2. Методологія правознавства: поняття, структура.

Методологія юридичної науки — це а) система підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження а також б) вчення (теорія) про їх використання при вивченні державно-правових явищ.

До складу цієї методології, зокрема, входять:

— філософсько-світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, визнання чи заперечення об'єктивних соціальних, у тому числі державно-правових, закономірностей і можливості їх пізнання, здобуття істинних знань щодо них);

— загальнонаукові методи, тобто такі, які використовуються в усіх або у більшості наук (наприклад, структурний, функціональний методи, сходження від абстрактного до конкретного, формально-логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез, і т.ін.);

— групові методи, тобто такі, котрі застосовуються лише у певній групі наук, наприклад, тільки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);

— спеціальні методи, тобто такі, котрі прийнятні для дослідження предмету лише однієї науки (наприклад, у юриспруденції — це способи уяснення (тлумачення) норм права, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики).

Дослідницькі методи можна також розподілити дещо умовно на емпіричні (способи виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти та явища) і теоретичні (способи пояснення, тлумачення зібраних даних, побудови понять, концепцій, прогнозів і т.ін.).

Усі названі групи методів, безумовно, необхідні для проведення повноцінного, всебічного, завершеного державно-правового дослідження; кожна з них може знадобитись на якомусь етапі — тому навіть з цієї причини методологія має бути множинною, плюралістичною. Проте їхня роль у науковому пошуку не однозначна. Так, філософсько-світоглядні підходи визначають саму стратегію дослідження, його загальну спрямованість,

орієнтують на встановлення, відбір, накопичення цілком визначених у соціально-змістовному аспекті фактів і, нарешті (що, можливо, найголовніше), обумовлюють характер та зміст оцінювання (інтерпретації) отриманих результатів дослідження. А без такого оцінювання істинне соціальне пізнання неможливе.

3. Матеріалізм як концептуальний підхід. Основні філософські категорії.

Матеріалізм (від латів. materialis - речовий) - одне з дух головних філософських напрямів, яке вирішує основне питання філософії на користь первинності матерії, природи, буття, фізичного, об'єктивного і розглядає свідомість, мислення як властивість матерії в протилежність ідеалізму, що приймає за початкове дух, ідею, свідомість, мислення психічне, суб'єктивне.

Визнання первинності матерії означає, що вона ніким не створена, а існує вічно, що простір і час суть об'єктивно існуючі форми буття матерії, що мислення невіддільно від матерії яка мислить, що єдність світу полягає в його матеріальності.

Матеріалістичне вирішення другої сторони основного питання філософії - про пізнаваність світу - означає переконання в адекватності віддзеркалення дійсності в людській свідомості, в пізнаваності світу і його закономірностей.

Слово «матеріалізм» почали вживати в 17 столітті головним чином в сенсі фізичних уявлень про матерію (Р. Бойль), а пізніше в загальнішому філософському сенсі (Г.В. Лейбніц) для зіставлення ідеалізму.

Під вмістом матеріалізму розуміється сукупність його вихідних посилок, його принципів. Під формою матеріалізму розуміється загальна його структура, визначувана в першу чергу методом мислення, у зв'язку з яким і за допомогою якого розробляється і обґрунтовується даний перебіг матеріалізму.

Таким чином, у вміст матеріалізму поміщено, перш за все, то загальне, що властиво всім школам і перебігу матеріалізму, в їх протилежності ідеалізму і агностицизму, а з формою матеріалізму пов'язане те особливе, що характеризує окремі школи і перебіг матеріалізму. Але таке розмежування в той же час відносно, умовно.

Форма матеріалізму, впливаючи на його вміст, вносить до нього істотні корективи, завдяки чому, наприклад, діалектичний матеріалізм не лише формою, але і за змістом якісно відмінний від вульгарного матеріалізму, від метафізичного матеріалізму і всіх інших видів матеріалізму, хоча має з ними те загальне, що властиво всякому матеріалізму взагалі.

