Література

Библейские имена: люди, мифьі, история. — Ростов-на-Дону, 1997. Білоусенко О. Новий Завіт: Біблейна історія. — К., 1993. Валько В. Первісне християнство. — Л., 1997. Гарнак А. Сущность христианства. — М., 2001. Гонсалес X. История християнства: В 2-х т. — СПб., 2001. Горичева Т. Христианство и современньїй мир. — СПб., 1996. Головащенко С. Біблієзнавство. — К., 2001. Головащенко С. Історія християнства. — К., 1999. Иисус Христос в документах истории. — СПб., 1999. Кармайкл Д. Разгадка происхождения Христианства. Светская вер-сия. — М., 2002.

Каспер В. Ісус Христос. — К., 2002.

Католицизм. — К., 2001.

Каутский К. Происхождение христианства. — М., 1990.

Керне 3. Дорогами христианства: История церкви. — М., 1992.

Керне 3. Дорогами христианства. — М., 1995.

Керов В. Л. Вселенские собори и разделение церквей. — М., 1998.

Кюнг Г. Великие христианские мьіслители. — СПб., 2000.

Малерб М. Религии человечества. — М.— СПб., 1997.

Морозов Н. А. Христос. — М., 1997.

Николаева О. Православие и свобода. — М., 2002.

Паренте П. Богослов'я Христа. — Л., 1995.

Пилат Б. В. Две тайньї Христа. — М., 2001.

Раннехристианские апологетьі II—IV веков. — М., 2000.

Саган О. Національні прояви православ'я: український аспект. — К., 2001.

Саган 0. Н. Вселенське православ'я: суть, історія, сучасний стан. —

К., 2004.

Фаррар Ф. В. Жизнь Иисуса Христа: В 2-х т. — М., 1999. Християнство і проблеми сучасності. — К., 2000. Християнство: контекст світової історії і культури. — К., 2000. Янг Дж. Христианство. — М., 1998.

4.3. Іслам

Іслам є наймолодшою світовою релігією і водночас впли­вовою ідеологією сучасного світу.

Формування й поширення. Іслам з'являється на почат­ку VII ст. Зазнавши впливу іудаїзму й християнства шля­хом прийняття від них низки догматичних та обрядових по­ложень, іслам завдяки простішій та доступнішій догматиці, ритуалу швидко набував популярності. Нині на планеті на­раховується приблизно 900 млн його послідовників.

Моделюючи суспільство, іслам охоплює всі аспекти осо­бистого й суспільного життя. Тому сприятливі умови для цієї релігії бувають лише тоді, коли вона є домінуючою в певній країні. Тож не дивно, що 660 млн мусульман, тобто понад 73% , мешкають у 36 країнах, де іслам є панівним ві­ровченням. Набагато менше їх в Америці, Європі. В Афри­ці його прихильники зосереджені на півночі континенту. Майже половина мусульман світу живе в чотирьох країнах: Індонезії, Пакистані, Бангладеш та Індії. У 28 країнах іс­лам є державною релігією, зокрема в Алжирі, Єгипті, Іра­ку, Ірані, Лівії, Мавританії, Сомалі, Тунісі.

Термін «іслам» у перекладі з арабської означає «покір­ність». Того, хто прийняв цю релігію, називають «відда­ним», що арабською —«мусульманин». Звідси і друга на­зва цієї релігії — «мусульманство». У Європі іслам має ще й третю назву — «магометанство» (від імені пророка Муха-ммеда — Магомета, Могаммада).

Батьківщина ісламу — Аравійський півострів. Саме там у 570 р. у збіднілому клані Хашим могутнього мекканського племені курайш народився майбутній засновник нового релігійного вчення, пророк Мухаммед. Із 610 р. він почав висту­пати як релігійний проповідник, закликаючи звернутися до єданого Бога — Аллаха, щоденно молитися йому, дотриму-ватися посту й творити благодіяння щодо бідних. У 622 р. Му­хаммед переїхав із Мекки до сусідньої оази Ятриб, пізніше названої Мединою, де на нього чекав великий успіх. Тут було створено першу громаду мусульман та перші закони й поло­ження, які не лише стали основою ритуалу й культу ісламу, а і об'єднали арабів під прапором нової віри. У 630 р. пророк зі своїми прибічниками повернувся знову до Мекки, яку було оголошено столицею ісламу. Мухаммед помер в 632 р. і був похований у Медині.

Основні віросповідні принципи

Віровчення ісламу формулюється просто й дохідливо: Бог єдиний і всемогутній, він подарував людям своє од­кровення — Коран, — яке передав через чоловіка на ім'я Мухаммед.

Єдинобожжя. Першим і основним догматом ісламу є віра в єдиного Бога («Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — про­рок його») і його посланця — Мухаммеда. Важливим у прин­ципі єдинобожжя є не тільки те, що Аллах є і що немає Бога, крім нього, але також і те, що Аллах є один великий Творець. Він владика небес, землі та всього, що є на них. Чітка систем­ність і регулярність, що спостерігається у Всесвіті, підпо­рядкована його волі. Він мудрий і всемогутній. Людське життя має сенс тільки в тому випадку, якщо воно цілком присвячене щирому поклонінню і служінню Аллаху. Лю­дина відповідає перед Господом за всі свої добрі й погані вчин­ки на цьому світі. Суд і відплата будуть здійснюватися не в цьому, а в іншому, потойбічному житті. Земне життя дано людині заради перевірки. Іспит людини відбувається через усі її справи і скрізь: на землі, у воді, в повітрі чи в космосі. І Богу відомі не лише її почуття, думки чи фізичні можли­вості, а й найменші порухи душі. За непослух він може по­карати як за життя, так і після смерті.

Правдиве трактування мусульманської віри — це «віра у вчення Пророка і поклоніння Аллахові відповідно до того шляху, який вказав Пророк». Той, хто не ступить на цей праведний шлях, ніколи не зможе пізнати Аллаха і його Закон. Така людина не є мусульманином, навіть якщо про­голошує себе покірною Всевишньому і слідує його Закону. Перше і найважливіше з того, що заповідав мусульманам пророк, це: «Немає Бога, крім Аллаха» («Ла іляха ілла-ллах»). Це означає, що у всьому Всесвіті тільки Всевишній Аллах гідний поклоніння, покори і немає владики і царя, окрім нього. Мусульмани впевнені, що за ними сила Госпо­да небес і землі, яка підтримає їх у всіх випадках. Все і вся мають потребу в ньому і покладаються на нього. Він поза людськими почуттями, і людський розум не в змозі осягну­ти його сутності.

« Немає Бога, крім Аллаха », з точки зору апологетів му­сульманства, є останньою і найвищою сходинкою в пізнан­ні єдинобожжя. Всі атрибути божественності втілено в од­ній божественній сутності як такій, вважають вони. Дві божественні сутності не можуть поєднати їх у собі з одна­ковою повнотою. Всеперемагаючий і правлячий усім мо­же бути тільки один. Неможливо, щоб ці атрибути були поділені між різними божествами. Якби один був мудрим, другий — всевидячим, третій — тим, що дарує блага, і всі вони були б різними особами, то землю охопили б руйна­ція і хаос.

Відповідно до ісламу ідея єдинобожжя близька і зрозу­міла віруючим, адже вона породжує в людині благородство і силу духу. Віра в те, що «немає Бога, крім Аллаха», збіль­шує силу віруючого, його почуття власної гідності та задово­лення. Його серце очищується від жадібності, злості, зазд­рості й інших негативних рис та побажань. Адже немає ін­ших сили, влади, впливу, перемог, ніж від Аллаха. Успіх і поразка — все в руках одного Аллаха. Не дарує він, заборо­нивши, і не забороняє, подарувавши.

