Міжнародні інтеграційні об’єднання на сучасному етапі економічного розвитку. Стан та проблеми міжнародного економічного співробітництва на сучасному етапі.

На сучасному етапі проблемі інтеграції приділяється багато уваги.  З розвитком європейських інтеграційних процесів, їх поширенням на нові сфери суспільного життя, появою нових, складніших інтеграційних завдань, пов’язаних як з поглибленням інтеграції, так і з розширенням самого інтеграційного об’єднання, активізувалися також і спроби теоретичного осмислення феномена європейської інтеграції, пошуку нових, принципово відмінних від федералістських, функціоналістських та неофункціоналістських підходів до вивчення європейської інтеграції.

Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні особливості, а саме:

• динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому, зумовлений як дією об(єктивних факторів, так і "ланцюговою" реакцією країн на розвиток окремих інтеграційних угруповань;

• нерівномірність розвитку й реалізації форм міжнародної економічної інтеграції, спричинена проявами очевидних відмінностей економічного розвитку країн і регіонів світу;

• розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів, які мають глибоки корені в історичних, політичних, економічних і соціальних закономірностях світового розвитку.

Дослідники визначають, що у сучасному світі інтеграція і дезінтеграція розвиваються асинхронно, як два різноспрямовані процеси. При цьому дезінтеграційні явища і процеси можуть мати не тільки локальний характер (провінція Квебек у Канаді, Корсика у Франції), але й глобальний (розпад Радянського Союзу, Ради економічної взаємодопомоги). Інтеграція та дезінтеграція являють собою об(єктивні взаємопов(язані процеси. Більш того, дезінтеграція формує передумови інтеграції на нових кількісних та якісних засадах. У окремих випадках можуть складатися умови для реінтеграції. Але. Не зважаючи деякі дезінтеграційні процеси у сучасній системі національних економік, їй більш притаманна загальна глобальна інтеграція. Таким чином, на початку третього тисячоліття світ перетворився в глобальну економічну систему, в якій практично не залишилося можливості для здійснення стихійних ринкових відносин між державами. Виникнув глобально функціонуючий світовий виробнично-господарський механізм, складовими якого стали окремі національні економіки. Отже, аналізуючі сучасні тенденції світового розвитку, інтернаціоналізацію національних економік, перетворення світового економічного механізму в єдину глобальну систему, для України виникає гостра необхідність процесу активної інтеграції до сучасної системи господарських зв(язків для успішного подальшого економічного, соціального та політичного розвитку[9; 47].

Перспективи розвитку міжнародних інтеграційних об’єднань.

Світове господарсво формується як сукупність національних господарств, тому цілком очевидно, що закони, регулюючі національні економіки, повинні розповсюджувати свій вплив іна світовий господарський рівень, набуваючи, звичайно, певної специфіки. Не всі економічні закони, особливо специфічні, проявляються на світовому рівні в однаковій мірі. Залежить це від багатьох факторів і передусім від рівня розвитку інтеграційних процесів.

Основним середовищем, в якому відбувається формування свсітового господарства, є ринкове середовище. А це означає, що практично всі відносини функціонування світової економіки, особливо на сучасному етапі, коли вона знову набуває форми всесвітнього капіталізму, опосередковуються через мінові відносини, основним регулятором яких виступає закон вартості.

Для оцінки відповідності створення інтеграційного угруповання інтересам міжнародної економіки можуть використовуватись ряд критеріїв: регіональні торговельні угоди мають охоплювати всі без виняткугалузі економіки; лібералізація торгівлі на умовах режиму найбільшого сприяння має передувати утворенню будь-якого нового інтеграційного угруповання або супроводжувати його, особливо якщо початкові тарифи є високими; перехідний період не повинен перевищувати 10 років і включати чіткий графік лібералізації торгівлі в окремих галузях; загальний митний тариф, що впроваджується в межах митного союзу, неповинен перевищувати найнижчий тариф, що діє в країнах, щодо яких застосовується режим найбільшого сприяння; правила вступу нових членів в інтеграційне угруповання мають бути досить ліберальними і не перешкоджати його розширенню; правила визначення країни походження товару мають бути прозорими і не використовуватись для протекціонізму всередині угруповання; необхідним є швидкий перехід до більш розвинених форм інтеграції, які є більш привабливими порівняно з менш розвиненими, оскільки забезпечують більш раціональний розподіл і використання факторів виробництва; після створення інтеграційного угруповання антидемпінгові правила не повинні використовуватись у відносинах з її членами, а щодо третіх країн мають бути встановлені прозорі правила їх використання.