Якщо йдеться про послідовних рівнях розвитку одного і того ж вигляду матеріалізму, то ці рівні розглядаються як його етапи. Коли ж відбувається корінна зміна форми матеріалізму, зміна старої його форми новою, говорять що міняється вигляд матеріалізму. Зміна форми матеріалізму здійснюється в першу чергу під впливом прогресу наукового знання і суспільного розвитку.

Кожне, що створює епоху в природознавстві 20 століть, відкриття - у фізиці (теорії відносності, квантової механіки, використання атомної енергії, проникнення в глиб елементарних часток, ін.), в молекулярній біології (розкриття «механізму» біосинтезу, физико-хімічних основ спадковості і ін.), в кібернетиці, астрономії і інших науках - вимагало безперестанної зміни і розвитку форми і вмісту діалектичного матеріалізму шляхом його збагачення узагальненнями нових природно-научних відкриттів. При цьому зберігаються всі принципи діалектичного матеріалізму, одержуючи підтвердження, розвиток і конкретизацію.

Відповідно трьом головним рівням розвитку виділяються основні види матеріалізму:

Наївний або стихійний матеріалізм древніх греків і римлян, що поєднувався у них з наївною діалектикою. Антична наука не розчленована на окремі галузі; вона носить єдиний філософський характер: всі галузі знання знаходяться під егідою філософії і підпорядковані їй.

Метафізичний, або механічний матеріалізм 17 -18 вв. Наука швидко диференціюється, розчленовуючись на відособлені галузі, які виходять з-під опіки філософії. Відбувається розрив між матеріалізмом і діалектикою: у матеріалізмі зустрічаються лише елементи діалектики за панування загального метафізичного погляду на світ.

Діалектичний матеріалізм, в якому матеріалізм і діалектика органічно з'єднуються, так що встановлюється повна єдність діалектики (вчення про розвиток), логіки (вчення про мислення), теорії пізнання. У науку проникає велика ідея загального зв'язку і розвитку природи. Роз'єднані доти окремі науки наводяться у взаємний зв'язок не лише між собою, але і з філософією. Подальша диференціація наук здійснюється в єдності з їх інтеграцією.

Разом з основними видами матеріалізму існували проміжні - перехідні від одного основного вигляду матеріалізму до іншого. У розвитку матеріалізму раптові перевороти завжди готувалися поступово. Як перехідні виділялися наступні види матеріалізму:

Матеріалізм Древнього Сходу, що передував античному матеріалізму. Здебільше це був передматеріалізм, оскільки перші елементи матеріалізму у філософських ученнях Древнього Сходу ще не цілком відокремилися від міфологічних вистав, не звільнилися від антропоморфізму і гилозоизма.

Прадавньою матеріалістичною філософською течією в Індії було учення локаята (або чарвака). Локаята заперечувала існування якого-небудь іншого світу, окрім матеріального. Філософія локаята виникла, по-видиму, в епоху, коли древніх родових буд змінилися в Індії державою і коли разом з древніми Варнамі воїнів і духівництва (брахманами) стала підноситися варна торговців, а із землеробів почали виділятися вільні селяни і ремісники.

Згідно вченню локаята про буття, весь світ складається з матеріальних первоэлементов. Окрім цих первоэлементов і їх поєднань, немає ніякої іншій реальності. Віра в існування бога, душі, раю, загробного світу помилкова, а предмети цієї віри недоступні для сприйняття. Речі, природи складаються з повітря (або вітрів), вогню (або світла), води і землі. Після смерті організми знов розкладаються на первинні елементи.

Матеріалізм епохи Відродження з'єднав в собі риси наївного матеріалізму і наївної діалектики з першими елементами метафізичних погляду на світ. Таким чином, він був, строго кажучи, перехідним між античним, наївним матеріалізмом і таким, що ще не сформувався метафізичним матеріалізмом.

Першим філософом, що свідомо поставив перед собою завдання розробки наукового методу на основі матеріалістичного розуміння природи, був Френсис Бекон (1561 - 1626).