Вшанування пророка Мухаммеда. Другий догмат вима­гає вшанування головного й останнього пророка істинної віри — Мухаммеда. Розповідають, що коли він перебував у печері Хіра, під Меккою, йому з'явився ангел із наказом нести людям істинне слово — слово Аллаха (Коран, сура XCVI). Ісуса Хреста іслам також визнає великим пророком. Його буде покликано вершити Страшний суд. Тому мусуль­мани не вірять в те, що Ісус Христос був страчений. Водно­час вважається, що християни помиляються, сприймаючи Христа як Сина Божого. Христос — заступник, утішитель, а не божественна особа.

Кожен мусульманин зобов'язаний вірити Мухаммеду, тому що:

1) він — істинний посланець Аллаха;

2) шлях його правдивий, без недоліків і помилок;

3) він — останній пророк, який прийшов до людей від Всевишнього, до дня Страшного суду.

Мухаммед заповів вірити в Судний день. Це значить, що:

1) Аллах знищить цей світ і всі створіння в день воск­ресіння з мервих;

2) потім Аллах оживить їх і збере в одному місці;

3) на суд Аллаха буде виставлено всі діяння людей, до­брі й погані;

4) Аллах зважить добрі й злі вчинки кожного. Той, у кого добро переважить, буде прощеним; той, у кого перева­жать злі діяння, буде покараним;

5) прощені увійдуть у рай, покарані — потраплять у пекло.

Коран — Святе Письмо ісламу. Третім догматом є ша­нування Святого Письма — Корану (араб., досл. — читан­ня), — що є головною священною книгою мусульман. За іс­ламською традицією, Коран є «копією» «матері-книги», яка існує на небі одвічно. У ній записано всі Божі веління та всі події, що відбуваються і мають відбутися. Архангел Джеб-раїл (Гавриїл) переповів цю книгу Мухаммеду частинами, що мали стосунок до певних подій.

Складається Коран із промов, проповідей, пророцьких од­кровень, історико-релігійних оповідей, притч, етико-правових та правових приписів, що були виголошені упро­довж 610—632 pp. Через те що всі вони переповідалися ус­но, після смерті Мухаммеда виникла загроза втратити Святе Письмо. Ось чому при першому халіфі Абу-Бакрі (роки пра­вління 632—634) особистим секретарем Мухаммеда Зайд ібн Сабітом було складено перший збірний текст Корану. За тре­тього халіфа Османа (роки правління 644—656) з'явилася друга редакція Корану, який визнано канонічним. Орфогра­фія, правила читання і структура тексту остаточно каноні­зовано офіційним виданням Корану в Каїрі 1923 р.

Коран написаний римованою прозою класичною араб­ською мовою і поділений на 114 сур (глав, або одкровень), які складаються з айятів, тобто віршів (араб, айя — знамен­ня). Відсутність логічного зв'язку між сурами пояснюється їх розташуванням: найдовші сури розміщені на початку (окрім «Фатіха», або «Прологу» — молитви, що відкриває Коран), найкоротпіі — в кінці. Залежно від часу та місця їх виголошення сури поділяються на «мекканські» (610—622, Мекка, 90 сур) і «мединські» (622—632, Медина, 24 сури). Наявність у Корані певних неясностей, суперечностей зумо­вила виникнення ім ал кіра (науки про читання Корану) й ілм ат-тафсір (науки про способи його тлумачення).

Основний зміст Корану — проповідь ідеї єдиного Бога (Аллаха) як першопричини життя і першотворного створін­ня, попередження про Страшний суд, рай і пекло.

Коран посприяв розвитку мусульманських фікс (право­знавства), суфізму (містики), іс алам (теології). Це цінна релігійно-філософська та правознавча пам'ятка, що має все­світнє значення, джерело дослідження культурно-історич­ного, політичного розвитку та літературної спадщини Ара­вії кінця VI — першої половини VII ст. До того ж Коран є найдавнішим прозовим твором арабською мовою, що свого часу допомогло формуванню єдиної літературної мови араб­ських народів.

Вважаючи себе духовними синами Авраама, мусульма­ни вірять у те, що Тора (Таура) і Євангеліє (Інджил) є також священними книгами, посланими Богом. Щоправда, вони вважаються «другорядними».

Доповненням до Корану є Суна (араб. — звичай, зразок), що складається з висловлень Мухаммеда та хадисів — опо­відей людей, які близько знали пророка, про його діяння.

Морально-етичні норми

Іслам подібно до інших великих релігій пропонує етич­не вчення, яке дійсне в будь-який час і за будь-яких обста­вин. Джерелом його є Коран.

Коран — джерело морального вчення. Для мусульман він є порадником і наставником віруючих у всіх життєвих випадках, починаючи з елементарних побутових питань і закінчуючи глобальними проблемами світової політики. Перш ніж визначити нормативне коло поведінки, іслам на­гадує віруючому: « Ти цілковито належиш Аллаху, який все бачить і все знає, і ніщо, навіть вагою з порошинку, не за­ховано від Нього в землі і на небі. Він бачить тебе, де б ти не перебував і який би вигляд ти не мав. Ти можеш сховатися від будь-кого, тільки не від Аллаха. Ти можеш обдурити всіх людей на світі, але Аллаха обдурити неможливо. Ти можеш перемогти будь-яку людину на світі, але не творця неба і землі. Весь світ може слідкувати лише за очевидними твої­ми справами і мораллю, але обізнаному в потойбічному і яв­ному відомі всі таємниці душі і серця. Які б справи ти не робив у цьому мінливому житті, ти неминуче зустрінеш свою смерть і постанеш перед Судом, де тобі не допоможуть ані адвокати, ані хабарі, ані благання, ані лжесвідчення, ані обман. У цей день твій Господь поставить точні терези і воздасть справедливо кожному зі своїх рабів за їх заслуги».

Опорою морального кодексу ісламу є страх перед Все­вишнім, неминучість для людини відповідальності в загробному житті за своє земне існування та боязнь фатального кінця у вічному майбутньому. Однак іслам покладається не лише на силові засоби впливу, а й на психологічні, суттю яких є віра в Аллаха і Судний день. І це кредо утверджуєть­ся в серці віруючого, формуючи такого внутрішнього сто­рожа, який втілює в життя моральний кодекс ісламу. Цьо­му сприяють також влада і громадська думка, яка в мусуль­манських країнах має велику силу.

Відмітні ознаки ісламської моралі. Ісламська мораль має кілька відмітних ознак.

Першою ознакою є те, що іслам робить потяг людини до Господа й отримання його ласки заповітною метою життя. Ця мета стає високим критерієм моралі, й заради неї на шляху морального звеличення у людини не може виникну­ти жодних перешкод, які заважають її самовдосконален­ню. У межах моральної системи ісламу страх перед Алла­хом примушує існувати і працювати без втручання якихось зовнішніх факторів.

Друга ознака полягає в тому, що іслам не формує і не створює принципово нової моральної доктрини. Він лише максимально пристосовує норми моралі до всіх сфер люд­ського життя — побуту, суспільно-політичних відносин, економіки, навчання, права тощо. При цьому іслам робить мораль панівною.

Третя відмітна ознака — іслам вимагає вести такий спо­сіб життя, який би у своїй основі мав винятково принци­пи добра.