Особлива роль у процесі міжнародного економічного співробітництва належить стану взаємовідносин держави з міжнародними фінансовими організаціями: з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції та розвитку. Як свідчать результати дослідження, політика реформування економіки у відповідності до рекомендацій зарубіжних інституцій негативно вплинула на вітчизняне виробництво: більшість закордонних позик виділялась лише на закупівлю українською стороною іноземних товарів і послуг, що обумовлювало не виробництво рівної за вартістю товарної маси в Україні. Монетарний протекціонізм іноземної валюти гальмував вітчизняного товаровиробника. Фактичне позбавлення вітчизняних підприємств доступних кредитних ресурсів не дозволяє їм позбутися боргів. Це призвело до того, що в Україні створено значно сприятливіші умови для імпорту продукції , ніж для екс-

порту.

Функціонування міжнародних інтеграційних об’єднань в Україні.

Розвиток демократичної української держави відбувається в умовах формування європейської та глобальної систем безпеки, заснованих на взаємодії демократичних держав євроатлантичного простору. Усвідомлююючи себе невід'ємною частиною цього простору, Україна одночасно перебуває під впливом оточуючих її і не завжди однонаправлених силових полів. Поряд із європейським і Російським, Україна, як і інші країни Півдня Європи, не може не відчувати на собі й “гарячий подих” мусульманського світу. Тим більше, що на її території проживає автохтонна кримськотатарська меншість, яка є невід'ємною частиною народу України. Визначаючи місце України в європейській та світовій системах безпеки, було б невірно ні розташовувати Україну між Європою і Росією, ні протиставляти одна одній Європу і Росію.

Україна виразно знаходиться поза Росією, а її географічна, історична і культурна приналежність до Європи доповнюється усе новими політичними та економічними складовими. Причому це не лише не суперечить інтересам демократичної Росії, але й сприяє розвиткові рівноправних добросусідських відносин Російської Федерації з Україною в контексті спільного руху до європейських та євроатлан тичних структур.

В основі включення України до нової архітектури європейської безпеки лежить створення нею власної, заснованої на демократичних цінностях системи національної безпеки і характерний саме для демократичних підходів внесок у зміцнення міжнародної безпеки. Колишня частина ядерної наддержави - Україна - не успадкувала її “менталітет”, цілком відмо вившись від конфронтаційних підходів, усвідомлюючи відповідальність за міжнародну безпеку. Із зміцненням міжнародних позицій України в неї з'являється власне позитивне поле впливу, зростають роль і відповідальність у забезпеченні безпеки континенту[6; 49].

Не можна уявити стабільну Європу без стабільності в кожній із європейських країн, проте загроза стабільності особливо гостро відчувається в нових ще не зміцнілих незалежних державах, які переживають період радикальних економічних і політичних реформ. Дбаючи про внутрішню стабільність, ці країни спираються на власні сили, шукають підтримки одна у одної й водночас дедалі більше звертають погляд на зону демократії, економічної і політичної стабільності, що поширюється в напрямку їхніх кордонів і являє собою Європейський Союз.

На південно-східній периферії Великої Європи останнім часом усе активніше заявляє про прагнення до інтеграції в ЄС група з чотирьох європейських країн, згуртованих не лише спільним радянським минулим, але й необхідністю вирішувати схожі проблеми, одночасним становленням державності і ринкових відносин та прагненням до використання своїх різноманітних ресурсів на основі європейсь кої моделі економічного та суспільного устрою. Поряд з Україною до цієї групи, яка вже отримала назву ГУАМ, належать Грузія, Азербайджан і Молдова. Фактично можна констатувати, що на Європейській частині колишнього СРСР сформувалося три співтовариства держав за ознакою ставлення до європейсь кої та євроатлантичної інтеграції: країни Балтії, ГУАМ і Російсько-білоруський союз. Характерно, що колишні республіки СРСР об'єднує лояльне ставлення до розширення ЄС і розділяє негативне ставлення двох із них - Росії та Білорусі до розширення НАТО на Схід.