У згоді з передовими розумами свого віку, Бекон проголосив вищим завданням пізнання завоювання природи і удосконалення людського життя. Лише та наука здатна перемагати природу і володарювати над нею, яка сама «покоряється» природі, тобто керує пізнанням її законів. Тому Бекон розрізняє два види дослідів: 1) «плодоносні» і 2) «світлоносні». Плодоносними він називає досліди, мета яких - принесення безпосередньої користі людині, світлоносними - ті, мета яких не безпосередня користь, а пізнання законів явищ і властивості речей.

Матеріалізм, що безпосередньо передував діалектичному матеріалізму і що частково розвивався паралельно йому, вже виходив за кордони метафізичного матеріалізму, містив елементи діалектики, але ще не піднімався до діалектичного матеріалізму і не поширював матеріалізм на суспільні явища.

Цей вигляд матеріалізму зароджується в 18 столітті (напр. Дж. Толанд) і на початку 19 століття (напр. А Сіна-Симон) і особливо російські революційні демократи.

У працях російських просвітителів об'єктивно були виражені прагнення вирішити питання про призначення філософії. Так Козельський, Анічков, Батурін, Десніцкий, Третяків прагнули, звільнити філософію під опіку теології, трактували її як сповна самостійну науку. Філософські переконання цих просвітителів були сповна матеріалістичними.

Основні категорії: матерія, буття, рух, спокій,речовина,поле, розвиток, форма

4. Ідеалізм як концептуальний підхід. Основні філософські категорії.

Ідеалізм (французьке idealisme від греч. idea- ідея) - загальне позначення філософських учень, що стверджують, що свідомість, мислення, психічне, духовне, - первинно, основоположний, а матерія, природа, фізичне - повторно, похідно, залежно, обумовлено. І, таким чином, протистоїть матеріалізму в рішенні основного питання філософії - про відношення буття і мислення, духовного і матеріального як у сфері існування, такт і у сфері пізнання. Хоча ідеалізм виник більше двох з половиною тисячоліть тому, термін цей, як позначення одне з двох таборів, що борються у філософії, з'явився лише на початку 18 століття. У 1702 році німецький ідеаліст Лейбніц писав про гіпотези Епікура і Платона, як найкрупнішого матеріаліста і найкрупнішого ідеаліста. А в 1749 році французький матеріаліст Д.Дідро назвав ідеалізм «...най абсурдною зі всіх систем».

При всій фундаментальній єдності ідеалістичного табору в рішенні основного питання філософії усередині цього табору слід розрізняти дві його головні форми:

Ідеалізм об'єктивний; Ідеалізм суб'єктивний;

Для першого характерне визнання духовної першооснови зовні і незалежно від нашої свідомості.

Для другого неприйнятне допущення, якої б-то ні було реальності зовні і незалежно від нашої свідомості.

Об'єктивний ідеалізм отримав перше закінчене вираження у філософії Платона.

Наявність двох головних форм ідеалізму не вичерпує різноманіття різних версій ідеалістичних філософських систем. В межах цих двох форм в історії філософії мали місце їх варіації, визначувані тим, як розуміється духовна першооснова: як світовий розум (панлогизм) або світова воля (волюнтаризм), як єдина духовна субстанція (ідеалістичний монізм) або безліч духовних первоэлементов (монадология, плюралізм), як розумний початок (ідеалістичний раціоналізм), що логічно осягається, як плотське різноманіття відчуттів (ідеалістичний емпіризм і сенсуалізм, феноменалізм), або як незакономірний, алогічний «вільний» початок, що не може бути об'єктом наукового розуміння (ірраціоналізм).

Багатовікова історія ідеалізму вельми складна. У самих різних видах на різних етапах історії він по-своєму виражав еволюцію форм суспільної свідомості відповідно до характеру соціальних формацій, що змінялися, і нового рівня розвитку науки.

Основні форми ідеалізму, що отримали подальший розвиток в подальшій історії філософії, виникли вже в Древній Греції.