Ісламська мораль про сім'ю. Особливу увагу іслам при­діляє сім'ї як найважливішому елементу людського суспіль­ства. Сім'я — джерело оновлення людей, основа людства. Від того, яка вона, залежить добробут, перспектива всієї циві­лізації. Тому іслам наполягає на всебічному зміцненні й розвитку інституту сім'ї за правильними і здоровими прин­ципами. Категорично забороняється статева розпуста, яка вважається злочином і передбачає суворе покарання. У су­спільстві мають бути усунені всі фактори, які б так чи інак­ше сприяли аморальним стосункам чоловіка і жінки. Тому існує положення про покривало для жінки, заборонено зв'яз­ки між чужими чоловіками й жінками, обмежено співи, танці, тобто все, що може спонукати до гріховних вчинків. Мета і принципова суть цих заборон — зміцнення сім'ї. У гой же час іслам заохочує шлюб, вважає його добром, пра­ведністю і актом поклоніння Творцю. Процедура шлюбу є максимально спрощеною (взаємна відкрита згода суб'єктів у присутності двох свідків). Водночас осуджуються і чоловіки, і жінки, які відрікаються від нього. Заборонено шлюб лише між дуже близькими родичами. Чоловіки можуть од­ружуватися, коли вони того забажають і з якою завгодно жінкою.

Іслам зробив чоловіка наставником жінки, яка має йо­му підкорятися і служити. Діти повинні підкорятися бать­кам і доглядати за ними. Не заохочується безлад в домі, від­сутність у сім'ї справжнього господаря і безвідповідаль­ність. Якщо відомо, що ладу в родині можна досягти лише за наявності наставника і наглядача за всіма сімейними справами, то господар сім'ї, як учить іслам, найбільше під­ходить на цю важливу роль. Чоловік повинен використо­вувати свій вплив для того, щоб у сім'ї панували добробут та щастя. Якщо ж у родині нормальних стосунків немає, іслам надає можливість вибору: або чоловік дає згоду на розлучення, або жінка викупляє себе у свого чоловіка.

Основні правила ісламської моралі. Стосунки в сім'ї, у громаді та суспільстві загалом регламентуються такими правилами:

1) і допомагайте один одному в праведності і благочесті; але не допомагайте один одному в гріху і беззаконні;

2) хай буде серед вас община людей, які закликають до добра і проповідують справедливість та забороняють зло;

3) стережіться припущення (будь-якої думки про ін­ших), бо це помилкова розмова, не слухайте таємних роз­мов, не робіться суперниками в стосунках один із одним, не шукайте недоліків в інших, не заздріть один одному, не ворогуйте один з одним. Будьте братами, о раби Аллаха;

4) хто любить в ім'я Аллаха, хто ненавидить в ім'я Алла­ха, хто подає в ім'я Аллаха, хто відмовляється від милостині в ім'я Аллаха — той удосконалив віру;

5) якщо хтось іде з несправедливою людиною, щоб її зміц­нювати, і знає, що вона несправедлива, той залишає іслам;

6) той, хто допомагає своєму народові в неправому ділі, нагадує нерозумного верблюда;

7) лише той віруючий, хто побажав своєму братові те, що побажав собі.

Іслам засуджує будь-яку діяльність, яка шкодить іншим людям, а також може завдати моральних чи матеріальних збитків усьому суспільству. Категорично заборонені спирт­ні напої, вживання наркотиків, їх купівля та продаж, за­няття танцями і співами, азартні ігри, лотереї, лихварство тощо.

Джихад. Важливе місце в ісламі посідає й учення про джихад — боротьбу, зусилля в справі поширення, панування ісламу. У період становлення ісламу джихад тлумачили як газават (араб. — набіг, війна за віру). Боротьба за віру визначається настановами Мухаммеда: не єднатися з язич-никами і приводити їх до віри словом, «мудрістю напучуван­ням»; вести з ворогами ісламу захисну війну. Згодом зміст цього поняття значно розширюється, і починають розрізня­ти джихад великий і малий: великий — духовне самовдос­коналення, малий — війна проти невірних.

За Кораном, оголошується джихад тільки в тому разі, коли:

1) є необхідність виступити на захист віри Аллаха, а не на завоювання в ім'я його;

2) назріла потреба звільнитися від тиранії;

3) з'явився духовний вождь, покликаний відновити по­рушену справедливість.

Під час бойових дій забороняється завдавати лиха жін­кам, дітям, хворим і немічним, а також ламати дерева, за­вдавати шкоди сільськогосподарським посівам тощо. Джи­хадом не є:

— агресивні й амбіційні війни;

— прикордонні сутички, міжнаціональна ворожнеча і міжкланові непорозуміння;

— будь-які спроби завоювання, пригнічення, колоніза­ції й експлуатації;

— насильне схилення людей до прийняття чужої для них віри.

Народний джихад оголошує тільки загальновизнаний духовний вождь і найвищий суддя, який здатний об'єк­тивно оцінити обставини, що склалися, зважити всі доводи і вказати вірний шлях.

Душа і тіло. У віровченні цієї релігії багато уваги приді­ляється співвідношенню матеріального і духовного, душі і тіла. Аллах зробив душу людини своїм заступником на зем­лі, надавши їй цілий комплекс прав і обов'язків. А щоб ду­ша успішно виконувала свої функції, він нагородив її тілом, неповторним у своїй гармонії й досконалості. Відтак тіло є не в'язницею для духу, а робочим інструментом. Якщо духу притаманний потяг до розвитку, то він може досягти підне­сеності, виявляючи свої початкові задатки і нахили за допо­могою власного фізичного тіла.

Тіло не є місцем страждань і мук духу, що з якихось при­чин там забарився. Аллах вселив людський дух у тіло, по­слуговуючись яким дух виступає на арену боротьби і праці для виконання свого обов'язку. Саме для активної діяльнос­ті духу у світі існують різні суспільні сфери: економічна, со­ціальна, політична, — щоб задовольнити різні людські потре­би. Оскільки, як тлумачать ідеологи ісламу, духовне піднесення і моральна досконалість у цьому світі здійсненні, лю­дина не повинна сходити з арени боротьби і праці, уникаючи активної діяльності. Навпаки, вона мусить виявити весь свій творчий потенціал відповідно до свого природного обдару­вання впертою, невтомною працею. Світ, що оточує люди­ну, має бути для неї ареною випробування. При цьому кож­на життєва ситуація є своєрідним питанням, за допомогою якого раби Аллаха всебічно екзаменуються. Досягти успіху і прогресу людина може тільки тоді, коли з великою пова­гою ставитиметься до цього іспиту і старанно готуватиметь­ся до нього. Тому іслам категорично відкидає чернецтво, вва­жаючи, що шлях духовного росту людини повинен бути не за межами, а в гущі суспільного буття. Дух розвивається, роз­квітає, міцніє, підноситься, стає щасливим тільки за умови активної участі людини в суспільних справах. Індивід пови­нен також усіляко прагнути того, щоб Аллах повернувся до нього своїм обличчям, був прихильним.

Шлях до духовного зростання. Іслам вказує людині шлях до її духовного зростання в коловороті матеріального життя.

Перший крок на цьому шляху — іман (істинна віра). Во­на мусить бути міцною в серці людини і створити в її розумі переконання, що немає божества, крім Аллаха — всемо­гутнього і великого. Головна мета зусиль і діяльності — повернення до Аллаха і отримання його ласки. Закон жит­тя — повеління і заборони Господа.