Спільність підходів до європейської та євроатлантичної інтеграції створює взаємне тяжіння між Балтією і ГУАМом. З підключенням Польщі здійснюється пошук у напрямку розвитку Балто-Чорноморського співробітництва. Економічним стрижнем цього співробітництва Півночі і Півдня в середині Європи служить проект транспортування каспійських енергоносіїв через Україну, що дозволяє підвищити ступінь диверсифікації енергозабезпечення європейських країн і відродити древній шлях “із варяг у греки”. Європейський Союз одержує можливість інтеграції власної системи нафто- і газопроводів зі створюваною, яка орієнтована на енергоресурси Каспію. Тим більше, що найперспективніші потенційні споживачі каспійської нафти розташовані саме між Чорним та Балтійським морями.

І серед країн ГУАМ, і в більш широких межах Україну, як партнера ЄС, вирізняє те, що їй вдалося демократичними методами зберегти стабільність у великій за європейськими масштабами, а отже, різноманітній і складній для управління країні.

Мабуть, для ЄС як структури, до якої прагне інтегруватися Україна, небайдуже, що при усьому політичному та соціальному розмаїтті українського суспільства керівництву країни вдалося створити систему національної безпеки, що дозволила здійснювати реформи. Хоча і не так швидко, як хотілося б, але винятково мирним, цивілізованим шляхом. Жодного разу в Україні процес формування органів державної влади, вирішення складних внутрішньополітичних проблем не виходив з-під контролю і не супроводжувався протистоян ням із застосуванням сили.

Створюючи систему національної безпеки, адаптовану до міжнародних вимог, Україна прагне брати активну участь в універсалізації регіональних, європейської і глобальної систем безпеки на всіх стадіях цього процесу - від розробки концепції до участі в конкретних спільних операціях.

Уже сприйнята у світі як ключова країна європейської безпеки, Україна є єдиною державою, що водночас належить до Східної, Центральної і Південно-Східної Європи. Саме вона здатна відіграти цементуючу роль у розвитку співробітництва нових незалежних держав Європи, сприяти їхній інтеграції до європейських та євроатлантичних структур, попередити виникнення або поновлення штучних бар'єрів у тій частині континенту, що входила до СРСР або перебувала під його контролем.

Внутрішнє і зовнішнє середовище України обумовлює її геополітичну стратегію, що звичайно характеризується як багатовекторна. Вона продиктована необхідністю збереження стратегічної рівноваги в існуючому геополітич ному оточенні і спрямована на зміцнення національної і міжнародної безпеки.

Перший вектор становлять відносини України з Заходом. Складовою цього вектора є інтеграція до європейських та євроатлантичних структур. Основними напрямками тут залишаються відносини з ЄС, НАТО і державами -членами. Зусилля України спрямовуються на поглиблення і розширення співробітництва, наповнення його конкретними програмами і заходами в рамках реалізації Угоди про партнерство і співробітництво України та ЄС, а також Хартії Україна-НАТО.

Важливою складовою західного вектора є інтенсифікація відносин України із західними сусідами-кандидатами на членство в ЄС і НАТО. Насамперед, йдеться про Польщу.

Стратегічне партнерство України і Польщі здатне не тільки запобігти появі нової лінії поділу на українсько-польському кордоні після вступу Польщі до ЄС і НАТО, але й зцементувати відносини Заходу і Сходу, Півночі і Півдня Європи, де розташовані нові незалежні європейські держави та колишні країни так званого соціалістичного табору.

Українсько-польське партнерство виходить за межі двостороннього співробітництва, а сприяння всебічному його розвиткові з боку ЄС є для України одним із пріоритетних напрямків співробітництва з Євросоюзом.

В Україні розглядають поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, що відповідає вимогам наступного сторіччя.

Підписання базових політичних договорів із Росією та Румунією, угод щодо Чорноморського флоту, договору про державний кордон з Білоруссю і Спільної заяви Президентів України і Республіки Польща стали важливими ланками ланцюга, що об'єднує Україну з простором стабільності і добросусідства, оформленим у 1995 році Пактом стабільності в Європі. По суті відбувається процес поширення цього пакту на значну територію континенту, яку займає Україна.

Загальновизнано, що Україна є не лише споживачем, але й “постачальником” безпеки, активним учасником врегулювання регіональних конфліктів у Європі. Мова йде про неоднаковий за характером, але завжди миротворчий внесок у колишній Югославії, Нагірному Карабасі і Придністров'ї, готовності допомогти у розв'язанні конфліктної ситуації в Абхазії.