В особі Платона (427 - 347г. до н.е.) старогрецький ідеалізм вперше виступає у формі світогляду, противоставляет себе матеріалізму. По ученню Платона, світ плотських речей не є світ істинно сущого: плотські речі безперервно виникають і гинуть, змінюються і рухаються, в них немає нічого міцного і достеменного. Справжнє єство плотських речей, їх причини - безтілесні неплотські форми, що осягаються розумом. Ці причини, або форми, Платон називає видами («эйдосами) і, набагато рідше, ідеями. Область «видів», або «ідей», утворює, по Платону, систему, подібну до піраміди, на вершині цієї піраміди знаходиться «ідея» блага. Вона обуславливает пізнаваність, існування предметів, від неї вони отримують своє єство.

Серед учнів Платона виділявся геніально обдарований мислитель Арістотель, що створив самобутнє філософське учення ? одне з найбільших в старогрецькій філософії.

Учення Арістотеля - об'єктивний ідеалізм, що включає ряд по суті матеріалістичних положень. Це учення склалося в результаті критики учення Платона про ідеї. Проте сам Арістотель в результаті цієї критики не приходить до заперечення ідеалістичного положення про існування нематеріальних причин плотський сприйманих речей. По Арістотелю, кожна одинична річ є єдність «матерії» і «форми».

В кінці 4 століття до н.е. посилюються ознаки кризи грецької рабовласницької демократії. В цей час виникають три головних перебігу філософії еллінізму: скептицизм, епікуреїзм і стоїцизм.

Родоначальником скептицизму був Піррон. По його ученню, філософ - людина, яка прагне на щастя. Щастя ж може полягати лише в незворушному спокої і у відсутності страждань.

Філософія Епікура - вищий етап розвитку старогрецького атомістичного матеріалізму. Епікур відстоює і розвиває матеріалістичний сенсуалізм. Все, що ми не відчуваємо, істинно, відчуття ніколи нас не обманюють.

Проти учення Епікура вела боротьбу школа стоїків, заснована Зеноном.

У стоїків єдиний тілесний світ наділяється божественними свойствами, отожествляется з богом.

По своєму походженню і на всіх рівнях свого розвитку ідеалізм тісно пов'язаний з релігією. По суті справи, ідеалізм виник як поняття, що виражає релігійне світобачення, і в подальші епохи служив, як правило, філософським виправданням і обгрунтуванням релігійної віри.

Величезну роль в розвитку філософії зіграли роботи великого філософа Іммануїла Канта, представника німецької класичної філософії 18 ст

Філософський розвиток Канта ділиться на два періоди. У перший період до початку 70 років, Кант намагався вирішувати філософські проблеми - питання об буття, питання філософії природи, філософії релігії, етики, логіки, виходячи з переконання, що філософія може бути розроблена і обґрунтована як теоретична умоглядна наука, тобто без звернення до дослідних даних.

У другий період, з початку 70х років, Кант намагається строго відокремити явища від речей як вони існують самі по собі, від «речей в собі»; останні, на думку Канта, не можуть бути дані в досвіді. Тепер Кант намагається довести, що речі самі по собі непізнавані, що ми пізнаємо лише «явища» або той спосіб, яким ці «речі в собі» впливають на нас. У цей період Кант досліджує склад, походження і кордони різних функцій пізнання. Учення, що склалося в цей період, було ученням агностицизму. Сам Кант називав його «критикою розуму».

Кант розумів, що це його учення обмежує розум, оскільки воно відмовляє розуму в здатності пізнати єство речей, залишаючи за ним пізнання лише явищ. Кант вважав, що таке обмеження розуму пізнанням одних лише явищ необхідне для розвитку науки, оскільки він позбавляє підстави всякого роду логічні «докази» буття бога, потойбічного світу і тому подібне Проте Кант все ж вважав, що вірити в бога не лише можна, але і необхідно, оскільки без віри не можна примирити вимогу етичної свідомості з існуванням зла.

Основна риса «критичної філософії» Канта - примирення матеріалізму з ідеалізмом, агностицизм.

Представником німецької класичної філософії, що найбільш вдається, є Гегель.