Другий крок — покірність. Це відмова людини від власної незалежності й особистої свободи, повна покора Аллаху.

Третім кроком до духовного вдосконалення є таква (бо-гобоязливість), яка виявляється у розумінні свого обов'яз­ку і відчутті відповідальності перед Господом. Усе життя людина повинна чітко розрізняти дозволене і недозволене, істинне і хибне, добре і зле, справедливе і несправедливе, свідомо і вільно вибираючи те, що угодне Богу.

Вершиною вдосконалення власних духовних основ має стати іхсан — щирість у всіх вчинках перед поглядом Ал­лаха. Це четвертий крок. Людина повинна любити лише те, що потрібно і до вподоби Аллаху, і ненавидіти те, що ненависне Аллаху. При цьому мало самому діяти добро­чинно — треба всебічно сприяти тому, щоб добро і правед­ність на землі Аллаха примножувалися. Якщо комусь да­но досягти висот на цьому шляху, то це означає його набли­ження до Бога. Іхсан — це ідеал, до якого прагне кожна глибоко віруюча людина в ім'я власного духовного підне­сення і розквіту в ісламі.

Мусульманський шаріат

Згідно з мусульманською традицією у світі існує дві категорії людей. До першої належать ті, які зумисне вико­ристовують частину своїх сил так, щоб завдавати шкоди собі й іншим людям. Або ж вони нехтують тими засобами, які закладено в них самих. Друга — охоплює людей, які все роблять усупереч власній волі. Перші — злі люди, і щоб стримувати їх, потрібний суворий закон. Другі — неосвіче-ні, вони потребують знання того, як правильно використо­вувати власні сили. Задовольнити цю потребу покликаний шаріат.

Шаріат (араб, шаріа — правильний шлях до мети) — комплекс юри­дичних норм, принципів та вчинків мусульманина, дотримання яких вважається угодним Аллаху та таким, що приводить віруючихурай.

За шаріатом, у кожної людини є чотири види обов'язків.

1. Обов'язки перед Аллахом:

— вірити в нього, визнавати, що тільки він — Бог і Го­сподь;

— вірити у висловлювання «Мухаммед — Посланець Аллаха»;

— підкорятись і дотримуватися закону Суни;

— поклонятися Аллаху.

2. Обов'язки перед собою:

— не вживати вина, гашишу, опіуму, інших речовин, що одурманюють, крові, свинини та м'яса інших «нечис­тих» тварин, оскільки все це шкідливо впливає на здоров'я людини, її моральність, розум;

— закривати ті частини тіла, оголення яких вважаєть­ся безсоромністю;

— виявляти впертість у здобуванні засобів для існуван­ня: не сидіти без діла, не жебракувати, не морити себе голо­дом, не застосовувати сили, а йти законним шляхом у прид­банні того, що створив Аллах на землі;

— не тамувати свої бажання, одружуватися для задо­волення пристрасті, що є в душі;

— не принижуватися, жити в достатку і насолоджува­тися життям;

— не вдаватися до самогубства.

3. Обов'язки перед іншими рабами Аллаха. Шаріат не тільки визначає коло обов'язків перед своїм тілом і душею, а й зобов'язує зважати на інших, виконую­чи їх. Так, заборонено грабіжництво, брехня, наклепи і ви­гадки, оскільки все це завдає шкоди іншим рабам Аллаха. Іслам забороняє азартні ігри, лотереї, нечесні угоди. Не можна вбивати людину, сіяти розбрат і смуту на землі. Не завдавати шкоди один одному, за шаріатом, недостат­ньо для успішного розвитку людства. Необхідно також, щоб стосунки між людьми будувалися на співробітництві в добрих справах, взаємодопомозі в інтересах усього сус­пільства.

Особливу увагу шаріат звертає на сім'ю. Чітко визнача­ються обов'язки чоловіка — як глави і захисника сім'ї, роз­порядника її справ; жінки — як берегині домашнього затиш­ку; дітей — вони мусять слухатися батьків, шанувати їх і турбуватися про них у старості. Шаріат визначає також обо­в'язки стосовно родичів («кровна спорідненість»), устано­влює закон спадщини. Заборонено перелюб, оскільки це шкодить здоров'ю і моралі, веде до поширення вседозволе­ності, розпусти в суспільстві, а отже, розхитує основи іс­ламської цивілізації й культури.

4. Обов'язки перед іншими творіннями.

Відповідно до ісламу людина має перевагу над іншими творіннями Бога: їй дозволено розпоряджатися ними, під­коряти своїй силі, використовувати їх. Проте в ставленні до них Бог дав людині і обов'язки: не знищувати їх, не за­вдавати їм шкоди, не мучити без нагальної потреби, обира­ти для їх використання найсправедливіші методи. Зокре­ма, вбивати тварину дозволяється тільки для їжі. Іслам не вітає тих, хто тримає птахів у клітках, забороняє знищува­ти знічев'я будь-що живе, не кажучи вже про неживе. Не слід навіть марно проливати воду.

Культ ісламу

Іслам має розвинуту культову практику. Кожен мусу­льманин знає, що бути правовірним означає: 1) сповідува­ти та визнавати пророчу місію Мухаммеда; 2) здійснювати щоденну п'ятиразову молитву — намаз — та 3) паломниц­тво до Мекки; 4) дотримуватися посту в місяць рамадан (рамазан); 5) чинити благі справи на користь бідних та ну­жденних.

Намаз. Стрижнем намазу є п'ятиразове повторення вдень і вночі, словом і дією того, в що увірував мусульма­нин, — молитви.

Піднявшись уранці, радять настанови, встань перед Го­сподом твоїм чистим і непорочним до того, як займешся бу­денними справами. Підтверди перед Аллахом своє поклоніння йому, стоячи, сидячи, коліноуклінно і лежачи перед ним ниць. Скажи, що до нього ти звертаєшся і від нього че­каєш вказівки правильного шляху. Знову пригадай собі домовленість із ним про покірність і служіння. Повтори де­кілька разів своє бажання заслужити його милість і уник­нути його гніву. Повтори урок Корану. Засвідчи істинність його послання. Згадай день, коли ти постанеш перед судом Аллаха, де тебе запитають про справи твої, та отримаєш за них заслужене. Так починається твій день. Після того як ти попрацюєш декілька годин, покличе тебе муедзин (слу­житель при храмі) прославити ім'я Господа. Повтори свій урок ще раз, щоб не забути його. Встань зі свого місця і, повторивши формулу віри, повертайся до мирських справ. Згодом утретє покличе тебе муедзин на післяполудневу мо­литву. Коли день закінчиться і настане ніч, почни її тим, чим починав день. Згадай Всевишнього і служіння йому, щоб не забути свій урок уночі. А коли прийде час сну, по­молися знову, пом'яни Господа твого востаннє на добу.

Така п'ятикратна молитва покликана зміцнювати осно­ви віри та постійно нагадувати про постулати ісламу.

Іслам передбачає також колективні молитви, зокрема щотижневу молитву в п'ятницю. Колективна молитва має викликати у віруючих почуття спільності, любові й братер­ства, солідарності. Вона має привчати і підкорятися керів­никові, якого мусульмани обирають зі свого середовища, прилучає їх до порядку і дисципліни, породжує в них спів­чуття і милосердя один до одного, почуття рівності та згур­тованості.

Заклик до молитви називається азан. Він надає мусуль­манам, що збираються до мечеті (храму), час, аби підготу­ватися до цієї важливої події. До безпосереднього початку молитви перед громадою проголошується ще й другий за­клик, що називається ікама.

