу, заснований на праві як легітимованих суспільством нормах та політичній відповідальності держави перед народом за свою діяльність, державна влада у якій здійснюється за принципами дотримання прав і свобод людини та громадянина, верховенства права, поділу влади, інституціоналізації і юридичної форми діяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

61. сутність принципи ознаки соціальної держави

Теоретична конструкція соціальної держави складається по­ступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспіль­ством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Прагнення пов'язати політику з мораллю, із глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал-демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні формулювання цінностей (свобода, спра­ведливість, солідарність), на яких повинна бути заснована ця дер­жава, й визначення цілей (сприяння функціонування громадян­ського суспільства, досягнення його консолідації тощо), які вона переслідує.

При характеристиці соціальної держави слід врахувати те, що, по-перше, хоча вона і має специфічні ознаки, разом з тим за­лишається власне державою, у якої є загальнородові ознаки й ри­си. По-друге, при визначенні її змісту необхідно виходити з єдності правової, демократичної і соціальної державності.

Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соціальної держави для неї характерні такі спільні ознаки: 1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції грома­дянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; 2) вона завжди визнається якісною харак­теристикою правової держави; 3) проголошення держави со­ціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення й захисту соціальних прав людини; А) оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначається правовими рішеннями, то її функціонування перед­бачає наявність розвинутого соціального законодавства; 5) со­ціальна держава служить забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; 6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.

Соціальна держава визнає людину як найвищу соціальну цінність, надає соціальну допомогу індивідам, які потребують її відповідно до принципу соціальної справедливості, і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві.

Основними ознаками або принципами соціальної держави є:

1. принцип людської гідності;

2. принцип соціальної справедливості;

3. принцип автономії суспільних відносин і процесів;

4. принцип субсидіальності;

5. принцип соціального партнерства або солідарності;

6. трудові і соціальні суди, які розглядають конфлікти у відповідних сферах;

7. добре розвинене соціальне законодавство і право.

Всі ці принципи - взаємопов'язані і взаємообумовлені.