Велика заслуга Гегеля полягає в тому, що він вперше представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, тобто в безперервному русі, зміні, перетворенні і розвитку і зробив спробу розкрити внутрішній зв'язок цього руху і розвитку.

Виходячи з діалектичного положення про єдність єства і явища, Гегель відкинув кантівське вчення про непізнаваність «речі в собі»; у природі речей немає жодних непереборних перешкод для пізнання.

«Приховане єство всесвіту не володіє в собі силоміць, яка була б в змозі чинити опір відвазі пізнання, вона повинна перед ним відкритися, розвернути перед очима багатства і глибини своєї природи і дати йому насолоджуватися ними».

Мислення, по Гегелю, - це не лише суб'єктивна, людська діяльність, але і незалежне від людини об'єктивне єство, першооснова, першоджерело того, що всього існує. Мислення в порівнянні з плотськими сприйняттями є вищою формою пізнання зовнішнього світу.

Зрештою Гегель приходить до фантастичного висновку, що людське мислення є лише один з проявів (правда, вище на Землі) когось абсолютного, поза людиною існуючого мислення - абсолютною ідеєю, тобто бога. Розумне, божественне, дійсне, необхідне збігаються один з одним, згідно ученню Гегеля. Звідси витікає одна з найважливіших тез гегелівської філософії: все дійсне розумно, все розумне дійсно.

Основною формою мислення є поняття. Оскільки Гегель абсолютирует мислення, він неминуче обожнює і поняття.

Воно по його ученню, «є початок всякого життя і є безконечною, творчою формою, яка укладає усередині себе всю повноту всякого вмісту і служить в той же час його джерелом»

Отже, вихідний пункт гегелівської філософської системи - ідеалістичне ототожнення буття і мислення, зведення всіх процесів до процесу мислення.

Розглядаючи логічний процес пізнання як саморозвиток об'єктивної дійсності, Гегель поставив питання про об'єктивність логічних форм. Таким чином «раціональне зерно» ідеалістичної діалектики Гегеля складають багато його ідей, що відносяться до пізнання найбільш загальних законів розвитку природи, суспільства і пізнання.

5. Діалектика як концептуальний підхід. Основні філософські категорії.

Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття “діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів. Гегель один з перших звернув увагу на таку особливість античної діалектики, підкресливши, що остання має відношення до логіки самого процесу пізнання. “Діалектику, - писав він, часто розглядали як якесь мистецтво, неначе вона ґрунтується на якомусь суб’єктивному таланті, а не належить до об’єктивності поняття”; 2) під поняттям “діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика – це теорія розвитку “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу” (у Гегеля); 4) діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі; 5) діалектика – це теорія розвитку не лише “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання; 7) діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини. Елементи такого погляду на діалектику ми знаходимо вже в античній філософії, у вченні Геракліта, Арістотеля та інших. Найбільш яскраво таке розуміння діалектики виявляється у філософії Канта і особливо Гегеля. Так, Кант розрізняє загальну і трансцендентальну логіку. Першу він вважав формальною, другу – діалектичною, оскільки остання вивчає розвиток знань і не відхиляється від їх змісту. Що ж до Гегеля, то він вперше дав всебічно розроблену систему діалектики як логіки мислення, абстрагування, створення понять; 8) діалектика – це теорія пізнання, яка враховує складність і суперечливість останнього, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їх гносеологічні аспекти; 9) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як філософська концепція має ряд визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про діалектику як про теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно до цього будуть розглянуті і альтернативність діалектики – метафізиці. Що таке метафізика?

6. Метафізика як концептуальний підхід. Основні філософські категорії.

Термін “метафізика” означає: 1) “мета” (з грецької – між, після, через) – префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. “Фізика” – природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін “метафізика” дослівно означає “після фізики”. Даний термін був вперше застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1-е століття до нашої ери), який об’єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін “метафізика” набув іншого, більш широкого філософського значення. Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика – це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика – це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика – це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні “антидіалектика” термін “метафізика” запровадив у філософію Гегель.

Характерні особливості: однобічність, абстрактність,, абсулютизація елементу у складі.