Загальнообов'язковою є лише одна загальна молитва в мечеті — салат аль-джама, або салат ад-джума (полуден­на молитва щоп'ятниці). Слово «джама» означає «зібран­ня», а «джума» — «п'ятниця». На цій молитві обов'язково має бути присутнім кожен дорослий чоловік-мусульманин. Якщо його немає більше трьох разів (тобто протягом трьох тижнів), то він опиняється поза лоном мусульманства. Ось чому в ісламських країнах у п'ятницю закриті всі магази­ни й установи.

В ісламі вважається, що монополія на духовне знання чи особливу святість не може бути перешкодою між віру­ючим і Богом. Тому тут немає священиків у християнському розумінні. Кожний мусульманин є священиком сам для себе. Нікому не заборонено наближатися до Бога своєю вірою. А мусульманське духовенство нерідко поєднує вико­нання духовних і світських обов'язків. Імам, який стоїть пе­ред зібранням і веде молитву, не є священиком. Ним може бути будь-хто, хто добровільно дав згоду очолити молитву, але ця особа повинна знатися на основах мусульманської ві­ри і добре знати Коран, який читається під час молитви. До того ж її мають поважати віруючі. Деякі мечеті мають постій­ного імама, але це не обов'язкова вимога. За відсутності іма­ма будь-який мусульманин може очолити молитву.

Імам (араб, амма — стояти попереду) —духовний керівник; голова мусульманської громади; керівник колективної молитви у мечеті; не є ні саном, ні професією.

Якщо молитва здійснюється в домашніх умовах, то вес­ти її може будь-хто з родичів. Молитва може бути здійснена в будь-який час і в будь-якому місці. Однак мусульманин го­тується до неї, очищає своє тіло і вибирає чисте місце. Мо­литься вірний, як правило, на власному молитовному ки­лимку. На молитву слід одягати чистий одяг, жінкам за­бороняється користуватися парфумами, робити макіяж і лакувати нігті. Чоловікам не обов'язково покривати голо­ву, але більшість із них носить білу мереживну молитовну шапочку. Перед молитвою мусульмани здійснюють ритуа­льне омовіння (відоме як вуду) водою певних частин тіла, що символізує фізичне та духовне очищення.

Ураз. Щоб стати богослухняним досконалим мусульма­нином, окрім щоденної п'ятикратної молитви, раз на рік, у місяць рамадан (протягом повних ЗО днів) треба дотримува­тися уразу (посту): не пити й ковтка води та не вживати ні­якої їжі від світанку до вечора. Коли зайде сонце і полине вечірній азан, тоді можна розговлятися, але в міру. При цьо­му віруючий має бути богобоязливим, упевненим у всебачен-ні та всезнанні Аллаха, вірити в майбутнє життя і Божий суд, абсолютно підкорятися вимогам Корану і Пророка, мати ве­лике почуття обов'язку та терпіти й стримувати свої бажан­ня. З приходом рамадану мусульманський світ ніби поринає в атмосферу тілесної й духовної чистоти, віри та покірності Аллаху. Зникає небажане в поведінці, і навпаки, множать­ся добрі справи, благі діяння. Одні жалкують через вчинене, в інших виникає бажання допомогти тим, хто того потребує. Усі разом перебувають у стані самооцінки й самоаналізу, вна­слідок чого виникає відчуття єднання, взаємної любові, спів­чуття та взаємодопомоги.

Рамадан вважається особливим часом для мусульман, оскільки саме в цей місяць Аллах вирішив закликати Му-хаммеда до пророцтва і послав йому перші одкровення. То­му цей місяць віщує про те, що настав час додаткових зу­силь для поширення взаємної любові, миру і спокою. Піст вимагає від мусульманина також свідомого налаштуван­ня розуму на молитву і спокій. Адже сенс посту не тільки і не стільки в утриманні від вживання їжі засвітла. Аллах висловився чітко: якщо людина не може відмовитися від зла, насилля, пожадливості, хтивості, роздратованості то­що, то їй не слід і позбавляти себе їжі. Такий ураз не мати­ме сенсу. Тому багато мусульман беруть зобов'язання про­читати за час посту весь Коран. Дехто відправляється у ме­четь для тараві (нічних молитов), під час яких за місяць прочитується весь текст Святого Письма.

Мусульмани, здоров'ю яких дотримання посту може за­шкодити (хворі, немічні, літні, жінки, які годують дітей), звільняються від нього.

Хадж. Ісламський правовірний обов'язково має також здійснити паломництво (хадж) до Мекки, засвідчуючи цим самим свою любов і відданість Аллаху.

Хадж (араб, поломництво) — один із основних обов'язків мусуль­манина, який полягає у відвідуванні Мекки (храму Кааби) або Ме­дини (гробу Мухаммеда).

Мекка — головне священне місто мусульман у Хиджазі (Саудівська Аравія), де народився, жив та починав свою про­повідницьку діяльність засновник ісламу Мухаммед; це осо­блива святиня, куди немусульманину вхід заборонено; ха-рам («священна», «заборонена»).

Готуючись до хаджу, вірному слід пам'ятати слова Ал­лаха: якщо ви вирішили здійснити хадж і вийшли з будин­ків своїх, очистіть серце своє, приховайте бажання свої й пристрасті, уникайте розпусти, суперечок, кровопролиття і словоблудства. Ставши перед Господом вашим, проявіть належну вихованість, повагу і покірність. Знайте, направ­ляєтеся до того наймогутнішого, якому належать небеса, земля і те, що між ними. Всі, крім нього самого, мають по­гребу в ньому. Знайте, що якщо ви виявите перед Всевиш­нім таку покірність, смирення і відданість і поклонитеся йому від усієї душі з чистими помислами, отримаєте вели­ку нагороду.

Хадж розглядається як величний обряд поклоніння і ви­яву любові до Аллаха. Для мусульманина хадж — це час самоочищення, бо йдучи до святого місця, відчуваючи на­ближення до Кааби (головної святині — кубоподібної будів­лі висотою до 15 метрів, складеної з кам'яних плит), людина всім серцем відвертається від спокуси і помилок, кається в гріхах, у неї з'являються нові праведні думки.

Під час хаджу Мекка стає мусульманським центром, до якого спрямовані помисли й душевні поривання представни­ків різних народів і країн зі всіх кінців землі. Відтак хадж, з одного боку, — це поклоніння Всевишньому Аллаху, з друго­го — своєрідний щорічний всесвітній форум мусульман.

Хадж здійснюється в чітко визначений мусульманським календарем час, у місяць зуль-хад-жа (четвертий після ра-мадану). Він знаменує собою три події в мусульманській іс­торії. Перша — прощення і возз'єднання Адама і Єви з Бо­гом. Друга — принесення в жертву пророком Ібрагімом си­на свого Ісмаїла. Третя — життя в послуху пророка Мухаммеда.

Під час хаджу мусульманин мусить виконати чотири не­обхідні умови:

— покритись іхрам (двома простими покривалами біло­го кольору);

— обійти навколо Кааби;

— здійснити похід в долину Арафат;

— ще раз обійти навколо Кааби. Чоловіки-паломники, які виконали всі чотири умови,

називаються хаджі, а жінки — хаджа.