Україна займає активну позицію в розвитку європейського регіонального співробітництва з використанням таких структур, як Центральноєвропейська ініціатива, Чорноморське економічне співтовариство та ін. і виступає за об'єднання зусиль ОБСЄ і ЦЄІ в питаннях зміцнення стабільності і безпеки в Центрально Східноєвропейському регіоні.

Українсько-російські відносини в європейському контексті.

Україна виходить із того, що відносини з Заходом не тільки не суперечать, але й сприяють цивілізованій реалізації іншого вектора її зовнішньої політики - встановленню рівноправного та взаємовигідного партнерства з демократичною Росією. Від стабільності та прогнозованості відносин двох найбільших за територією країн Європи значною мірою залежить доля демократичного розвитку як України, так і Російської Федерації, стабільність у Європі та в усьому світі.

Створюючи європейську, за своїм змістом, модель українсько-російських відносин, ми виходимо з досвіду фінсько-російських (радянських) відносин після Другої світової війни. Ще одним близьким Україні прикладом є відносини Польщі та Росії з початку 90-х років.

З підписанням “Великого” договору у травні 1997 року завершився процес самоідентифікації українського і російського народів один щодо одного, хоча цей процес не припинявся навіть тоді, коли вони були в складі однієї держави.

В Україні розглядають українсько-російські відносини в контексті нової архітектури міжнародної безпеки, а “Великий” договір між Україною і Росією й угоди по Чорноморському флоту - як конкретний внесок у її зміцнення.

У країну і Росію зв'язують не тільки спільні географія, минуле і повно схожих невирішених проблем сьогодення. Головне в тому, що їх об'єднує інше. Йдеться про майбутнє. Обидві країни рухаються в одному напрямку, прагнучи до створення відкритого демократичного суспільства і ринкової економіки, характерних для членів Європейського Союзу, одним з яких прагне стати Україна, а судячи з заяви колишнього прем'єра РФ В.Черномирдіна під час перебування в Брюсселі, - і Росія.

Сильніше, ніж минуле і сучасність, Україну і Росію здатне об'єднати європейське майбутнє. Підтримка одна одної на непростому і неблизькому шляху, обмін досвідом реформування економіки і суспільства, розвитку відносин із ЄС здатні стати важливим внеском України і Росії в будівництво системи безпеки Великої Європи. Причому відносини по лінії ЄС - Україна та ЄС - Росія сприяють становленню нових підходів у співробітництві між двома країнами.

Україну і Росію об'єднують політичні та економічні інтереси. Саме це, при всьому прагненні кожної з них до самозабезпечення і диверсифікації зовнішніх зв'язків, визначає їх як найбільш вагомих партнерів.

Українсько-російські економічні відносини, як впливовий чинник розвитку обох країн, найважливіша складова їхніх зовнішньополітич них зусиль, виходять за рамки двосторонніх інтересів і не можуть не привертати уваги ЄС і його членів.

Через українські трубопроводи здійснюється постачання енергоносіїв у багато країн Європи, енергетична безпека якої значною мірою залежить від надійності українсько-російсь кої взаємодії в сфері енергетики.

Український підхід полягає в участі капіталу і технологій з європейських та інших країн в українсько-російських проектах міжнародно го значення. В Україні аж ніяк не прагнуть до якогось українсько-російського відособлення і намагаються всебічно враховувати інтереси інших наших сусідів та партнерів.

Сучасне розуміння безпеки виключає статичний підхід. Мова йде про широкий погляд на безпеку, що охоплює не тільки військові, а й економічні та політичні чинники, проблеми демократизації та стабільності окремих держав і груп держав, формування дружніх міжнародних відносин. Йдеться також про колективну спроможність протистояти новим загрозам безпеці, зокрема поширенню зброї масового знищення, міжнародному тероризмові, організованій злочинності, нелегальній міграції, масштабним екологічним лихам.

У комплексі взаємозалежних складових безпеки усе більшу роль відіграє економічна безпека, яка в ядерному світі стала стрижнем міжнародної і національної безпеки. Виник феномен глобальних фінансових і економічних систем, у яких навіть найбільші країни виявилися нездатними вести “замкнутий спосіб життя”. На зміну “гарячим” і “холодним” війнам прийшли війни торговельні та митні. У цьому контексті для більшості європейських країн ЄС виступає гарантом економічної безпеки, що забезпечує стабільність прийнятних для окремих його членів і Євросоюзу в цілому умов економічного розвитку.