Свята. Мусульманський культ передбачає також дотри­мання мусульманських свят. Серед них особливе значення має ураза-байрам (араб. — свято розговіння), яке відзначається в перший-другий день наступного за рамаданом місяця. Об­ряд свята полягає у спільній молитві, за якою починається святкова трапеза і подавання милостині біднякам. Згідно з традиціями ісламу під час ураза-байрам віруючий звітуєть-ся за піст, що минув, та починає відбувати покарання у разі порушень правил поведінки. Тоді він сплачує фітр-садака.

Найголовнішим святом мусульман є курбан-байрам (жертвопринесення), яке відзначається через 70 днів після закінчення ураза-байрам. Починається воно 10—20 числа місяця зуль-хаджа і триває три-чотири дні. Центральною ритуальною дією курбан-байраму є принесення кривавої жертви (вівці, ягняти, барана, верблюда) на згадку про те, що Ібрагім був готовий принести в жертву свого сина Ісмаї­ла. М'ясо віддають бідним.

За ісламською традицією жертвопринесення є необхід­ною умовою потрапляння до раю. Шлях до нього лежить

через Сірат-міст, перекинутий над пеклом. Він тонший за жіночий волос, гостріший за лезо шаблі й гарячіший від вогню. Біля входу на Сірат стоять тварини, заколоті під час свята. На них віруючі й переїжджають через міст. Вважа­ється, що той, хто не приносив жертви, самостійно не змо­же утриматися на мосту і впаде у пекло. Ритуал свята пе­редбачає і відповідну молитву, відвідування могил предків та поновлення одягу. В цей час здійснюються паломництва (хадж) до Мекки.

В особливій шані й свято мавлюд-ан-набі (день наро­дження пророка Мухаммеда), що відзначається мусульма­нами у місяці рабі-аль-авваль.

Важливу роль в ісламі відіграє обряд сунат (обрізання), що знаменує перехід юнака до іншої соціальної групи і є внутрішньою ознакою релігійної належності.

Релігійні напрями та течії ісламу

Попри єднальну силу Корану іслам не є монолітним. Йо­го внутрішній поділ обумовлений кількома причинами. По-перше, в ісламі немає релігійної установи, рішення якої з релігійних питань мали б силу закону подібно до христи­янських Вселенських соборів. По-друге, єдиної, загально­визнаної у мусульманському світі богословської концепції теж немає. По-третє, іслам значно більше, ніж інші релігії, прагне до регулювання всіх аспектів суспільного життя, а відтак час від часу втягується в боротьбу політичних інте­ресів й амбіцій.

Історія ісламу сповнена конфліктів, в яких перепліта­лися політичні й релігійні чинники, і не завжди можна бу­ло визначити, які з них домінували. А якщо до цього дода­ти ще й відсутність в ісламському богослов'ї критеріїв що­до трактування істинності певного положення, що інколи спричиняло численні суперечки серед мусульман навіть з приводу основоположних питань віри (наприклад, понят­тя віри, єдинобожжя, сутності Бога тощо), то стає зрозумі­лим, чому іслам має кілька течій.

Уже через три десятиліття після смерті Мухаммеда му­сульманська громада розкололася на три основні напрями: сунізм, шиїзм та хариджизм.

Сунізм — релігійно-філософська система ортодоксаль­ного ісламу, що охоплює майже 90% мусульман, які нази­вають себе ахль ас-суна (люди Суни) і вважають, що саме вони дотримуються традицій пророка. Вони шанують не лише Коран, а й святість Суни, яка є сукупністю хадисів, тоб­то розповідей про висловлювання та діяльність пророка Му-хаммеда.

Хадис (араб. — повідомлення) — розповідь про діяння і висловлю­вання пророка Мухаммеда та його однодумців, що склали зміст Суни.

Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чо­тирьох правовірних халіфів і правдивість збірок хадисів.

Халіф (араб, халіфа — спадкоємець, намісник) —духовний і світсь­кий глава теократичної мусульманської держави.

У сфері теологи головна відмінність сунізму від шиїзму полягає в тому, що його прибічники не визнають можливос­ті посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухам­меда, заперечують ідею про особливу природу двоюрідного брата пророка Алі й право його нащадків на імамат — управ­ління громадою. Світського і духовного главу повинні, на їх думку, обирати члени громади. Сунізму притаманні також свої особливості у деяких принципах юридичних рішень, характері свят, ставленні до іновірців, у деталях молитви тощо. Священними містами сунітів є Мекка і Медина.

Сунізм не є однорідним. Він поділяється на чотири релі­гійно-правові мазхаби (школи). їх назви походять від імені їх засновників. Це ханіфіти, засновником яких вважається перс Абу Ханіфа Неман ібн Сабіт (700—767); малікіти, за­сновник — виходець із Медини Малік ібн Анас (715—795); шафіїти, засновник — виходець із Єгипту Мухаммед ібн Ід-рис аш-Шафії (767—820) та ханбаліти — засновником є ви­ходець із Багдада Ахмед ібн Ханбал (780—855).

Усі школи регламентують мусульманські правові поло­ження на основі чотирьох принципів, базовими для яких є Коран, Суна, кияс та іджма.

Кияс — порівняння, аналогія, з юридично подібними випадками — судження про не передбачені Кораном і Суною положення за ана­логією з відомими.

Загалом кияс означає порівняння схематичної моделі питання, яке необхідно вирішити, з моделлю вже виріше­ного питання.

Іджма (консенсус громади) — узгоджена думка мусульманських бо-гословів-законників щодо певних релігійно-правових питань, які не передбачено Кораном або Суною.

Відмінність між мазхабами здебільшого і визначається їх ставленням до іджми та киясу. Так, малікіти вважають, що консенсус громади виражається в консенсусі вчених-

богословів («улама»), а ханіфіти допускають індивідуаль­ну інтерпретацію, якщо вона спрямована на благо грома­ди. Шафіїти акцентують увагу на Суні та впевнені, що кон­сенсус досягається тоді, коли існує узгодженість усіх обря­дів. Індивідуальні судження заперечуються.

Усі сунітські мазхаби вважаються правовірними, рівно­правними, й тому мусульмани можуть дотримуватися будь-якого з них. Більшість сунітів є прихильниками ханіфінітсь-кого мазхабу. Вони живуть в Афганістані, Індії, Пакистані, Китаї, Туреччині, Сирії, Єгипті, Росії. Мусульманські гро­мади в Україні також здебільшого є сунітськими.

Шиїзм — другий за кількістю послідовників напрям в ісламі. Виник шиїзм (араб, ши'а — угруповання, партія) як політична течія у другій половині VII ст. в Іраку. Особливо поширився в Ірані у VIII ст., сприйнявши при цьому деякі елементи віровчення і культу зороастризму, буддизму тощо. Сьогодні понад 90% населення Ірану є шиїтами.

Засновниками шиїзму вважається група прихильників Алі ібн Абі Таліба (двоюрідного брата Мухаммеда), яка до­моглася обрання Алі халіфом. Маючи переконаність у то­му, що Алі та його нащадки є єдиними законними спадко­ємцями пророка Мухаммеда, шиїти визнають лише 12 іма­мів з усіх прямих потомків Алі. Дванадцятий законний імам («Махді — обіцяний»), на їх думку, народився у 873 р. Піс­ля смерті свого батька, одинадцятого імама Хасан бен Алі (Аськарі), він таємниче зник, та має ще з волі Аллаха з'я­витися у ролі спасителя. Тоді нібито й настане час соціаль­ної рівності й справедливості, а члени суспільства будуть мудрими й досконалими. Право самостійності з релігійних і правових питань шиїти зберігають за муджтахидами «та­ємного імама».