У плані розподілу потенціалу небезпек нинішня ситуація в Україні є типовою для посткомуністичних країн - внутрішні загрози переважають над зовнішніми. Неоднозначними є хід і наслідки економічних реформ. Проте основна небезпека йде не від реформ як таких, а від непослідовності, некомплексності їхнього здійснення, що, поряд із суб'єктивними причинами, стало результатом малодосвідченості економічних служб молодої української держави.

Водночас слід зазначити, що Україна має чіткий сценарій економічних реформ, що збігається зі сценарієм наближення країни до членства в Євросоюзі. Керівництво економікою стає усе більш прагматичним.

Проте Україна навряд чи зможе швидко досягти економічної стабілізації без допомоги з боку Європейського Союзу, США і міжнародних фінансових організацій.

Мова йде не тільки про фінансову допомогу, що є для України надзвичайно важливою, особливо в зв'язку з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, яка має не лише європейський, але й глобальний вимір. Україна потребує сприяння в поступовому входженні в Європейський економічний простір. І тут для неї ключовим питанням є поглиблення відносин із ЄС.

Президентом України стратегічна мета сформульована як інтеграція до європейсь ких та євроатлантичних структур, а в червні 1998 року, під час засідання Ради з питань співробітництва Україна - ЄС вперше прозвучало офіційне звернення Уряду України до Європейського Союзу щодо набуття нею асоційованого членства в Європейському Союзі.

За умови зберігання багатовекторності зовнішньої політики України європейський вибір обумовлюється не кон'юнктурою, а довгостроко вими національними інтересами.

В Україні добре усвідомлюють стан її готовності до вступу в ЄС - для нас це стратегічна мета. Однак наявність цієї мети, а також політична підтримка стратегічного курсу України на членство в ЄС з боку самого ЄС, а також таких впливових країн, як Німеччина, Франція і Великобританія, сприяли б активізації реформування українського суспільства. З'являється перспективна модель соціально-економічного розвитку, чіткі орієнтири у вигляді конкретних стандартів ЄС у найважливіших суспільних сферах і насамперед в економічній.

В Україні не повною мірою задоволені динамікою розвитку відносин із ЄС. Серед чинників, що стримують виведення цих відносин на якісно новий рівень - і складна економічна ситуація в Україні, і стан інституційного забезпечення політики України щодо ЄС, і непроста внутрішня ситуація в Євросоюзі. Позначається і високий рівень економічної залежності України від Росії [14; с. 87].

Актуальним питанням залишається “персоналізація” політики, яку ЄС проводить щодо України, і відмова від “трафаретних” підходів у ставленні до країн СНД. Відчуваючи себе країною Центрально-Східноєвропейського регіону, Україна не прагне преференцій або пільг. Йдеться про таку спеціалізовану і конкретну політику з боку ЄС, яка дозволила б краще використовувати потенціал співробітництва з Україною в усіх сферах. Йдеться про активізацію співробітництва в галузі зовнішньоеко номічних зв'язків, промислової кооперації, митної справи, юстиції, попередження злочинності і боротьби з її організованими проявами, науково-технічної політики.

Особливо варто підкреслити зацікавленість України щодо транс'європейських проектів, насамперед транспортних і енергетичних. Унікальне географічне розташування України обумовлює її роль як однієї з ключових країн-комунікаторів між Європою, Кавказом і Азією. Тому підтримка пов'язаних з Україною проектів, зокрема транспортного коридору, який включав би нафтопровід Одеса - Гданськ, з боку ЄС, країн-членів та інших зацікавлених сторін створить не просто транспортну інфраструктуру, але й інфраструкту ру інтеграції України до ЄС. Будуть створені реальні передумови запобігання появі економічних й інших бар'єрів у рамках Великої Європи.

Інституційну основу запобігання появі нової лінії поділу на українсько-польському кордоні в результаті підготовки, а згодом і вступу Польщі до ЄС, здатне створити асоційоване членство України в ЄС. Не можна не враховувати, що саме асоційоване членство Польщі в ЄС дозволило їй уникнути появи лінії поділу Європи на польсько-німецькому кордоні.

За умови, що економічна безпека стає одним із найважливіших компонентів міжнародної безпеки, Європейський Союз уже сьогодні відіграє видатну роль у забезпеченні стабільності та безпеки європейського континенту.