Як і в сунізмі, в шиїзмі Коран є «божественним одкро­венням». Однак вважається, що в основній його редакції немає айятів, які стосуються Алі ібн Абі Таліба. Тому тут Коран доповнюється ахбаром — Святим Переказом.

Обряди шиїтів мало відрізняються від обрядів сунітів, та все ж вони мають певні особливості. Так, дотримуючись хаджу, віруючі тут здійснюють паломництво і до місць, по­в'язаних із життям шиїтських імамів, відзначають свята па їх честь тощо. Шиїти вірять у можливість переселення душ та впевнені, що в тілах імамів втілилася пророча душа Мухаммеда. Верховним правителем усіх шиїтів світу вва­жається «таємний імам», а чинні владики виступають його представниками на землі.

Основна відмінність між шиїтами і сунітами полягає у тлумаченні поняття «імамат» (інституту верховного керів­ництва мусульманською релігійною громадою, в якому збігаються влада світська і влада духовна). Якщо для сунітів імам є головою світської і духовної влади, яка обираєть­ся і призначається людьми, то шиїтський імам є ним лише за своєю сутністю, завдяки таємничій еманації Божої бла­годаті, що переходить від одного імама до іншого. До того ж виняткове право на наслідування імамату шиїти визна­ють тільки за нащадками Алі.

Шиїзм не мав і не має однорідного релігійного вчення й структури. Сьогодні він представлений численними релі­гійними організаціями, серед яких — імаміти, шейхіти, езеліти, ісмаїліти, алавіти, зейдити тощо.

Крім населення Ірану, шиїтського віровчення дотриму­ється більше половини населення Іраку, значна частина му­сульман Лівану, Ємену, Бахрейну. Окремі послідовники шиїзму є практично у всіх мусульманських країнах.

Хариджизм — третій напрям ісламу, що виник у сере­дині VII ст., тобто раніше від шиїзму. Хариджити (араб, харадж — повстанець) — ригористи (франц. rigorisme, від лат. rigor — твердість, суворість; непохитне додержання якихось принципів). Так, на їх погляд, однієї тільки віри в догмати ісламу і виконання всіх передбачених норм зама­ло, аби бути правовірним мусульманином. Віра повинна по­єднуватися з конкретними добрими справами. Осудження на муки пекла має остаточний характер: Бог не може не ви­конати своїх застережень і погроз. Деякі ж мусульмани-нехараджисти вважають, що милосердя Боже не знає меж, а тому перебування в пеклі може бути тимчасовим. Хари­джити впевнені, що халіфом-імамом може бути будь-який повноправний член громади, який добре знає догмати ісла­му і дотримується їх. Допускається, що громада може існу­вати і без імама.

Поширився хариджизм в арабському світі в VII—IX ст. Найбільшої ж могутності набув у IX—XII ст., коли м. Каїруан, розташоване у Тунісі, було їхньою столицею. Хариджити відігравали велику роль в ісламізації Чорної Африки, особливо народів Нігеру і Нігерії. У лоні хариджизму виникало багато різних течій: від крайніх екстре­містів — азракітів, — які вдавалися до переслідувань і на­віть до вбивств мусульман, що не поділяли їхніх поглядів; до поміркованих ібадитів, представники яких нині меш­кають на півдні Алжиру, в Тунісі, Лівії, Омані, на о. Занзі­бар тощо.

Ісламський радикалізм

Наприкінці XIX — на початку XX ст., коли став оче­видним занепад політичної влади ісламських теократичних держав, відчутно радикалізувалась ісламська теологічна думка. Численні мусульманські проповідники переко­нували, що захист ісламу — своєрідний тест для віруючих на відданість йому. Підсилювалася роль джихаду як центру революційних та політичних вірувань мусульман, його зміст наповнювався не лише найрадикальнішим мілі­тарним значенням, а й значно розширювався, мав на меті встановлення «ісламського ладу в державному правлінні» через знищення «неісламського ладу». Набуває буттєвого статусу й поширення ісламізм.

Ісламізм — критична ісламська реформістська течія Осла), що об­стоює суворе дотримання вчень Корану та шаріату.

Започаткував його в XIX ст. Джималь ад-Дін аль-Афгані (1837—1897), організаційної структури й чіткого ідеологіч­ного спрямування та вияву він набув дещо пізніше завдя­ки зусиллям Мухамеда Абдо (1849—1905) і Рашида Рида (1865—1935). Вони вміло апелювали до проблеми подолан­ня відсталості мусульманських країн порівняно з європейськими, неспроможності урядів їхніх країн забезпечити добробут ісламської спільноти, схильності до корупції, невиконання ісламських обов'язків тощо. Для подолання цього вони пропонували відродження культури, суспільства та релігії через всебічне, творчо-активне використання до­сягнень європейської науки і техніки, дотримання мораль­ної і культурної традиції раннього ісламу, благочестивих предків. Протидіючи релігійним силам, які заперечували запропонованим реформам, Абдо і Рида зосереджували увагу на « салаф » (практиці перших років ісламу) і водночас засуджували ті новації («біда») щодо ісламу, які не дали ба­жаного позитивного результату, гальмують поступ ісламсь­ких країн, прирікаючи їх на відсталість. Реформатори за­кликали до незалежної інтеграції священних джерел («іджпійхаду») — Корану і Суни, до консенсусу послідовників Пророка, який, на їх погляд, був утрачений в X—XI ст. Державна влада завжди має діяти тільки відповідно до вимог Корану і Суни. Засуджувалися всі новації та дії в ісламі, що сталися впродовж його історії після «салаф», які призвели до розколів, визнання місцевих (радикальних) звичаїв, відвернули мусульман від праведного шляху. Тільки завдяки поверненню до чистих звичаїв Пророка традиційні структури мусульманського суспільства, його світська сфера зможуть швидше й ефективніше пристосо­вуватися до нових обставин планетарного життя, забезпе­чити бажаний прогрес власних країн.

Актуалізації ідей ісламізму плідно сприяли пакистансь­кий проповідник Мал ана Абул—Ала Маудуді (1903—1979), ємпетський мислитель Саїд Аль-Кутба (1907—1966), полі­тичний і духовний лідер Ірану аятолла Хомейні (1900— 1989). Започаткована в Ірані ісламська революція стала апогеєм ісламського відродження. Під її впливом відбулася ісламізація двох національних конфліктів на Близькому Сході — палестино-ізраїльського та ліванського. В Лівані на основі шиїтської меншості було засновано екстремістсь­кий рух «Хізбаллах», що вдався до тероризму.

Кардинальне значення для еволюції ісламістських течій у світовому масштабі був «Афганський джихад» проти ра­дянських військ (90-ті роки XX ст.), який у масовій свідо­мості мусульман став символом переходу від націоналізму до ісламізму. В Афганістані на боці місцевих « моджахедів >> воювали «інтернаціональні бригади» з різних мусульмансь­ких країн. Виведення радянських військ із Афганістану трактувалося ідеологами ісламу як «перемога джихаду», що сприяло популяризації радикального ісламізму із на­сильницькими методами боротьби

Ісламізм все очевидніше набуває у стратегії і в тактиці фундаменталістських ідеологічних форм вияву. Фундамен-талізм як явище є неодмінною ознакою всіх великих релігій і культур, особливо в час докорінних соціальних змін, за суспільної конфронтації, занепаду соціально-економічного ладу тощо. У такі періоди широкі суспільні верстви все активніше шукають виходу з несприятливої ситуації, апелюють до усталених основ, фундаментальних принципів добре відомих релігійних систем, ісламу зокрема.

Ісламський фундаменталізм — релігійно-політичний рух, прибіч­ники якого обстоюють суворе дотримання Корану та поширення іс­ламу на всій Землі.

Немусульмани помилково ототожнюють ісламський фундаменталізм із тероризмом, діяльністю організацій на зразок Аль-Каїди. З позиції деяких мусульман цей рух є лише свідченням визнання фундаментальних джерел іс­ламу — Корану і Суни. Насправді фундаменталісти висту­пають не лише за суворе дотримання Корану і шаріату, а й ратують за повернення їх основоположних постулатів до середньовічної редакції, коли іслам процвітав у могутніх країнах. На думку прихильників фундаменталістських поглядів, іслам у XX ст. відчув загрозу своєму існуванню, що походить із Заходу і економічна експансія його зумовила занепад мусульманських країн, а вплив західних ідей націоналізму, соціалізму, лібералізму та демократії зробив окремих мусульман віровідступниками. Іслам, за тверджен­ням активістів руху, не лише релігія, а й політична ідеоло­гія, спосіб життя. Цим зумовлені їхні вимоги інтенсивного оновлення й утвердження власних культурних форм со­ціального буття, делегітимації існуючих у мусульманських країнах квазієвропейських режимів і форм політичного устрою, протидії проникненню в ісламський світ західних цінностей.

Сучасний ісламський фундаменталізм позбавлений внутрішньої єдності. Він скоріше є сукупністю різного роду рухів (джихадисти, салафіти, шейхісти тощо), фронтів, груп і об'єднань (ХАМАС, «Ісламський джихад»), які, хоч і називають себе фундаменталістськими, часто різняться як поглядами, так і діями. їм притаманні внутрішні ідеоло­гічні суперечності, зумовлені релігійно-громадською на­лежністю: суперечності між сунітами і шиїтами не обмежу­ються сферою теологічних дискусій, а переносяться й у сферу політики, суспільного життя, зумовлюючи навіть масові кровопролиття, як це сталося в Іраку, мірою ради-калізації поглядів їх носіїв. Ісламський фундаменталізм має радикальні і помірковані організації, розрив між якими значно збільшився порівняно з 80—90-ми роками XX ст. і виявляється в ідеологічних, тактичних і струк­турних розбіжностях. Практична діяльність фундаменталістів різноманітна за методами і формами її здійснення: насильницькі і ненасильницькі, легальні й нелегальні, традиційні й сучасні. Перевага конкретним з них надаєть­ся залежно від політичної орієнтації фундаменталістської організації чи групи, політичної ситуації країни, в якій вони діють. Особливу тривогу викликають терористи-фундаменталісти, оскільки ні співробітництво з ними, ні практика насильницького припинення їхньої діяльності, ні спроби перекрити джерела фінансування не дають бажаних результатів. Крім того, вестернізовані режими мусульманських країн користуються послугами фундаменталістів далеко за межами власних держав (у Лівії, Сирії, Йорданії, Марокко, Алжирі, Саудівській Аравії та ін.) для вирішення зовнішньополітичних завдань. Така прак­тика антитерористичних сил (урядів західноєвропейських, деяких мусульманських країн) не сприяє зниженню актив­ності радикального крила фундаменталістів.

Активізацію дій фундаменталістів, на думку фахівців, не слід відносити на рахунок підвищення свідомості мусуль­ман. Імовірніше, громадське незадоволення в країнах ісламського регіону досягло такого рівня, що найактивні­ших його виразників (фундаменталістів) підтримують все ширші соціальні верстви, які прагнуть модернізувати свої суспільства, зберігши при цьому сутність ісламу. На думку представників значної частини мусульманського світу, фун-даменталістський рух є реально силою, здатною допомогти мусульманам створити свій економічний, політичний і со­ціальний устрій на основі ісламських традицій.

Висновки

• Іслам є наймолодшою світовою релігією тотального спрямуван­ня, яка охоплює всі моменти особистого і суспільного життя.

• Основними догматами ісламу є віра в єдиного Бога — Аллаха, вшанування засновника і головного пророка — Мухаммеда та Свято­го Письма — Корану.

• Коран — найдавніший прозовий твір арабською мовою, який має 114 сур, що складаються з айятів.

• Бути правовірним в ісламі означає: 1) сповідувати віру та ви­знавати пророчу місію Мухаммеда; 2) виконувати щоденну п'ятиразо­ву молитву— намаз; 3) дотримуватися посту в місяць рамадан; 4) зай­матися благодійництвом на користь бідних та нужденних; 5) здійсню­вати паломництво до головної святині — Мекки.

• Мусульманський культ передбачає: омовіння (очищення), п'яти­разову молитву, систему релігійних свят, зокрема ураза-байрам, кур-бан-байран, мавлюд-ан-набітощо.

• Іслам не створює власної моральної доктрини, а максимально пристосовує наявні норми моралі до всіх сфер життя: побуту, економі­ки, політики, освіти тощо.

Теми рефератів

1. Історія створення Корану.

2. Особливості етичної системи ісламу.

3. Основи політичної системи ісламу.

4. Людина як халіф Аллаха.

5. Місце і роль сім'ї в ісламському суспільстві.

6. Приватна власність у світлі ісламського шаріату.

7. Матеріальне і духовне з погляду ісламу.

8. Проблема свободи в ісламі.

9. Особливості ісламського права.

10. Ісламська містика: сутність й особливості.

11. Проблема джихаду в контексті сучасних світових реалій.

12. Мусульманська теологія: сучасний стан і проблеми.

13. Сучасні світові проблеми ісламу.

14. Права людини й ісламський шаріат.

15. Проблеми війни і миру в ісламі й християнстві: пошук па лелей.

16. Іслам у XXI ст.: стан і перспективи.

Запитання. Завдання

1. Чому іслам «почуває себе добре» лише тоді, коли він домінуї країні поширення?

2. Порівняйте основні догмати ісламу й християнства. Що в ни спільного?

3. Що особливого в структурі Корану?

4. Як ви розумієте зміст основного постулату ісламу «Немає Бої крім Аллаха»?

5. Поясніть, чому кожен мусульманин зобов'язаний вірити в пр рока Мухаммеда.

6. Яка роль в ісламі п'ятиразової щоденної молитви?

7. За яких умов можливий джихад?

8. Чим відрізняються один від одного основні напрями в ісламі'

Тестові завдання

I. Основним постулатом ісламу є твердження «Немає Бога, крім А лаха, і Мухаммед — пророк його». Це означає, що:

1) Бог єдиний;

2) Бог один, але в трьох іпостасях;

3) Бог —творець;

4) Бог— мудрий і всемогутній.

II. Святим Письмом мусульман є Коран, для якого характерна:

1) чітка структурованість (наявність сур і айятів);

2) наявність логічного зв'язку між сурами;

3) класична іранська мова.

III. Мусульманський культ передбачає такі основні свята:

1) мавлюд-ан-набі;

2) ас-салат;

3) іс-алам;

4) ураза-байрам;

5) курбан-байрам;

6) аз-закят.

IV. Головне священне місто мусульман:

1) Медина;

2) Єрусалим;

3) Мекка.

V. Під час хаджу мусульмани відзначають три знаменні події своєї історії:

1) прощення і возз'єднання Адама і Єви з Богом;

2) передачу архангелом Джебраїлом текстів Корану Мухам-меду;

3) принесення в жертву пророком Ібрагімом сина свого Ісмаїла;

4) життя в послуху пророка Мухаммеда.